Тема 6: Адміністративне право.

План:

1. Адміністративне право України: поняття і предмет правового регулювання.

2.  Поняття адміністративних правовідносин.

3. Суб’єкти адміністративного права України.

4. Державне управлінні як об’єкт адміністративного права.

5. Поняття адміністративного правопорушення та адміністративної відповідальності.

6. Адміністративне стягнення. Мета та види адміністративного стягнення.

7. Органи, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

8. Адміністративне затримання. Особистий огляд. Огляд речей і вилучення речей та документів.

Самостійне опрацювання:

1. Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури і особливості адміністративної відповідальності.

2. Особливості адміністративної відповідальності за адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку.

3. Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності та особливості адміністративної відповідальності.

4. Особливості адміністративної відповідальності за адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації.

5. Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку та особливості адміністративної відповідальності.

Короткий зміст лекційного матеріалу:

1. Адміністративне право – це галузь права, що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньо організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень.

Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин. Які виникають у зв’язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу здійснення широкої і різноманітної виконавчої та розпорядчої діяльності.

Отже, предметом адміністративного права є два типи управлінської діяльності: виконавчо-розпорядчий, здійснюється органами виконавчої влади, і управлінський, здійснюється іншими державними органами і громадськими організаціями. Загальне між ними полягає у збігу формальних моментів(підбір кадрів, контроль та перевірка тощо), а відмінність між ними пов’язана з характером і призначенням діяльності, її значенням у механізмі здійснення функцій держави.

Під адміністративно-правовим методом регулювання розуміють сукупність правових засобів і способів, які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини. До методів адміністративного права належать: метод переконання, примусу, адміністративний(органи управління безпосередньо встановлюють певні правила поведінки своїм підлеглим), економічний(заохочувальний, зниження ціни, податків тощо).

Система адміністративного права – це внутрішня побудова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів – інститутів і норм, що утворюють її єдність та зв’язок. І включає в себе Загальну(принципи державного управління; правове становище суб’єктів адміністративного права; форми і методи виконавчої та розпорядчої діяльності; адміністративний процес; засоби забезпечення законності) та Особливу(містить норми, що регулюють управлінні у різних сферах) частини.

2. Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов’язків. Урегульованих нормами адміністративного права.

Структура адміністративно-правових відносин:

а) суб’єкти – державні органи; структурні підрозділи органів держави, посадових осіб державних органів; власника; об’єднання громадян. Для них є характерною обов’язкова наявність адміністративної правоздатності(спроможність суб’єкта мати права та нести обов’язки у сфері виконавчої влади) і адміністративна дієздатність(здатність своїми діями набувати і реалізовувати права та обов’язки у сфері управління.

б) об’єкти – поведінка учасників управлінських відносин; речі матеріальні цінності, здоров’я, гідність, честь тощо.

в) юридичні факти – це дії(залежать від волі людини) та події(не залежать від волі людини, стихійні лиха тощо). Дії виділяють правомірні та неправомірні(правопорушення).

Ознаки адміністративно-правових відносин:

• здійснюються у сфері державного управління;

• в усіх відносинах однією із сторін є орган виконавчої влади або громадська організація, які наділені певними владними повноваженнями;

• це обов’язковий зв’язок її учасників, тобто один від одного зобов’язані вимагати певної поведінки;

• право одночасно є і обов’язком суб’єкта;

• згода сторін не є обов’язковою для здійснення даного виду відносин;

• порушення однією стороною своїх обов’язків зумовлює відповідальність не перед іншою стороною, а перед державою;

• спори вирішуються як в адміністративному, так і в судовому порядку.

3. Норми кожної окремої галузі права поширюються на певне коло осіб, які, підпадаючи під вплив цих норм, виступають суб'єктами відповідної галузі права. Суб'єкти адміністративного права — це учасники суспільних відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні (суб'єктивні) обов'язки, встановлені адміністративно-правовими нормами. Оскільки в попередній главі підручника було розглянуто поняття суб'єктів адміністративних правовідносин, важливо бачити різницю між цими поняттями.

На відміну від суб'єкта адміністративних правовідносин суб'єкт адміністративного права має лише потенційну здатність вступати у правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути їх учасником. Наприклад, громадянин України, що перебуває за її межами, може фактично не брати участі в жодних адміністративно-правових відносинах, тобто не бути їх суб'єктом, однак суб'єктом адміністративного права він є завжди, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов'язків.

Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин.

Якщо суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний носій правових зв'язків, тобто він обов'язково в них бере реальну участь, то суб'єкт адміністративного права є, так би мовити, претендентом на цю участь. Але для того, щоб визнаватися таким претендентом, відповідна особа повинна бути потенційно здатним носієм суб'єктивних прав і обов'язків. Така потенційна здатність суб'єкта визначається як адміністративна правосуб'єктність.

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло учасників суспільних відносин, про що свідчить величезна кількість подібних відносин у різних сферах реалізації публічної влади. Не випадково перелік суб'єктів адміністративного права значно ширший, ніж у будь-якій іншій галузі права.

Суб'єктами адміністративного права є громадяни, іноземці, особи без громадянства. Причому правове становище суб'єктів однієї категорії неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона відрізняється залежно від статі, віку, стану здоров'я (наприклад, не всі можуть призиватися на військову службу, вступати до вищих навчальних закладів тощо). Серед іноземців особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці (згідно із Законом України “Про біженців”).

Суб'єктами адміністративно-правових відносин є органи держави, насамперед органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, адміністрація підприємств, установ, організацій, а також органи місцевого самоврядування. Суб'єктами цих відносин треба визнати і структурні підрозділи підприємств, установ, організацій (наприклад, цех, факультет, відділення в лікарні тощо).

Суб'єктами адміністративно-правових відносин є також різноманітні господарські структури. Зокрема, на них, як і на всі інші організації, нормами адміністративного права покладено обов'язок додержувати пожежних, санітарних та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди і т. ін.).

Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації. Так, суб'єктів адміністративного права можна поділити на: державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники; суб'єкти колективні та індивідуальні; фізичні, юридичні особи і колективні суб'єкти без статусу юридичної особи тощо.

Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:

- фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

- юридичні особи — органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);

- колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).

4. У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі немає загальновизнаного поняття державного управління, що пов'язано з різними підходами до розв'язання цього важливого питання. Державне управління тлумачать з погляду змісту, сутності, форм, яких воно набуває і в яких функціонує, відмежування від інших форм (видів) державної діяльності (законодавчої, судової). Представники загальносоціологічних наукових напрямів під час дослідження проблем управління виходять з його реального змісту як специфічного виду суспільної діяльності, спрямованої на систематичне здійснення певного впливу людей на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки, на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій, з метою забезпечення її функціонування та досягнення поставлених цілей.

В адміністративно-правовій науці найпоширенішим є поняття державного управління як самостійного виду державної діяльності, що має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, особливої групи державних органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій і завдань держави в процесі повсякденного й безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Незважаючи на деякі відмінності, всі автори відзначають організуючий, виконавчо-розпорядчий характер управлінської діяльності, спрямований на виконання завдань і функцій держави.

У деяких випадках управління пов'язано з безпосереднім розпорядництвом, носить «командний характер», ґрунтується на імперативних приписах, заборонах, що обмежують самостійність. Проте воно дедалі більше здійснюється у формі нормативного регулювання, використання дозволів і рекомендацій, надання допомоги, сприяння й координації. Застосування лише жорстких варіантів управління суспільними процесами суперечить заданій моделі розвитку суспільства, та й сама система вже не «дозволяє» державі втручатися в усі питання управління й практичної діяльності, як це було до проголошення Україною незалежності.

Об'єкти, що не є державними, перебувають в управлінні недержавних структур, а тому діють на засадах внутрішнього самоуправління. До них належать недержавні підприємства, установи й організації, а держава лише встановлює відповідні межі їх діяльності, яка не повинна здійснюватися на шкоду суспільству. Це стосується, як правило, порядку створення, реорганізації, ліквідації юридичних осіб, сплати податків і виконання загальнообов'язкових правил.

Інший підхід застосовують у випадках, коли об'єкти перебувають у спільному управлінні державних і недержавних органів. Так, органам місцевого самоврядування можуть передавати об'єкти, що перебувають у державній власності, і відповідно — управління ними, а державні органи контролюють використання коштів та об'єктів, їм переданих. Представники державних органів можуть входити до складу органів управління недержавних структур, якщо там є частка державної власності.

Різним рівень управлінського впливу буде й у випадках, коли об'єкти відповідних галузей і сфер перебувають у державній та недержавній власності (державне підприємство, фермерське господарство в сільському господарстві, підприємство в промисловості, зв'язку, установи в сфері освіти тощо).

У випадках, коли об'єкти перебувають у власності держави, управління ними безпосередньо здійснюють державні органи, і методи управління визначаються саме цим, незважаючи на те, що держава надає їх органам окремі можливості щодо самоуправління.

Слід звернути увагу й на те, що незалежно від форми власності, на якій засновано об'єкт і здійснюються його діяльність, впровадження ринкових відносин, держава не може повністю відмовитися від управлінського впливу на нього, не встановлювати певні правила, яким він зобов'язаний підкорятися, та гарантувати його права, в тому числі власності, при додержанні цим об'єктом таких правил.

Особливості державного управління полягають також у тих функціях, на виконання яких його спрямовано. Ці функції складають зміст державного управління як самостійної форми діяльності, що має певну мету, однак запланований результат може бути досягнутий лише в разі правильного встановлення завдань управління, забезпечення матеріальними, людськими ресурсами, законодавчою основою, об'єктивною інформацією.

Державне управління як вид соціального управління обов'язково містить три елементи: прийняття рішення, його виконання та контроль за реалізацією. Державне управління — це частина державної діяльності, що має своїм основним призначенням здійснення виконавчої влади. Державний характер такого управління полягає в тому, що в його процесі реалізуються завдання, функції та інтереси держави. Для його здійснення створюють спеціальні органи (встановлюють посади), які діють у рамках законів і в межах своїх повноважень.

Виконавча діяльність є основним призначенням державного управління й складає першу, найважливішу його сторону. Разом з тим, для безпосереднього управління економікою, соціально-культурним будівництвом і адміністративно-політичною діяльністю характерною є розпорядча діяльність, яка становить інший бік державного управління. Виконавча й розпорядча діяльність органів виконавчої влади виявляється у відносинах влади і підпорядкування, наданні суб'єктам, що її здійснюють, юридично-владних повноважень.

Як самостійній формі державної діяльності державному управлінню притаманні характерні риси, що випливають з його природи — здійснення виконавчих і розпорядчих повноважень:

а) загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює найважливіші сторони життя держави й суспільства;

б) спрямованість на виконання Конституції та законів України (підзаконна діяльність);

в) юридично-владний, розпорядчий характер;

г) організаційний зміст, за допомогою якого досягають регулювання й координації спільної праці людей;

ґ) активність і цілеспрямованість, має безпосередніми об'єктами свого впливу галузі економічного, соціального й адміністративно-політичного будівництва;

д) безперервне та постійне здійснення.

Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються функціями управління. Через їх реалізацію суб'єкти виконавчої влади здійснюють управлінські процеси, досягають поставленої мети. Функція управління пов'язує в одне ціле запланований результат, практичну діяльність з виконання намічених завдань і одержаний результат. Запланований результат може бути досягнутий лише у разі, коли правильно, з урахуванням реальних можливостей (забезпечення матеріально-фінансовими, людськими ресурсами (фахівцями), об'єктивною інформацією, законодавчою основою тощо) визначено управлінські завдання. Функції державного управління є відносно самостійними елементами виконавчої державної діяльності, що здійснюється на основі закону чи іншого правового акта спеціальною системою органів виконавчої влади притаманними їм методами. За мету функції управління мають виконання завдань держави та суспільства шляхом владно-організуючої діяльності в різних процесуальних формах.

5. Під адміністративним правопорушенням розуміють протиправну, винну дію чи бездіяльність, що посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і передбачається адміністративна відповідальність.

Адміністративне правопорушення є на ступінь нижчим ніж злочин, тобто його суспільна небезпека є меншою від злочину.

Склад адміністративного правопорушення є аналогічним кримінальному злочину.

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою кримінальної відповідальності.

В основі адміністративної відповідальності лежить склад правопорушення. Суб’єктами адміністративної відповідальності є фізичні особи та колективні утворення. Адміністративні стягнення накладаються як уповноваженим на те органом, так і судом. Між суб’єктами адміністративного правопорушення та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові стосунки. За цією ознакою адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної. Застосування адміністративної відповідальності не тягне за собою судимості. Адміністративне стягнення діє протягом одного року.

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків.

Іноземці і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.

Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності.

При малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:

1) щире розкаяння винного;

2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

4) вчинення правопорушення неповнолітнім;

5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими і обставини, не зазначені в законі.

Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:

1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;

4) вчинення правопорушення групою осіб;

5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;

6) вчинення правопорушення в стані сп'яніння. Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через два місяці з дня його виявлення, за винятком випадків, коли справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього Кодексу підвідомчі суду (судді).

Якщо справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього Кодексу чи інших законів підвідомчі суду (судді), стягнення може бути накладено не пізніш як через три місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через три місяці з дня його виявлення, крім справ про адміністративні правопорушення, зазначені у частині третій цієї статті.

Адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення може бути накладено протягом трьох місяців з дня виявлення, але не пізніше одного року з дня його вчинення. Адміністративне стягнення за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 164-14 цього Кодексу, може бути накладено протягом трьох місяців з дня виявлення, але не пізніше двох років з дня його вчинення.

У разі відмови у порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову у порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

6. Адміністративне стягнення – захід відповідальності, метою якого є виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України. Поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самими правопорушником, так і іншими особами.

Види адміністративного стягнення:

• попередження, догана, сувора догана як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі, керівником установи з дотриманням процедури його оголошення;

• штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановленому адмінкодексом та ін. законами;

• оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення за рішенням суду. Гроші від реалізації вилученого предмета повертаються власнику предмета, за винятком витрат на його реалізацію;

• безоплатне вилучення предмета – примусова безоплатна передача предмета у власність державі за рішенням суду;

• позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові(права керування транспортним засобом – до 3 років) за рішенням суду;

• виправні роботи – до двох місяців за постійним місцем роботи з відрахуванням в держбюджет до 20% від зарплати, за рішенням суду;

• адміністративний арешт – до 15 діб, призначається суддею. Не призначається вагітним, інвалідам, молоді до 18 років.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня його виявлення. В разі, якщо особа протягом року не вчиняла правопорушення, то вона вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

7. Перелік органів та посадових осіб, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, наведено в розділі ІІІ КпАП, в якому врегульовано також деякі питання утворення та функціонування цих органів, а також визначено, які справи уповноважені розглядати ті чи інші органи або посадові особи, тобто вирішено питання про підвідомчість справ.

Велика кількість органів (посадових осіб), які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення, обумовлена рядом обставин. Перш за все, галузі управління й існуючі в них відносини істотно відрізняються одне від одного, відзначаються різноманітністю і специфікою. Для того, щоб кваліфіковано вирішувати справи про адміністративні правопорушення, часто необхідно володіти спеціальними знаннями, наприклад, добре знати правила пожежної безпеки, дорожнього руху, ветеринарно-санітарні та ін. По-друге, оперативність та економічність провадження в багатьох випадках забезпечується тим, що стягнення накладають співробітники тих органів, які здійснюють контроль та нагляд за додержанням відповідних правил.

Відповідно до ст.213 КпАП справи про адміністративні правопорушення надано право розглядати таким органам:

1) адміністративним комісіям;

2) виконавчим комітетам селищних, сільських рад;

3) районним (міським) судам (суддям);

4) органам внутрішніх справ, органам державних інспекцій та іншим органам (посадовим особам), уповноваженим на це законодавчими актами України.

Повноваження щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення в наш час окремі законодавчі акти надають і деяким іншим органам, які в розділі ІІІ КпАП не названо. Мова йде про місцеві державні адміністрації (ст.25 Закону України "Про місцеві державні адміністрації") та про виконкоми міських рад (ст. 38 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"). І в тому, і в іншому випадку говориться про справи, віднесені законом до відання зазначених органів. Разом з тим жоден законодавчий акт подібних повноважень їм не надає, і на практиці реально вони такі справи не розглядають. На нашу думку, у згаданих законах допущено помилку, вірніше, за цими органами закріплено повноваження, яких вони ніколи не здійснювали, так би мовити "на всякий випадок". Для зазначених органів подібні справи є дуже дрібними, до того ж, поняття "місцева державна адміністрація" охоплює систему підрозділів, які всі разом, одночасно діяти не можуть. Тобто в цьому випадку потрібне уточнення – хто від імені місцевої адміністрації здійснює ці повноваження. Отже, реально прийняття законів "Про місцеві державні адміністрації" та "Про місцеве самоврядування в Україні", на нашу думку, не викликало змін у системі суб’єктів адміністративної юрисдикції.

Органи, яким надано право приймати рішення у справах про адміністративні правопорушення, за об’ємом компетенції розподіляються на дві групи. До першої належать адміністративні комісії, виконавчі комітети селищних, сільських рад, органи внутрішніх справ і судді. Вони розглядають справи про правопорушення, які вчиняються в різних галузях управління. Другу групу складають державні інспекції, органи транспорту, природоохорони тощо. Повноваження зазначених органів тісно пов’язані з конкретною галуззю управління. Наприклад, органи державного пожежного нагляду уповноважені вирішувати справи про порушення правил пожежної безпеки, митні органи – про порушення митних правил і т. ін.

Рішення про накладення адміністративного стягнення може приймати колегіальний орган або посадова особа. До перших належать адміністративні комісії, виконкоми селищних, сільських рад, суди (хоча на практиці подібні справи колегіальні суди, як правило, не розглядають). Що стосується посадових осіб, то вони вирішують справи від імені відповідних органів в межах наданих їм повноважень і тільки при виконанні службових обов’язків. Коло таких осіб встановлено законодавчими актами України. До них насамперед належать керівники відповідних органів управління та державних інспекцій. Проте в деяких випадках, передбачених законодавством, право накладати стягнення мають і інші посадові особи. Наприклад, за порушення окремих правил дорожнього руху крім начальників відділів (управлінь, відділень) ДАІ або їх заступників накладати стягнення можуть всі співробітники Державтоінспекції, які мають спеціальні звання (ст.222 КпАП).

Органи (посадові особи) розглядають справи про адміністративні проступки в межах своєї підвідомчості. Встановлення підвідомчості - це розмежування компетенції між органами (посадовими особами). Кожен орган або посадова особа має право розглядати і вирішувати тільки ті питання, які належать до її відання. І тому, коли кажуть, що справа підвідомча якомусь органу, то мають на увазі, що саме цей орган займається цією справою, що його уповноважено вирішувати такі справи. Встановлення підвідомчості справ – спосіб визначення компетенції. В компетенцію входять також і повноваження. Повноваження визначають, що може зробити, які заходи може застосовувати орган (посадова особа), в той час як підвідомчість окреслює межі повноважень за територією та за об’ємом справ, які вирішуються.

Розрізняють два різновиди підвідомчості – предмету та територіальну.

Предметна (видова) підвідомчість – це нормативне вирішення питання про те, якому виду органів доручено розглядати відповідну категорію справ. Цьому в КпАП України присвячено гл.17. Головний критерій закріплення предметної підвідомчості – категорія адміністративних правопорушень. Так, наприклад, законодавством встановлено, що справи про порушення правил пожежної безпеки розглядаються органами, які здійснюють державний пожежний нагляд. Для визначення предметної підвідомчості справ законодавець використовує також і додаткові ознаки. До них належать місце вчинення правопорушення, вік правопорушника.

Під територіальною підвідомчістю розуміється нормативне вирішення питання про те, де (а тому і яким органом) повинна розглядатися конкретна справа. Головне правило територіальної підвідомчості – справа розглядається за місцем вчинення правопорушення. Але з цього правила є винятки: справи, підвідомчі адміністративним комісіям, розглядаються за місцем проживання правопорушників. Крім цього, з деяких категорій справ встановлена подвійна (альтернативна) територіальна підвідомчість. Так, наприклад, справи про порушення правил дорожнього руху можуть розглядатися як за місцем вчинення правопорушення, так і за місцем обліку транспортного засобу або за місцем проживання порушника.

Особливе місце серед органів адміністративної юрисдикції займають адміністративні комісії. В той час, як інші органи (внутрішніх справ, державні інспекції, військкомати тощо) здійснюють свою юрисдикційну діяльність поряд з виконанням інших функцій управління – організацією, контролем, наглядом і т. ін., то головне призначення адміністративних комісій – розгляд справ про адміністративні правопорушення.

Адміністративні комісії утворюються районними державними адміністраціями, виконкомами міських, районних в містах, селищних і сільських рад у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря та не менше 6-ти членів комісії. До них входять депутати, представники підприємств, установ, організацій, громадськості. Не можуть бути членами комісій працівники прокуратури, судді, адвокати, а також представники органів, посадові особи яких мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення.

Адміністративні комісії розглядають усі справи про адміністративні правопорушення, за винятком віднесених до компетенції інших органів (посадових осіб). Зокрема вони можуть розглядати справи про ряд правопорушень в галузі охорони праці та здоров’я населення, охорони пам’ятників історії та культури, в будівництві та в галузі використання електричної та теплової енергії, в сільському господарстві, в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства, благоустрою і т. ін.

В ч.1 ст.218 КпАП дано перелік статей, справи про порушення яких мають право розглядати адміністративні комісії районного та міського рівнів. Об’єм повноважень щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення адміністративних комісій при виконкомах селищних та сільських Рад народних депутатів дещо менший, їх встановлено в ч.2 ст.218 КпАП.

Повноваження виконавчих комітетів селищних і сільських рад щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення схожі до повноважень адміністративних комісій, але дещо вужчі. Компетенцію виконавчих комітетів закріплено в ст.219 КпАП.

Районні (міські) суди (судді) розглядають справи про найбільш серйозні адміністративні проступки, за які передбачено найсуворіші адміністративні стягнення та стягнення, які застосовуються виключно у судовому порядку, – штраф у підвищеному розмірі, оплатне вилучення транспортних засобів, конфіскація, виправні роботи та адміністративний арешт (дрібне розкрадання, порушення правил про валютні операції, дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню чи вимозі працівника міліції, порушення правил адміністративного нагляду тощо), а також справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років (ст.221 КпАП) та про правопорушення, пов’язані з корупцією (Закон України "Про боротьбу з корупцією").

Органам внутрішніх справ (міліції) надано право розглядати справи про порушення громадського порядку, правил паспортної системи, правил перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України іноземців і осіб без громадянства, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, правил дозвільної системи та інші правопорушення, які посягають на громадянський порядок та громадську безпеку (ст.222 КпАП). Юрисдикційними повноваженнями в міліції наділено багатьох посадових осіб: начальників та заступників начальників відділів (управлінь) внутрішніх справ, начальників та заступників начальників органів внутрішніх справ на транспорті, інших органів внутрішніх справ, прирівнених до відділів (управлінь) внутрішніх справ, начальників лінійних пунктів міліції, а також інших працівників транспортної міліції, які здійснюють нагляд за додержанням відповідних правил, начальників відділень міліції, що є в системі органів внутрішніх справ, дільничних інспекторів (старших дільничних інспекторів) міліції, начальників та заступників начальників відділень (відділів, управлінь, Головного управління) Державної автомобільної інспекції, командирів та заступників командирів окремих підрозділів дорожньо-патрульної служби, інші працівники Державної автомобільної інспекції, які мають спеціальні звання.

Органи державного контролю та нагляду (державні інспекції) та деякі галузеві органи управління розглядають справи про порушення тих загальнообов’язкових правил, нагляд та контроль за виконанням яких на них покладено. Це органи державного пожежного нагляду, Міністерства праці та соціальної політики України, природоохорони, Міністерства оборони України, державної санітарно-епідеміологічної служби, державного ветеринарного контролю, залізничного, морського, річкового, повітряного, автомобільного і міського електротранспорту, зв’язку, Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації і т. ін. (ст.ст.223–244-8 КпАП).

8. Про адміністративне затримання складається протокол, в якому вказується дата, місце, посада, прізвище особи, яка проводить затримання, відомості про правопорушника, час і мотиви затримання. Затримана особа не зобов’язана підписувати протокол і вправі внести власні зміни в протокол. Орган, який провів затримання зобов’язаний повідомити рідних затриманої особи.

Адмінзатримання проводиться органами МВД, прикордонними військами, воєнізованою охороною, військова інспекція дорожнього руху.

Адміністративне затримання не може тривати більше трьох годин, якщо інше не передбачено законом. В прикордонні зоні правопорушник з дозволу прокурора можуть бути затриманими до 10 діб. Загальним строком затримання є 3 доби.

Особистий огляд проводиться уповноваженими на це органами, особою однієї статі, в присутності понятих тієї ж статі і складається протокол. Огляд рече може проводитись у відсутності господаря(полювання), але в присутності двох понятих про, що теж складається протокол.

Адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей або їх вилучення може бути оскаржено вищестоящій особі, прокурору або до суду.

Особистий огляд, огляд речей і товарів здійснюється з метою виявлення і припинення адміністративних порушень, коли вичерпані інші заходи впливу, а також для складання протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного і правильного розгляду адміністративних справ.

Огляд проводиться у випадках:

коли особа затримана в момент вчинення адміністративного правопорушення чи безпосередньо після його вчинення;

наявності ознак правопорушення у вигляді слідів на одязі громадянина чи на його речах;

коли очевидці прямо вкажуть на конкретну особу, як на правопорушника;

коли існують відповідні показання технічних засобів контролю;

коли огляд прямо передбачений законодавством Украйни.

Наприклад, ч. 1 п.п. 2 ст. 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» передбачає проведення перевірки документів у громадян, а в необхідних випадках — проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян.

Сутність адміністративного огляду полягає в примусовому обстеженні громадянина або його майна з метою виявлення і вилучення документів, речей та інших предметів, що є знаряддям чи безпосереднім об’єктом правопорушення, встановлення особи затриманого тощо.

Зміст особистого огляду складають дії за зовнішнім оглядом осіб, а також їхніх речей працівники, що здійснюють пропускний режим за допомогою стаціонарних контрольних установок.

Огляду має передувати пропозиція уповноважених працівників пред’явити документи, що підтверджують особу затриманого, речі, інші предмети, що є знаряддям чи безпосереднім об’єктом правопорушення. Уповноважені органи мають право вимагати вчинення таких дій лише по відношенню тих осіб, щодо яких є дані про вчинення правопорушення, чи в інших, передбачених законом випадках.

Особистий огляд громадянина здійснюється особою однієї статі з ним у присутності двох понятих тієї ж статі в приміщенні чи інших місцях, що виключають доступ сторонніх громадян і відповідають правилам санітарії і гігієни. При здійсненні особистого огляду мають бути забезпечені безпека здоров’я особи, яку оглядають, його особиста гідність, охорона конфіденційних даних, отриманих при здійсненні огляду.

Огляд речей, товарів та інших предметів проводиться уповноваженою особою в присутності двох понятих і, як правило, власника даних речей і предметів. При цьому повинна бути забезпечена схоронність речей, що оглядаються, і предметів, їхнього товарного зовнішнього вигляду.

Ч. 1 ст. 264 КпАП України не встановлює вичерпний перелік органів, що мають право здійснювати особистий огляд. Широкими повноваженнями із здійснення особистого огляду, огляду речей і товарів наділені співробітники міліції. Так, співробітники Державної інспекції безпеки дорожнього руху мають право проводити особистий огляд громадян, що вчинили адміністративне правопорушення, огляд транспортних засобів при підозрі, що водій використовує його в протиправних цілях, а також огляд вантажу за наявності підстав вважати, що вантаж перевозиться незаконно. Співробітники транспортної міліції здійснюють огляд ручної поклажі і багажу пасажирів цивільних повітряних судів, а при необхідності й особистий огляд пасажирів; співробітники міліції позавідомчої охорони можуть робити особистий огляд, огляд речей, товарів, транспортних засобів на охоронюваних ними підприємствах, в установах і організаціях.

Після здійснення особистого огляду чи огляду речей, товарів, транспортних засобів уповноваженою особою складається протокол або робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення чи в протоколі про адміністративне затримання. Цей документ чи запис підписуються уповноваженою особою, двома понятими і особою, яку оглядають. Предмети, виявлені в особи, яку оглядають, що є знаряддям чи безпосереднім об’єктом правопорушення, вилучаються посадовими особами органів, що передбачено ст.ст. 241 і 243 КпАП. Про це вилучення складається протокол або робиться відповідний запис у протоколах про адміністративне правопорушення, про огляд речей чи про адміністративне затримання.

В окремих випадках огляд речей, ручної поклажі, багажу й інших предметів може бути здійснений за час відсутності власника. Уповноважена особа в присутності двох понятих може піддати огляду речі й інші предмети у випадках, коли:

минув термін їхнього збереження в автоматичних камерах схову;

установити власника даних речей чи предметів не вдалося;

є відомості про наявність у них вибухових пристроїв;

це прямо передбачено законодавством України.

За відсутності власника речей складається спеціальний протокол, підписаний уповноваженою особою і двома понятими.

З огляду на специфіку адміністративних проваджень по окремих категоріях справ встановлюється і особливий порядок огляду, зокрема, це стосується відповідних підприємств, що входять до переліку, затвердженого відповідним міністерством за погодженням з МВС України з метою запобігання розкрадання. Особливий порядок огляду може встановлюватися в окремих місцевостях для контролю за перевезенням наркотичних речовин. Особливий порядок огляду встановлюється Митним кодексом України (ст.ст. 22, 41, 55. 56, 57, 61 та ін.)

Вилучення речей і документів, що виявилися безпосереднім об’єктом правопорушення, є адміністративно-правовим заходом впливу, що полягає в примусовому позбавленні правопорушника можливості користуватися і розпоряджатися протиправно добутим майном чи підробленими (недійсними) документами.

Право застосування цього заходу мають посадові особи, перераховані в ст.ст. 234–1, 234–2, 262, 264 КпАП.

Речі і документи, що є знаряддям чи безпосереднім об’єктом правопорушення, зберігаються до розгляду справи. Залежно від результатів розгляду вони у встановленому порядку конфіскуються чи повертаються власнику або знищуються, а при оплатному вилученні речей — реалізуються з наступною передачею вирученої суми колишньому власнику за винятком витрат із реалізації вилученого предмета.

Широкими повноваженнями щодо здійснення дій по вилученню речей і документів наділені органи внутрішніх справ. Так, при вчиненні правопорушень, передбачених ст.ст. 174, 190– 195-4, органи внутрішніх справ мають право вилучати вогнепальну, пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту понад 100 метрів за секунду та холодну зброю, бойові припаси, електрошокові пристрої та спеціальні засоби. Такі самі права мають посадові особи прикордонних військ.

Органи внутрішніх справ мають право вилучати також валюту і платіжні документи — при незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами.

Співробітники міліції мають право вилучати у громадян і посадових осіб документи, що мають ознаки підробки, а також речі, предмети і речовини, вилучені з цивільного обороту, що знаходяться у громадян без спеціального дозволу (наркотичні речовини, сильнодіючі отрути, радіоактивні ізотопи, вибухові речовини й ін.).

Факт вилучення, за загальним правилом, оформляється протоколом або про нього робиться відповідний запис у протоколах про адміністративне затримання, про огляд речей і документів чи про адміністративне правопорушення.

Відповідно до ст. 267 КпАП, адміністративне затримання, особистий огляд і вилучення речей і документів може бути оскаржено заінтересованою особою у вищестоящий орган, прокуророві або до суду.