4.Адак у римі

Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура. Наступним перехідним етапом у її розвитку був, так званий, інститут патронату. Відносини між патронами та клієнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу і отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, священнішим, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Ні він, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, виплачувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів, брати участь своїм майном у покритті боргів чи витрат при відправленні громадської служби. Зв'язок з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт вмирав бездітним, то його майно переходило до патрона. У свою чергу патрон мав всіляко протегувати клієнту, захищати його інтереси перед судом та ін.

Патронат, як такий, не вніс принципово нового у розвиток захисту, оскільки був результатом його поширення на осіб, які перебували у стосунках, подібних до родинних. Таке явище, тільки в іншій формі, спостерігалося в Греції, Разом з тим патронат започаткував розвиток вільної адвокатури. Це відбувалося так. Як відомо, обізнаність в праві та його застосуванні були в Стародавньому Римі прерогативою патриціїв. Лише вони одні допускалися до виконання громадянських обов'язків, участі в державних справах, відправлення правосуддя і захисту своїх клієнтів у суді. У часи відсутності писаного права вони до видання законів XII таблиць, і навіть пізніше, були єдиними, обізнаними в праві людьми. Поки домінував інститут патронату, потреба в юридичному захисті повністю задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов

16

патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке розширення території Риму і збільшення населення за рахунок підкорення сусідніх племен зробили його цілком недієздатним.

При обмеженому часі патриціанських родів і при величезній кількості громадян нижчого класу, розселених на обшир-них просторах, патріархальні відносини всередині патронату втратили первісне значення і обов'язковий характер, тому патронат, який являв суцільний суспільно-політичний інститут, розпався на складові частини. Від нього відпав приватноправовий елемент у вигляді покровительства хазяїна вільнові-дпущеним рабам, який існував до найпізніших часів, також судово-процесуальний елемент захисту, надаваного патрицієм особам, що зверталися до нього по допомогу. Це були особи, які раніше звалися клієнтами, а їх покровителі — патронами. Проте під старими назвами приховувалося нове явище, так патрон звільнявся від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку захищати його в суді. Клієнт лише мав віддячити послугою чи подарунком за протегування у процесі. Відносини між ними втратили постійний, довічний і спадковий характер. Вони виникали лише під час процесу і припинялися разом з ним. Раніше клієнт міг обрати лише одного патрона Тепер він мав право переходити до іншого і, навіть, мати декількох. Так у надрах патронату виникла справжня адвокатура. Спочатку вона повністю перебувала в руках патриціїв як нащадків давніх патронів, до того ж обізнаних в праві. Першим кроком в зазначеному напрямі було видання законів XII таблиць, який зробив загальнодоступним знання законів, але їх практичне застосування залишилось в руках патриціїв. Справа в тому, що викарбувані на мідних дошках закони були лише зводом морального права. Процесуальні ж норми, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, а також з правил користування формулами позову, не були обнародувані і складали предметну таємницю колегії жерців, членами якої могли бути лише патриції. Через це позивачі не мали можливості обійтися без допомоги патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Елієм (IV ст.) таблиць приймальних днів і позовних формул завдало остаточного удару по юридичній монополії патриціїв. Вивчен-

Гої.у да"г і ^іі і і . u і і.л і ' і і им А М. 1 о- „і і г Вороідилчграл

17

ня і застосування права стало доступним для усіх бажаючих, і адвокатура стала вільною професією'.

б) види юридичної професії в Римі

Отже, першими юристами у Римі були патрони. У їх особі суміщалися дві професії: юрисконсульт і адвокат. Вони не тільки захищали своїх клієнтів у суді, а й роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час складання угоди. Коли ж патронат розпався і вивчення права стало доступним для усіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, не володіючи красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, надавали перевагу адвокатурі, причому іноді поєднували з нею і консультативні функції. Перші називалися юрисконсультами або правознавцями. Їх діяльність полягала у дачі юридичних порад (respondere), складанні у процесі участі з додержанням необхідних формальностей угод (cavere) і в підтримці в суді адвокатів, які не були грунтовно обізнані з правом (agere). Консультації давалися вдома або ж на форумі за патріархальним звичаєм. Сидячи перед парканом своїх жител або гуляючи по форуму, де з часом уряд зводив спеціальний будинок для консультацій, вони допомагали своїми порадами всім, хто звертався до них. У разі необхідності вони йшли із своїми клієнтами до суду і підказували адвокату, який виголошував промову, юридичну інформацію, важливу для даної справи, з якою часто не був обізнаний оратор. Проте не тільки позивачі радилися з ними, нерідко судді зверталися до них, щоб при винесенні рішення послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсульт був, звичайно, патрицієм. Ця обставина разом з безоплатністю їх діяльності і користю професії надавала її носіям особливої поваги.

На відміну від юрисконсультів адвокати займалися захистом в суді. Вони, як і раніше, називалися патронами (patroni causarum) до скасування республіканських форм правління. Термін же "адвокат" (advocatus) відносився спочатку до іншого розряду осіб і тільки під час імперії він ототожнився з терміном "патрон". Як і в Греції, адвокатура була тісно по-

1 С т о я н о в А.Н. История адвокатурьі у древних народов. — С. 42—103. 18

в'язана з ораторським мистецтвом. Патрони не стільки піклувалися про набуття юридичних знань і навичок, скільки про оволодіння прийомами красномовства, через що багато з них були абсолютними неуками в юриспруденції, через що вимушені були по юридичні знання звертатися до юрисконсультів та законників (прагматиків). У той же час вони не були представниками сторін в суді. За стародавнім римським правом представництво допускалося лише як виняток, а тому патрони приходили до суду разом із клієнтами. Що ж до адвокатів (advocati), то під ними розумілися родичі та друзі позивача, які з'являлися з ним у суд і давали йому поради чи висловлювали прилюдно своє співчуття до нього. З плином часу назва "адвокат" була поширена на осіб, які допомагали позивачам вести процес, збирали документи, сплачували витрати, готували засоби захисту і повідомляли про них патрону. Іноді адвокатами називалися навіть звичайні свідки. Але переважно цей термін вживався для позначення рідних і друзів, позивачів.

Такий звичай тримався до найпізніших часів. Відомо, наприклад, що римські імператори неодноразово виступали в суді саме такими адвокатами. Різниця між цими різновидами судової діяльності висловлена в хроніці: "хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором; адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suggerit) чи своєю присутністю висловлює дружню участь (praesentiam commodat amico); повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає ніби свою". Крім того, у Римі існували хвалителі (laudatores), котрі як свідки розповідали про заслуги і достоїнства підсудного; нагадувачі (monitores), які підказували оратору правові підстави, а іноді навіть брали участь у дискусіях; сповільнювачі (moratores), завдання яких полягали в тому, щоб виголосити промову тоді, коли основний оратор відпочивав, і законники (leguleii sive formulares) — юрисконсульти другорядного гатунку. Усі ці різновиди юридичної професії не можна визнати адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами у повному значенні цього слова'.

Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С. 48.

19

в) організація адвокатури в республіканський період

Адвокатура за часів республіки була вільною професією. Проте законодавча регламентація майже її не торкнулася. Лише практика та звичай виробили окремі положення, що стосувалися різних сторін професійної діяльності.

Хоча правила прийому до адвокатури були визначені, однак здавна існував звичай, за яким молоді люди, що вступали до адвокатури, приходили на форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула, яка протегувала їм.

Умови для занять адвокатською діяльністю, як-то: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості тощо не були визначені. Молоді люди, що вирішили присвятити себе цій діяльності, слухали курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як даються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні, навіть, обов'язковість цих занять не були встановлені законом.

Окремо слід зупинитися на гонорарній практиці римських адвокатів, законодавче регламентованій законом Цінція 204 p. до н.е. Цей закон забороняв адвокату брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи, дозволивши отримувати його лише по її закінченню у вигляді подарунку. Адвокатура, по суті, ніколи не була безкоштовною.

Що можна сказати про моральний стан адвокатури республіканського періоду, її суспільне становище? Спочатку, коли вона була привілеєм патриціїв, її оточував ореол визнання і поваги. Не матеріальний розрахунок привертав до цієї професії патриціїв (вони й так були заможними людьми), а те престижне поле, на якому вони могли виділитися і виявити свій талант.

Адвокатура була для них шляхом до найвищих і найчесніших посад у державі. Незважаючи на те, що після видання законів XII таблиць вона стала доступною для всіх, все ж аристократична тенденція панувала в адвокатурі весь час і в більшості випадків нею займався забезпечений і освічений клас патриціїв, поперемінне чередуючи її з державною службою. І, дійсно, факти свідчать, що найбільш видатні політичні діячі республіки були адвокатами. Це і цензор Катон, і знаменитий переможець Карфагена Сціпіон Африканський — молодший, Марк Антоній, Гай

20

Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Ціцерон. Майже всі перші імператори перед тим, як стати ними, виступали в судах: Август, Тіверій, Калігула, Клавдій. При усності і гласності обвинувального процесу, при широкому розвитку юрисдикції римського народу адвокатурі надавалося майже необмежене поле діяльності Вона була цілком вільною професією, яку представляв ряд першокласних ораторів в особі: Марка Аврелія, Цетега, Сервія Сульпіція Гольби, Лелія, Марка Ємілія Скавра, Деція, Філіппа, Аврелія Котте, Сульпіція Руфа, Полліона та ін.'

г) організація адвокатури за часів імперії

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста У ній не могли брати участь неповнолітні2, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotula) по префектурах в порядку їх допуску до професії Перший у списку звався старшиною (primas). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuli) та позаштатних (supernumerarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних3 У цей період адвокати сформувались як стан (ordo) у колегії4.

'Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С 57—58, С т о я-н о в А. История адвокатури у древних народов — С 63; МориллоА, Д е б е н Г Судебньїе ораторьі в древнем мире. — СПб, 1895 — С 84, 97, 98

2 У більшості випадків перші промови адвокатів виголошувались в період у віці від 19 до 20 років Див Стоянов А. История адвокатури у древних народов -С 71.

Васьковский Е. В Организация адвокатурьі — С 58—66 Стоянов А История адвокатурьі у древних народов —С 107

21

Слід підкреслити, що під цією назвою розумілася група осіб, які займалися певною професією, а не їх внутрішня організація. Основний принцип цієї організації полягав у прирівнюванні адвокатської професії до посадової служби. Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися:

зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов'язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвокати зобов'язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовитися вести справу у будь-який час (навіть під час її провадження), якщо переконаються у безпідставності вимог незалежно від того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші — ні, то перші продовжували захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих виразів та свідомо не зволікати процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а при відсутності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але щоб він не перевищував такси, встановленої законом. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням". Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три пра-

'Стоянов А. История адвокатурьі у древних народов. — С. 101.

22

возахисні функції адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів".

Підсумовуючи, слід зазначити, що організація римської адвокатури позначена двома крайнощами: необмеженою свободою та безмежною регламентацією. Так, у республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Кожна особа, яка відчувала бажання і покладалася на свої сили, могла надавати громадянам юридичну допомогу. Адвокатура республіканського періоду висунула ряд видатних судових ораторів, оточених ореолом пошани і слави. У часи ж імперії організація адвокатури грунтувалася на діаметрально протилежних принципах. Свобода професії була обмежена, а її представники перетворилися з судових ораторів на посадових осіб.

Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського, так і періоду імперії у більшій або меншій мірі, відповідно до умов часу і місця, вплинули на устрій адвокатури в державах Західної Європи.