9, Оп150) корпус, в якому знаходиться пусковий балон з газом чи

повітрям під тиском, заповнюється вогнегасним порошком.

При приведенні вогнегасника в дію відкривається пусковий балон

і порошок витискується з корпуса вогнегасника через сильфонну

трубку. Враховуючи останнє, при використанні цих вогнегасників їх

необхідно тримати у вертикальному положенні горловиною догори.

У закачних вогнегасників (ОП12(з), ОП15(з)М, ОП19(з), ОП1

50(З)) відсутній пускрвий балон, а тиск повітря чи газу підтримуєть1

ся безпосередньо у корпусі вогнегасника. Це дає можливість контро1

лювати наявність тиску у вогнегаснику а також підтримувати його

потрібні параметри.

Загальний вид порошкових вогнегасників, які випускаються Чер1

нігівським колективним підприємством «Пожтехніка», наведено на

рис. 4.2.

Вуглекислотні вогнегасники випускають трьох типів: ВВ12, ВВ15 та

ВВ18 (цифри показують місткість балону у літрах). Їх застосовують

при пожежах класів А, В і Е для гасіння твердих та рідких речовин

(крім тих, що можуть горіти без доступу повітря), а також електроуста1

новок, що знаходяться під напругою до 1000 В за умови обмеження

наближення до струмопровідних частин на відстань не ближче 1 м.

Вуглекислота у вогнегаснику знаходиться у рідкому стані під

тиском 6–7 МПа. При відкритті вентилю балона вогнегасника, за

423

рахунок швидкого адіабатичного розширення, вуглекислий газ миттє1

во перетворюється у снігоподібну масу, у вигляді якої він і викидаєть1

ся з дифузора вогнегасника. Час дії вогнегасників цього типу 25–40 с,

довжина струменя 1,5–3 м.

Вуглекислотно1брометилові вогнегасники ВВБ13 та ВВБ17 за зов1

нішнім виглядом та побудовою мало відрізняються від вуглекислот1

них. Їх заряджають сумішшю, що складається із 97% бромистого

етилу та 3% вуглекислого газу. Завдяки високій змочувальній здатно1

сті бромистого етилу продуктивність цих вогнегасників у 4 рази вища

за продуктивність вуглекислотних. У зв’язку з високою токсичністю

бромистого етилу вказані вогнегасники мають обмежене використан1

ня і застосовуються в основному при пожежах класів В, С, Е. При

цьому використання спеціальних засобів захисту органів дихання

особами, що беруть участь у гасінні пожежі, є обов’язковим.

Вибір типу і розрахунок необхідної кількості вогнегасників прово1

диться в залежності від їх вогнегасної здатності, граничної площі,

класу пожежі у приміщенні чи об’єкта, що потребує захисту відповід1

но до чинних нормативів (див. ОНТП 24186)

Громадські будівлі та споруди промислових підприємств повинні

мати на кожному поверсі не менше двох ручних вогнегасників. При

захисті приміщень, в яких знаходяться електронно1обчислювальні

машини, копіювальна та інша оргтехніка, а також телефонних станцій,

Рис. 4.2. Загальний вид порошкових вогнегасників

424

архівів тощо, необхідно враховувати специфіку вогнегасних речовин

у вогнегасниках, що можуть призвести під час гасіння пожежі до псу1

вання обладнання, документів та інших матеріальних цінностей. Такі

приміщення рекомендується забезпечувати вуглекислотними вогне1

гасниками з урахуванням гранично допустимої концентрації вогне1

гасної речовини.

Максимально допустима відстань від можливого осередку пожежі

до місця розташування вогнегасника має бути: 20 м – для громадських

будівель та споруд, 30 м – для приміщень категорії А, Б, В (горючі

гази та рідини); 40 м – для приміщень категорії В і Г, 70 м – для при1

міщень категорії Д.

Приміщення, обладнані стаціонарними установками автоматично1

го пожежогасіння, комплектуються вогнегасниками на 50% їх розра1

хункової кількості.

Для гасіння великих загорянь у приміщеннях категорій А, Б, В

застосовують стаціонарні установки водяного, газового, хімічного та

повітряно1пінного гасіння.

До розповсюджених стаціонарних засобів гасіння пожежі відно1

сять спринклерні та дренчерні установки. Вони являють собою розга1

лужену мережу трубопроводів зі спринклерними або дренчерними

головками і розташовуються під стелею приміщення, яке потрібно

захистити, або в інших місцях – залежно від типу і властивостей

вогнегасячих речовин.

У водяних спринклерних установках водорозпилюючі головки

одночасно є датчиками. Вони спрацьовують при підвищенні темпера1

тури у зоні дії спринклерної головки. Сплав, який з’єднує пластини

замка, що закриває вихід води, плавиться, замок розпадається і розпи1

лена завдяки спеціальній розетці вода починає падати на джерело зай1

мання. Кількість спринклерних головок визначають з розрахунку 12

м2 підлоги на одну головку.

Дренчерна головка за зовнішнім виглядом мало відрізняється від

спринклерної. Але вона відкрита – не має легкоплавкого замка. Вми1

кання дренчерної установки при пожежі у приміщенні, що потребує

захисту, здійснюється або за допомогою пускового вентиля, який від1

кривається вручну, або за допомогою спеціального клапана, обладна1

ного легкоплавким замком. В обох випадках вода поступає до всіх

дренчерів і в розпиленому стані одночасно починає зрощувати всю

площу, над якою розташовані дренчерні головки. Таким чином

можуть створюватися водяні завіси або здійснюватися гасіння пожеж

на великій площі. Замки спринклерних головок та контрольні клапа1

ни дренчерних установок розраховані на температуру розкривання

425