5.Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвока­тури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допус­ку до адвокатської діяльності. У Франції для цього необ­хідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання ад­воката давалося судом на невизначений строк.

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторо­ни особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні заува­ження та заперечення. Винятки становили лише деякі кате­горії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літ­ні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтере­си малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун25. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("іпнег Ьаггізіег"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчан­ня — "зовнішнього адвоката" ("оиіег, пПег Ьаггізїег"), і отримував право практикувати.

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адво­кати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общи­ни, були її представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеч­чині встановлювалася такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів включала надання юри­дичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Ве­ликих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному про­цесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволяла­ся лише за спеціальним дозволом суду"''.

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

• відсутність чіткої станової організації;

• відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

• відносна свобода професії;

• тісне спілкування із судом;

• дисциплінарна залежність від судів;

• римська система визначення гонорару.