4. Монетариська теорія нрошово—кредитного регулювання

На думку монетаристів, основна проблема полягає в тому, що законо-

давча діяльність та інші заходи держави посилюють негнучкість щодо знижен-

ня цін і заробітної плати. Система вільного ринку спроможна забезпечити мак-

роекономічну стабільність, але державне втручання цьому заважає. Окрім

цього, монетаристи вважають, що держава своїми намірами стабілізувати еко-

номіку за допомогою дискретної фіскальної і грошово-кредитної політики

сприяє нестабільності системи, посилює циклічні коливання. Державне управ-

ління вважається неефективним, шкідливим для індивідуальної ініціативи і не-

рідко воно містить політичні помилки, які дестабілізують економіку. Монета-

ризм виступає за те, щоб частка державного сектора в економіці була якомога

меншою. Монетаристи стверджують, що інфляція пов'язана з розширенням

ролі держави, яка безпосередньо пов'язана з податковою політикою і зростан-

ням державного боргу. Інфляційні процеси породжуються додатковою грошо-

вою емісією, пов'язаною не лише з покриттям державних витрат, а й з високим

рівнем податків, а також позиками, які обмежують можливості виробничих ін-

вестицій. Монетаристська політика наголошує на кардинальному скороченні

державних витрат та істотній перебудові економічної функції держави.

З точки зору монетаристів, економічна нестабільність поро-

джується, радше, неправильним кредитно-грошовим регулюванням, ніж

внутрішньою нестійкістю економіки. Неправильне кредитно-грошове регу-

лювання відбувається, згідно з монетаризмом, з двох причин: непередбачува-

ні тимчасові проміжки часу і відсоткова ставка – помилкова мета. По-перше,

хоча кредитно-грошовий вплив передається безпосередньо, зміни грошової

пропозиції впливають на номінальний ЧНП лише через доволі тривалий і не-

визначений період.

5. Досвід використання політики рефінансування в Україні.

Способи рефінансування, які застосовує Національний банк України, змінюються відповідно до цілей грошово-кредитної політики і ступеня розвитку ринкових методів регулювання грошового ринку.

На початку 90-х років НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав комерційним банкам на договірних засадах кредит під цільові програми виробничого характеру. Комерційні банки були зобов’язані спрямовувати кредит тільки на ті заходи, які передбачалися угодою з НБУ. Основна частина кредитів надавалась Національним банком за рішенням органів державної влади колишнім спеціалізованим державним банкам. Кредити спрямовувалися переважно на підтримку неефективного державного сектору економіки, і, як свідчить практика, значну кількість виданих таким чином кредитів так і не повернули.

Селективна політика адресного рефінансування комерційних банків — це спосіб адміністративного розподілу кредитів центрального банку. Така політика не є адекватною ринковій економіці.

У зв’язку з необхідністю запровадження ринкових інструментів управління грошовим ринком НБУ з середини 1994 р. розпочав проведення закритих кредитних аукціонів. Заявки комерційних банків задовольнялися виходячи з рівня запропонованої процентної ставки починаючи з найвищого рівня і далі у міру її спадання в межах визначеної НБУ суми пропозиції кредитів. На початку проведення аукціонів Національний банк надавав кредити без вимоги їх забезпечення і наражався у зв’язку з цим на значний кредитний ризик. Після запровадження ринку державних цінних паперів він почав надавати аукціонні кредити під забезпечення облігаціями внутрішньої державної позики. Проведення кредитних аукціонів забезпечувало, по-перше, доступ до кредитів Національного банку для всіх комерційних банків на рівних умовах[3], по-друге, розподіл кредитів на ринкових засадах. Кредитні аукціони проводились НБУ до 1998 р.

У 1995 р. згідно з Указом Президента України «Про порядок надання в 1995 р. державної кредитної підтримки підприємствам» НБУ було рекомендовано до 20 % кредитної (безготівкової) емісії, визначеної Верховною Радою України, спрямовувати на кредитування комерційних банків через цільові кредитні аукціони. Проведення цільових аукціонів, по суті, було поверненням до селективної політики адресного рефінансування комерційних банків. Національний банк України через цільові аукціони надавав кредити підприємствам, перелік яких визначав уряд, на проведення заходів, пов’язаних із здійсненням програм санації та структурної перебудови підприємств. Кредит видавався на один рік під облікову ставку НБУ. Більшість кредитів через відсутність реальних заходів, спрямованих на здійснення структурних змін на підприємствах, вчасно не було повернуто