2. Особливості розвитку права

1. Історичні передумови виникнення права. Відмінність норм первісного суспільства від сучасного права.

2. Поняття права, його ознаки, функції та принципи.

3. Класифікація права.

4. Система права і система законодавства.

5. Законодавчі та підзаконні акти в зовнішній формі права.

6. Тлумачення норм права.

7. Світові системи права та їх особливості.

1. Існує декілька поглядів на політичну організацію суспільства і права в аспекті їх виникнення:

• соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та права;

• соціальний розвиток не тільки почався, а й закінчиться без політичної організації та права;

• політична організація та право виникли й розвиваються разом із виникненням і розвитком людського суспільства.

З’ясувати істину можливо лише з використанням історико-матеріалістичної теорії виникнення держави і права(Л.-Г. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс). Тобто першопричинами виникнення права є той же самий поділ праці, поява надлишкового продукту, поява класів, але безпосередніми причинами або джерелами права виступають: правовий звичай, правотворча діяльність держави та судовий прецендент.

Слід зауважити, що в здатності до об’єднання людей послугував поступовий перехід від кровноспорідненої сім’ї до екзогамної, перехід від колективного до парного шлюбів, заборона шлюбів у середині роду, що в свою чергу привело до вище описаних причин виникнення держави і права.

Влада в первісному суспільстві:

• базувалась на родових відносинах;

• була суспільною, тобто не існувало окремого апарату примусу;

• члени роду виконували свої функції на засадах переконання;

• суспільні відносини регулювалися нормами первісної моралі, звичаїв, традицій;

• первісні суспільні норми поведінки виражали інтереси членів всього суспільства, а сучасні певних класів.

2. Під поняттям „права” слід розуміти сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини та мають загально виражений національний характер і забезпечується їх виконання при допомозі апарату примусу держави.

Ознаки права:

• право – це система правових норм;

• це – правила поведінки загального характеру, які є загальнообов’язковими до виконання;

• вони тісно пов’язані між собою і утворюють правові інститути та галузі права;

• формально визначені і закріплені в правових актах;

• установлюються, санкціонують та забезпечуються державою;

• повинні встановлюватись державою з врахуванням принципів гуманізмі, законності, справедливості й милосердя.

Функції права – напрямки його впливу на суспільні відносини. Їх поділяють на:

а) загально соціальні:

- гуманістична – захищає права людини;

- організаторсько-управлінська – право суб’єктів на розв’язання певних економічних та соціальних проблем;

- інформаційна – інформує про волю законодавця;

- оцінно-орієнтувальна – оцінює та спрямовує поведінку людей;

- ідеологічно-виховна – виховує зразки правомірної поведінки;

- гносеологічна – право само виступає джерелом знань.

б) спеціальні юридичні:

- регулятивна – спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи інших галузях або інститутах;

- регулятивно-статична – закріплює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільстві в стані спокою;

- регулятивно-динамічна – забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства

- охоронна.

Принципи права:

• закріплюється міра свободи людини;

• юридична рівність однойменних суб’єктів;

• зверхність закону;

• взаємопов’язаність юридичних прав та обов’язків;

• поведінка людей – „дозволено все, що не заборонено законом”;

• поведінка державних органів – „дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”;

• реалізація прав і обов’язків людини чітко закріплені процесуальними нормами;

• правосуддя здійснюється тільки судом;

• юридична відповідальність настає тільки за провину;

• принцип презумпції не винуватості особи.

3. В юридичній літературі право розглядають як:

а) загально соціальне або природне явище: права людини, груп, верств, права нації, народу, людства.

б) юридичне право – це свобода і обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативних документів;

- юридичне об’єктивне право – система всіх правових приписів встановлених державою, які мають загальнообов’язкових характер і є критерієм правомірної чи не правомірної поведінки та існують не залежно від свідомості суб’єкта;

- юридичне суб’єктивне право – це певні можливості, міра свободи, що належать суб’єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

4. Система права - це внутрішня форма права, яка має об’єктивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами й нормами права. Включає в себе окрім законодавства і правову ідеологія, правове виховання та культуру.

Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Ознаки норми права, що відрізняють їх від індивідуально-правового припису:

• розраховані на невизначне число суспільних відносин;

• адресовані не персоніфікованому колу суб’єктів;

• діють у часі та просторі неперервно;

• чинність дії норми права скасовується уповноваженим суб’єктом;

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права. Стаття нормативно-правового акта і норма права часто збігається, коли структурні елементи норми права відображено в статті закону. Проте в статті здебільшого викладаються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий спосіб, коли всі норми права містяться в статті нормативно-правового акта; посильні – коли робиться посилання на іншу статтю; банкетний – коли стаття відсилає до іншого нормативного акта.

Норма права має внутрішню структуру, яка утворюється :

• гіпотезою – частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції;

• диспозиція – частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто само правило поведінки;

• санкція – частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Можуть бути каральними, відновними та заохочувальними.

Норми права утворюють інститут права – який представляє собою відокремлену групу взаємозв’язаних правових норм, що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.

Найбільш розвиненою формою об’єднання правових інститутів є підгалузь права – об’єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації.

Наступним структурним елементом системи права є галузь права (як галузь законодавства) – це сукупність правових норм інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання. Виділяють профілюючі, процесуальні, спеціальні(трудове, аграрне, екологічне, земельне, сімейне, фінансове), комплексні – надбудова над основними галузями(страхове, банківське, морське, залізничне, гірниче, податкове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове). Внутрішню форму права утворюють норми права, інститути, підгалузі та галузі права.

Однак, будь-яка галузь права розглядається не тільки як окрема одиниця законодавства, але й як окрема галузь правової науки. У цьому випадку визначення галузі права буде набирати слідуючого змістового наповнення: галузь права являє собою систему теорій, методів, способів та засобів при допомозі яких досліджується та вивчається предмет даної правової галузі науки.

5. Зовнішню форму права утворюють джерела права – способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку. До зовнішньої форми(джерел) права відносять:

- правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило поведінки;

- судовий чи адміністративний прецендент – рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість під час розв’язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справа;

- нормативний договір – загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлене між двома і більше сторонами в результаті добровільної домовленості і забезпечується державою;

- нормативно-правовий акт – рішення компетентних суб’єктів, що виносяться в установленому порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою і породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правовий акт поділяється на:

а) закони - нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами і мають вищу юридичну силу та регулюють найважливіші суспільні відносини в країні;

б) підзаконні нормативно-правові акти – результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави та уповноважених на це державою громадських об’єднань із установлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів(акти Президента, Вищого арбітражного суду, Конституційного Суду, Генеральної прокуратури, Кабміну, міністерств, державних адміністрацій).

Впорядковують та вдосконалюють юридичні нормативні акти через їх систематизацію. У систематизації розрізняють:

а) інкорпорацію – вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірники в певному порядку без зміни змісту(критерії такої систематизації: хронологічний чи алфавітний порядок. Напрямок діяльності, тематика тощо). Види інкорпорації:

- за юридичним значенням(офіційна і неофіційна); за обсягом(загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об’єднання(предметна, хронологічна, суб’єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти.

б) кодифікація – вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці(усунення протиріч та застарілостей) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидом кодифікації є кодекс, статут, положення.

6. Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Тлумачення не завжди збігається з застосуванням права на практиці, тобто в таких випадках між ними не можна ставити знак рівності.

Під тлумаченням слід розуміти інтелектуально-вольову діяльність суб’єктів права зі з’ясування й роз’яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті. Види тлумачення норм права:

• нормативне(загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з’ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів щодо застосування того чи іншого закону;

• казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного „казусу”, що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального значення, а поширюється лише на конкретний випадок.

Офіційне тлумачення може бути:

• автентичним – проводиться тим органом, який створив дану правову норму. Воно є найбільш компетентним і авторитетним;

• легальне тлумачення – дається спеціально уповноваженим на те органом;

• відомче тлумачення – здійснюється керівництвом центральної установи відомства на запит підвідомчих організацій і підприємств з приводу трактування та застосування окремих повноважень та урядових актів.

Неофіційне тлумачення – роз’яснення норм права, що дається не уповноваженим суб’єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків і поділяється на:

• доктринальне – наукове роз’яснення правових актів, яке міститься в монографіях вчених та науково-практичних коментарях;

• компетентне(професійне) тлумачення – надається юристами;

• буденне тлумачення дається особами, які таким чином проявляють свої почуття, емоції, уявлення, думки тощо.

За обсягом тлумачення розрізняють:

• адекватне(буквальне) – зміст і письмовий виклад норми права збігаються;

• обмежувальне(звужувальне) – зміст норми права вужчий за її буквальне значення;

• поширене(розширене) – зміст норми права ширший за його буквальне значення.

Способи тлумачення:

• мовне(граматичне) – з’ясування змісту правової норми через досвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

• логічне – з’ясування змісту норми права завдяки безпосередньому використанню законів;

• систематичний – з’ясування змісту норми права залежить від її місця в системі правових норм;

• історико-політичний – з’ясування сутності норми права опирається на історичний момент її застосування;

• телеологічне(цільове) – аналіз сутності правової норми іде через з’ясування її мети;

• спеціальний юридичний - аналіз змісту норми права іде через юридичну науку.

7. Англо-саксонська правова сім’я. Основним джерелом права виступає судовий прецендент. Відсутній чітко виражений поділ права на галузі. Право поділяється на загальне та право справедливості. Закон визнається лише після апробування його судовою практикою. Переважає процесуальне право над матеріальним.

Періоди розвитку:

• перший – розпочинається з норманського завоювання Англії в 1066 р. В країні не було загального права. діяли не пов1язані між собою в єдину систему локальні звичаї;

• другий – з 1006 по 1485 рр., до встановлення династії Тюдорів. Поступово долається домінуюча роль місцевих звичаїв і відбувається становлення загального права. Він справив вплив на всі інші етапи становлення правової системи Англії;

• третій – з 1485 по 1832 рр. Період розквіту загального права. Система загального права співіснувала з правом справедливості;

• четвертий – з 1832 р. і до цього часу. Відбулась значна трансформація державного механізму і правової системи. Значних змін зазнала судова система, яка зрівняла всі суди в їх правах.

В наш час поряд із судовими прецендентами діють парламентські статути.

В США окрім судових прецендентів джерелами права виступають закони, правові доктрини, розроблені окремими суддями чи корпораціями. Велике значення має суд присяжних. Судова система США має федеративний характер і фактично діє 51 система права.

Романо-германська правова сім’я. Дана правова система є найбільш стародавньою і поширеною в світі. Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел. Стійкими демократичними правовими принципами. Забезпеченням строгої юридичної техніки. До романської групи належать правові системи Франції. Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів. До германської відповідно системи ФРН, Австрії, Швейцарії та ін. держав.

Історичні етапи розвитку:

• перший – до 13 ст. Домінував звичай. Широко використовувались кодекси, дігести та інституції Юстиніана. Система правосуддя була розрізненою. В судових засіданнях панувало „звернення до надприродного”. Суперечки вирішувались за законами сильнішого;

• другий – з 13 ст. по 18 ст. Асоціюється з Ренесансом. Передові верстви суспільства почали вимагати від панівних класів того, щоб усі суспільні відносини базувалися тільки на праві. Щоб був усунений режим анархії і сваволі. В цей час зароджується ідея рецепції римського права. Вивчення права розглядалося в тісному зв’язку з нормами моралі. Судова система була орієнтована на норми права, а не на власний розсуд при винесенні рішення. Панувало канонічне право. Діяла інквізиція для боротьби з єретиками;

• третій – триває по сьогоднішній час. Відмінені феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує. Що саме в цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Розвивається публічне, приватне та соціальне право.

Мусульманське право. Мусульманське право є системою норм і найбільш досконалою політико-правовою доктриною в релігійно-общинній групі правових систем. Ця правова система існує в рамках ісламської релігії, яка має державний характер і більш, ніж всі інші світові релігії, пов1язана з правом. Підвалини мусульманського права закладено 7-10 ст. в період розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті. Згідно догм Ісламу, мусульманське право походить від Аллаха. Основою мусульманського права є Коран(читання) – священна книга мусульман. Коран виступає більше моральним джерелом та в ньому закладені принципи мусульманського права, але на практиці юристи користуються книгами написаними юристами, вченими-богословами в різні часи і містять у собі тлумачення Корану.

Крім Корану, до основних джерел мусульманського права належать Сунна, Іджма, Кияс.

Зміни у мусульманському праві щодо пристосування до сучасних умов відбуваються за допомогою так званих юридичних стратагем та фікцій. Вони дозволяють використовувати менталітет і традиції. Що склалися в правозастосовчій практиці мусульманського права(наприклад, лихварством забороняється займатися лише певним категоріям осіб). Для визначення природи ісламських правових систем слід розмежовувати мусульманське релігійне право з позитивними правовими системами мусульманських країн.

Крім того виділяють індійське право, індуське право, соціалістичне, слов’янське.

3. Суспільство та основи правосвідомості, правової культури та правового виховання. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

1. Поняття та види правосвідомості і правової культури.

2. Правове виховання як спосіб підвищення рівня правосвідомості і правової культури. Форми правового виховання.

3. Правова та правомірна поведінка – поняття та їх ознаки.

4. Поняття законності, правопорядку та дисципліни.

5. Громадянське суспільство і правова держава.

1. Правосвідомість розглядають як вид суспільної свідомості, що криє в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.

Правова свідомість поділяється на:

• буденну свідомість – сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів, емоцій та інших якостей основної маси громадянського суспільства;

• професійна свідомість – характеризується сукупністю юридичних професійних правових знань, які формуються завдяки навчанню та професійної діяльності;

• наукова свідомість – сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок юристів-науковців відносно чинного чи ладанного права.

За ступенем узагальнення правову свідомість поділяють на:

• масову – всього населення держави;

• групову – певної групи населення;

• індивідуальну – конкретного суб’єкта права.

Правова культура – глибокі знання і розумінні права, ретельне виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої переконаності

Показники рівня правової культури:

• право відповідає вимогам справедливості;

• високий рівень правосвідомості громадян та посадових осіб;

• високий рівень культури творення та реалізації права;

• високий рівень якості правоохоронних органів.

Правове культура має певну структуру, що охоплює правову психологію(правові почуття, емоції тощо), правову ідеологію(правові ідеї, теорії, поняття тощо) та елементи поведінки(правові вміння, навички).

2. Правове виховання розглядають у широкому розумінні – вплив усіх правових факторів на суспільне життя та у вузькому розумінні – цілеспрямований вплив на свідомість конкретного суб’єкта з метою формування якісної правової поведінки.

Процес правового виховання охоплює:

• суб’єктів – державні органи, організації, громадяни;

• об’єктом – є свідомість людини її інтелект і здатність оцінювати і здійснювати певні правові явища;

• метою – є формування правосвідомості громадян.

Форми правового виховання:

• правове навчання – під керівництвом досвідчених юристів оволодівання правовими знаннями, навичками та вміннями;

• правова агітація – вплив на свідомість через колективні та індивідуальні співбесіди, виступи тощо;

• правове пропаганда – цілеспрямована діяльність на формування правової свідомості через засоби масової пропаганди;

• юридична практика – діяльність різних юридичних суб’єктів права.

Особливу цінність для підвищення рівня правосвідомості має правове самовиховання.

3. Під правовою поведінкою розуміють передбачену нормами права соціально значущу поведінку індивідуальних чи колективних суб’єктів, що контролюється їхніми свідомістю і волею.

Ознаки правової поведінки: соціальне значення, знаходження поведінки під контролем свідомості та волі людини, регламентованість поведінки правом, підконтрольність поведінки державі, здатність за собою тягнути юридичні наслідки.

Механізм правової поведінки утворюють сукупність способів та засобів за допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини(законність, правосвідомість, правове культура тощо).

Правова поведінка поділяється на правомірну і протиправну. Правомірна поведінка – це суспільно необхідна. Бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних чи колективних суб’єктів, що проявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки: об’єктивна можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Критерії диференціювання правомірної поведінки:

• за складниками юридичних фактів – юридичні вчинки та індивідуальні акти;

• за формою реалізації права – додержання, виконання, використання, правозастосування;

• за змістом правовідносин – здійснення суб’єктивних прав, свобод, юридичних обов’язків, законних інтересів;

• за формою вияву на зовні – дія чи бездіяльність;

• за способом детермінації – активна і пасивна;

• за способом формулювання в нормативних актах – прямо і побічно передбачена правовими нормами.

Протиправна поведінка включає в себе правопорушення та його склад(розказати про склад правопорушення).

Види юридичної відповідальності:

• позитивна – сумлінне виконання своїх обов’язків перед державою, суспільством та окремою особою;

• ретроспективна – виникає між державою і правопорушником внаслідок застосування державно-правового примусу.

4. Під законністю слід розуміти правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб’єктами права у сфері правотворчості й право реалізації. В інших сферах життєдіяльності людей; режим за якого забезпечуються права і виконуються обов’язки людиною, державою і громадянським суспільством

Засади законності:

• зверхність закону;

• єдність законності;

• незаперечність закону в соціальній практиці;

• реальний характер законності;

• забезпечення прав людини;

• невідворотність відповідальності;

• взаємозв’язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості та ін.

Результатом законності визнають правопорядок – це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб’єктів права є правомірною. Правопорядку притаманні такі вимоги: не порушення загальноправових заборон; охорона прав людини; невідворотність юридичної відповідальності.

Виділяють суспільний порядок - суспільні відносини відповідають нормам права і соціальним нормам; громадський порядок – порядок у громадських місцях

Дисципліна – своєчасне і точне виконання вимог, що випливають із нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Види дисципліни: державна, партійна, виробнича, трудова, військова, навчальна та ін.

5. Громадянське суспільство – це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності.

Ознаки громадянського суспільства:

• приватна власність, вільна праця;

• існування вільних політичних партій;

• багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

• незалежні засоби масової інформації;

• вільний розвиток сім’ї;

• преважне регулювання поведінки людини при допомозі етичних норм;

Громадянське суспільство можна реалізувати лише в правовій державі. Обгрунтування теорії правової держави дали І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Термін „правова держава” набув поширення після видання праць німецького державознавця Р. Моля в 30-х роках 19ст.

Правова держава – держава, в якій панує право, де діяльність усіх її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою. а й держава несе реальну відповідальність перед особою за результати своєї діяльності.

Ознаки правової держави:

• сприймається як об’єднаність і солідарність усіх людей;

• панує право як загальна міра свободи;

• вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та ефективність його реалізації;

• взаємна відповідальність особи і держави;

• ефективна діяльність правоохоронних органів та їх високий професіоналізм;

• високий рівень правосвідомості та правової культури;