1))))))))))))))))))))))))))))))))) Передумови зародження теорії розподілу влад Політико-правова теорія Монтеск'є — це перший систематичний виклад величезного історичного матеріалу, набутого в XVIII ст. Власне, він систематизував всі роздроблено існуючі політико-правові знання, розглянувши їх, як єдине ціле, складові частини якого знаходяться в історичному взаємозв'язку та взаємодії.  Розглядаючи державу, він був одним з перших, хто розмежував поняття суспільства і держави. Виходячи з цього, він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Згідно з Монтеск'є, головна мета держави — примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку. Поділяючи концепцію суспільного договору, мислитель, разом з тим, розглядає державу не як довільну, а як історично необхідну умову, що визначається об'єктивними факторами суспільного розвитку. В цілому, слід зазначити, що для Монтеск'є характерне розуміння фізичного світу, як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він виділяв якісну відмінність суспільства і природи. Він не погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних до законів розвитку природи, тобто суспільні явища є прямим продовженням природних явищ, тільки в інших проявах і якостях. Монтеск'є вказував на більш складну організацію соціального світу, у порівнянні зі світом природи, заперечував фатальний вплив дії суспільних законів і звертав увагу на вільну волю у вчинках людей. Закономірності соціального світу отримують у Монтеск'є концентроване втілення у категорії загального духу нації кожного історично даного суспільства, яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що впливають на суспільство і визначають його розвиток чи занепад. На думку мислителя, саме загальний дух є основою державної влади. Монтеск'є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави, як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони (правителі і народи) визначають свої взаємні права і обов'язки. Розумну угоду між народами і правителями Монтеск'є трактував, як акт прийняття основних законів держави, які регулюють їхні взаємовідносини. Тобто, він обґрунтовував ідею правління законів, а не людей, ідею конституційного правління. Суверен, у концепції Монтеск'є, зобов'язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі.  Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного" . В XIII главі 5-ої книги “Про дух законів” Монтеск’є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.  Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичних прав і свобод.  Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави.    3. Основні положення теорії розподілу влад Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад (за Монтеск'є).  По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону.”   По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм "стримань і противаг", ніж той, який ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, але вже в його роботах закладені основні принципи і інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влад. Законодавча влада - домінуюча, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою, а судову - взагалі напіввладою.  Наступним положенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.  Феодально-деспотичному режиму Монтеск’є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Дж. Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск’є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск’є подібно до Дж. Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688-1689 рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск’є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск’є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу влад типовий зразок компромісу французького просвітителя.   Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, то Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск’є, так і погляди Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення в Конституції США 1787 року. Преамбула до цього документу гласить: "Ми, народ Сполучених Штатів", відображаючи тим самим те, що народ є єдиним джерелом влади. Поряд з цим, в Конституції США проводиться досить чіткий організаційно правовий розподіл влад. Також в цьому документі знайшла своє відображення система "стримань і противаг": були передбачені процедура імпічменту, і вето президента, і багато інших інститутів, які є складовою частиною сучасного права.  

2))))))))))))))))))))) Поняття судової влади та її завдання

Судова влада — незалежна гілка державної влади, яка має захищати права і свободи громадян, інтереси держави і суспільства, забезпечувати додержання законності та спра­ведливості шляхом застосування законів до конкретних життєвих ситуацій. Самостійна судова влада, яка діє неза­лежно від законодавчої і виконавчої влади, — одна з ознак правової держави. Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конс­титуцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Судова влада виступає в ролі арбітра, що вирішує спір незалежно від того, між ким цей спір виникає: між громадянами, громадянами і підпри­ємствами, громадянами і державними чи громадськими орга­нізаціями, між громадянами і державою в цілому тощо.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суди відповідно до ст. 6 Конституції є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідно­сини, що виникають у державі.

Завданням правосуддя є:

всебічне зміцнення законності та правопорядку;

захист соціально-економічних, політичних та осо­бистих прав і свобод громадян;

охорона закріплених у Конституції України по­літичної та економічної систем від будь-яких посягань;

захист прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань;

виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання Конституції і законів України, до­тримання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов'язку, поваги до честі і гідності інших громадян;

33333333333)))))))))))))

Судова влада має свої функції, до яких належать правосуддя та контроль. Визначальною є функція правосуддя, позаяк саме органи судової влади розглядають по суті правові конфлікти. Рішення суду з цивільних справ або вирок у справах кримінальних прийнято називати актами правосуддя, що з погляду їхньої обов´язковості прирівнюються до законів та забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу, а умисне їх невиконання чи перешкоджання їх виконанню посадовою особою має наслідком юридичну відповідальність.

Контрольна функція судової влади полягає в тому, що вона здійснює конституційний контроль; контроль за законністю й обґрунтованістю рішень і дій державних органів, посадових осіб та державних службовців у разі їх оскарження до суду; контроль за законністю й обґрунтованістю арештів і затримань, застосованих органами дізнання та досудового слідства; санкціонування проведення дій, пов´язаних з обмеженням прав громадян, передбачених статтями 29, 30, 31 Конституції України тощо.

44444444444444)))))))))))

Поняття та значення засад (принципів) організації судової влади по здійсненню правосуддя в Україні

Конституція України закріпила поділ влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову, а Закон України від 07.07.2010 р. "Про судоустрій і статус суддів", конкретизуючи конституційні положення щодо здійснення судової влади, зазначив, що судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на захист гарантованих Конституцією і законами України прав і свобод, захист інтересів юридичних осіб, суспільства, держави. Закон визначив правові засади організації судової влади.

Відповідно до Закону судова влада реалізується шляхом правосуддя у формі цивільного, господарського, кримінального та адміністративного судочинства, здійснюваного судами загальної юрисдикції, і конституційного - Конституційним Судом України. Правосуддя здійснюється в рамках відповідних судових процедур, встановлених Законом України "Про Конституційний Суд України", а також цивільним процесуальним та кримінально-процесуальним кодексами

України, господарським кодексом України, кодексом адміністративного судочинства України.

Важливою ознакою принципів судочинства є те, що вони носять нормативно-правовий характер, тобто ці основоположні начала закріплені у відповідних правових нормах¹.

Принцип (від лат. principo - основа, початок) у загально-науковому розумінні - це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності².

У тлумачному словнику української мови "засада - це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напрямку і т. ін." .

Засади судочинства закріплені у Конституції України, ЗУ 07.07.2010 "Про судоустрій та статус суддів" та інших законах. Вони є основою організації судової влади і здійснення правосуддя в державі, забезпечують однакове розуміння і застосування законів та спонукають суддю при здійсненні правосуддя до неухильного дотримання вимог закону. Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, у взаємозв'язку сприятиме у виконанні завдань судочинства.

555555555555555)))))

 Судовий прецедент і судова практика як джерела права

Судовий прецедент і судова практика виступають класичними формами суддівського права як окремого різновиду правоустановчої діяльності. Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Починаючи з XIII ст., прецедентне право поширюється в Англії, де воно утворюється королівськими су­дами. Прецедент з' являється тоді, коли за судом визнається право офіційного формулювання правових норм.

Досить часто в літературі можна зустріти визначення судового прецеденту як рішення у конкретній справі, що є обов'язковим при вирішенні аналогічних справ. У дійсності судовий прецедент (від лат. ргаесесіег^ /praecedentis/ — що передує; англ. precedent) — це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов 'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Так, у справі «Полторацький проти України», в якій у 2003 р. Єв­ропейський Суд з прав людини ухвалив рішення, заявник скаржився на порушення ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що передбачає право кожного не піддавати­ся тортурам або нелюдському чи такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. У скарзі заявник зазначив, що він був за­суджений до смертної кари та перебував під вартою у «коридорі смер­ті» в очікуванні виконання вироку. До нього не застосовувався фізич­ний чи психічний примус, проте умови тримання були нестерпними (його тримали в одиночній камері майже без меблів, з відкритим туа­летом та цілодобово увімкненим світлом, він був майже позбавлений можливості спілкуватися з іншими людьми).

Європейський Суд з прав людини дійшов висновку про те, що від­сутність будь-якого наміру з боку держави принизити чи зневажити заявника не може бути вирішальною підставою для виключення ви­сновку про порушення державою ст. 3 Конвенції. На думку Суду, умови тримання під вартою, які заявник мусив терпіти, завдавали йому великого психічного страждання і принижували його людську гідність. Значні економічні труднощі, з якими стикалася Україна, не могли служити поясненням чи виправданням неприйнятних умов три­мання заявника під вартою. Отже, Суд визнав порушення ст. 3 Конвен­ції. Принцип, викладений в цьому рішенні, тобто можливість визнати тортурами дії, які не мали наміру принизити чи зневажити особу, але фактично призвели до такого результату, Суд поклав в основу вирішен­ня аналогічних справ, у тому числі проти України.

В кожній системі прецедентного права прецеденти характеризують­ся своїми особливостями, проте можна виділити такі їх спільні риси:

-      визнання прецеденту джерелом права (первинним для англосаксон­ського права і вторинним для країн романо-германської правової сім'ї);

-      формулювання судових прецедентів вищими судовими інстан­ціями;

-      нормативний характер судових прецедентів;

-      загальнообов'язковий характер прецеденту як для нижчих судів, так і для всіх інших державних органів і посадових осіб;

-      відносна зв'язаність вищих судових інстанцій своїми власними рішеннями;

-      обнародування судових рішень прецедентного характеру в бю­летенях або інших офіційних виданнях і в цьому значенні — писаний характер прецеденту;

-      формування і функціонування прецеденту на основі чинного законодавства і в цьому значенні — його вторинний характер порівня­но із законом;

-      спрямованість прецедентів не тільки на більш ефективний і ква­ліфікований розгляд судами конкретних справ, а й на заповнення про­галин та усунення двозначностей у законодавстві;

-      казуїстичність прецеденту, створення його на підставі вирішен­ня конкретних, поодиноких казусів, випадків, множинність, певна неузгодженість та невпорядкованість.

Зміст доктрини судового прецеденту полягає саме в обов'язковості для органів судової влади їх попередніх рішень (stare decisis). При цьому в судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і «сказане між іншим» (obiter dictum). Принцип ratio decidendi (від лат. — вирі­шальний довід, доказ, аргумент), згідно з яким вирішено справу, ста­новить основу судового прецеденту та має нормативний характер. В англійському прецедентному праві ratio decidendi означає вирішаль­ну правову аргументацію, правовий принцип, який є підставою судо­вого рішення і якого в подальшому слід додержуватися. Цей принцип міститься в мотивувальній частині рішення (imperative conclusion) і являє собою судовий стандарт — пояснення, чому саме так було ви­рішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують положення законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх при­йнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на рішення міжнародних судових установ та відповідних органів між­народних організацій, юрисдикція яких визнана країною, іноземні прецеденти та законодавство тощо.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації щодо них — судових звітів. В Англії з 1870 р. існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські судові звіти» та ін. У США щорічно видаються 350 томів збірників судової практики.

Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосаксонської правової системи і застосовується у Великій Британії, США, Канаді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов'язкові (пов'язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішен­ні конкретних справ або посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або створюють нову норму права (креа-тивний прецедент).

Особливості ставлення до прецеденту як до джерела права у США полягають у все більшому послабленні вимог принципу stare decisis, тобто обов' язковості попередніх судових рішень, відносно вищих судових установ США, передусім Верховного суду країни. Верховний суд США і верховні суди штатів у формально-юридичному сенсі не зв' язані власними рішеннями, не зобов' язані йти за ними і можуть змінити свою практику. Внаслідок такого підходу в межах теорії пре­цедентного права сформувалися поняття позитивного та негативного прецедентів, які розрізняють за характером їх використання.

Позитивним прецедентом виступає попереднє рішення, зміст ко­трого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи. Таким чином акцентується увага на незмінності соціаль­них умов у галузі додержання певного права та необхідності обґрун­тування аналогічних висновків. Негативним прецедентом є рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретно-історичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається.

Інша особливість американського прецеденту полягає в обов'яз­ковості для всіх нижчих ланок судової системи результатів тлумачення конституційних актів та звичайних законів, наданого вищими судови­ми інстанціями на федеральному рівні та рівні окремих штатів. У ре­зультаті такого підходу формується відносно самостійний різновид прецеденту — прецедент тлумачення.

66666666))))