8.6.3. Використання карти великого масштабу проекції Гаусса-Крюгера
У разі виконання спеціальних завдань використовують докладні й точні карти великих масштабів. На них нанесена система прямокутних координат, яку застосовують для прив’язки до місцевості об’єктів і НРТС (карти М 1:200 000 і більше).
Вертикальні лінії прямокутної сітки проводять паралельно середньому (осьовому) меридіану зони, в яку входить цей аркуш. Середній меридіан зони приймають за вісь Y, екватор Землі – за вісь Х. Відлік за віссю Х ведеться в кілометрах від екватора зі знаком плюс, на південь – зі знаком мінус. Відлік Y ведеться також в кілометрах від середнього меридіана кожної зони на схід і захід. Для того щоб уникнути від’ємних значень Y, умовились середній меридіан зони приймати не за 0, а за 500 км, тому координати Y, у кожній зоні додатні – на схід більше 500, на захід – менше.
Таким чином, кожна зона має свої власні осі та початок координат, тобто свою окрему систему координат. Одні й ті самі координати можуть повторюватися в усіх 60 зонах земної кулі.
Для визначення зони перед значенням Y пишуть номер зони. Наприклад, на карті точка А має координати Х=5967 та Y=2308. Це означає, що точка знаходиться на S = 5967 км на північ від екватора у другій зоні на захід від середнього меридіана на 192 км (500-308=192). Оцифровку координатних ліній наносять упродовж рамки аркуша карти. Рамкою аркушів карти великого масштабу є меридіани і паралелі, довготи і широти яких указують на кутах рамки. Напрямки на картах великого масштабу вимірюють відносно виміряного напрямку вертикальної лінії координатної сітки. Кут, виміряний за годинниковою стрілкою від північного напрямку вертикальної лінії координатної сітки до заданого напрямку, називається дирекційним кутом α. Кутом зближення меридіанів γ (рис. 8.4) є кут між істинним меридіаном даної точки карти та вертикальною лінією координатної сітки (східним з плюсом та західним з мінусом):
γ =(λ - λсер)sinφ,
д
е
λ
та φ – географічні координати точки;
λсер
– довгота середнього меридіана зони.
Рис. 8.4. Напрямки на картах великого масштабу
Поправка напрямку ΔΗ – кут між магнітним меридіаном та
напрямком вертикальної лінії координатної сітки:
ΔΗ =γ – ( ± ΔМ) .
Перехід від дирекційного кута до азимутів виконується за формулами:
А =α +(±γ) ; Ам = α +(±ΔΗ) ;
Ам =А -( ±ΔМ) ; ΔН = (± γ) - ( ±ΔМ) .
8.6.4. Зміст та інформаційні властивості карти
Змістом карти називають інформацію про зображену на ній місцевість та місцеві предмети, яку дозволяє отримати карта. Для наочності відображення характеру місцевості та предметів на ній їх зображують умовними знаками, які мають вигляд, що символізує предмет, який зображують.
Умовні знаки поділяють на такі основні групи: контурні, позамасштабні, лінійні та пояснювальні.
Масштабні (контурні) умовні знаки використовують для зображення у масштабі карти місцевих предметів (елементів місцевості), що займають значну площу (лісів, озер, болот, населених пунктів і т. ін.). Контур площі, яку займають вказані елементи місцевості, на карту наносять крапками, а внутрішню частину площі заповнюють прийнятними умовними знаками.
Позамасштабними умовними знаками зображують об’єкти місцевості (заводи, окремі будівлі, мости і т. ін.), які внаслідок своїх розмірів не можуть бути показані в масштабі карти і наносяться у збільшеному вигляді. До них належать також знаки для зображення залізниць, шосейних та ґрунтових доріг, рік, каналів, ліній високовольтних передач та інших лінійних орієнтирів (за шириною вони позамасштабні), осьова лінія знака відповідає точному положенню об’єкта, який він зображує.
Умовні знаки використовують для додаткової характеристики місцевих предметів. Вони являють собою написи й цифри, які доповнюють значення умовних знаків. Наприклад, назви населених пунктів, річок, озер, висот, характерних точок рельєфу; написи, що пояснюють рід виробництва.
Розфарбування карт виконують для більшої наочності й зручності у використанні. Умовні знаки друкують різними кольорами, які певною мірою відповідають кольору об’єктів, які вони зображують: водні масиви – блакитним і синім кольорами; шосейні дороги – червоним; покращені дороги – червоним або жовтим; ґрунтові та залізничні дороги, населені пункти, контури і написи – чорним; лісові масиви – зеленим; рельєф місцевості – коричневим різного тону.
Рельєф місцевості на карті зображують за допомогою горизонталей, гіпсометричним способом або відмивкою.
Спосіб горизонталей дозволяє найповніше й найточніше зображувати рельєф місцевості та забезпечувати можливість вимірювання на карті елементів рельєфу (крутість схилів, висоту окремих точок або ділянок місцевості і т. ін.).
Горизонталями називаються лінії, які з’єднують на карті точки місцевості з однаковою абсолютною висотою. За рівень відліку абсолютної висоти прийнято рівень Балтійського моря (нуль Кронштадтського футштока). Горизонталі проводять через визначену відстань по висоті (рис. 8.5), яка називається висотою перетину. Вона вказується під рамкою карти. Висоту горизонталі над рівнем моря (в метрах) позначують цифрами, що розташовані основою в бік пониження рельєфу.
У разі необхідності детальнішого зображення рельєфу пунктиром проводять додаткові горизонталі. Із рис.8.5 видно, що чим крутіші схили, тим частіші горизонталі, і навпаки. Вершини пагорбів позначають точками, біля яких пишуть їхню абсолютну висоту. Відстань між сусідніми горизонталями у плані називається закладенням (відстані S). Знаючи висоту перетину h, й можна визначити крутість схилу α використовуючи вираз tgα = h/S.
Рис. 8.5. Зображення рельєфу місцевості горизонталями
Спосіб відмивки полягає у нанесенні спочатку горизонталей, а потім відтінення різними тонами тієї самої фарби нерівностей місцевості.
Гіпсометричний спосіб більш наочний. Його суть полягає в тому, що зображуваний рельєф (окремі висотні пояси) фарбують пошарово фарбами різного тону від світло-жовтого до темно-коричневого, це дає наочне зображення абсолютних висот та їхнє співвідношення. Загальну висоту рельєфу визначають за тоном фарби за шкалою висот, а по горизонталях та відмітках висот детально уточнюють перевищення.