1. Особливості предмета і методу філософії права. Її поняття.

Вихідною проблемою будь-якого курсу з філософії права є питання про її природу: «Що це за наука, що і як вона вивчає?». В історії філософсько-правової думки існували різноманітні підходи до формулювання відповідей на означене питання, які залежали від певної світоглядної позиції їх автора. Так, наприклад, представник об’єктивного ідеалізму Г. В. Ф. Гегель уважав її філософською наукою про право, що має своїм предметом ідею права [4]. Російський філософ С. Франк під впливом неокантіанства розумів філософію права як вчення про суспільний ідеал [5]. А відомий сучасний італійський філософ права Н. Боббіо з позицій феноменологічного і аналітичного підходів наполягав, що єдиною проблемою філософії права, яка власне і складає її предмет, є справедливість [6].

Однак, попри багатоманітність визначень філософії права можна побачити й дещо спільне, а саме − ідеальні першооснови права, які не доступні безпосередньому (емпіричному) спогляданню, а пізнаються лише завдяки філософському осмисленню.

Різноманіття підходів до предмета філософії права є цілком закономірним. Адже його розуміння залежить від певного ставлення дослідника як до самої філософії, так і до права. Проте будь-яка філософія залишається «метафізикою», тобто вченням про граничні засади буття і мислення. Тому й філософія права, предметом якої є не весь світ у цілому, не все суще як таке, а лише одна його частина − право, в самому загальному сенсі визначається як вчення про граничні засади права.

Не менш складною є ситуація й зі ставленням до права: виявлення предмета філософії права неможливе без чіткого визначення позиції дослідника стосовно інтерпретації самого феномену права, тобто того, що ж, власне, і має бути досліджено. Таке нібито парадоксальне співвідношення між поняттями «філософія права» і «право» сучасний німецький філософ права Роберт Алексі характеризує як ситуацію герменевтичного кола: «З одного боку, філософія права не може бути визначена без використання поняття права, а з іншого боку, вона покликана міркувати про природу права, пояснюючи, що таке право. Як філософія права може приступити до дослідження питання, що таке право, коли неможливо сказати, що таке філософія права, не знаючи, що таке право?» [7]. Вихід із цієї ситуації пропонується цим ученим такий: почати з «передрозуміння» – заснованого на сталій практиці інтуїтивного знання про предмет з подальшим розвитком його в ясне об’єктивне розуміння, яке досягається через критичну і систематичну рефлексію.

Обґрунтування необхідності філософії права. Хоча філософсько-правові дослідження мають давню і багату історію, а філософія права має незаперечні заслуги в розвитку юриспруденції, необхідність її існування як самостійної сфери теоретичного знання не є очевидним фактом. Зустрічаються різноманітні спроби заперечення філософського підходу до права. Зазвичай вони аргументуються посиланнями або на неможливість застосування такого підходу для вирішення питань практичної юриспруденції, або ж на його безмежність і неможливість реалізації в повному обсязі; а тому пропонується обме­житися вивченням позитивного права [8].

Утім існують два основних види обґрунтування необхідності філософії права: історичне та теоретичне. Перше базується на тому неспростовному факті, що означені проблеми завжди хвилювали людство протягом усього його існування, тому що в них знаходить прояв людська потреба в прагненні до ідеалу, до справжнього права і справедливості.

Друге ж зосереджується на виявленні такого аспекту, такої сторони права, пізнання якої можливе тільки за допомогою філософського підходу. Це обумовлено складністю та багатогранністю самого феномену права. Право є одним із найбільш важкодоступних об’єктів соціального пізнання, повним таємниць. Це випливає з його безпосереднього зв’язку з буттям людини, з її сутністю, діяльністю і несе в собі особливості будь-якого соціокультурного феномену.

Подібно до того, як у людині мі розрізняємо тіло і душу (дух), так і в усіх культурних (тобто створених людиною) феноменах є матеріально-предметна (знакова) форма і їх духовно-ідеальна сутність. У праві ми також знаходимо і предметну, і ідеальну сторони, за якими історично закріпилися відповідні назви «позитивне право» і «природне право». Ці термінологічні вирази носять радше метафоричний характер і неодноразово піддавалися критиці. Проте вони склалися історично, і за ними закріпився стійкий зміст, засвоєння якого дозволяє глибше зрозуміти природу і структуру самого феномену права.

Під позитивним правом (від posited – встановлений) мається на увазі чинна система правових норм, відносин і судових рішень. Під природним правом (від natura – природа), зазвичай, маються на увазі ідеальні першооснови права. Поняття «природне право» покликане виразити глибинну сутність права, а його «ідеальність» виявляється в тому, що воно: по-перше, існує у свідомості (правосвідомості) як її установка (хоча і знаходить вираження у формах поведінки); по-друге, є ідеалом, тобто очищеною від випадковостей формою належного у стосунках між людьми. Крім того, природне право визначає вихідні принципи, на підставі яких приймаються (у всякому разі, повинні прийматися) діючі правові норми і відбувається їхня критична оцінка, яка необхідна для того, щоб людина не стала заручником встановленого «позитивного» правопорядку.

Звідси можна зробити висновок, що право як сфера людської діяльності тісно пов’язане з філософією. Такі фундаментальні проблеми права як справедливість, свобода і рівність, провина і відповідальність та ін., є водночас й важливими філософськими проблемами, а їх розв’язання заглиблюється своїми коренями у вирішення основних філософських питань про сутність людини і сенс її життя. Право, таким чином, за своїм духом «філософічно», воно виражає собою «філософію на практиці», що, відповідно, припускає й «філософію в теорії», роль якої і виконує філософія права.

Філософське осмислення і спеціально-наукове пізнання права: відмінність предмета і методу. Наступним важливим питанням для з’ясування специфіки філософії права як самостійної теоретичної дисципліни є виявлення відмінностей між філософським осмисленням права і його спеціально-науковим пізнанням, тобто через виявлення співвідношення філософії права насамперед із загальною теорією права, яке слід розглядати з точки зору як їх предмета, так і їх методології.

Відомо, що будь-яка наука зосереджується на власному предметі дослідження, яким є певний фрагмент буття, і залишає осторонь питання про його місце в загальній картині світу і про його людське призначення. Відомо також, що у фундаменті будь-якої науки лежать деякі вихідні аксіоматичні положення (основоположення), котрі в межах цієї науки не обґрунтовуються , а беруться як такі: для класичної фізики, наприклад, це принцип причинності, для економічної науки — принцип користі. Проте окремі науки принципово не можуть «зазирнути» за свій «вихідний пункт», свої базові положення.

Що ж стосується філософії, то сфера її інтересів починається саме там, де закінчується сфера інтересів окремих наук. Вона сама обґрунтовує базові положення окремих наук, підводячи їх під «граничні засади», виявляючи їхній смисл (людське призначення). Наприклад, аксіомою, вихідним пунктом юридичної науки є твердження про те, що право є породженням волі носія державної влади, з вимогою обов’язкового підкорення ним встановленим нормам права. Це положення виражає сутність позитивного права. Але осягти справжній смисл правових явищ ми можемо, лише заглянувши за межі цієї аксіоми, тобто намагаючись відшукати власні засади права.

Тому предмет філософії права можна визначити, як граничні поза юридичні засади права: онтологічні (буттєві), антропологічні (людські), аксіологічні (ціннісні), гносеологічні (пізнавальні) та інші. Теорія ж права, яка є узагальнюючим рівнем юридичної науки, найближчою до філософії права науковою і навчальною дисципліною, являє собою, головним чином, вчення про чинне право. У сфері теорії права розвиваються «загальні правові поняття», що виводяться з конкретного досвіду функціонування окремих галузей позитивного права: «закон», «правовідносини», «суб'єкт права», «правовий обов'язок», «суб'єктивне право», «зобов'язання», «відповідальність» та ін. Вони утворюють «понятійний каркас» позитивного права. Хоча філософія права використовує поняття теорії права і галузевих юридичних наук, вона має насамперед власні категорії («ідея права», «смисл права», «мета права», «справедливість», «свобода», «рівність», «визнання», «автономія особистості», «права людини» та ін.), які формують і відображають глибинний смисл права як особливого способу людського буття.

Саме по собі позитивне право не є предметом філософії права. Позитивне право цікавить філософію права лише у його співвіднесенні з природним правом, з позиції якого й оцінюється чинне позитивне право. У даному випадку природне право, оцінюючи позитивне право за моральними або іншими світоглядно-філософськими критеріями, відіграє роль «права в праві». Більш точним буде твердження, що філософія права вивчає «світ права» або «правову реальність» як онтологічний корелят, аналог поняття «правова система». Тут під правовою реальністю розуміється вся сукупність правових феноменів у єдності предметної форми та ідеальної сутності, тобто у їх загальності та цілісності.

Відмінності ж за методом між філософським осмисленням права і його науковим пізнанням полягає у розмежуванні «розуміння» і «пояснення». Будь-яка наука, у тому числі правова, розглядає свій предмет як об’єкт, що знаходиться поза суб’єктом, котрий пізнає, і як такий, що перебуває у відносному протистоянні останньому. Причому об’єкт, що пізнається, визнається в даному випадку як факт, як те, що існує в реальності. Філософія ж прагне до розуміння, осмислення не сущого, а належного (цінностей і смислів), розкриває світ таким, яким він повинен бути з точки зору світоглядних постулатів або орієнтацій людини. Цей світ цінностей і смислів дає людині стимул для зміни буття, оскільки те, що повинно бути, сприймається їм як ідеальне стосовно того, що існує в реальності. Тому правова наука, вивчаючи закономірності функціонування чинного позитивного права, описує право таким, яким воно є, а філософія права таким, яким воно повинно бути.

Таким чином, філософія права, орієнтуючись на ціннісні засади права прагне до розуміння права таким, яким воно має (повинно) бути, тобто у власному смисловому бутті, теорія ж права, орієнтуючись на науковий ідеал вільного від цінностей пізнання, прагне до пояснення права таким, яким воно є. Цією рисою теорія права відрізняється також і від правової догматики, яка прагне до простого опису права.

Філософсько-правова рефлексія. Узагальнено особливість методу філософії права (як і філософії взагалі) виражається поняттям «рефлексія». Рефлексія – це аналіз суб’єктом пізнання підстав власних думок, «думка про думку». Вона є методом звернення до основ шляхом постановки питань про те, чому це здійснюється, або як це можливо.

Окремі науки (зокрема й юридична) не займаються критичною перевіркою своїх основ, філософія ж за своєю природою критична, вона постійно оцінює власні засади. Така оцінка й являє собою філософську рефлексію. Рефлексія є обов’язковим елементом філософсько-правового пізнання. Будучи критичною і систематичною, вона спрямована на пошуки граничних засад права, насамперед – онтологічних, антропологічних, аксіологічних, гносеологічних. На основі філософської рефлексії будуються певні моделі права та аналізуються наслідки їх застосування у суспільстві. Це є метод «розумового експерименту». Саме цей метод застосовували при конструюванні своїх філософсько-правових теорій Т. Гоббс і Дж. Локк, І. Кант і Г. Гегель та застосовують сучасні філософи права (Дж. Ролз, Р. Дворкін, Р. Алексі та ін.).

Таким чином, філософія права — це вчення про право, що відповідає на найбільш загальні запитання, які виникають у правовій сфері, методом рефлексії. Її предметом є насамперед граничні засади права, виявлення яких сприяє розумінню смислу права, обґрунтуванню та критичній оцінці права. Наведене визначення не охоп­лює всього різноманіття проблем філософії права, але дозволяє зосередитися на її стрижневій ідеї, пов’язаній з уявленням про право як спосіб людського буття⁴.