2. Філософія права в системі філософії та правознавства.

За своїм дисциплінарним (наукознавчим) статусом філософія права є інтегральною дисципліною на стику філософії та правознавства, що вимагає визначення її місця і ролі насамперед у цих науках.

Вихід на проблематику філософії права може бути здійснений із двох протилежних сторін: від філософії до права і навпаки: від права до філософії.

Перший шлях (дедуктивний або шлях філософів) – пов’язаний з поширенням тієї чи іншої філософської концепції на сферу права. Таке звернення філософії до осмислення правової реальності (яке є особливо характерним для епохи Просвітництва), виявилося дуже плідним і для самої філософії. Відомо, що чимало з серйозних досягнень класичної філософії — результат саме такого звернення. Важливо також підкреслити, що у сфері філософії права відбувається своєрідна перевірка пізнавальної сили тієї чи іншої філософської концепції, її практичної спроможності в одній з найважливіших сфер людської практики. Усе це дає підставу довести, що без рефлексії основ права, філософського осмислення правової реальності в цілому, жодна філософська система не може вважатися повноцінною.

Другий шлях формування філософії права (індуктивний або шлях юристів) спрямований від вирішення практичних завдань юриспруденції до їх філософської рефлексії. Наприклад, від осмислення таких окремих правових проблем, як засади покарання, провина і відповідальність, право власності, виконання зобов'язань та ін. − до постановки питання про сутність права. Тут філософія права виступає вже як самостійний напрям у правознавстві, специфічний рівень вивчення власне права. Таке філософське осмислення права здійснюється правознавцями в його більшій практичній орієнтованості, при якій ідеальні першооснови права розглядаються в тісному співвідношенні з позитивним правом. Однак і в першому, і в другому випадках філософія права орієнтується на розуміння сутності і смислу права, укорінених у ньому засад і принципів.

У зв'язку існуванням двох різних джерел формування філософії права склалися й два основні підходи до розуміння її дисциплінарного статусу.

Перший підхід розглядає філософію права як частину загальної філософії і визначає її місце серед таких дисциплін, як філософія моралі, філософія релігії, філософія політики та ін. Другий підхід відносить філософію права до юридичної науки. З цього погляду вона є теоретичним фундаментом для створення позитивного права і науки про позитивне право.

Кожний з названих підходів наголошує на одному з двох можливих способів рефлексії над правом. Перший – на загальній філософській чи загальнометодологічній рефлексії, спрямованій на пошуки граничних засад, умов існування права, коли воно співвідноситься з людським буттям у цілому та його проявами — культурою, суспільством, наукою та ін. Другий же – на особливій філософській чи внутрішньометодологічній рефлексії, що здійснюється в межах самої правової науки.

Така «двоїстість» філософії права знайшла, між іншим, своє вираження в тім, що в Україні вчений ступінь з філософії права може присуджуватися як з філософських, так і з юридичних наук. Отже, ця наука може розвиватися як філософом, так і юристом. А якщо точніше, то не просто філософом, а філософом-юристом, тобто практично орієнтованим філософом, якого цікавить не просто істина сама по собі, а реалізація визначених практичних цілей у сфері права (наприклад, досягнення правового стану конкретного суспільства), чи юристом-філософом, який має вміти відмежовуватись від того способу розв’язання проблем, що властивий саме юридичній науці, і ставати на позицію її «людиновимірного» (або метаюридичного) бачення, тобто на позицію філософа. Отже, філософія права, не відмовляючись від пізнання питань суто юридичних, повинна виходити за межі юридичної сфери й пов’язувати правові феномени, що розуміються як явище культури, з рішенням загальних і принципових питань філософії [8, с. 21].

З огляду на зазначені обставини може скластися уявлення, що існують дві філософії права: одну розробляють філософи, а іншу — юристи («філософія права філософів» і «філософія права юристів»). Насправді ж існує тільки одна філософія права, яка живиться з двох різних джерел: загальнофілософських розробок правових проблем і досвіду розв’язання практичних проблем права. Таким чином, філософія права – це єдина (цілісна) дослідницька і навчальна дисципліна, що визначається своїм основним питанням. Вона вимагає особ­ливих якостей від дослідника, який працює в цій галузі: поєднання його фундаментальної філософської підготовки зі знанням основних проблем юридичної теорії та практики.

Звичайно, кожен дослідник разом із певним професійним інте­ресом може вносити своє специфічне бачення в предмет цієї дисципліни, однак саме наявність різних позицій, їхній постійний взаємний обмін і взаємозбагачення, їх співіснування на основі додатковості якраз дозволяють зберегти рівновагу у вирішенні загальної задачі − рефлексії основ права.

У системі сучасного філософського знання філософія права є відносно автономною філософською дисципліною. Проте історично така диференціація здійснювалася не завжди. Філософія права розглядалася найчастіше як частина соціальної філософії (Гегель, Маркс; проте, якщо у Гегеля філософія права поглинала всю соціально-філософську проблематику, то у Маркса, навпаки, проблематика філософії права розчинялася у соціальній філософії), політичній філософії (Бентам), моральній філософії (Кант), філософській антропології (Рікьор). Вона справді найбільш тісно пов’язана із цими філософськими дисциплінами, кожна з яких наголошує на одному з факторів формування і, відповідно, розуміння права: соціальному, морально-ціннісному, політичному, антропологічному. Так, політична філософія розглядає питання: що таке влада і як співвідносяться влада і право; соціальна філософія – що таке суспільство і як співвідносяться суспільство і право; моральна філософія – що таке мораль і як співвідносяться мораль і право; антропологічна філософія – що таке людина і як співвідносяться людина і право. Філософія ж права порушує загальне питання: що таке право й у чому його смисл. Тому її, безсумнівно, теж цікавлять питання про те, як пов’язане право з такими феноменами, як влада, суспільство, мораль і людина.

Для з’ясування місця філософії права у структурі правознавства слід виходити з того, що тези: філософія права є частиною філософії, самостійною науковою дисципліною або частиною (рівнем) правознавства (чи загальної теорії права) не виключають, а взаємно доповнюють одна одну. Завдяки своїй рефлективності філософія права безумовно є частиною філософії, а саме – практичної філософії, яка орієнтується на проблеми людської дії (поряд із соціальною, політичною, моральною, антропологічною філософією). Водночас досвід свідчить, що дослідженням проблем філософії права переважно займаються юристи. У цьому немає нічого дивного, тому що вона є так чи інакше необхідною частиною правознавства в цілому. Тому слід погодитися з вирізненням у системі правознавства його верхнього, метатеоретичного рівня, або рівня філософських засад, – філософії права, його середнього рівня – теорії права і нижнього, емпіричного рівня – правової доктрини (галузеві дисципліни) [9]. Таким чином, можемо стверджувати, що філософія права є необхідною частиною (рівнем) правознавства як науки про право. Водночас філософія права як знання інтегральне, цілісне володіє відносною автономією у межах як філософії, так і правознавства, що дає підстави охарактеризувати її як самостійну сферу досліджень на стику філософії й правознавства, котра займається осмисленням природи права. Її принципова відмінність полягає в тому, що вона не просто застосовує філософські методи та категорії до права, а спрямована на розв’язання основної юридичної проблеми: що є право взагалі? Як «спільна територія» для філософів і юристів, філософія права має свої специфічні риси, проблеми та засоби їх розв’язання, які слід враховувати, а не переносити механічно із іншої суміжної сфери знання.

Дуже плідну концепцію природи філософії права та її співвідношення з теорією права запропонував Р. Алексі. Згідно його концепції, філософія права – це відносно автономна частина філософії, що являє собою загальну і систематичну рефлексію щодо онтологічних, морально-аксіологічних та епістемологічних питань стосовно права. Справжня філософія права прагне до «ідеалу повноти», тобто включає: 1) рішення загальнофілософських питань, 2) враховує специфіку права як єдності інституційно-владної й ідеально-моральної структур, 3) має особливо тісний зв’язок із моральною та політичною філософією. Нижню межу філософії права складає «обмежуючий принцип», який передбачає: 1) відмову від вирішення філософських питань, 2) зосередження тільки на інституційному вимірі права, 3) делегування всіх критичних (нормативних) питань моральній та політичній філософії, дистанціювання від них. Послідовне проведення «обмежувального принципу» являє собою дослідницьку програму юридичної теорії права. Між філософією права і теорією права існує, на його думку, принципова відмінність (хоча й немає грані, яку неможливо перейти, вона є динамічною, рухомою) – відмінність між вибором «ідеалу повноти» і «обмежувального принципу», тобто між філософським і нефілософським (науковим) підходами. Теорія права являє собою продукт радикального застосування «обмежувального принципу» до сфери філософії права, яка, у свою чергу, існує у просторі між «ідеалом повноти» та «обмежувальним принципом» як «максимумом» і «мінімумом». Верхня ж межа філософії права – це вимога когерентності (цілісності) теорії та її адекватності об’єкту – природі саме права. Ця межа (кордон) дозволяє , як вважає Р. Алексі, відрізнити філософію права як від інших філософських дисциплін, так і від псевдофілософсько-правової рефлексії, що «втрачає» «ґрунт права» [7, с. 19–26].

У системі правознавства філософія права найбільш тісно пов’язана із загальною теорією права й соціологією права. Разом усі ці три дисципліни складають комплекс загальнотеоретичних і методологічних правових дисциплін. Їх наявність пов’язана з існуванням у самому праві, як мінімум, трьох аспектів (вимірів): ціннісно-оціночного, формально-догматичного й аспекту соціальної обумовленості. Філософія права акцентує увагу на рефлексії основ права, юридична теорія — на конструюванні понятійного каркасу позитивного права, соціологія права — на питаннях соціальної обумовленості та соціальної ефективності правових норм і правової системи в цілому.

У зв’язку з цим виникає питання, чи є ці дисципліни автономними, чи вони являють собою розділи загальної теорії права? Можна припустити, що у певному сенсі терміном «теорія права» можуть бути охоплені всі три дисципліни, оскільки вони стосуються загальнотеоретичних аспектів права: філософських, соціологічних, юридичних. Однак у суто науковому розумінні слова цей термін ми застосовуємо лише до юридичної науки. На наш погляд, з’єднання цих навчально-дослідницьких напрямів у межах однієї дисципліни − загальної теорії права в принципі можливе, але за певних умов (тобто є дуже проблематичним). Така теорія права має відмовитися від притаманного науці аналітичного, тобто ціннісно-нейтрального, підходу і трансформуватися у критичну теорію права, тобто таку, що включає ідеологічний аспект – обґрунтування певної ієрархії цінностей та критику права й інших систем цінностей. Це є дуже складним завданням, оскільки така теорія права має поєднувати в собі різні методологічні позиції (фахові іпостасі): юриста, філософа і соціолога. Тому існує великий ризик негативних наслідків, якщо таке поєднання призведе не до «симфонії», а до «какофонії» різних методологічних підходів. Більш реалістичною видається така модель співвідношення теорії права (в її аналітичному, ціннісно-нейтральному варіанті), філософії права і соціології права, коли б вони взаємно збагачували та взаємодоповнювали одна одну як автономні дисципліни. Об’єднання ж їхнього теоретичного потенціалу з метою забезпечення цілісності системи знань про право здійснювалося би шляхом фундаменталізації підготовки самих юристів, які повинні бачити право не тільки з позиції своєї дисципліни, але й з позиції філософії та соціології.