МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

Інститут екології економіки і права

Основи підприємницької діяльності

Посібник

Укладач к.т.н., проф. Нікандров О.В.

Київ 2012

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………………………….3

Структура законодавчої бази України………………………………… ……………....5

Організаційно-правові форми підприємств……………………………………………..8

Право власності в Україні……………………………………………………………….15

Про підприємство……………………………………………… ………………………26

Господарські товариства…………………………………………………………………30

Об'єднання підприємств……………………...…………………………………………..39

Порядок створення юридичних осіб………………………………………………….....45

Реєстрація підприємств……………………………………………………………...…...49

Ліквідація підприємства………………………………………………………...………..59

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації…………………………………..63

Підприємницька діяльність………………...……………………………………...…….88

Обмеження у здійсненні видів підприємницької діяльності…………………………..98

Ліцензування підприємницької діяльності………………………………………….…100

Патентування підприємницької діяльності..…………………………………………..106

Про оренду державного та комунального майна……………………………………...108

Комерційна схема, бізнес-план ………………………………………………….……..124

Дія міжнародних договорів України…………………………………………… ……..147

Структура міжнародного контракту…………………………………………….……..151

Список літератури .…………………………………………………………………..….217

Вступ

Дослідження проблем функціонування суб'єктів підприємництва започаткувалося в Україні лише з початком ринкових перетворень та формування відповідної законодавчої бази. Питанню розвитку підприємницької діяльності до теперішнього часу приділяється недостатня увага як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Тому виникає об'єктивна необхідність у науковому обґрунтуванні процесу формування пріоритетів у розвитку підприємств, розробці методичного забезпечення його ефективної реалізації. Кожен підприємець, починаючи свою діяльність, повинен ясно представляти потребу на перспективу у фінансових, матеріальних, трудових і інтелектуальних ресурсах, джерела їх здобуття, а також уміти чітко розрахувати ефективність використання ресурсів в процесі роботи фірми. У ринковій економіці підприємці не зможуть добитися стабільного успіху, якщо не будуть чітко і ефективно планувати свою діяльність, постійно збирати і акумулювати інформацію як про стан цільових ринків, положенні на них конкурентів, так і про власні перспективи і можливості. При всьому різноманітті форм підприємництва існують ключові положення, застосовані практично у всіх областях комерційної діяльності і для різних фірм, але необхідні для того, щоб своєчасно підготуватися і обійти потенційні труднощі і небезпеки, тим самим зменшити ризик в досягненні поставлених цілей.

Основними функціями підприємницької діяльності є: 1) творча – генерування і активне використання новаторських ідей і проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі. 2) ресурсна – формування і продуктивне використання власного капіталу, а також матеріальних, інформаційних і трудових ресурсів. 3) організаційно-супровідну – практична організація виробництва, продажу, та інших господарських справ.

Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи. Важливо усвідомити, що підприємництво завжди має здійснюватися за принципами: 1) вільний вибір бізнесової діяльності; 2) залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування і розгортання діяльності. 3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників, ресурсів і споживачів продукції, установлення цін н товари і послуги, наймання працівників. 4) вільне розпорядження прибутками, що залишаються після сплати всіх платежів. 5) самостійне здійснення підприємцями зовнішньоекономічної діяльності.

У посібнику розглянуті основні принципи і законодавчі акти підприємницької діяльності, проблема залучення інвестицій і їх оформлення, у тому числі і зарубіжних, що діють і розвиваються, аргументування і обґрунтування порядку оформлення проектів (пропозицій), що вимагають інвестицій.

Структура законодавчої бази України

Конституція України

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в цьому значенні — це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому, встановленому, зазвичай, нею самою, порядку; зміна конституції тягне за собою перегляд раніше ухвалених законів та інших нормативних актів на предмет їх відповідності зміненим положенням конституції. Найвища юридична сила Конституції України проявляється в тому, що:

- по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших (звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що є чинними на території України. Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить положення ст. 9 Конституції, згідно з яким "укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України";

- по-друге, норми інших законів та підзаконних актів мають ухвалюватися на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).

Будь-який акт, що суперечить Конституції (за змістом чи за формою), має бути визнано недійсним.

Кодекс законів

У сучасному розумінні являє собою комплексний законодавчий акт (збірка законів), в якому об’єднані і систематизовані правові норми, регулюючі подібні , однорідні суспільні відносини. Кодекс являється вищою юридичною силою і відноситься тільки до певної галузі права. У силу цього розрізняють громадянський кодекс, кримінальний. Про працю і т.д.

Закон  - нормативно-правовий акт, що регулює найбільш значущі, найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил (норм); встановлене законодавчим органом (парламентом) загальнообов’язкове (для усіх громадян) правило, яке має найвищу юридичну силу. Закони обов’язкові до виконання протягом визначеного часу, на визначеній території та у відношенні до конкретного кола осіб, організацій та інших суб’єктів права.

«Закон - нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної законодавчої влади (парламенту) або самого народу, що регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення, втілює основні права людини та інші загальнолюдські цінності та має найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів.» У статті 1 згаданого Закону визначення таке: „Закон України - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів цих відносин та юридичної відповідальності за порушення цих правил ”.

Отже щодо закону можна вказати на такі кваліфікаційні ознаки: - закон регулює найбільш важливі для суспільства правовідносини;

- закон  ухвалюється законодавчим органом - парламентом чи безпосередньо народом на референдумі;

- закон має вищу юридичну силу в правовій системі держави. Будь-який інший правовий акт, виданий не на підставі й не на виконання закону, а тим паче той, що не відповідає чи суперечить закону, скасовується у визначеному порядку;

- закон є нормативним актом, тобто таким, що встановлює загальні правила поведінки (норми), обов’язкові для всіх підданих держави, державних органів, громадських організацій та рухів, посадових осіб, для фізичних та юридичних осіб, визначених у законі;

- регулюючи відповідні суспільні відносини, закон найбільш стійкий та стабільний. Він підлягає змінам, доповненням чи відміні лише у виняткових випадках в силу об’єктивної суспільної необхідності;

Указ Президента України

Відповідно до ст.106 Конституції України, „Президент України на основі та на виконання Конституції України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України”. Відповідно до ч.4 Перехідних положень Конституції України, Президент користувався правом видання указів, що мали статус законів, які діяли і діють до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.

Цікавим прикладом є указ Президента, що встановлював нову шкалу оподаткування доходів фізичних осіб, яка на час виходу указу визначалася законом (у даному випадку Декретом Кабінету міністрів України).

. В окремих державах світу, як виняток для оперативного регулювання частини суспільно-важливих правовідносин у кризовий період, конституції містять право парламенту на делегування своїх законодавчих повноважень Уряду чи Президенту.

Декрет Кабінету міністрів України

. Відповідно до такого рішення українського парламенту, яке, до речі, було проведено через внесення змін до Конституції України, тобто було конституційне, уряд отримав можливість видавати декрети - акти нормативного характеру, що мали силу закону. До того ж декретами можна було зупиняти дії окремих статей законів, вносити зміни до законів та взагалі замінювати правове регулювання закону - відповідним регулюванням декрету.

Було також встановлено процедуру: якщо протягом двох тижнів від дати підписання декрету парламент не винесе свого рішення про його відхилення, декрет набуває чинності.

На сьогодні уряд не має повноважень на видання декретів, проте деякі з них досі діють і мають статус законів, зміни до яких вносяться парламентом у режимі, аналогічному внесенню змін до законів.

Постанова Кабінету міністрів України

Відповідно до ч.1 ст.117 Конституції України, „Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання ”.

Ч.2. цієї статті встановлює, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України… підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом ”.

Кабінет Міністрів України приймає рішення у формі постанов та розпоряджень.

Акти Кабінету  Міністрів  України  нормативного  характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Акти        Кабінету       Міністрів       України       з організаційно-розпорядчих та інших  поточних  питань  видаються  у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.»

Постанови Кабінету міністрів зазвичай приймаються на виконання законів та указів Президента України.

Інші нормативні акти

- акти центральних органів виконавчої влади (міністерств та відомств), що видаються у формі постанов, наказів;

- акти центральних органів влади, що не належать до системи виконавчої влади (Центральна виборча комісія, Національний банк, Антимонопольний комітет тощо);

- акти Автономної республіки Крим в особі її Верховної Ради, Ради міністрів Криму;

- розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

- рішення місцевих рад та їхніх виконавчих органів;

- галузеві постанови;

- інструктивні листи.

Організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом України "Про власність", і способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення це полягає в обліку в законодавстві, тобто в Законі України "Про підприємства в Україні" і спеціальних законах, особливостей правового положення підприємств окремих видів.

Взагалі організаційна форма і вигляд визначають суб'єкта, який має право привласнювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст. 2 Закони України "Про підприємства в Україні" виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські суспільства, підприємства, засновані на Організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом України "Про власність", і способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення це полягає в обліку в законодавстві, тобто в Законі України "Про підприємства в Україні" і спеціальних законах, особливостей правового положення підприємств окремих видів.

Взагалі організаційна форма і вигляд визначають суб'єкта, який має право привласнювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст. 2 Закони України "Про підприємства в Україні" виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські суспільства, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, комунальні, державні (у тому числі казенні). Слід мати на увазі, який згідно створенню підприємств законодавства, що діє на момент, в Україні були створені і діють донині і інші види підприємств: індивідуальні, родинні, загальні (у тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

власності об'єднання громадян, комунальні, державні (у тому числі казенні). Слід мати на увазі, який згідно створенню підприємств законодавства, що діє на момент, в Україні були створені і діють донині і інші види підприємств: індивідуальні, родинні, загальні (у тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Державне підприємство

Державне підприємство є організаційно-правовою формою підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового положення порівняно до недержавних підприємств. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном в державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єктові права це майно належить на праві повного господарського ведення. Це право вужче, ніж право власності. Об'єм його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном "на власний розсуд, здійснюючи відносно його будь-які дії, які не протиріччать чинному законодавству і статуту підприємства". Оскільки державне підприємство є суб'єктом права повного господарського ведення майном, а не суб'єктом права власності, відносно державних підприємств діє спеціальна категорія - правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону України "Про власність"). Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами установи, утворення їх майна при установі, визначення цілей і предмету діяльності (статути державних підприємств розробляються на підставі Типового статуту державного підприємства, затвердженого 22-28 квітня 1993 р. Мінекономіки, Мінпраці, Мінфіном і Фондом державного майна України), управління майном, розподіли прибули і тому подібне.

Державні підприємства як суб'єкти однієї форми власності (організаційної форми) діляться на види: а) державні підприємства, засновані на державній власності; б) державні підприємства, засновані на комунальній власності; в) казенні підприємства. Всі ці підприємства - державні юридичні особи.

Казенне підприємство

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, яке є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського ведення а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується вказаним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, яке належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються в його статуті.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України "Про перетворення державних підприємств в казенних" від 30 червня 1998 р. № 987, якою визначений перелік державних підприємств, які мають бути перетворені на казенних; "Про типовий статут казенного підприємства" від 16 червня 1998 р. № 914, якою затверджений Типовий статут казенного підприємства, і "Про деякі питання управління казенними підприємствами" від 22 липня 1998 р. № 1129, якій, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства і Положення про складання фінансового плану.

Колективне підприємство

Колективне підприємство (точніше "підприємство колективної власності") - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства. Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих в колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном згідно своєму статуту (статті 6, 20 і 21 Закону України "Про власність"). Це вигляд недержавної юридичної особи. Право колективної власності в колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління - вищестоящий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, - це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками доль (паїв, вкладів) в майні підприємства.

Інакше визначає поняття колективного підприємства Закон України "Про власність", згідно якому видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів має рацію колективна власність названа в ст. 20 Закону України "Про власність": колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене на інший вигляд; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське суспільство (статті 25 і 26 Закону); виробничий кооператив (ст. 24 Закони; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян (наприклад, профспілкове - ст. 28 Закону); підприємство релігійної організації (ст. 29 Закону); підприємство, створене господарським об'єднанням (ст. 27 Закону).

Спільне підприємство

Спільне підприємство - це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських суспільств, тобто є суб'єктами права колективної власності. Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Приватне підприємство 1. Приватним підприємством визнається підприємство, яке діє на основі приватної власності одного або декількох громадян, іноземців, осіб без громадянства і чи його (їх) роботи з використанням найманої роботи, також підприємство, яке діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання, - юридичної особи. 2. Порядок організації і діяльності приватних підприємств визначається цим Господарським Кодексом і іншими законами. Селянське (фермерське) господарство 1. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки і реалізації товарної сільськогосподарської продукції. 2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють в нім за трудовим договором (контрактом, угодою). 3. Стосунки, пов'язані із створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються Господарським Кодексом, а також законом про селянське (фермерське) господарство (2009-12), іншими законами.

Орендне підприємство 1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства або майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності. 2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди. 3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважаюче право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створена ця організація. 4. Орендодавцями відносно майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою, Місцевими Радами, що мають права управляти майном. 5. Законом визначаються об'єкти державної і комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства. 6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси в суборенду забороняється. 7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати заподіяні йому збитки. 8. Орендоване підприємство може бути визнане банкротом в порядку, встановленому законом. 9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу і інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.

Підприємства з іноземними інвестиціями

Підприємство, організоване згідно з положеннями Господарського Кодексу, статутному фонді якого не менше ніж десять процентів складає, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, отримує статус підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування інвестиції на його баланс. Іноземними інвестиціями являються цінності, які вкладаються іноземними інвесторами у об’єкти діяльності згідно законодавству України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. 3. Іноземні інвестиції можуть владуватися в об'екти, інвестування у котрі не заборонені законами України. 4. Правовий статус і порядок діяльності визначаються Господарчим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні (93/96-ВР), іншими законодавчими актами

Іноземне підприємство 1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, яка діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або підприємство, що діє, придбане повністю у власність цих осіб. 2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в областях, визначених законом, які мають стратегічне значення для безпеки держави. 3. Діяльність філій, представництв і інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно законодавству України. 4. Умови і порядок створення, вимоги до організації і діяльності іноземних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування (93/96-ВР), іншими законами.

Малі підприємства

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) згідно об'ємам господарського звороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість тих, що працюють, за якою підприємство відносять до категорії малих, диференційовано залежно від областей народного господарства:

- у промисловості і будівництві - до 200 чоловік;

- у інших областях виробничої сфери - до 50 чоловік;

- у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чоловік;

- у областях невиробничої сфери - до 25 чоловік;

- у роздрібній торгівлі - до 15 чоловік.

Малі підприємства виділені в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання ним певних пільг, переваг і тому подібне. З юридичного боку, важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії.

Особливості правового положення малих підприємств, окрім спеціальних статей Закону України "Про підприємства в Україні", врегульовані ще і постановою Поради Міністрів УРСР "Про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств" від 22 вересня 1990 р. в редакції від 19 жовтня 1991 р. Як вказано в ст. 28 Закону України "Про підприємства в Україні", держава стимулює розвиток малих підприємств України: надає пільги при оподаткуванні, здобутті державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств і ін.

Право власності в Україні

Суб'єкти права приватної власності 

1. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства. 2. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. 3. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Підстави виникнення права приватної власності

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності. 2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єкти права приватної власності

1. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

2. Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці.

3. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. 4. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян

Об'єкти права власності колективу орендарів

Об'єктами права власності колективу орендарів є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

Об'єкти права власності колективного підприємства

1. У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. 2. У майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. 3. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом виходячи з результатів господарської діяльності підприємства. 4. Працівникові, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу.

Об'єкти права власності кооперативу (колгоспу)

1. Об'єктами права власності кооперативу (колгоспу) є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ним продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу (колгоспу), а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Кожен член кооперативу (колгоспу) має право на частку доходу, одержану на його пай. 2. У майні, що належить кооперативу (колгоспу), визначаються частки членів цього кооперативу (колгоспу). В разі добровільного виходу з кооперативу (колгоспу) громадянин має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу (колгоспу) в натурі, грошах або цінних паперах. 3. При ліквідації кооперативу (колгоспу) майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу (колгоспу).

Об'єкти права власності акціонерного товариства

1. Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом. 2. Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства. 3. Державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу і уповноваженого на те державного органу може бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходять у відповідний бюджет.

Об'єкти права власності господарського товариства

1. Об'єктами права власності господарського товариства, що є юридичною особою, є грошові та майнові внески його членів, а також майно, набуте внаслідок господарської діяльності, та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. 2. Внесок членів господарського товариства може складатись з основних та оборотних фондів, грошових коштів, цінних паперів. Член господарського товариства має право за загальною згодою передати в рахунок свого внеску право користування належним йому майном або результатами його інтелектуальної праці.

Об'єкти права власності господарського об'єднання

1. Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій (концерну, асоціації, галузевого, міжгалузевого регіонального об'єднання) є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. 2. До складу об'єктів права власності господарського об'єднання не входить майно членів цього об'єднання. 3. Власністю господарського об'єднання є також майно створених ним підприємств. Ці підприємства не мають права вийти із складу об'єднання без його згоди. 4. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств та організацій, що входять до його складу, а вони не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного, якщо інше не передбачено їх статутами (положеннями) або договором між ними. 5. Майно, яке залишилося після припинення діяльності господарського об'єднання, розподіляється між підприємствами та організаціями, що входили до нього.

Об'єкти права власності професійних спілок, політичних партій та інших громадських об'єднань

1. Об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому числі професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, обладнання, устаткування, транспортні засоби та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (положеннями). Громадські об'єднання можуть мати у власності підприємства відповідно до цілей, зазначених в їх статутах, і в порядку, передбаченому законодавчими актами України. 2. Об'єктами права власності політичних партій та організацій є придбані на законній підставі будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій. 3. Законодавчими актами України можуть встановлюватися види майна, яке з міркувань державної або громадської безпеки чи відповідно до міжнародних договорів України не може перебувати у власності громадських об'єднань.

Державна власність в Україні

До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єкти права державної власності

1. Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. 2. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. 3. Суб'єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Управління державним майном

1. Управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи.

2. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Об'єкти права загальнодержавної (республіканської) власності

1. Загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

2. У загальнодержавній (республіканській) власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Об'єкти права комунальної власності

1. Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. 2. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Розмежування відповідальності суб'єктів права державної власності

Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного.

Правовий режим майна державного підприємства

1. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. 2. У разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності. 3. Якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства йому в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника і згоди кредиторів.

4. Спори, що виникають у випадках, зазначених у пунктах 2 і 3 цієї статті, між державним органом і трудовим колективом, вирішуються арбітражним судом.

Власність членів трудового колективу державного підприємства

1. Прибуток, що залишається у державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України.

2. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворює його вклад. На суму вкладу членові трудового колективу, за його бажанням, може бути видано акції. На вклад (акції) підприємство щороку виплачує проценти (дивіденди). Розмір частини прибутку, що спрямовується на виплату процентів (дивідендів), визначається за погодженням між адміністрацією підприємства і трудовим колективом. 3. За згодою члена трудового колективу його вклад (повністю або частково) може бути спрямовано на спорудження або придбання жилого будинку чи інших об'єктів соціально-культурного призначення. На цю суму вкладу проценти не нараховуються. Член трудового колективу має право одержати свій вклад (вартість акцій) у порядку і строки, що визначаються спільним рішенням адміністрації і трудового колективу. При ліквідації підприємства сума вкладу (вартість акцій) виплачується членам трудового колективу (спадкоємцям) з майна, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами підприємства.

Власність членів трудового колективу державного підприємства

1. Прибуток, що залишається у державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України.

2. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворює його вклад. На суму вкладу членові трудового колективу, за його бажанням, може бути видано акції. На вклад (акції) підприємство щороку виплачує проценти (дивіденди). Розмір частини прибутку, що спрямовується на виплату процентів (дивідендів), визначається за погодженням між адміністрацією підприємства і трудовим колективом. 3. За згодою члена трудового колективу його вклад (повністю або частково) може бути спрямовано на спорудження або придбання жилого будинку чи інших об'єктів соціально-культурного призначення. На цю суму вкладу проценти не нараховуються. Член трудового колективу має право одержати свій вклад (вартість акцій) у порядку і строки, що визначаються спільним рішенням адміністрації і трудового колективу. При ліквідації підприємства сума вкладу (вартість акцій) виплачується членам трудового колективу (спадкоємцям) з майна, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами підприємства.

Право виключної власності народу України

В ЗУ “Про власність ” зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об‘єктом пава виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб‘єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб‘єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об‘єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів. В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та – виключна власність народу. Суб‘єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об‘єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об‘єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку. Колективна власність. Суб‘єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств. Види власності. Як окремий вид в ЗУ “Про власність ” визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб‘єктів на один об‘єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

Суб'єкти права інтелектуальної власності

Суб'єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни, юридичні особи та держава.

Об'єкти права інтелектуальної власності

Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

Відносини щодо створення і використання об'єктів права інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України та спеціальним законодавством України.

Право на відкриття, винахід, раціоналізаторську пропозицію та його захист.

Майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, що виникають у зв'язку із створенням і використанням винаходу, корисної моделі, промислового зразку, знаку для товарів і послуг, регулюються законами України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" ( 3687-12 ), "Про охорону прав на промислові зразки" ( 3688-12 ), "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" ( 3689-12 ), цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Винахідник, якому видано авторське свідоцтво, в разі використання його винаходу, має право на винагороду залежно від економії або іншого позитивного ефекту, одержуваного в результаті використання винаходу, а також право на пільги відповідно до Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції. Патент видається строком на п'ятнадцять років, рахуючи з дня подачі заявки. З того ж дня охороняються права заявника. Ніхто не може без згоди особи, якій належить патент (патентовласника), використати винахід. Патентовласник може видати дозвіл (ліцензію) на використання його винаходу або повністю переуступити патент. Авторові прийнятої до впровадження раціоналізаторської пропозиції видається свідоцтво, яке засвідчує його авторство. Він має право на винагороду, а також на пільги відповідно до законодавства України. Право одержати свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію і винагороду за раціоналізаторську пропозицію переходить за спадкоємством у встановленому законом порядку.

Право спільної власності.

Право власності на яке-небудь майно може належати двом чи декільком власникам. У цьому випадку виникає право спільної власності. Майно може належати на праві спільної власності громадянам, юридичним особам і державі, тобто право загальної власності може застосовуватися при регулюванні індивідуальної власності, колективної, державної власності, а також змішаних форм власності в тому випадку, коли поєднується майно приналежне до різних економічних форм власності (індивідуальної, колективної, державної). У відповідності зі ст.112 ЦК розрізняють право спільної часткової власності і право спільної сумісної власності. Для права загальної часткової власності характерно, що тут визначено в арифметичному відношенні - дробом розмір частки права власності приналежної кожному власнику. При спільній власності розмір частки точно не визначений.

Закон визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Закон спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, місцевими радами, органами державного управління.

Закон визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Закон спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, місцевими радами, органами державного управління.

Про підприємства.

Поняття підприємства.

Розкриває поняття підприємства ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні». Відповідно до даної статті, підприємство це основна організаційна ланка народного господарства України.

Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

Відносини, що пов'язані з підприємствами в Україні, регулюються Законом «Про підприємства в Україні», а також спеціальним законодавством, до якого відноситься податкове, митне, валютне, фінансове, інвестиційне та інше законодавство, що регулює окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні.

Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містить законодавство про підприємство, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

Організаційно-правові форми підприємств.

В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

-приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

- господарське товариство;

- підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;

- комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

- державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства встановлюються розділом VIII Закону «Про підприємства в Україні».

В Україні можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Поняття малого підприємства.

В залежності від обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності} підприємство може бути віднесено до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства;

- у промисловості та будівництві - з чисельністю працюючих до 200 чоловік;

- в інших галузях виробничої сфери - з чисельністю працюючих до 50 чоловік;

- у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю працюючих до 100 чоловік;

- у галузях невиробничої сфери - з чисельністю працюючих до 25 чоловік;

- у роздрібній торгівлі - з чисельністю працюючих до 15 чоловік.

Особливості створення і діяльності малих підприємств встановлюються законодавством України.

Держава стимулює розвиток малих підприємств України: надає пільги при оподаткуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та інше.

Порядок створення підприємства.

Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або згідно з рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених законом «Про підприємства в Україні» та іншими законами України.

Підприємство може бути створено внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з вимогами антимонопольного законодавства України.

Підприємство може бути створено в результаті виділення із складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Створення підприємств шляхом виділення здійснюється із збереженням за новими підприємствами взаємозабов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання, відповідно до ст. 5 вищеназваного Закону, видається відповідною місцевою радою, а в передбачених законодавчими актами випадках Верховною Радою України за поданням первинного природо користувача при наявності позитивного висновку державної екологічної експертизи або відповідної місцевої ради. Відмову у наданні природних ресурсів може бути оскаржено в порядку, передбаченому законодавством України.

Підприємству може бути передана у колективну власність або надана у користування, в тому числі на умовах оренди, земельна ділянка в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником може бути особа, що має право створити у встановленому законом порядку підприємство(організацію) як юридичну особу.

Відповідно до Закону України «Про власність» (ст.ст. 6,33) таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна та уповноважені власником органи, тобто фізичні та юридичні особи, що мають засновницьку правоздатність і дієздатність.

Засновники реалізують свої засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління тощо.

Підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.

Джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток (доход), амортизаційні відрахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, пайові внески членів трудового колективу, підприємств, організацій, громадян та інші надходження.

Підприємство користується банківським кредитом на комерційній договірній основі. Підприємство може надавати банку на договірній основі право використовувати свої вільні кошти і встановлювати проценти за їх використання.

Підприємство має право відкривати поточні та вкладні (депозитні) рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Підприємства самостійно встановлюють черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням таких підприємств, крім випадків, передбачених законами України. Розрахунки підприємств за своїми зобов'язаннями провадяться через установи банків у порядку, встановленому Національним банком України відповідно до законів України.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків і затверджує положення про них. Відкриття структурних підрозділів не потребує їхньої державної реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

За законодавством України господарські товариства наділені правом створювати дочірні підприємства, які повинні бути зареєстровані у порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

В зв'язку з тим, що в економіці України створюються і діють підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні вимоги створення підприємств визначені Законами «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їхні окремі види.

Господарські товариства Типи акціонерних товариств

1. Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства.

Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів.

2. Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій.

Акціонери товариства

1. Акціонерами товариства визнаються фізичні і юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.

Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа. Акціонерне товариство не може мати у своєму складі лише акціонерів - юридичних осіб, єдиним учасником яких є одна й та ж особа. Публічне акціонерне товариство

Особливостями публічного акціонерного товариства є:

• акціонери можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства;

• товариство може здійснювати як публічне, так і приватне розміщення акцій;

• при публічному розміщенні акцій акціонери не мають переважного права на придбання акцій, що додатково розміщуються товариством;

• товариство зобов'язане пройти процедуру лістингу та залишатися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі, при цьому укладання договорів купівлі-продажу акцій товариства, яке пройшло процедуру лістингу на фондовій біржі, здійснюється лише на цій фондовій біржі;

• у разі якщо умовами емісії акцій передбачена можливість їх оплати не грошовими коштами, товариство зобов'язане залучити незалежного експерта для встановлення ринкової вартості майна, майнових або немайнових прав, які передаються в обмін на акції, при цьому вартість не грошового внеску не може відхилятися від ринкової вартості акцій більше ніж на 10 відсотків;

• річна фінансова звітність товариства підлягає обов'язковій перевірці незалежним аудитором, а також оприлюдненню (разом із аудиторським висновком);

• обрання членів наглядової ради і ревізійної комісії товариства здійснюється виключно шляхом кумулятивного голосування;

• окрім питань, для вирішення яких законом вимагається кваліфікована більшість (три четвертих голосів від загальної кількості акціонерів товариства, які мають право голосу), рішення загальних зборів товариства приймаються простою більшістю голосів присутніх на зборах акціонерів. Товариство і його акціонери не мають право на свій розсуд розширяти коло питань, які вирішуються кваліфікованою більшістю, а також збільшувати число голосів, якими вирішуються інші питання.

Приватне акціонерне товариство

Особливостями приватного акціонерного товариства є:

• максимальна кількість акціонерів становить 100 осіб;

• товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій;

• статутом товариства може бути передбачено переважне право акціонерів та самого товариства на придбання акцій цього товариства, що пропонуються їх власником до продажу третій особі;

• акціонер товариства завжди має переважне право на придбання акцій додаткової емісії, в той же час акціонер публічного акціонерного товариства може бути позбавлений такого права умовами публічного розміщення акцій додаткової емісії;

• акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону;

• умовами емісії акцій може бути передбачена можливість сплати за них не грошима, а майном, майновими або немайновими правами, при цьому оцінка не грошового внеску здійснюється товариством і інвестором на власний розсуд, без залучення незалежного експерта;

• статутом товариства може встановлюватися коло питань, вирішення яких вимагає більшої кількості голосів акціонерів, ніж проста більшість або кваліфікована більшість;

• обрання членів наглядової ради публічного акціонерного товариства здійснюється виключно шляхом кумулятивного голосування;

• товариство не зобов'язане розкривати свою фінансову звітність на фондовому ринку, хоча зобов'язане оприлюднювати фінансову звітність у Державному реєстрі юридичних осіб, як і будь-яка інша юридична особа, зареєстрована в Україні.

Будь-які обов'язки акціонерів, що суперечать закону, не можуть визначатися статутом або іншими документами товариства.

Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства - з приватного на публічне. Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

Порядок відчуження акцій акціонерного товариства

Акціонери публічного акціонерного товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Статутом приватного акціонерного товариства може бути передбачено переважне право його акціонерів на придбання акцій цього товариства, що пропонуються їх власником до відчуження третій особі. У разі якщо статутом приватного акціонерного товариства передбачено переважне право його акціонерів на купівлю акцій, що пропонуються їх власником до продажу третій особі, таке переважне право реалізовується.

Порядок реалізації переважного права акціонерів на придбання акцій приватного акціонерного товариства, що пропонуються їх власником до відчуження (крім продажу) третій особі, встановлюється статутом такого товариства.

Акціонери приватного акціонерного товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, за ціною та на умовах, запропонованих акціонером третій особі, пропорційно кількості акцій, що належать кожному з них. Переважне право акціонерів на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, діє протягом двох місяців з дня отримання товариством повідомлення акціонера про намір продати акції, якщо коротший строк не передбачено статутом товариства.

Статутом приватного акціонерного товариства може бути передбачено переважне право придбання товариством акцій, що продаються його акціонерами, якщо акціонери не використали своє переважне право на придбання акцій.

Акціонерне товариство з одним акціонером

Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Переважне право товариства на придбання акцій, що продаються акціонерами цього товариства, може бути реалізовано протягом 10 днів після закінчення строку дії переважного права на придбання цих акцій акціонерами товариства, якщо коротший строк не передбачено статутом товариства.

Строк переважного права, передбачений статутом товариства, не може бути меншим ніж 20 днів з дня отримання товариством відповідного повідомлення. Строк переважного права припиняється у разі, якщо до його спливу від усіх акціонерів товариства та самого товариства отримані письмові заяви про використання або про відмову від використання переважного права на купівлю акцій.

Акціонер приватного акціонерного товариства, який має намір продати свої акції третій особі, зобов'язаний письмово повідомити про це решту акціонерів товариства та саме товариство із зазначенням ціни та інших умов продажу акцій. Повідомлення акціонерів товариства здійснюється через товариство. Після отримання письмового повідомлення від акціонера, який має намір продати свої акції третій особі, товариство зобов'язане протягом двох робочих днів направити копії повідомлення всім іншим акціонерам товариства. Якщо інше не передбачено статутом товариства, повідомлення акціонерів товариства здійснюється за рахунок акціонера, який має намір продати свої акції.

Якщо акціонери приватного акціонерного товариства та/або товариство не скористаються переважним правом на придбання всіх акцій, що пропонуються для продажу, протягом встановленого цим законом або статутом строку, акції можуть бути продані третій особі за ціною та на умовах, що повідомлені товариству та його акціонерам.

У разі порушення зазначеного у цій статті переважного права на придбання акцій будь-який акціонер товариства та/або саме товариство, якщо статутом товариства передбачено переважне право на придбання акцій товариством, має право протягом трьох місяців з моменту, коли акціонер чи товариство дізналися або повинні були дізнатися про таке порушення, вимагати у судовому порядку переведення на них прав та обов'язків покупця акцій.

Уступка зазначеного переважного права іншим особам не допускається.

Зазначене переважне право акціонерів приватного товариства не поширюється на випадки переходу права власності на цінні папери цього товариства в результаті їх спадкування чи правонаступництва.

У разі виникнення права звернення стягнення на акції приватного акціонерного товариства у зв'язку з їх заставою відчуження таких акцій здійснюється з дотриманням переважного права акціонерів на придбання цих акцій.

Правовий статус акціонерного товариства

Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Акціонерне товариство не відповідає за зобов'язаннями акціонерів. До товариства та його органів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення акціонерами протиправних дій.

Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій. До акціонерів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення протиправних дій товариством або іншими акціонерами.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, визначених статутом товариства, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування або злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у акціонерне товариство.

Товариство створюється без обмеження строку діяльності, якщо інше не встановлено його статутом.

Товариство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дати його державної реєстрації в установленому законодавством порядку. Повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) і організаційно-правової форми (акціонерне товариство). Товариство може мати скорочене найменування українською мовою, повне та скорочене найменування іноземною мовою (мовами).

Організація ТОВ

Як і акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов'язаннями відповідає теж належним йому майном. І ця відповідальність є, за загальним правилом, повною (відшкодування всіх заподіяних збитків), якщо тільки за даним видом зобов'язань не передбачено обмеженої відповідальності. Поняття ж "обмежена відповідальність" тут означає, що при зверненні стягнення на майно товариства за його боргами, пайовик втрачає лише свій пай (внесок), а на решту його майна ця відповідальність не поширюється (наприклад, при банкрутстві товариства).

У цьому розумінні й відповідальність акціонерів у акціонерному товаристві є також обмеженою, бо вони відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної одній мінімальній заробітній платі виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов’язаний внести до тимчасового розрахункового рахунку в банку не менше 50 % зазначеного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше 1 року після реєстрації товариства.

Одною з відмінностей товариства з обмеженою відповідальністю від акціонерного товариства є те, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю може передати свою частку (чи її частину) одному чи кільком учасникам цього товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам лише за згодою інших учасників. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому, погодженому між ними розмірі.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі.

Учасник також може бути виключеним з товариства за рішенням зборів учасників, якщо систематично не виконує свої обов’язки або якщо його дії суперечать досягненню цілей товариства.

Управління ТОВ

Управління ТзОВ здійснюється за допомогою системи органів, які формують учасники товариства. Функції з управління товариством поділяються між його органами:

вищим — зборами учасників;

виконавчим — дирекцією (директором);

контролюючим — ревізійною комісією.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників.

До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

- визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

- внесення змін до статуту товариства;

- обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

заатвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

- створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

- винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;

- затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної структури;

встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

- вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

- виключення учасника з товариства;

- визначення умов оплати праці посадових осіб товариства;

- затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства;

- прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50% загальної кількості голосів учасників товариства.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше як 2 рази на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як 60% голосів.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор).

Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України «Про господарські товариства» та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб. Її діяльність регламентовано ст. 63 Закону України «Про господарські товариства».

Об'єднання підприємств Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничою, науковою і інших видів діяльності для вирішення загальних економічних і соціальних завдань. Об'єднання підприємств засновуються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно Господарському Кодексу і інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав. Об'єднання підприємств виходять на невизначений термін або як тимчасові об'єднання. Об'єднання підприємств є юридичною особою. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно Господарському Кодексу. Види об'єднань підприємств До об'єднання підприємств можуть входити підприємства всіх форм власності. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх вигляду, які на добровільних основах об'єднали свою господарську діяльність. Господарські об'єднання діють на основі засновницького договору і статуту, який затверджується їх засновниками. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, які утворюють об'єднання), або вирішенням компетентних органів місцевої самоврядності. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його створення і статуту, який затверджується органом, який прийняв рішення про утворення об'єднання. Положення застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачений цим Кодексом і іншими законами. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств Господарські об'єднання існують як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, які об'єдналися, шляхом централізації однієї або декількох виробничих і управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації загальних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації.

У статуті асоціації повинно бути вказано, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися в господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси в стосунках з органами влади, іншими підприємствами і організаціями. Корпорація визнається договірне об'єднання, створене на основі об'єднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, які об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності будь-якого з учасників органам управління корпорації. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної загальної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів і тому подібне). Консорціум використовує засіб, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також засіб, який поступають з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційною, фінансовою, зовнішньоекономічною і іншій діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси в стосунках з органами влади, іншими підприємствами і організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. Державні і комунальні господарські об'єднання виходять переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест і тому подібне).

Статус підприємства - учасника об'єднання підприємств

Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення цього Кодексу і інших законів відносно регулювання діяльності підприємств. Підприємство - учасник господарського об'єднання має право: добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених засновницьким договором про його освіту або статутом господарського об'єднання; бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором або статутом господарського об'єднання не встановлений інакше; отримувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства; отримувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно її статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким договором або статутом господарського об'єднання відповідно законодавству. Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних основах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання і приймати рішення про припинення своєї діяльності. Рішення про утворення об'єднання підприємств (засновницький договір) і статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України у порядку, встановленому законодавством.

Управління об'єднанням підприємств

Господарські об'єднання мають вищестоящі органи управління (загальні збори учасників) і утворюють виконавські органи, передбачені статутом господарського об'єднання. Вищестоящий орган господарського об'єднання: затверджує статут господарського об'єднання і вносить зміни до нього; вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових учасників і виключення учасників з його складу; утворюють виконавчий орган господарського об'єднання відповідно його статуту або договору; вирішує фінансові та інші питання відповідно засновницьким документам господарського об'єднання. Виконавський орган господарського об'єднання (колегіальний або одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно статуту або договір віднесені до його компетенції. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, яке призначається на посаду і звільняється з посади органом, який прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно закону. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручене адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених засновницькими документами відповідного об'єднання. Суперечки, які виникають між учасниками об'єднання, вирішуються у порядку, передбаченому статутом об'єднання, або у судовому порядку відповідно закону.

Майнові стосунки в об'єднанні підприємств

Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його засновницькими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові і тому подібне). Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське ведення або в оперативне управління на основі засновницького договору або рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображується у його балансі. Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням його вищестоящого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських суспільств. Утворені господарським об'єднанням підприємства діють відповідно положенням цього Кодексу, інших законів і статуту підприємства, затвердженого об'єднанням. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачений засновницьким договором або статутом об'єднання.

Вихід учасника з об'єднання. Припинення дії об'єднання підприємств

Підприємства - учасники об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань і укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.

Вихід підприємства із складу державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об'єднання. Припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників, а реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання - за рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація господарського об'єднання ведеться за рішенням підприємств-учасників, а ліквідація державного (комунального) об'єднання - за рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація об'єднання підприємств здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом відносно ліквідації підприємства. Майно, яке залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно із статутом об'єднання підприємств або договором.

Промислово-фінансові групи

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські і іноземні юридичні особи). Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних областей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми відповідно до міжнародних договорів України, а також з метою виробництва кінцевої продукції. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові і інші підприємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації всіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виняткове право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських стосунків. Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання. Порядок освіти і інші питання діяльності промислово-фінансових груп визначаються законом про промислово-фінансові групи (437/95-ВР), іншими нормативно-правовими актами.

Асоційовані підприємства. Холдингові компанії

Асоційовані підприємства - група суб’єктів господарювання - юридичних осіб, пов’язаних між собою відношеннями економічної або організаційної залежності у формі участі статутному фонді чи управленні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою або вирішальною. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у випадку, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством,які повинні прийматися згідно закону або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. Суб’єкт господарювання, який володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства, визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією и її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім було заключена невигідна для нього угода чи операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати причинені дочірньому підприємству збитки. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого виявиться у стані неплатіжоспроможності і буде признано банкротом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього буде нести контролююче підприємство.

Пункти продажу товарів

Пунктами продажу товарів вважаються:

магазини і інші торгівельні об’єкти, що знаходяться в окремих приміщеннях, будівлях, або їх частинах і що мають торгівельний зал для покупців або для торгівлі використовують його частину;

кіоски, намети і інші малі архітектурні форми, що займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торгівельного залу для покупців;

автокрамниці, розвозять і інші види пересувної торгівельної мережі;

лотки, прилавки і інші види торгівельних крапок у відведених для роздрібної торгівлі місцях, окрім тих, які здаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності, - фізичним особам і розташовані на території ринків, створених за рішенням органів місцевої самоврядності;

стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції, заправні пункти, що здійснюють торгівлю нафтопродуктами і стислим газом

фабрики-кухні, їдальні, ресторани, кафе, бари, буфети, відкриті літні майданчики, кіоски і інші пункти громадського харчування

оптові бази, склади-магазини або інші приміщення, використовувані для здійснення оптової торгівлі за готівкові засоби, інша готівка платіжні засоби і з використанням кредитних карток.

Порядок створення юридичних осіб

Чинним законодавством передбачена обов'язкова державна реєстрація всіх юридичних осіб, тому придбання прав юридичної особи закон зв'язує з моментом реєстрації у встановленому порядку. Відмовлення в реєстрації може бути оскаржено у суді. Ініціаторами створення юридичної особи відповідно до законодавства можуть бути як організації, так і окремі громадяни, що є власниками чи уповноважені власником розпоряджатися майном, на базі якого створюється юридична особа.

Способи виникнення юридичних осіб

Розпорядницький. Ініціатива на створення юридичної особи виходить з вищого органа; такі юридичні особи виникають у силу розпорядницького акта компетентного органа;

Дозвільний. Ініціатива йде від установ, при цьому державні органи, що реєструють статут даної юридичної особи, перевіряють законність і доцільність створення даної юридичної особи, при цьому державний орган може відмовити;

Нормативно-явочний (договірний). З ініціативи його засновників, при цьому державний орган, що реєструє Статут даної юридичної особи перевіряє тільки законність його створення, і не може відмовити по мотивах недоцільності. Більшість юридичних осіб створюється нормативно-явочним порядком, при цьому діє Положення “Про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності ”. Для реєстрації юрид. особи необхідні наступні документи:

- установчі документи (Устав і установчий договір, Устав);

- реєстраційна картка, яка є заявою про реєстрацію;

- документ про сплату державного збору за реєстрацію;

- документ, що стверджує внесення грошової суми як статутний фонд;

- рішення антимонопольного комітету про згоду на створення даного юр. особи.

Вимагати інші документи заборонено.

Державна реєстрація юридичної особи здійснюється у виконкомі за місцем перебування юридичної особи.

Реєстрація повинна бути зроблена протягом 5 днів із дня дати надходження всіх документів. Після закінчення цього терміну державний орган зобов'язаний видати свідоцтво про державну реєстрацію. Юридична особа вноситься до державного реєстру і здобуває правоздатність і дієздатність.

Організація ТОВ

Як і акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов'язаннями відповідає теж належним йому майном. І ця відповідальність є, за загальним правилом, повною (відшкодування всіх заподіяних збитків), якщо тільки за даним видом зобов'язань не передбачено обмеженої відповідальності.

Поняття ж "обмежена відповідальність" тут означає, що при зверненні стягнення на майно товариства за його боргами, пайовик втрачає лише свій пай (внесок), а на решту його майна ця відповідальність не поширюється (наприклад, при банкрутстві товариства).

У цьому розумінні й відповідальність акціонерів у акціонерному товаристві є також обмеженою, бо вони відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної одній мінімальній заробітній платі (зміни до ЗУ "Про господарські товариства" від 15.12.2009р.), виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов’язаний внести до тимчасового розрахункового рахунку в банку не менше 50 % зазначеного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше 1 року після реєстрації товариства.

Одною з відмінностей товариства з обмеженою відповідальністю від акціонерного товариства є те, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю може передати свою частку (чи її частину) одному чи кільком учасникам цього товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам лише за згодою інших учасників.

Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому, погодженому між ними розмірі.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі.

Учасник також може бути виключеним з товариства за рішенням зборів учасників, якщо систематично не виконує свої обов’язки або якщо його дії суперечать досягненню цілей товариства.

Управління ТОВ

Управління ТзОВ здійснюється за допомогою системи органів, які формують учасники товариства. Функції з управління товариством поділяються між його органами:

- вищим — зборами учасників;

- виконавчим — дирекцією (директором);

- контролюючим — ревізійною комісією.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників.

До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

Ви - визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

- внесення змін до статуту товариства;

- обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

- затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

1. створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

2. винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;

3. затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної структури;

4. встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

5. вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

6. виключення учасника з товариства;

7. визначення умов оплати праці посадових осіб товариства;

8. затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства;

9. прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50% загальної кількості голосів учасників товариства.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше як 2 рази на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як 60% голосів.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України «Про господарські товариства» та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб. Її діяльність регламентовано ст. 63 Закону України «Про господарські товариства».

Реєстрація підприємств

Реєстрація товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ)

Товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, яке має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Мінімальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю становить одна особа, максимальна може досягати 10 осіб.

Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Учасники товариства, які внесли вклади не в повному обсязі, несуть солідарну відповідальність по його зобов’язанням в межах вартості невнесеної частки вкладу.

В товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний капітал, розмір якого повинен складати не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. Станом на 01.07.2008р. мінімальний розмір статутного капіталу складає 52 500 грн.

Вкладами учасників і засновників Товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, вклади, в т.ч. в іноземній валюті.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожний з учасників зобов’язаний внести в статутний капітал не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення в статутний капітал грошей підтверджується документами, виданими банківськими установами.

Частина статутного капіталу, яка залишилась невнесеною, підлягає внесенню на протязі першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності Товариства не внесли свої вклади у повному обсязі, Товариство повинно заявити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію Товариства.

Директором Товариства може бути як громадянин України, так і нерезидент. Для роботи в Україні нерезиденту необхідно одержати дозвіл на проживання та працевлаштування, а також йому має бути присвоєний ідентифікаційний код. Для засновника нерезидента фізичної особи необхідне тільки одержання ідентифікаційного коду. Засновником українського товариства з обмеженою відповідальністю може виступати і юридична особа-нерезидент. В даному випадку підприємство-нерезидент повинно пред’явити свої установчі документи, апостильовані в українському посольстві, та виписку з реєстру (державний або судовий реєстр) своєї країни. Іноземний бізнес при інвестуванні в Україну надає перевагу саме цій організаційно-правовій формі.

Підприємство може самостійно обрати систему оподаткування: загальна (сплата податку на додану вартість та прибутку), єдиний податок (10% з загального обороту), єдиний податок з ПДВ (6% з обороту та податок на додану вартість). Мінімальний кадровий склад на підприємстві – директор.

Також, підприємство з обмеженою відповідальністю простіше ліквідувати у випадку необхідності. Це немало важливий фактор, який необхідно враховувати.

Реєстрація приватного підприємства (ПП)

Приватним підприємством визнається підприємство, діюче на основі приватної власності одного або декількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці з використанням найманої праці. Приватним визнається також підприємство, діюче на підставі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи.

Розмір статутного фонду приватного підприємства не регламентований.

Мінімальна кількість власників приватного підприємства – один, максимальну кількість законодавством не обмежено.

Управління підприємством здійснюється у відповідності з його установчими документами на підставі відносин прав власника щодо господарського використання свого майна та участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права відносно управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи у відповідності із статутом підприємства або інших установчих документів.

Для здійснення господарської діяльності підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.

Реєстрація підприємства з іноземними інвестиціями

Підприємство з іноземними інвестиціями – унітарне або корпоративне підприємство, засноване згідно із законодавством України, яке діє винятково на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, набуте повністю у власність цих осіб. Підприємства з іноземними інвестиціями не можуть створюватись у галузях, визначених Законом, що має стратегічне значення для безпеки держави.

Іноземні юридичні особи, при здійсненні господарської діяльності в Україні, мають такий же статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими Господарським Кодексом України, іншими Законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

відносно вибору організаційно-правової форми підприємств, створених ними на території України.

Реєстрація філії

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину його функцій. Філії не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що створила філію, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівники філій призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. В зв’язку з цим всі операції, які здійснюються цими утвореннями, породжують права та обов’язки безпосередньо для юридичної особи.

Філія здійснює частину або всі види діяльності, які має право здійснювати юридична особа. Вид діяльності, не передбачений в статуті юридичної особи, філія здійснювати не може.

Стороною договорів, укладених керівником філії від імені головного підприємства, є головне підприємство як юридична особа. Відповідальність по всім зобов’язанням, що виникли в зв’язку з діяльністю філії, несе юридична особа, що утворила філію.

Реєстрація представництва

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований за межами її місцезнаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Представництво не є юридичною особою. Воно наділяється майном юридичної особи засновника, діє на підставі затвердженого ним Положення та не має, на відміну від філії, права займатися господарською діяльністю. Представництво може заключати від імені засновника договори та контракти, воно здійснює діяльність, яка не має на меті одержання прибутку.

Керівник представництва призначається юридичною особою та діє на підставі виданої ним довіреності.

Відповідальність по всім зобов’язанням, що виникли в зв’язку з діяльністю представництва, несе юридична особа, яка є його засновником.

Реєстрація дочірнього підприємства

Дочірнє підприємство може бути засновано тільки іншою юридичною особою, як українською, так і нерезидентом. Воно має самостійний баланс, печатку, самостійно веде господарську діяльність, але повністю зв’язано зі своїм головним підприємством. Підприємство-засновник ДП не відповідає по зобов’язанням свого дочірнього підприємства. В цьому випадку підприємство-нерезидент повинно надати свої установчі документи, апостильовані в українському посольстві, та виписку з реєстру (державний або судовий реєстр) своєї країни. Ця форма показує зв’язок між головним підприємством та його українською „донькою”, але незручна в роботі та при ліквідації.

Питання створення, реорганізації та ліквідації ДП, затвердження статуту, належать до компетенції вищих органів управління юридичної особи, яке є його засновником.

Дочірнім підприємством управляє материнське, як його засновник, а також керівник ДП, призначений згідно його статуту. Дочірнє підприємство наділяється майном материнського підприємства. З юридичної точки зору формування статутного капіталу ДП, полягає в тому, що материнське підприємство, виступаючи унітарним власником ДП, набуває корпоративні права, а дочірнє підприємство, в свою чергу, одержує частину активів материнського підприємства, передача яких засвідчує факт оплати материнського підприємства свого внеску до статутного капіталу ДП. Документами, які підтверджують таку оплату є платіжне поручення про перерахування коштів на розрахунковий рахунок ДП та/або акт прийому-передачі інших активів, підписаний представниками підприємства.

Дочірнє підприємство має окремий баланс, поточні та ощадні (депозитні) рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням, укладає договори від свого імені і самостійно несе відповідальність.

Види господарської діяльності, які має право здійснювати дочірнє підприємство, визначаються в його статуті. При цьому, статутом можуть бути передбачені види діяльності, які відрізняються від тих, які здійснює материнське підприємство, оскільки ДП є самостійною юридичною особою.     

Реєстрація акціонерного товариства

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій, рівній номінальній вартості, і несе відповідальність по зобов’язаннях тільки майном товариства.

Акціонери відповідають по зобов’язанням Товариства тільки в межах власних акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність по зобов’язанням товариства також в межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій складає статутний капітал акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам. Засновниками акціонерного товариства можуть бути юридичні особи та громадяни.

Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписались на акції, та третіми особами.

Засновники несуть солідарну відповідальність по зобов’язанням, які виникли до реєстрації акціонерного товариства.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори та державну реєстрацію акціонерного товариства.

До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство (ВАТ), акції якого можуть поширюватись шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство (ЗАТ), акції якого можуть розподілятися між засновниками і не можуть поширюватися шляхом підписки, купуватись та продаватись на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій, в порядку передбаченому законодавством про цінні папери та фондову біржу, і внесенням змін в статут товариства.

Акціонерне товариство має право випускати цінні папери у відповідності із вимогами, встановленими Державною комісією по цінним паперам та фондовому ринку. У випадку додаткового випуску акцій без реєстрації попереднього випуску акцій, - усі договори купівлі-продажу акцій додаткового випуску вважаються недійсними.

Не пізніше чим через 6 місяців після реєстрації випуску акцій, акціонерне товариство зобов’язане видати акціонерам акції (сертифікати акцій).

Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції

Реєстрація представництва іноземної компанії

Представництво іноземної компанії в Україні не має право вести господарську діяльність і створюється з метою контролю за діяльністю дилерів та дистриб’юторів.

Реєстрація іноземного представництва здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції. Термін розгляду документів в Міністерстві – до одного місяця.

Надалі представництво необхідно зареєструвати в податковій, пенсійному фонді, фондах соцстраху та центрі зайнятості.

Необхідні документи:

- витяг з торгового (банківського) реєстру країни місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління іноземного суб’єкта господарської діяльності

- копія ідентифікаційного коду директора

- довідка з банківської установи, в якій офіційно відкритий рахунок іноземного суб’єкта господарської діяльності 

- договір оренди

- документ, підтверджуючий право власності на приміщення.

Представництво суб’єкта господарської діяльності не є юридичною особою і не займається самостійно комерційною діяльністю, у всіх випадках воно діє від імені і по довіреності іноземного суб’єкта господарської діяльності, відміченого в свідоцтві про реєстрацію, і здійснює свої функції згідно із діючим законодавством України.

Представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності в Україні може здійснювати функції, пов’язані з виконанням представницьких послуг тільки в інтересах іноземного суб’єкта господарської діяльності. Представництво має право тимчасового ввозу на територію України майна та обладнання, необхідного для службового користування. Підприємство, що являється головним, може перераховувати на поточний банківський рахунок представництва грошові засоби для виплати заробітної плати співробітників та оплати поточних витрат.

Реєстрація товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ)

Товариство з додатковою відповідальністю – товариство, статутний фонд якого поділений на частки, визначені установчими документами. Учасники такого товариства відповідають по його боргам своїми внесками в статутний фонд, а при нестачі цих сум – додатково власним майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Реєстрація повного товариства

Повне товариство – товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Ведення справ повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи декількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку об’єм повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписане іншими учасниками товариства.

Якщо в установчому договорі визначається декілька учасників, як наділяються повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожній із них може діяти від імені товариства самостійно. В установчому договорі може бути відмічено, що такі учасники мають право здійснювати відповідні дії лише спільно.

Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов’язані надати іншим учасникам на їх вимогу повну інформацію про дії, які виконуються від імені та в інтересах товариства.

Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються повністю або частково з припиненням діяльності самого товариства в зв’язку з відмовою учасника від доручення або відміною доручення на вимогу хоч би одного з інших учасників.

Реєстрація громадської організації

Реєстрація громадської організації здійснюється в залежності від статусу організації (місто, область, Україна) першочергово або в територіальному управлінні Міністерства юстиції, або в самому Міністерстві. Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, а засновниками молодіжних та дитячих організацій – особи від 15 років.

Термін розгляду документів в міністерстві – до 1-ого місяця. Надалі громадська організація реєструється в реєстраційній палаті районної адміністрації, податковій інспекції, пенсійному фонді, фондах з тимчасової недієздатності та нещасних випадків, центрі зайнятості. Громадська організація одержує в податковій інспекції статус неприбуткової.

Необхідні документи:

- копії паспортів директора, засновників та членів ревізійної комісії

- копії ідентифікаційних кодів директора та засновників

- договір оренди

- документ, підтверджуючий право власності на приміщення. 

Реєстрація благодійної організації

Реєстрація благодійної організації здійснюється в залежності від статусу (міська, обласна, всеукраїнська, міжнародна) першочергово або в територіальному управлінні Міністерства юстиції, або в самому Міністерстві.

Благодійні організації можуть створюватись в таких організаційно-правових формах:

- членська благодійна організація

- благодійний фонд

- благодійна установа

- інші благодійні установи (місії, ліги і т.д.).

Засновниками благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форми власності.

Термін розгляду документів в Міністерстві – до 1-ого місяця. Надалі благодійна організація реєструється в реєстраційній палаті районної адміністрації, податковій інспекції, пенсійному фонді, фонді з тимчасової недієздатності та нещасних випадків, центрі зайнятості. Благодійна організація одержує в податковій статус неприбуткової.

Необхідні документи:

- копії паспортів директора та засновників

- копії ідентифікаційних кодів директора та засновників

- договір оренди

- документ, підтверджуючий право власності на приміщення

Реєстрація друкованого ЗМІ та інформагентства

Друковані засоби масової інформації та інформаційні агентства підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Друковані ЗМІ можуть мати загальнодержавну, регіональну (дві та більш областей), закордонну та місцеву сферу поширення. Засновниками друкованого засобу масової інформації можуть виступати як українські, так і іноземні юридичні та фізичні особи. По виду видавництва воно може бути у виді газети, журналу, збірки, бюлетеня, альманаху, календаря та дайджесту.

Максимальний розмір оплати за видачу свідоцтва про реєстрацію друкованого ЗМІ та інформагентства, станом на 01.06.2008р., становить 2 040 грн. і передбачений для юридичних осіб, заснованих за участі іноземних громадян або юридичних осіб.

У випадку, якщо засновників друкованого засобу більше одного, то їх відносини в фінансовій, виробничій та матеріально-технічній сферах регулюються установчим договором.

Друковане ЗМІ на протязі календарного року повинно пред’явити в Міністерство юстиції контрольний екземпляр видання.

Термін розгляду документів Міністерством юстиції при реєстрації ЗМІ та інформагентства – один місяць.

Вартість послуг компанії  «PROXIMA» становить 2499 грн.

Реєстрація фізичної особи-підприємця

Вартість наших послуг включає оформлення свідоцтва, реєстрацію в податковій інспекції та в пенсійному фонді. Всі інші послуги можна замовити додатково, включно з реєстрацією обраного Вами виду оподаткування.

Додатково може бути потрібен договір оренди, якщо запланований вид діяльності не може здійснюватись у квартирі (наприклад, роздрібна торгівля).

У деяких випадках виявляється, що фізична особа, яка хоче зареєструвати свою підприємницьку діяльність, вже є фізичною особою-підприємцем, оскільки раніше процес реєстрації був розпочатий, але не завершений. Тим часом, ця особа вже зарахована до бази даних як приватний підприємець. Рідше складається так, що людина вже ліквідувала свою підприємницьку діяльність, але цей процес був не завершений. В такому разі людина продовжує бути зарахованою до бази даних приватних підприємців. Порядок реєстрації фізичних осіб-підприємців регулюється Цивільним, Господарським кодексами України та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Ці нормативно-правові акти в повній мірі описують процедуру реєстрації та вимоги до документів. До грудня 2012 року процедура реєстрації включала в себе декілька етапів, а саме: перший крок – подання документів державному реєстратору та отримання Виписки з ЄДР, другий – подання документів до органів статистики та отримання Довідки з ЄДРПОУ, третій крок – подання документів до Пенсійного фонду та отримання Повідомлення по взяття на облік платника єдиного внеску, і останній четвертий крок – це подання документів до державної податкової служби та отримання довідки за формою 4-опп про взяття на облік платника податків. На отримання таких документів в середньому витрачалося 7-19 днів.

З 17 грудня 2012 року набули чинності норми Законів № 4839-VI («Про внесення змін до деяких законів України щодо взяття на облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців») від 24.05.2012 року та № 4834-VI («Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення деяких податкових норм») від 24.05.2012 року, якими було докорінно змінено (спрощено) процедуру реєстрації.

Виписка з Єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців буде єдиним документом, який використовується для ідентифікації під час здійснення господарської діяльності та відкриття рахунку в банках. У ній зазначатимуться усі «реєстраційні» відомості про суб’єкта господарювання.

Виписка з Єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців підтверджуватиме державну реєстрацію суб’єкта господарювання та взяття його на облік в органах статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України.

У Виписку включаються наступні відомості:

- ім'я фізичної особи – підприємця;

- серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта);

- місце проживання фізичної особи - підприємця; 

- прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені фізичної особи - підприємця без довіреності, у тому числі підписувати договори, їх реєстраційні номери облікових карток платників податків; 

- наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи або фізичної особи - підприємця; 

- відомості, отримані в порядку взаємного обміну інформацією з відомчих реєстрів органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України: дата та номер запису про взяття та зняття з обліку, назва та ідентифікаційні коди органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, у яких фізична особа - підприємець перебуває на обліку; дані про основний вид діяльності; дані Пенсійного фонду України про реєстраційний номер платника єдиного внеску, клас професійного ризику виробництва платника єдиного внеску за основним видом його економічної діяльності; у разі зміни місця проживання фізичної особи - підприємця - термін, до якого фізична особа - підприємець перебуває на обліку в органі державної податкової служби за місцем попередньої реєстрації;

- дата та номер запису в Єдиному державному реєстрі; 

- дата видачі виписки. 

Не пізніше наступного робочого дня після отримання державним реєстратором від органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України даних про взяття на облік юридичної особи державним реєстратором видається (надсилається поштовим відправленням з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи та виписка з Єдиного державного реєстру.

Отже, як бачимо, процедуру реєстрації було значно спрощено – на сьогоднішній день вже не потрібно звертатись до органів статистики, Пенсійного фонду, державної податкової служби для подальшого постановлення новоствореного підприємства на облік. Але, тепер Виписка видається не в день подачі документів на реєстрацію (при первинній реєстрації), а, разом з оригіналами установчих документів з відміткою державного реєстратора, лише через 3 робочі дні.

Звертаю увагу, що нова Виписка з ЄДР міститиме лише один основний вид діяльності підприємства, а отже, якщо знадобиться більш детальна інформація стосовно видів діяльності, то отримувати Довідку статистики все ж доведеться.

Ліквідація підприємства

Відповідно до ст. 37 Цивільного кодексу України формами припинення

юридичної особи є ліквідація або реорганізація.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без

правонаступництва, тобто переходу своїх прав та обов'язків до інших

осіб. При реорганізації також має місце припинення юридичної особи, але

її права, зобов'язання i майно переходять до іншої юридичної особи в

порядку загального правонаступництва.

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення,

перетворення) підприємства провадяться за рішенням власника, а у

випадках, передбачених цим Законом, за рішенням власника та за участю

трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі

підприємства, чи за рішенням суду або арбітражу. Реорганізація

підприємства, яка може викликати екологічні, демографічні та інші

негативні наслідки, що зачіпають інтереси населення території, повинна

погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.

Підприємство ліквідується також у випадках:

визнання його банкрутом;

якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через

невиконання умов, встановлених законодавством і в передбачений рішенням

строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;

якщо рішенням суду будуть визнанні недійсними установчі документи і

рішення про створення підприємства;

на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.

При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам

гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового

законодавства України.

Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту

виключення його з державного реєстру України.

У разі злиття підприємства з іншим підприємством усі майнові права та

обов'язки кожного з них переходять до підприємства, яке виникло в

результаті злиття.

При приєднанні одного підприємства до іншого останньому переходять усі

майнові права та обов'язки приєднаного підприємства.

У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в

результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у

відповідних частинах майнові права і обов'язки

При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке

виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього

підприємства.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка

утворюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадках

банкрутства підприємства - судом або арбітражем. За їх рішенням

ліквідація може провадитись самим підприємством в особі його органу

управління.

Власник, суд (арбітраж) або орган, уповноважений створювати

підприємства, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства,

встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для

подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно

підприємства, виявляє його дебіторів і кредиторів та розраховується з

ними, вживає заходів до оплати боргів підприємства третім особам, а

також його учасникам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому

органу підприємства або органу, що призначив ліквідаційну комісію.

Грошові кошти, що належать підприємству, включаючи виручку від

розпродажу його майна від ліквідації, після розрахунків по оплаті праці

працівників, які працюють на умовах найму, та виконання зобов'язань

перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та

іншими кредиторами, розподіляються між учасниками підприємства у порядку

і на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами у

шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію.

Майно, передане підприємству учасниками у користування, повертається у

натуральній формі без винагороди.

У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості підприємства, його

грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього

спору або одержання кредиторами відповідних гарантій.

Поряд з іншими нормативними актами питання ліквідації підприємства

регулює розділ VII Закону України від 27.03.91 р. № 887-XII "Про

підприємства в Україні". Так, ліквідація підприємства провадиться за

рішенням власника, за рішенням власника та за участю трудового колективу

чи органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням

суду чи арбітражного суду. Ліквідація підприємства здійснюється

ліквідаційною комісією, яка утворюється власником чи уповноваженим ним

органом. За їх рішенням ліквідація може провадитись самим підприємством

в особі його органу управління. Ліквідаційна комісія або інший орган,

який провадить ліквідацію підприємства, вміщує в офіційній пресі за

місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про

порядок i строк заявлення кредиторами претензій. Поряд з цим

ліквідаційна комісія (орган, що провадить ліквідацію) оцінює наявне

майно ліквідованого підприємства, провадить роботу зі стягнення

дебіторської заборгованості підприємству, розраховується з кредиторами,

складає ліквідаційний баланс i подає його власнику або органу, який

призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного

балансу повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за

винятком тих організацій, які повністю утримуються за рахунок бюджету i

не займаються підприємницькою діяльністю. Майно, що залишилось після

задоволення претензій кредиторів i членів трудового колективу,

використовується за вказівкою власника. Підприємство вважається

ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

Якщо у підприємства на момент ліквідації залишилася непогашена

кредиторська заборгованість, вона підлягає зарахуванню до складу валових

доходів i відображається в рядку 5.1 додатка "Д" до декларації про

прибуток підприємства.

Якщо підприємство отримало фінансову допомогу на зворотній основі та не

нові та не повернуло до моменту ліквідації, воно повинно на цю суму збільшити

валовий дохід.

На суми виданих, але не погашених до моменту ліквідації векселів

необхідно збільшити валовий дохід

Якщо у підприємства немає збитків, тобто воно працює прибутково, то при

ліквідації воно повинно повернути, щонайменше, всі внески до статутного

фонду своїх власників (учасників). Особливо цікаво, з точки зору

процедури повернення, коли власником (учасником) є нерезидент. У

випадках неповернення внеску до статутного фонду якомусь власнику

(учаснику) потрібно оподаткувати суму внеску податком на прибуток.

Якщо у підприємства - продавця товарів (робіт, послуг) є безнадійна

заборгованість, воно має право зменшити суму валового доходу звітного

періоду на вартість відвантажених товарів (виконаних робіт, наданих

послуг) - рядок 17 декларації про прибуток підприємства. Але зазначене

зменшення здійснюється лише у випадку, коли платник податку звернувся із

заявою до суду (арбітражного суду) щодо стягнення заборгованості з

такого покупця та є відповідне рішення суду (арбітражного суду).

Слід з'ясувати, чи не включило підприємство до складу валових витрат

суми безнадійної дебіторської заборгованості, що виникли в 1995-1996 р.,

термін позовної давності яких минув. Відповідно до листа ДПА України від

28.09.99 р. № 8146/5/15-1116 суми такої безнадійної заборгованості не

підлягають включенню до валових витрат. Також не підлягають включенню до

валових витрат суми безнадійної дебіторської заборгованості, що виникли

після 01.07.97 р., термін позовної давності за якими не минув.

Якщо у підприємства є значні суми дебіторської заборгованості, а

листування (правові документи) між сторонами свідчить про

пере відступлення права вимоги заборгованості (тим більше якщо третя

сторона є пов'язаною особою для підприємства, що ліквідується), це

повинно бути належним чином відображено в податковому та бухгалтерському

обліку як у підприємства, що ліквідується, так i у третьої сторони.

Якщо у підприємства в балансі відображались фінансові вкладення,

потрібно звернути увагу на те, чи повернено їх підприємству при

ліквідації. У разі неповернення - за рахунок яких джерел їх списано (чи

не збільшено валових витрат на суму таких фінансових вкладень). Якщо

внаслідок ліквідації платник податку - власник корпоративних прав

отримує на свою частку кошти або майно, а вартість їх перевищує

балансову вартість таких корпоративних прав, то сума перевищення

включається до валового доходу такого платника відповідно до пп. 7.8.8

п. 7.8 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації

підприємств регулюється Законом "Про підприємства в Україні" (ст.ст.24,34). Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб - (суб’єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний

Закон України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство" (Відомості Верховної Ради України. - 1992 - №31. - Ст. 440).

Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний

процес регулюється також і законодавством України про організацію та діяльність

Арбітражного суду, а провадження у справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону "Про банки і банківську діяльність".

Основні поняття містить стаття 1 Закону "Про банкрутство".

Банкрутство це пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб’єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб’єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.

Банкрутство є результатом розвитку кризового фінансового стану, коли підприємство проходить шлях від епізодичної до стійкої (хронічної) нездатності задовольняти вимоги кредиторів, у тому числі по обов'язкових платежах до бюджету і позабюджетні фонди.

Боржник визнається банкрутом, якщо не має коштів розплатитися з кредиторами, про що робиться висновок із невиконання під загрозою банкрутства зобов'язань на певну суму протягом певного часу. Якщо боржник під страхом ліквідації внаслідок банкрутства не здатний знайти кошти (наприклад, реалізувавши частину дебіторської заборгованості) для задоволення інтересів кредиторів, то такий боржник не в змозі функціонувати в ринкових умовах; більш того, його діяльність може завдати шкоди інтересам кредиторів (як реальних, так і потенційних). Описаний критерій отримав назву критерію неплатоспроможності або потоку грошових коштів.

Види Банкрутства підприємства

Розділяють три основних види банкрутства, різних за процедурою.

Спрощена процедура банкрутства підприємства

Приймається рішення загальних зборів учасників / акціонерів про ліквідацію юридичної особи. Призначається ліквідаційна комісія (ліквідатор), що складається з осіб, що визначаються учасниками.

Члени ліквідаційної комісії (ліквідатором) можуть бути будь-які особи. Вона (він) стає органом управління юридичної особи, повноваження чинного до цього керівника припиняються.

В органах друку публікується оголошення про ліквідацію юридичної особи. Повідомляються кредитори, податкові органи, органи статистики, позабюджетні фонди, змінюються банківські картки на Голову ліквідаційної комісії (ліквідатора).

Потім для виявлення майна ліквідованого юридичної особи подаються запити в земельний комітет, ГИБДД, федеральну реєстраційну службу, податкові органи, виходять виписки з банків про залишки коштів на рахунках.

Після чого проводиться звірка по оплаті податків, в ІМНС представляється проміжний ліквідаційний баланс.

Далі Ліквідатор подає в Арбітражний суд заяву про визнання юридичної особи банкрутом. Суд приймає рішення про визнання банкрутом і відкриває конкурсне виробництво, затверджує кандидатуру конкурсного керуючого, який в ході конкурсного виробництва проводить інвентаризацію, стягує дебіторську заборгованість, задовольняє в порядку черговості вимоги кредиторів, закриває рахунки, здає документи юридичної особи в архів. За звітом конкурсного керуючого арбітражний суд виносить ухвалу про завершення конкурсного виробництва. Юридична особа знімається з обліку в податкових органах, позабюджетних фондах, органах статистики, отримує свідоцтво ЕГРЮЛ про ліквідацію юридичної особи. Переваги спрощеної процедури банкрутства підприємства: Можливо уникнути обов'язкової виїзної податкової перевірки. Призначення необхідної кандидатури конкурсного керуючого. Виключення з усіх реєстрів державних органів.

Недоліки спрощеної процедури банкрутства підприємства: Можлива виїзна податкова перевірка за наявності по балансу заборгованості перед бюджетами і позабюджетними фондами і ліквідних активів. Можливе внесення даних про учасників (акціонерів) в інформаційні бази кредитних бюро, що може ускладнити подальше отримання кредитів і зіпсувати репутацію перед потенційними партнерами в майбутньому

Рекомендації, які зазвичай даються при застосуванні даного виду банкрутства підприємства: Один з найбільш ефективних способів ліквідації юридичної особи. Використовується при наявності вже наявної заборгованості перед бюджетами та фондами та небезпеки виявлення додаткової заборгованості, відсутності активів, і при небажаність проходження виїзної податкової перевірки. При застосуванні цього способу організація зазвичай розпродає всі активи.

Банкрутство підприємства на підставі заяви кредитора

При наявності сукупних грошових зобов'язань юридичної особи перевищують 100 000 рублів і за умови, що у юридичної особи є кредитор виконання обов'язків юридичної особи, перед яким прострочені більш ніж на 3 місяці, за умови, що права такого кредитора підтверджені рішенням суду, арбітражного, третейського суду і за умови що такий кредитор пред'явив виконавчий документ в службу судових приставів, а його копію - юридичній особі, такий кредитор після 30 днів після направлення вказаного виконавчого листа в службу судових приставів, а його копії - юридичній особі, вправі звернутися до арбітражного суду з заявою про визнання юридичної особи банкрутом.

Після розгляду арбітражним судом обґрунтованості вимог кредитора до юридичної особи арбітражний суд виносить ухвалу про визнання вимог обґрунтованими і введення процедури спостереження.

Не пізніше ніж через 7 місяців з моменту подачі заяви, на підставі рішення перших зборів кредиторів арбітражний суд виносить рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття конкурсного виробництва.

Суд стверджує кандидатуру конкурсного керуючого, який в ході конкурсного виробництва проводить інвентаризацію, стягує дебіторську заборгованість, задовольняє в порядку черговості вимоги кредиторів, закриває рахунки, здає документи юридичної особи в архів. За звітом конкурсного керуючого арбітражний суд виносить ухвалу про завершення конкурсного виробництва. Юридична особа знімається з обліку в податкових органах, позабюджетних фондах, органах статистики, отримує свідоцтво ЕГРЮЛ про ліквідацію юридичної особи.

Переваги процедури банкрутства підприємства на підставі заяви кредитора: Можливо уникнути виїзної податкової перевірки. Виключення з усіх реєстрів державних органів. Виключений ризик призначення експертизи на предмет фіктивності банкрутства підприємства.

Недоліки процедури банкрутства підприємства на підставі заяви кредитора: Можлива виїзна податкова перевірка за наявності по балансу заборгованості перед бюджетами і позабюджетними фондами і ліквідних активів. Можливе внесення даних про учасників (акціонерів) в інформаційні бази кредитних бюро, що може ускладнити подальше отримання кредитів і зіпсувати репутацію в очах потенційних партнерів в майбутньому.

Рекомендації, які зазвичай даються при застосуванні даного виду банкрутства підприємства: Використовується при наявності вже наявної будь заборгованості більше 500 000 рублів за три послідовні роки, побоюванні виявлення більшої заборгованості перед бюджетами та фондами, відсутності активів, і при небажанні проходження виїзної податкової перевірки. Необхідно перед початком процедури банкрутства підприємства вивести всі активи.

Банкрутство підприємства на підставі заяви боржника

При наявності грошових зобов'язань перед бюджетами і позабюджетними фондами та іншими кредиторами і неможливості їх задоволення боржник зобов'язаний звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання його банкрутом.

Арбітражний суд виносить ухвалу про прийняття заяви та запровадження спостереження. Не пізніше ніж через 7 місяців суд виносить рішення про визнання юридичної особи банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Суд стверджує кандидатуру конкурсного керуючого, який в ході конкурсного виробництва проводить інвентаризацію, стягує дебіторську заборгованість, задовольняє в порядку черговості вимоги кредиторів, закриває рахунки, здає документи юридичної особи в архів. За звітом конкурсного керуючого арбітражний суд виносить ухвалу про завершення конкурсного виробництва. Юридична особа знімається з обліку в податкових органах, позабюджетних фондах, органах статистики, отримує свідоцтво ЕГРЮЛ про ліквідацію юридичної особи.

Переваги процедури банкрутства підприємства на підставі заяви боржника: Можливо уникнути виїзної податкової перевірки. Виключення з усіх реєстрів державних органів.

Недоліки процедури банкрутства підприємства на підставі заяви боржника: Обов'язкова експертиза на предмет навмисності і фіктивності банкрутства. Можлива виїзна податкова перевірка за наявності по балансу заборгованості перед бюджетами та наявності ліквідних активів. Можливе внесення даних про засновників в інформаційні бази кредитних бюро, що може ускладнити подальше отримання кредитів і зіпсувати репутацію в очах потенційних партнерів в майбутньому.

Рекомендації, які зазвичай даються при застосуванні даного виду банкрутства підприємства: Використовується при наявності великої заборгованості перед бюджетами і позабюджетними фондами та за наявності Постанови про відмову в порушенні кримінальної справи відносно генерального директора і головного бухгалтера, або якщо є достатньо достовірне пояснення виникнення зазначених заборгованостей. Перед банкрутством рекомендується звільнити організацію від ліквідних активів.

Існує декілька різновидів банкрутства підприємств. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні його види:

1. Реальне банкрутство. Цей вид банкрутства характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність у силу реальних втрат використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність, внаслідок чого воно юридично оголошується банкрутом [5. С. 57].

2. Технічне банкрутство. Використовуваний термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликане суттєвою простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевершує обсяг його фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, зазвичай не призводить до його юридичній банкрутства.

3. Кримінальне банкрутство. Це інструмент недобросовісного заволодіння власністю. У будь-якій країні з ринковою економікою банкрутство є одним з інструментів природного процесу реструктурування економіки. Однак у російських умовах банкрутство підприємств стало самостійним видом кримінального бізнесу.

Кримінальне банкрутство включає в себе:

- Навмисне банкрутство (ст. 196 КК РФ)

- Фіктивне банкрутство (ст. 197 КК РФ)

- Неправомірні дії при банкрутстві (ст. 195 КК РФ)

Кримінальні банкрутства є феноменом з кількома невідомими, які слід виявити і обґрунтувати для того, щоб відповідальність за них могла наступити. Господарська діяльність будь-якого суб'єкта підприємницької діяльності є багатоплановою, отримання і надання кредитів і укладення угод не завжди виявляються вигідними і вдалими операціями. Так як чітких рецептів вигідного бізнесу не існує, то не можна законодавчо встановити однозначні обов'язкові рамки підприємницької діяльності. У зв'язку з цим іноді важко буває встановити умисність тих чи інших дій господарюючих суб'єктів при банкрутстві, які спричинили нанесення великого збитку. Крім того, злочинними дії підприємців у сфері банкрутства стають лише за наявності причинного зв'язку між самими діями та їх наслідками, що виражаються в майновому збитку.

Сумнівними з точки зору кримінальності є банкрутства підприємств, в недалекому минулому благополучних в економічному і фінансовому відношенні; унікальних підприємств оборонного комплексу, що володіють рідкісними розробками і технологіями; підприємств, після банкрутства дістаються своєму багаторічному конкуренту [4, 2006].

Можливі й інші класифікації банкрутства. Наприклад, види банкрутств можна визначити на підставі викликала їх причини.

Перший вид банкрутства - це банкрутство бізнесу, або банкрутство, пов'язане з неефективним управлінням підприємством, маркетинговою стратегією або використанням наявних ресурсів. Другий вид банкрутства - це банкрутство власника або банкрутство, викликане, в першу чергу, недоліком у власника інвестиційних ресурсів, необхідних для здійснення розширеного, а іноді й простого відтворення при наявності нормальних основних фондів і трудових ресурсів, розумної маркетингової політики і затребуваності продукції, що випускається. Третій вид банкрутства - це банкрутство виробництва, коли під впливом перших двох факторів або в силу застарілого обладнання, або через жорстку конкуренцію з боку вітчизняних і зарубіжних виробників підприємство виробляє неконкурентоспроможну продукцію і цей стан підприємства практично непереборні шляхом зміни керуючого або інвестиційними вливаннями без часткового або повного перепрофілювання виробництва. Четвертий вид банкрутства, називається «недобросовісним менеджментом», дуже характерний для сучасних російських підприємств. До цього розряду належать дії керівництва підприємства, пов'язані із злісним ухиленням від виконання зобов'язань.

Ще одну класифікацію видів банкрутства пропонує Т.Д. Аленічева [6. С. 83]. Вона виділяє економічну неспроможність, ділову неспроможність, формально-юридичну неспроможність; неспроможність, що переходила у банкрутство і власне саме банкрутство. Дана класифікація може бути охарактеризована як найбільш деталізована і повна, так як, на нашу думку, в ній представлена ​​логічний зв'язок двох класифікацій, запропонованих вище. Тут перелік видів банкрутства співвіднесений по стадіях банкрутства наступним чином: економічна неспроможність є прихованою стадією банкрутства, ділова і формально-юридична неспроможність характерні для стадії фінансової нестійкості, і два останні види банкрутства властиві підприємству на стадії явного банкрутства.

В залежності від того, які фактори (зовнішні чи внутрішні) стали корінною причиною неспроможності підприємств, в економіці розрізняють такі типи банкрутства [9. С. 277].

- Специфічне банкрутство підприємства, функціонуючого в збалансованій економіці, що виникло з суб'єктивних причин, коли дане підприємство не змогло виконати взяті на себе зобов'язання;

- Масове банкрутство підприємств, що функціонують в умовах кризового стану економіки, коли вони не здатні вирішувати економічні завдання в перспективі.

Правильне розуміння призначення і ефективності інституту неспроможності (банкрутства) є визначальним з точки зору результатів його функціонування. Будучи всебічно розробленими, процедури банкрутства стають гарантом сприятливих структурних зрушень в довгостроковій перспективі. І, навпаки, при однобоких, не до кінця продуманих і неправильно регламентованих процедурах банкрутства вже в середньостроковій перспективі можна спостерігати несприятливі тенденції як в структурі економіки, так і в характері складаються економічних відносин.

Юридичним аспект банкрутства полягає насамперед у тому,що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника.

Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва. Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо.

Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва.

Суб’єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії - суб’єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом.

Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність.

Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство" боржниками або банкрутами. Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом – після того, як Арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон "Про банкрутство" не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю. З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори.

Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника.

До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів.

Збори можуть створювати комітет кредиторів.

Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи - збори, комітет - необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі , а один спільний, об'єднаний кредитор.

Підстави для застосування банкрутства

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підприємництва є економічний фактор, визначеним статтею 1 Закону "Про банкрутство" - неспроможність суб'єкта як юридичної особи задовольнити своєчасно пред'явлені до нього майнові вимоги кредиторів і виконати зобов'язання перед бюджетом.

Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути лише письмова заява до Арбітражного суду, яка називається "заява про порушення справи про банкрутство юридичної особи".

З такою заявою до Арбітражного суду може звернутися будь-хто з кредиторів - громадянин чи юридична особа, яка має підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, або кілька кредиторів. Як уже зазначалося, такого права не мають ті кредитори, майнові вимоги яких забезпечені заставою. Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи лише у тому разі, якщо остання неспроможна задовольнити визнані нею претензійні

вимоги (або сплатити борги за виконавчими документами)

протягом одного місяця.

Із заявою про порушення справи про банкрутство до Арбітражного суду може звернутися боржник із власної ініціативи. Боржник реалізує таке право у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Боржник

додає до заяви список своїх кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс, іншу інформацію про його фінансове і

майнове становище.

Заявники можуть відкликати свої заяви на будь-якій стадії

провадження, але до прийняття Арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом. Якщо заявником є

боржник, він має право відкликати свою заяву лише за згодою кредиторів.

Законом України від 17 червня 1993 р. Перелік суб'єктів, які можуть звернутися з письмовою заявою про порушення справи про банкрутство, розширено за рахунок органів державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби. Як впливає зі змісту статті 6 Закону "Про банкрутство", ці заявники не мають права відкликати подані ними заяви.

3. Провадження у справах про банкрутство

Згідно зі статтею 4 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється Арбітражним процесуальним кодексом України (далі - АПК) з урахуванням особливостей, передбачених Законом.

Отже Арбітражні суди, розглядаючи справи про банкрутство, повинні застосовувати ті статті або відповідні частини статей АПК, які мають універсальний для судового розгляду характер, у тому числі статті 14-1, 12, 15, 17, 20, 22, 28-30, 32-40, 43-53, 65-68, 70-74, 76-77, 79-81, 86-87, 89-111, 119.

Статті АПК, що регулюють виключно вирішення господарських спорів у позовному провадженні, не можуть застосовуватися у провадженні зі справ про банкрутство. Такими, зокрема, є статті, що визначають доарбітражне врегулювання спорів (статті 5 - 11), коло учасників позовного провадження (статті 18, 19, 21, 23 - 27).

Статті АПК, що визначають рух процесу (статті 62, 63, 79 - 81), застосовуються у провадженні зі справ про банкрутство з урахуванням змісту процесуального режиму цієї категорії справ.

Тому Арбітражні суди у процесуальних документах повинні посилатися як на відповідні статті АПК, так і на пункти цього роз'яснення.

Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.

Згідно зі статтею 15 АПК справи про банкрутство розглядаються Арбітражними судами Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за місцем знаходження боржника, яке визначається місцезнаходженням його постійно діючого органу (стаття 30 Цивільного кодексу України, далі - ЦК).

У разі непідсудності справи про банкрутство даному Арбітражному суду останній надсилає матеріали справи за встановленою підсудністю відповідно до вимог статті 17 АПК.

Згідно з пунктом 1 статті 5 Закону підставою для порушення Арбітражним судом справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

У відповідності з пунктом 2 статті 121 Конституції України та пунктом 6 частини другої статті 20 Закону України "Про прокуратуру" прокурори також мають право звертатись до Арбітражного суду із заявами в інтересах громадян і держави в порядку, передбаченому Законом. Повноваження прокурора визначаються статтею 29 АПК.

Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у випадках, передбачених статтею 11 Закону, - збори або комітет кредиторів і боржник (після винесення постанови в порядку, передбаченому статтею 13 Закону, боржник набуває статусу банкрута).

Порушуючи справу про банкрутство за заявою кредитора, Арбітражний суд повинен виходити з такого.

Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Зазначені документи повинні свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

Кредитор повинен подати як доказ неплатоспроможності боржника копію неоплаченого розрахункового документа про безспірне стягнення коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника з довідкою банку, який здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, про те, що цей документ вміщений до картотеки на окремий позабалансовий рахунок 9929 "Розрахункові документи обов'язкові до сплати" (далі - картотека). Довідка банківської установи повинна зазначати дату, з якої розрахунковий документ вміщений до картотеки. Відповідно до Інструкції 7 "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", затвердженої постановою Правління Національного банку України від 02.08.96 N 204 та Положення про міжбанківські розрахунки в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 21.03.96 N 65, розрахункові документи, враховані у картотеці, свідчать про наявність, неоплатність та безспірність боргу, а дата вміщення розрахункового документа до картотеки визначає початок перебігу строку неплатоспроможності боржника.

Кредитор має право звернутись до Арбітражного суду з відповідною заявою після закінчення одного місяця з дня вміщення його розрахункового документа про безспірне стягнення коштів до картотеки.

Кредитор, чия вимога забезпечена заставою, має право звернутись з заявою про порушення справи про банкрутство в частині вимог, незабезпечених заставою, або якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги.

Кредиторами у розумінні цього Закону крім органів державної податкової і контрольно-ревізійної служби можуть бути також органи стягнення, зазначені в статті 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів", оскільки вони уповноважені державою здійснювати її функції щодо стягнення недоїмок та фінансових санкцій з платників до державного бюджету, державних цільових чи позабюджетних фондів.

Усі вимоги кредиторів мають бути заявлені виключно у точно обрахованій сумі у національній валюті України. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації заявником у національну валюту за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання вимоги до Арбітражного суду. Крім розміру вимоги заяви кредиторів мають містити підстави вимоги та зазначення доказів, що обґрунтовують вимогу (документи, що підтверджують борг).

Заява боржника про порушення справи про банкрутство повинна містити:

- найменування Арбітражного суду, до якого вона подається;

- найменування боржника, його місцезнаходження;

- зазначення банків, що здійснюють розрахунково - касове обслуговування, їх місцезнаходження;

- перелік його кредиторів і боргів;

- перелік документів, що додаються до заяви.

До заяви боржника додаються: список його кредиторів і боржників; бухгалтерський баланс; аудиторський висновок, а також довідка обслуговуючого банку (банків) про наявність коштів на його рахунку та платіжні документи, які неоплачені за браком коштів і вміщені до картотеки. До заяви боржника обов'язково мають бути додані його установчі документи, а також документи, що свідчать про його фінансове і майнове становище (претензії, позови, виконавчі документи тощо).

Арбітражний суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо: боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності; подано заяву про визнання банкрутом юридичної особи, яка ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення). Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України. Зазначене правило поширюється на всіх суб'єктів підприємницької діяльності. Під перетворенням слід розуміти вид реорганізації, в процесі якого змінюється організаційно-правова форма юридичної особи, наприклад, створення відкритих акціонерних товариств в ході корпоратизації унітарних державних підприємств; вимоги кредитора повністю забезпечені заставою.

Арбітражний суд повертає заяву про порушення справи про банкрутство відповідно до статті 63 АПК, крім випадків, передбачених у пунктах 5, 6 і 7 частини першої цієї статті. Арбітражний суд повертає заяву у разі подання її до закінчення строку, передбаченого у частині другій статті 5 Закону.

Арбітражний суд повертає заяву боржника також у разі неподання ним аудиторського висновку.

Відповідно до статті 6 Закону заява кредитора чи боржника може бути відкликана заявниками до прийняття Арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом.

Відкликання заяви кредитора до порушення провадження у справі тягне за собою наслідки, передбачені пунктом 9 частини першої статті 63 АПК. Якщо заяву кредитора відкликано після порушення провадження у справі, останнє підлягає залишенню без розгляду. У разі, коли протягом терміну, зазначеного в статті 10 Закону, надійшли заяви інших кредиторів з вимогами до боржника, які визнано Арбітражним судом, останній залишає заяву первісного кредитора без розгляду (пункт 4 частини першої статті 81 АПК) і провадження у справі триває.

Відкликання заяви боржником здійснюється лише за письмовою згодою усіх осіб, які визнані Арбітражним судом кредиторами відповідно до вимог статті 10 Закону.

Порядок ведення попереднього і наступних засідань у справі про банкрутство визначається суддею.

У попередньому засіданні, яке проводиться у строк, встановлений статтею 8 Закону, суд має остаточно з'ясувати обґрунтованість заяви кредитора про наявність і безспірність боргу та неплатоспроможність боржника. У разі звернення до суду самого боржника у попередньому засіданні з'ясовуються ознаки його реальної чи потенційної неплатоспроможності.

Встановивши ознаки неплатоспроможності боржника, Арбітражний суд своєю ухвалою зобов'язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України (газети "Голос України" і "Урядовий кур'єр") оголошення про порушення справи про банкрутство. В газетному оголошенні повинні обов'язково міститися реквізити, зазначені в статті 8 Закону. Заявник повинен подати до Арбітражного суду примірник газети з надрукованим оголошенням.

Оскільки в Законі не обмежений строк подачі заявником зазначеного оголошення, Арбітражний суд може своєю ухвалою призначити його, якщо заяви про порушення справи про банкрутство надійшли і від інших кредиторів.

Зазначена ухвала надсилається усім виявленим кредиторам.

Якщо заявник не виконає вимоги ухвали щодо публікації оголошення в призначений строк, Арбітражний суд має право залишити його заяву про порушення справи про банкрутство без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 АПК. За наявності інших заяв про порушення справи про банкрутство Арбітражний суд зобов'язує подати відповідне оголошення кредитора, чия заява про порушення справи про банкрутство надійшла другою. Ця ухвала також надсилається усім виявленим кредиторам.

За результатами попереднього засідання Арбітражний суд, у разі необхідності, ухвалою призначає розпорядника майна боржника.

Розпорядник майна відповідно до статті 9 Закону здійснює повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника. Він має право давати обов'язкові приписи або накладати заборону на дії адміністрації юридичної особи боржника у випадках здійснення останньою актів відчуження або іншої передачі майна, що належить їй на тій чи іншій підставі. В той же час розпорядник майна не має права втручатись в оперативну господарську діяльність адміністрації юридичної особи.

Згідно зі статтею 9 Закону Арбітражний суд покладає функції розпорядника майна на банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник - державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника чи кредитора. У разі призначення розпорядником банку, або Фонду державного майна, або іншої юридичної особи повноваження розпорядника від імені зазначених установ здійснюють їх службові особи відповідно до законодавства, статуту (положення) або інших установчих документів цих органів.

Закон не виключає призначення фізичної особи розпорядником майна за пропозицією боржника чи кредитора.

У разі порушення справи про банкрутство комерційного банку функції розпорядника майна слід покладати на Національний банк України, а щодо банкрутства страхових компаній - на Укрстрахнагляд.

Кредитор у справі про банкрутство ні за яких умов не може бути призначений розпорядником майна боржника.

У разі ухилення зазначених вище органів від делегування свого представника для виконання функцій розпорядника майна боржника ці органи можуть бути притягнуті до відповідальності, встановленої статтею 119 АПК.

Призначення розпорядника майна не виключає вжиття передбачених статтею 67 АПК заходів забезпечення майнових інтересів кредиторів, тобто поєднання цих інститутів.

Арбітражний суд за заявою кредиторів, клопотанням призначеного ним розпорядника майна, якщо адміністрація юридичної особи боржника ігнорує законні приписи останнього, або зі своєї ініціативи може вжити заходів, передбачених статтею 67 АПК, щодо майна боржника з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів.

Зазначені заходи можуть бути вжиті одночасно з порушенням справи про банкрутство або після цього на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

У процедурі банкрутства можуть бути застосовані, зокрема, такі заходи забезпечення майнових інтересів кредиторів, як:

- накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать боржникові, а також іншим особам, які відповідно до актів законодавства або установчих документів боржника відповідають за його зобов'язаннями;

- заборона боржникові вчиняти певні дії, наприклад, щодо відчуження у будь-який спосіб належних йому основних фондів тощо;

- заборона власникові майна боржника або уповноваженому ним органу вчиняти дії щодо реорганізації чи ліквідації юридичної особи-боржника;

- зупинення стягнення, зверненого на майнові активи боржника на підставі виконавчого або іншого документа, за яким списання здійснюється у безспірному порядку.

Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі заяви з майновими вимогами до боржника згідно зі статтею 10 Закону мають право подавати всі кредитори незалежно від настання терміну виконання зобов'язань. Наприклад, банки можуть подавати заяви про повернення кредитних коштів, навіть якщо строк їх повернення за договором кредиту не настав.

Працівники підприємства-боржника, які припинили трудові відносини до порушення провадження у справі про банкрутство, також мають право звертатись з вимогами про погашення заборгованості, що випливає з трудових відносин, у порядку, передбаченому статтею 10 Закону. Аналогічні вимоги працівників підприємства-боржника, які не припинили трудових відносин, підлягають задоволенню на підставі пункту 2 статті 21 Закону.

Кредитор, за заявою якого порушено справу про банкрутство, має право заявити додаткові майнові вимоги до боржника у межах місячного терміну, встановленого у статті 10 Закону, навіть якщо ці вимоги мають спірний характер.

Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, має право заявити згідно зі статтею 10 Закону вимоги до боржника на суму, що не забезпечена заставою, або на суму різниці між розміром повної вимоги і фактичною виручкою від продажу предмета застави.

Кредитори, що мають майнові вимоги за борговими зобов'язаннями з наростаючими сумами пені, процентами, можуть подавати заяви і після винесення Арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом, оскільки згідно зі статтею 15 Закону саме з дати прийняття цієї постанови припиняється нарахування пені та процентів з усіх видів заборгованості банкрута. Тому Арбітражний суд відповідно до статті 53 АПК має підстави для відновлення строку, встановленого статтею 10 Закону.

Відповідно до статті 10 Закону Арбітражний суд розглядає документи всіх осіб, що заявили майнові вимоги до боржника, і за результатами розгляду ухвалою щодо кожного кредитора окремо визнає або відхиляє ці вимоги (повністю або частково).

Ухвала про визнання майнової вимоги кредитора повинна містити точно визначену суму у національній валюті України і підстави для визнання її боргом. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації у національну валюту України за курсом, встановленим Національним банком України на дату звернення з цією вимогою до Арбітражного суду.

Арбітражні суди розглядають усі майнові вимоги кредиторів у межах провадження справи про банкрутство.

В провадженні у справах про банкрутство встановлені три процесуальні строки:

1. Провадження у справі повинно бути порушено не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви (стаття 7 Закону);

2. Попереднє засідання у справі проводиться не пізніше як через місяць з дня порушення провадження у справі (стаття 8 Закону);

3. Виявлення кредиторів і санаторів проводиться у місячний строк з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство (стаття 10 Закону).

Строки інших процесуальних дій у цьому провадженні призначаються Арбітражним судом. Процесуальний режим цих строків у справах про банкрутство визначається статтями 50-53 АПК.

В провадженні у справах про банкрутство Законом встановлені строки для вчинення лише певних процесуальних дій, тому відкладення розгляду справи, перерви в засіданні (стаття 77 АПК), зупинення провадження у справі та його поновлення (стаття 79 АПК) можливі лише до або під час проведення попереднього засідання Арбітражного суду.

Оскільки вчинення інших процесуальних дій конкретними строками Закон не обмежує, у Арбітражного суду немає потреби відкладати розгляд справи, оголошувати перерву чи зупиняти провадження у справі тощо. У разі необхідності Арбітражний суд ухвалою призначає наступний строк для вчинення певної дії.

Зупинення провадження у справі про банкрутство можливо у разі заміни кредитора його правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації. В провадженні у справах про банкрутство неможливе процесуальне правонаступництво боржника, крім випадків реорганізації його юридичної особи у формі перетворення.

Арбітражний суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:

1. боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

2. юридична особа боржника ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення);

3. затверджені умови санації юридичної особи боржника (стаття 12 Закону);

4. встановлена відсутність боргу, або боржник виконав зобов'язання перед усіма кредиторами, або відповідно до законодавства з боржника списана заборгованість, або на заяву боржника кредитори не висунули майнових вимог;

5. припинені зобов'язання, які були підставою для вимог кредиторів, або відповідно до законодавства заборгованість боржника реструктуризована;

6. вимоги усіх кредиторів повністю забезпечені заставою;

7. затверджено ліквідаційний баланс (стаття 22 Закону).

Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених підпунктами 1 і 2 цього пункту, на всіх стадіях процесу, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 5 і 6, - лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому підпунктом 7, - лише після визнання боржника банкрутом.

Відповідно до статті 16 Закону призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію. Ліквідатори обирають із свого складу голову ліквідаційної комісії.

Дії ліквідаційних комісій можуть бути оскаржені до арбітражного суду банкрутом, або власником його майна, або уповноваженим ним органом; особою, яка відповідає за зобов'язаннями юридичної особи банкрута; кожним кредитором окремо або їх зборами чи комітетом; особою, яка посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових об'єктів або коштів до ліквідаційної маси, а також прокурором.

Розгляд скарг на дії ліквідаційної комісії щодо звільнення працівників підприємства-банкрута не підвідомчий арбітражним судам, оскільки вирішення спорів з трудових правовідносин віднесено до компетенції загальних судів (стаття 24 ЦПК України).

Ліквідаційна комісія, здійснюючи свої повноваження, передбачені статтями 15 - 22 Закону, використовує права органу юридичної особи суб'єкта банкрутства (стаття 29 ЦК).

До ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права і обов'язки (стаття 15 Закону). Ліквідаційна комісія управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію і оцінку майна банкрута; визначає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів до стягнення дебіторської заборгованості, реалізує майно банкрута і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів відповідно до Закону України "Про підприємства в Україні" (стаття 16 Закону). Однак у частині 1 статті 35 Закону "Про підприємства в Україні" передбачено, що у разі визнання підприємства банкрутом порядок утворення і роботи ліквідаційної комісії, а також умови ліквідації підприємства визначаються Законом. Отже у співвідношенні цих норм наявною є зворотня відсилка до Закону. Тому порядок утворення і роботи ліквідаційної комісії, а також умови ліквідації збанкрутілого підприємства визначаються виключно нормами Закону.

Відсилки аналогічного змісту до Закону містять стаття 19 Закону України "Про господарські товариства", стаття 32 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", стаття 18 Закону України "Про споживчу кооперацію" і стаття 29 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".

В провадженні у справах про банкрутство ліквідаційна комісія не наділена повноваженнями розглядати і визнавати майнові вимоги кредиторів, що є виключною прерогативою арбітражного суду.

Ліквідаційні комісії не позбавлені права звернення до арбітражного суду з клопотанням про винесення ухвали, що містить приписи щодо забезпечення реалізації їх повноважень.

Вживаючи заходів до стягнення дебіторської заборгованості, ліквідаційна комісія діє в порядку, передбаченому АПК (пред'явлення претензії, подання позову). Тому в цих випадках порушується провадження в окремих справах про стягнення заборгованості за позовами юридичних осіб суб'єктів банкрутства на загальних підставах.

Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які може бути звернено стягнення за вимогами кредиторів. У частині першій статті 18 Закону встановлено, що з метою погашення боргу стягнення може бути звернено на все майно банкрута, що належить йому на праві власності або повного господарського відання.

Індивідуально визначені речі, що належать банкрутові на підставі інших речових прав, наприклад, володіння або користування, не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси. Так, орендоване майно виключається з ліквідаційної маси.

Згідно зі статтею 30 Закону України "Про оренду державного майна" у разі банкрутства орендаря останній відповідає за свої борги майном, яке належить йому на праві власності відповідно до законодавства України. В той же час речі, визначені родовими ознаками, що належать банкрутові на праві володіння або користування, включаються у ліквідаційну масу. Так, у випадках банкрутства банків та інших фінансових установ залучені ними кошти та грошові вклади інших осіб потрапляють у ліквідаційну масу.

У випадках банкрутства позикоодержувача всі його грошові кошти, де б вони не зберігались, також потрапляють у ліквідаційну масу.

Включаються до складу ліквідаційної маси у разі банкрутства охоронця здані йому на схов речі, визначені в договорі лише родовими ознаками. Стаття 423 ЦК передбачає, що за даних обставин за відсутності іншої угоди між сторонами договору схову ці речі переходять у власність охоронця.

До ліквідаційної маси входять також об'єкти права інтелектуальної власності банкрута (стаття 41 Закону України "Про власність", зокрема право на винаходи і корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів та послуг. Права на ці нематеріальні об'єкти мають вартісну оцінку і можуть бути відчужені ліквідаційною комісією згідно з пунктом 4 статті 23 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", пунктом 4 статті 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пунктом 4 статті 20 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" та іншим.

Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Звернення стягнення на заставлене банкрутом майно здійснюється в порядку, передбаченому статтями 20 - 23 Закону України "Про заставу", але під контролем ліквідаційної комісії. Якщо при реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, ця різниця використовується для задоволення незабезпечених заставою вимог кредиторів.

Якщо момент звернення стягнення на заставлене боржником майно наступив після порушення провадження у справі про банкрутство, але до початку ліквідаційної процедури, зазначене стягнення має здійснюватись відповідно до вимог статей 20 - 23 Закону України "Про заставу", якщо арбітражний суд не застосував щодо заставленого майна заходів, передбачених статтею 67 АПК.

Ліквідаційна комісія, виявивши частку банкрута у спільному майні, має право згідно зі статтею 116 ЦК пред'явити позов про виділ цієї частки для звернення на неї стягнення.

якщо суб'єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства (крім акціонерного) і відповідно власником частки у статутному фонді товариства, зазначена частка підлягає виділенню або вартість його внеску сплачується цим товариством відповідно до вимог статей 16, 55, 57 і 71 Закону України "Про господарські товариства", а одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси.

Акції на пред'явника, що належать суб'єктові банкрутства, потрапляють у ліквідаційну масу і безпосередньо використовуються для розрахунків з кредиторами. Якщо суб'єкт банкрутства є власником іменних акцій, останні мають бути реалізовані відповідно до вимог статті 1 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу". Виручка від їх реалізації потрапляє у ліквідаційну масу.

У частині другій статті 18 Закону визначено, що у випадках, передбачених законодавчими актами, стягнення за претензіями кредиторів може бути звернене і на інше майно. Цими законодавчими актами є Закон України "Про власність" (стаття 7), ЦК (стаття 32), Закон України "Про господарські товариства" статті 65, 74, 75 і 82). У наведених законодавчих актах передбачені випадки, коли за зобов'язаннями юридичних осіб суб'єктів банкрутства відповідають інші особи.

Визначення ліквідаційної маси має на меті реалізацію майнових активів банкрута і в разі необхідності майна інших осіб, які відповідають за його зобов'язаннями, для розподілу виручених коштів між кредиторами. Тому ліквідаційна комісія не має права вимагати від кредитора одержання будь-якого майна замість грошей.

Порядок реалізації майна, що входить до складу ліквідаційної маси, визначений у статтях 19 і 20 Закону.

Згідно зі статтею 19 Закону майно, на яке звертається стягнення, оцінюється ліквідаційною комісією в порядку, встановленому статтею 9 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Згідно з вимогами зазначеної норми проводиться інвентаризація майна із залученням, у разі необхідності, аудитора та здійснюється оцінка його вартості.

Методика оцінки вартості майна під час приватизації, яка застосовується і у випадках оцінки майнових активів банкрута, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 1996 року N 961.

За змістом статті 20 Закону у випадках, коли після публікації в засобах масової інформації оголошення про продаж майна банкрута виявиться лише одна пропозиція щодо придбання цього майна, реалізація майнових активів банкрута проводиться шляхом викупу; у разі надходження двох і більше пропозицій - призначається проведення конкурсу або аукціону, порядок проведення яких передбачений у статтях 13 - 21 Закону України "Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Ліквідаційна комісія повинна, як правило, доручати проведення аукціону (конкурсу) органу приватизації у випадках, коли суб'єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі. У разі, коли суб'єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручати його проведення спеціалізованому підприємству (установі), яке має ліцензію Фонду державного майна України на право організовувати продаж майна на аукціонах, біржах, за конкурсом. Зазначене підприємство (установа) має діяти відповідно до угоди з ліквідаційною комісією.

Усі форми продажу майна суб'єкта банкрутства (шляхом викупу, на аукціоні, за конкурсом) оформлюються договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідаційною комісією від імені підприємства-банкрута та покупцем. Згідно зі статтею 23 Закону України "Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договір купівлі-продажу державного майна підлягає нотаріальному посвідченню. У триденний термін після нотаріального посвідчення договору ліквідаційна комісія від імені підприємства-банкрута і новий власник підписують акт передачі проданого об'єкта.

Примірники зазначених договорів та актів залучаються як додатки до ліквідаційного балансу.

У разі браку майна банкрута для задоволення усіх вимог кредиторів, майнові активи осіб, що відповідають за його зобов'язаннями, реалізуються в порядку, встановленому для майна банкрута.

Оскільки стаття 2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" допускає продаж як цілісних майнових комплексів, так і окремого індивідуально визначеного майна, об'єктів незавершеного будівництва або законсервованих об'єктів, ліквідаційна комісія за погодженням зі зборами (комітетом) кредиторів визначає послідовність реалізації об'єктів ліквідаційної маси та критерії їх відбору для продажу.

Ліквідаційна комісія, діючи від імені органу юридичної особи суб'єкта банкрутства, використовує для розрахунків за продані майнові активи і для розподілу виручених коштів між кредиторами розрахунковий рахунок цієї юридичної особи. В деяких випадках ліквідаційна комісія може відкрити окремий розрахунковий рахунок.

Черговість задоволення претензій кредиторів із виручених сум передбачена статтею 21 Закону, за змістом якої розподіл цих сум між кредиторами повинен здійснюватись лише після реалізації майнових активів, достатніх для задоволення повністю або частково вимог усіх кредиторів відповідної за пріоритетом черги.

Але передусім покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

До названих вище витрат відносяться зокрема:

- витрати на оплату аудиторських послуг (частина 3 статті 5 Закону, пункт 5 статті 10 Закону "Про аудиторську діяльність";

- витрати кредитора на сплату державного мита на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;

- витрати на публікацію в засобах масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута (стаття 20 Закону);

- витрати розпорядника майна і ліквідаційної комісії, пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута, а також сплатою державного мита за позовами про стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта банкрутства.

Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси.

У Законі не передбачена оплата діяльності членів ліквідаційної комісії та розпорядника майна щодо виконання покладених на них функцій.

Згідно з частиною першою статті 21 Закону вимоги кредиторів, забезпечені заставою, відносяться до позачергових вимог, які задовольняються виключно за рахунок предмету застави.

Задоволенню з виручених коштів у порядку черговості, передбаченої статтею 21 Закону, підлягають лише претензії кредиторів, які визнані ухвалою арбітражного суду за правилами статті 10 зазначеного Закону.

У разі відмови кредитора від задоволення у подальшому його визнаної арбітражним судом вимоги ухвала суду залишається в силі, але ліквідаційна комісія при здійсненні заходів, спрямованих на задоволення претензій кредиторів, не враховує суму майнових вимог цього кредитора.

Після завершення реалізації майнових об'єктів, що входять до складу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення усіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами ліквідаційна комісія має скласти і подати арбітражному суду звіт про виконані дії у формі ліквідаційного балансу. У ліквідаційному балансі мають бути відображені показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації), відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу, а також про розподіл виручених коштів між кредиторами.

Результати розгляду арбітражним судом ліквідаційного балансу і доданих до нього документів складають заключний етап ліквідаційної процедури. Стаття 22 Закону регламентує порядок розгляду арбітражним судом ліквідаційного балансу і винесення ним ухвал за результатами його перевірки.

Після заслуховування членів ліквідаційної комісії і зборів або комітету кредиторів арбітражний суд виносить ухвалу про затвердження ліквідаційного балансу і припинення провадження у справі про банкрутство, якщо дійде висновку, що ліквідаційна комісія належним чином здійснила необхідні заходи для виявлення і реалізації усіх майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси, і у встановленому порядку розподілила виручені суми між кредиторами.

У випадку, коли арбітражний суд дійшов висновку, що ліквідаційна комісія не виявила або не реалізувала усі наявні майнові активи ліквідаційної маси, необхідні для повного задоволення кредиторів, він виносить ухвалу про призначення нових ліквідаторів. Нові ліквідатори мають утворити ліквідаційну комісію і діяти згідно з вимогами статей 15 - 22 Закону.

Якщо ліквідаційна комісія не виявила майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси, це не звільняє її від обов'язку подати арбітражному судові ліквідаційний баланс, який має засвідчити відсутність майна у банкрута.

У разі коли за результатами ліквідаційного балансу у юридичної особи суб'єкта банкрутства не залишилось майна після задоволення вимог кредиторів, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію цієї юридичної особи. Примірник такої ухвали має бути надісланий реєструючому органові і місцевому органу статистики для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

У випадку, коли після ліквідації юридичної особи суб'єкта банкрутства будуть виявлені належні їй майнові об'єкти або кошти, справа не може переглядатись за ново виявленими обставинами. Проте наглядова інстанція арбітражного суду не позбавлена права в цьому випадку скасувати ухвалу про припинення провадження у справі (стаття 106 АПК) і призначити нових ліквідаторів або доручити попередньому складу ліквідаційної комісії виконувати свої функції щодо виявленого майна відповідно до вимог статей 15 - 22 Закону.

Перевірка постанови та ухвал, винесених зі справи про банкрутство, здійснюється в порядку, передбаченому розділом XII АПК.

Ухвали, винесені у провадженні справ про банкрутство, а саме: відмова у прийнятті заяви про порушення справи, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду, припинення провадження у справі можуть бути перевірені в порядку нагляду згідно зі статтею 111 АПК. Можливість перевірки в порядку нагляду і ухвал, які можуть бути винесені за результатами розгляду вимог кредиторів, передбачена статтею 10 Закону.

Ухвали про визнання недійсними угод щодо майна боржника (стаття 15 Закону) і про результати розгляду скарг на дії ліквідаційних комісій (стаття 16 Закону) також можуть бути перевірені в порядку нагляду, оскільки ці ухвали за своєю суттю є рішеннями щодо розв'язання конкретного спірного питання у провадженні справи про банкрутство.

Підприємницька діяльність

Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

юридичні особи усіх форм власності, установлених Законом України "ПРО власність".

У відношенні юридичних осіб і громадян, для яких підприємницька діяльність не є основний, що наполяже Закон застосовується до тієї частини їхньої діяльності, що за своїм характером є підприємницькою.

Види юридичних осіб

1. У залежності від форми власності: - приватні (індивідуальні, сімейні і приватні); - колективні (господарчі товариства, кооперативи); - державні (за законом можуть бути загальнодержавні і комунальні). 2. У залежності про мету діяльності:- комерційні (основна мета - одержання прибутку); - некомерційні (одержання прибутку не основна мета діяльності). 3. У залежності від того яке право на майно має юридична особа: - юридичні особи, майно яких належить на праві власності (суспільні і релігійні організації, господарчі товариства); - юридичні особи майно яких належить на праві повного господарського ведення (державні, приватні підприємства). При праві повного господарчого відання юридична особа володіє, користується і розпоряджається приналежним йому майном, однак власник: а) створює дану юридичну особу; б) визначає його цілі і задачі; в) здійснює контроль за діяльністю юридичної особи не втручаючись в його господарські функції; г) вирішує питання про ліквідацію юридичної особи. - юридичні особи майно яких належить на праві оперативного управління (бюджетні установи). При праві оперативного управління юридична особа володіє, користується і розпоряджається приналежним йому майном, однак власник: а) вирішує питання про створення таких юридичних осіб; б) має право перерозподілу їхнього майна. По боргах такої юридичної особи стягнення може бути накладено тільки на кошти і не може бути накладене на майно, якщо в такої юридичної особи не досить коштів для погашення зобов'язань, то держава несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Дозвіл на здійснення підприємницької діяльності видається Кабінетом міністрів України або уповноваженим їм органом у термін не більш 30 днів із дня одержання заяви. Відмова про видачу дозволу видається в той же термін і є актом письмової форми.

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

- вільний вибір видів діяльності;

- притягнення на добровільних початках до здійснення підприємницької діяльності майна і засобів юридичних осіб і громадян;

- самостійне формування програми діяльності і вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, установлення цін відповідно до законодавства;

- вільне наймання робітників;

- притягнення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних і інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

- самостійне здійснення підприємцем • юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу за своїм розсудом.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється по заявочному принципі протягом не більш 15 днів. Орган, що здійснює реєстрацію, зобов'язаний протягом цього терміна видати посвідчення про реєстрацію і подати відомості у відповідну податкову інспекцію й в органи державної статистики.

Свідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємництва служить підставою для відкриття рахунків у заснуваннях банків по місцю реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або в будь-яких інших заснуваннях банків за згодою сторін. Банк зобов'язаний відчинити банківський рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову інспекцію.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право містити з громадянами договори про використання їхньої праці. При висновку трудового договору підприємець зобов'язаний забезпечити умови й охорону праці, його оплату не нижче встановленого в державі мінімального прожиткового рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне і медичне страхування і соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.

Підприємець зобов'язаний не заподіювати збитку навколишньому середовищу, не порушувати що охороняються законом права й інтереси громадян, підприємств, установ, організацій і держави.

Діяльність підприємця припиняється:

за власною ініціативою підприємця;

на підставі рішення суду або арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством України;

у випадку витікання терміна дії ліцензії;

по інших підставах, передбаченим законодавчими актами України.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівного права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних і інших ресурсів.

Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів недобросовісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи державного управління будують свої відношення з підприємцями, використовуючи:

- податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і відсотків по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

- державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні й інші норми і нормативи;

- науково-технічні, економічні і соціальні, державні і регіональні програми.

Економічна свобода підприємств

Нічим не обмежена діяльність підприємства породжує серйозну соціальну кривду, а часто й екологічну небезпеку. Тому підприємство повинно виконувати чітко визначені вимоги з боку уряду, споживачів і захисників навколишнього Середовища. Найбільше передові з закордонних підприємств реагують на це розробкою соціальних програм із метою присвоєння собі статусу відповідального члена суспільства. Одночасно підприємства вживають цілеспрямовані дії, щоб не припустити прийняття законів, що обмежують підприємницьку свободу. Найважливішим для роботи тих підприємств, що не хочуть припинити своє існування, є пристосування до вимог суспільства.

Успіх діяльності підприємства у великій мірі залежить від того, хто і як регулює і контролює взаємовідносин із регіональним середовищем. Радянський досвід показав, що повномасштабний контроль діяльності підприємств з верху є небажаним, оскільки він робить їх неефективними. Досвід розвитих країн, у свою чергу, показує, що при мінімальному контролі поверх підприємства створюється більше благ і більш ефективні. Але із-за того, що національне багатство постійно збільшується, а розподіл залишається нерівномірним, це збільшення супроводжується руйнацією політичного, економічного і соціального Середовища, байдужістю до невідкладних проблем підприємств.

Традиційними сферами контролю підприємницького поводження з боку державних органів управління є: продукція, технологія виробництва, поводження в конкуренції, прибуток,

Чинне законодавство України переважно тлумачить термін «підприємець» як фізичну особу, що здійснює підприємницьку діяльність, тобто ініціативну, систематичну, на власний ризик діяльність з метою одержання прибутку, без створення юридичної особи, і зареєстрована як підприємець у встановленому законом порядку.

Повна офіційна назва особи, що здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи — «Суб'єкт підприємницької діяльності — фізична особа — [П. І. Б.]»

В Україні ФОП можуть здійснювати підприємницьку діяльність користуючись загальною системою оподаткування або на єдиному податку.

Особливістю ведення господарської діяльності без створення юридичної особи є істотно більша відповідальність порівняно з юридичною особою та дещо обмежені права. Так, ФОП відповідає усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення, фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна та ФОП не має право займатися певними видами господарської діяльності(діяльністю, яка потребує ліцензування(надання дозволу): діяльність з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів чи, наприклад, надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом(випуск платіжних документів, фінансовий лізинг, послуги у сфері страхування та у системі накопичувального пенсійного забезпечення тощо).

Однак, ФОП мають право на отримання Свідоцтва платника ПДВ (Податок на додану вартість) за бажанням.

ФОП можуть винаймати на роботу як членів своєї родини так і сторонніх осіб, оформлюючи це через відповідні інстанції (Фонд зайнятості, Пенсійний фонд, Податкова служба)

Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Підприємництво це особливий вигляд економічної активності (під якою ми розуміємо доцільну діяльність, направлену на отримання прибутку), яка заснована на самостійній ініціативі, відповідальності і інноваційній підприємницькій ідеї

Економічна активність є формою участі індивіду у життєдіяльності суспільного виробництва і спосіб здобуття фінансових коштів. Такою формою участі індивіда у суспільному виробництві являються функціональний обов'язок або їх комбінація, коли він виступає в якості:

• власника яких-небудь об'єктів, нерухомості і т. д., що приносять йому постійний і гарантований дохід;

• найнятого робітника, що продає свою робочу силу;

• індивідуального виробника, живе на доходи від такої діяльності;

• державного або муніципального службовця;

• менеджера;

• пенсіонера - учасника суспільного виробництва як наслідок минулої активності);

• особи, що навчається як підготовчий етап до участі в майбутньому суспільному виробництві в якій-небудь конкретній формі;

• безробітного;

• зайнятого оборонно-охоронною діяльністю.

Підприємництво виступає як особливий вигляд економічної активності, бо його початковий етап зв'язаний, як правило, лише з бізнес-ідеєю, тобто результатом розумової діяльності, що згодом набуває матеріалізованої форми.

Підприємництво характеризується обов'язковою наявністю інноваційного моменту, будь то виробництво нового товару, зміна профілю діяльності або підстава до організації нового підприємства, нової системи управління виробництвом, якістю, впровадження нових методів організації або нових технологій.

Основним суб'єктом підприємницької активності виступає підприємець. Проте підприємець суб'єкт, в будь-якому разі вимушений взаємодіяти із споживачем як основним його контрагентом, а також з державою, яка у різних ситуаціях може виступати як помічник або противник. Споживача і державу також відносять до категорії суб'єктів підприємницької активності.

У взаєминах підприємця і споживача підприємець відноситься до категорії активного суб'єкта, а споживачеві властива перш за все пасивна роль. При аналізі сторони цих взаємин споживач виконує роль індикатора підприємницького процесу, тому, що предмет діяльності підприємця, має право на реалізацію лише у разі позитивної оцінки споживача. Така оцінка здійснюється споживачем і виступає як готовність останнього придбати той або інший товар..

Підприємець, при плануванні і організації своєї діяльності жодним чином не може ігнорувати настрої, бажання та інтереси оцінки споживача.

Таким чином, метою підприємця виступає необхідність завоювати споживача та створити круг власних споживачів.

Основними засобами дії підприємця на споживача виступають наступні чинники:

• новизна товару і його відповідність інтересу споживача;

• якість;

• ціна і доступність товару;

• міра універсальності товару;

• зовнішній вигляд і упаковка;

• позитивні відмітні характеристики товару від товарів інших виробників і можливість споживача ознайомитися з такими відмінностями;

• можливість скористатися послугами після продажного сервісу;

• відповідність загальноприйнятим або державним стандартам;

• престижність і привабливість реклами товару і так далі

Обмеження у здійсненні видів підприємницької діяльності

Обмеження у здійсненні видів підприємницької діяльності визначено ст. 4 Закону «Про підприємництво» від 07.02.91 р. № 698-XII (зі змінами та доповненнями, втратив чинність з 01.01.2004 р., крім ст. 4), а саме: діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» від 15.02.95 р. № 60/95-ВР (зі змінами та доповненнями); діяльність, пов'язана з охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій – також і повними товариствами; діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу, етил-трет-бутилового етеру (ЕТБЕ) та добавок на основі біоетанолу, здійснюється підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України; діяльність, пов'язана з виробництвом біоетанолу, здійснюється суб'єктами господарювання за наявності відповідної ліцензії. Щодо заборони займатися підприємницькою діяльністю певним категоріям громадян розділом другим ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.95 р. № 356/95-ВР (зі змінами та доповненнями) встановлено, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права, зокрема, займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики). Така заборона стосується і службовців органів прокуратури. Статтею 46 Закону «Про прокуратуру» від 05.11.91 р. № 1789-XII (зі змінами та доповненнями) визначено, що сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організаціях, а також з будь-яким підприємництвом не допускається, за винятком наукової і педагогічної діяльності. Нотаріус також не може займатися підприємницькою діяльністю, цю заборону викладено у ст. 3 Закону «Про нотаріат» від 02.09.93 р. № 3425-XII (зі змінами та доповненнями). Посадові особи органів ДПС не мають права займатися підприємницькою діяльністю і працювати за сумісництвом на підприємствах, в установах і організаціях (крім наукової та викладацької діяльності) (ст. 15 Закону «Про державну податкову службу України» від 04.12.90 р. № 509-XII (зі змінами та доповненнями)).

Функції держави як прискорювача підприємницького процесу.

По-перше, держава бере на себе освітні функції, тобто функції по професійній підготовці і вихованню підприємницьких кадрів. При цьому до уваги береться той факт, що здійснення підприємницької діяльності у сучасній ситуації можливо лише за умови умілого поєднання трьох основних елементів і їх ефективного використання у практичній діяльності:

а) загальноекономічній теорії;

б) конкретних економічних (підприємницьких) знань;

в) кількісних методів оцінки і прогнозування стану підприємництва.

По-друге, держава повинна підтримувати у фінансовому відношенні початкуючих або вступаючих у сферу ділової активності підприємців за допомогою пільг, які надаються тим, хто береться за реалізацію яких-небудь підприємницьких проектів.

По-третє, держава звичайно також бере на себе функції створення для підприємців необхідної підприємницької інфраструктури, яка могла б надати підприємцеві послуги, необхідні для ефективної реалізації проектів. Держава забезпечує підприємця необхідною інформацією, може брати на себе витрати по веденню наукових, науково-технічних, проектних знаходжень і інших робіт з наданням їх результатів підприємцям на безвідплатній або пільговій основі.

Підприємництво як форма ініціативної діяльності

Всі види підприємництво мають свої відмітні ознаки, але основні принципи їх здійснення багато в чому збігаються.

Підприємництво як форма ініціативної діяльності, направленої на отримання прибутку (підприємницького доходу), передбачає:

1) здійснення безпосередніх продуктивних функцій, тобто виробництво товару (продукту) або надання послуг;

2) здійснення посередницьких функцій - надання послуг, пов'язаних з просуванням товару на ринок і його передачею у належному (суспільно прийнятному) вигляді від безпосереднього виробника такого товару його споживачеві.

Для успішного здійснення підприємницької діяльності необхідно спиратися на наступні принципи:

- самостійність, вибору,напрямків і методів дій.

- свобода вибору діяльності ( з врахуванням обмежень законодавства )

- самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів, встановлення цін.

- вільний найм працівників.

- вільний розподіл і використання отриманого прибутку.

- самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

- націленість на досягнення успіху ( прибуток )

- наявність ризиків на початку і в розвитку бізнесу.

- особиста відповідальність за результати діяльності.

- прагнення до нового ( інновації ) .

- гнучкість, самооновлення .

Закона України "Про прідприємництво" від 7 лютого 1991 р. Підприємництвом визнається самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконання робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка провадиться фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності.

Матеріальну основу підприємницької діяльності представляє власність. Власність як економічна категорія - це стосунки між людьми по приводу віщою, які полягають в привласненні або в приналежності матеріальних благ одним людям і відповідно у відчуженні цих благ від всіх інших осіб.

Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, коштовні папери і тому подібне) для підприємницької діяльності. Власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність не повинна використовуватися в збиток людині і суспільству.

Згідно ч. 4 ст. 13 Конституцій України державу забезпечує захист прав всіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Суб'єкти підприємництва. Згідно ст. @ 2 закони України "Про підприємництво" суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

громадяни України, інших держав, не обмежені законом в правоздатності або дієздатності;

юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".

Обмеження у здійсненні видів підприємницької діяльності

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. і ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р. державним службовцям або іншим особам, уповноваженим у виконання функцій держави, заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, через посередників або підставних особи, входити самостійно, через представника або підставних особи до складу правління або інших виконавських органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських суспільств і тому подібне, організацій, союзів, об'єднань кооперативів, які здійснюють підприємницьку діяльність.

Заборона безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевої і регіональної самоврядності встановлена Декретом Кабінету Міністрів України "О впорядкуванні діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. Це, проте, не виключає їх права отримувати дивіденди по акціях, а також доходи від інших корпоративних прав (доходи згідно своїй долі майна в статутному фонді господарського суспільства і тому подібне). Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права і обов'язки. Правоздатність громадянина виникає у момент його народження і припиняється із смертю.

Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе громадянські обов'язки. Дієздатність в повному об'ємі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку;

Посадовими особами, на яких поширюється дія вказаного Декрету, вважаються працівники, діяльність яких пов'язана із здійсненням державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядливих, адміністративних і господарських функцій, ухваленням управлінських рішень. Збереження за цими особами лиш права на здобуття дивідендів (доходів) означає, що право на управління належним ним майном (це друга складова корпоративного права) вказані в Декреті посадові особи на період заняття вказаних посад можуть передавати довіреним особам згідно чинному законодавству.

Обличчя, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Обличчя, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво і інші корисливі злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а і не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких суспільствах їх союзах (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Свобода підприємницької діяльності. Суб'єкти підприємницької діяльності (підприємцеві) мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, яка не протиріччить чинному законодавству. Проте в деяких видах діяльності у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт і необхідністю централізації функцій управління підприємництво застосовуватися не може. Перелік таких видів діяльності встановлює Верховна рада України за уявленням Кабінету Міністрів України.

Обмеження в здійсненні підприємницької діяльності. Окрім обмеження суб'єктивного складу підприємництва законодавством України, зокрема Законом України "Про підприємництво", встановлені певні обмеження, які стосуються здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Ці обмеження полягають, по-перше, в тому, що окремі види підприємництва (господарській діяльності) мають право здійснювати лиш певні суб'єкти.

Так, діяльність, пов'язана із зверненням наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється згідно Закону України "О зверненні в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів".

Позбавлення права займатися певною діяльністю може бути призначене судом на строк до 5 років як основне або додаткове покарання відносно осіб, які скоїли злочин.

Основні види підприємницької діяльності

Основними видами підприємницької діяльності є :

1. Виробництво.

2. Торгівля (комерція ).

3. Надання послуг .

4. Посередництво.

Чинниками виробництва в даному випадку виступають:

1. Природні ресурси.

2. Виробничі фонди.

3.Трудові ресурси.

4. Підприємницька активність.

Підприємництво як особлива форма економічної активності може здійснюватися як у державному, так і у приватному секторі економіки.

Ліцензування підприємницької діяльності

Діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї і боєприпасів до неї, добування бурштину, охорона окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проводкою криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз і розробка, випробування, виробництво і експлуатація ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, можуть здійснювати лише державні підприємства і організації, а проводка ломбардних операцій - також і повні суспільства. Встановлено також інші обмеження відносно здійснення підприємницької діяльності.

Обмеження в здійсненні підприємницької діяльності полягають в забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р. без спеціального дозволу (ліцензії). Цей Закон визначає види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання і органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

В Україні існує декілька різних систем ліцензування, які класифікуються таким чином:- ліцензування господарської діяльності відповідно до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"; - ліцензування окремих видів господарської діяльності (ліцензування банківської діяльності, ліцензування діяльності за поданням банківських послуг, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики і використання ядерної енергії, ліцензування виробництва і торгівлі спиртом етиловими, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами) відповідно до спеціальних законів, які регулюють стосунки в цих сферах; - ліцензування зовнішньоекономічної діяльності; - ліцензування у сфері інтелектуальної власності. У Законі України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності ” є наступні визначення:

Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на проведення вказаного в ній виду господарської діяльності впродовж певного терміну за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензійні умови - встановлений з врахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних і інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при проведенні видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню.

Без спеціального дозволу (ліцензії), що видається Кабінетом міністрів України або уповноваженим їм органом не можуть здійснюватися:

- пошук і експлуатація родовищ корисних копалин;

- виробництво і ремонт, реалізація спортивного, охотничої, вогнепальної зброї і боєприпасів до нього, а також холодної зброї;

- виготовлення і реалізація медикаментів і хімічних речовин;

- виготовлення пива і провина;

- виготовлення спирту, горілочних, лікерних і коньячних виробів;

- виготовлення тютюнових виробів;

- медична практика;

- ветеринарна практика;

- юридична практика;

- створення й утримання ігорних закладів, організація азартних ігор;

- торгівля алкогольними напоями;

- внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним і автомобільним транспортом;

- агентування і фрахтування морського торгового флоту;

- виготовлення цінних паперів і знаків поштової оплати;

- посередницька діяльність із приватизаційними паперами;

- надання послуг по охороні державної, колективної і приватної власності;

- монтаж, ремонт і профілактичне обслуговування засобів охоронної сигналізації;

- видобуток, виробництво і використання радіоактивних речовин і джерела іонізуючого випромінювання, переробка і поховання радіоактивних відходів;

- видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення і реалізація виробів із їхнім використанням;

- збір, переробка твердих і рідких відходів виробництв, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінні камені, і їхній брухт;

- виконання авіаційно-хімічних робіт і аерофотознімань;

- проектування, будівництво й експлуатація об'єктів атомної енергетики, а також надання послуг по їхньому обслуговуванню;

- аудиторська діяльність;

- страхова діяльність;

- виготовлення і реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів;

- будівництво і технічне обслуговування загальнодержавних мереж передачі даних і документального зв'язку;

- будівництво і технічне обслуговування станцій супутникових зв'язків, що передають;

- міжнародні і міжміські поштові перевезення;

- опрацювання поштової кореспонденції;

- видача і прийом грошових переказів;

- використання радіочастот;

- виробництво і ремонт засобів виміру і контролю;

- виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт і кадастрових зйомок;

- виконання інженерно-пошукових і проектних робіт для об'єктів енергетики, державного зв'язку, оборонного комплексу, а також для газопроводів, магістральних трубопроводів, мостів, тунелів, електростанцій, аеропортів, морських портів, виконуваних на територіях, схильних дії сейсмічності, а також картообразуванню, підтопленню, осіданням іншого типу, доробці, оповзам і обвалам.

Ліцензування - видача, переоформлення і анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічній діяльності, ліцензування каналів мови, ліцензування у сфері електроенергетики і використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно законам, які регулюють стосунки в цих сферах.

Суб'єкт господарювання, який має намір виробляти певний вид господарської діяльності, яка ліцензується, особисто або через уповноважений їм орган або особа звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичною особи-платника податків і інших обов'язкових платежів - для фізичний особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно ст. 9 Закону (повністю або частково), на проведення якого заявник має намір отримати ліцензію.

В разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які вироблятимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, в заяві наголошується їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінала документа.

Вирішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі приймає орган ліцензування в строк не пізніше чим десять робочих днів з дати вступу заяви про видачу ліцензії і документів, які додаються до заяви, якщо спеціальним законом, який регулює відношення в певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший термін видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляди якщо:

заява представлена (підписана) особою, яка не має на це повноважень;

документи представлені з порушенням встановлених вимог.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене в судовому порядку.

За видачу ліцензії стягається плата, розмір і порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлює Кабінет Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після того, як прийнято вирішення про видачу ліцензії.

У ліцензії наголошуються:

- найменування органу ліцензування, який видав ліцензію;

- вид господарської діяльності, вказаний згідно ст. 9 Закону (у повному об'ємі або частково), на право проведення якої видається ліцензія;

- найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичною особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

- ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичною особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

- місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичною особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

- дата ухвалення рішення про видачу ліцензії і його номер;

- термін дії ліцензії;

- посада, прізвище і ініціали особи, яка підписала ліцензію;

- дата видачі ліцензії.

Термін дії ліцензії на проведення певного виду господарської діяльності встановлює Кабінет Міністрів України за уявленням спеціально уповноваженого органу по питаннях ліцензування, але він не може бути меншим чим три роки.

Ліцензія може бути анулювана. Анулювання ліцензії - це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на проведення певного виду господарської діяльності. Підставами для анулювання ліцензії є:

заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

рішення про відміну державної реєстрації суб'єкта господарювання;

нотаріально завірена копія свідоцтва про смерть фізичною особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

акт про виявлення недостовірних відомостей в документах, представлених суб'єктом господарювання для здобуття ліцензії;

акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншому юридичному або фізичний особі для проведення господарської діяльності;

акт про встановлення факту непред'явлення у встановлений термін повідомлення про зміну даних, вказаних в документах, які додавались до заяви про видачу ліцензії;

акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Вирішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.

Якщо ліцензіат впродовж цього часу подасть скаргу до столу експертно-апеляційної поради, дія даного вирішення органу ліцензування зупиняється до ухвалення відповідного рішення спеціально уповноваженого органу по питаннях ліцензування.

Вирішення про анулювання ліцензії може бути оскаржене в судовому порядку.

підприємницьких структур.

Ліцензування певних видів господарської діяльності складається з таких основних елементів:

- видача ліцензії; - переоформлення ліцензії; - видача дублікатів ліцензії; - ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів; - контроль за дотриманням ліцензійних умов з боку тих суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали ліцензії; - видання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов; - видання розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування; - анулювання ліцензії.

Патентування підприємницької діяльності

Окрім ліцензії, для ведення підприємництва у торгівельній діяльності - роздрібної і оптової торгівлі, діяльності у торгівельно-виробничій (громадське харчування) сфері розрахунку за готівкові засоби, інші готівкові платіжні засоби і з використанням кредитних карток, - діяльності по обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльності за поданням послуг у сфері грального бізнесу і побутових послуг, необхідно отримати торгівельний патент

Для здобуття торгівельного патенту необхідно представити у податкові органи по місцю проведення підприємницької діяльності відповідну заяву.

Заява на придбання торгівельного патенту повинна містити наступні реквізити:

найменування суб'єкта підприємницької діяльності;

витяг із засновницьких документів про юридичну адресу суб'єкта підприємницької діяльності, а у разі, якщо патент отримується для структурного (окремого) підрозділу, з вказівкою цього місця;

вид підприємницької діяльності, здійснення якого вимагає придбання торгівельного патенту;

найменування документу про повну або часткову оплату вартості торгівельного патенту.

Встановлення будь-яких додаткових умов для придбання торгівельного патенту не вирішується.

Торгівельний патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами по місцю розташування цих суб'єктів або місцю розташування їх структурних (окремих) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівельну діяльність або що надають побутові послуги (окрім пересувної торгівельної мережі), - по місцю розташування пункту продажу товарів або пункту за поданням побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торгівельну мережу, - по місцю реєстрації цих суб'єктів. У разі, якщо суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (окремі) підрозділи, торгівельний патент отримується окремо для кожного структурного (окремого) підрозділу (торгівельної крапки).

Вартість торгівельного патенту для здійснення торгівельної діяльності встановлюється органами місцевої самоврядності залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного переліку товарів. У разі, якщо пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або ж на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщення через митний кордон, органи місцевої самоврядності, до бюджетів яких прямує плата за торгівельний патент, можуть прийняти рішення про збільшення плати за торгівельний патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць.

Термін дії торгівельного патенту на здійснення торгівельної діяльності складає 12 календарних місяців. Термін дії короткострокового торгівельного патенту на здійснення торгівельної діяльності складає від 1 до 15 днів.

Без придбання торгового патенту суб'єкти підприємницької діяльності або їх структурні підрозділи здійснюють торгівельну діяльність хлібом і хлібобулочними виробами, цукром, маслом соняшниковим і кукурудзяним, молоком і молочними продуктами, морозивом, яйцями, рибою, продуктами дитячого харчування, безалкогольними напоями, яловичиною, свининою, плодоовочевою продукцією і деякими іншими видами товарів вітчизняного виробництва. Є перелік товарів, передбачених для реалізації в пільговому торгівельному патенті (розмір плати за пільговий патент складає 25 грн. на весь термін його дії). Крім того, самостійно суб'єкт підприємницької діяльності може прийняти рішення про придбання спеціального торгівельного патенту, при цьому він не сплачує ряд податків, визначених Законом України від 10.02.1998 № 102/98-ВР.

Суб'єкт малого підприємництва, який обрав спосіб оподаткування за єдиним податком, звільняється від плати за патенти згідно із Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності".

До суб'єктів малого підприємництва відносяться внесені до єдиного державного реєстру юридичних осіб споживчі кооперативи і комерційні організації (за винятком державних і муніципальних унітарних підприємств), а також фізичні особи, внесені до єдиного державного реєстру індивідуальних підприємців і здійснюючі підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи (далі — індивідуальні підприємці), селянські (фермерські) господарства, відповідні перерахованим нижче умовам.

З порядком придбання торгівельного патенту на здійснення інших видів діяльності можна ознайомитися в Законах України ""О патентуванні деяких видів підприємницької діяльності" від 23.03.1996 №98/96-ВР і "Про внесення змін до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 10.02.1998 №102/98-ВР.

Про оренду державного та комунального майна

Закон регулює:

• організаційні  відносини,  пов'язані  з  передачею  в  оренду майна   державних   підприємств   та   організацій,   підприємств, заснованих  на  майні,  що належить Автономній Республіці Крим або перебуває  у  комунальній  власності  (далі  -  підприємства),  їх структурних підрозділів; 

• майнові відносини  між  орендодавцями  та   орендарями   щодо господарського використання державного майна,  майна,  що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності. 

Оренда   майна  інших  форм  власності  може  регулюватися положеннями цього Закону,  якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди. Оренда  майна  інших  форм  власності регулюється положеннями цього Закону,  якщо орендарями є  державні  підприємства.  

Оренда і лізинг

Найм предметів, устаткування і товарів іноземному контрагентові. Суть оренди полягає в наданні однією стороною - орендодавцем (lessor) іншій стороні - орендареві (lessee) товару у виняткове користування на встановлений термін за певну винагороду на основі орендного контракту. У контракті купівлі-продажу, при якому право власності на товар переходить від продавця до покупця, оренда зберігає за орендодавцем право власності на здане в наймання устаткування, надаючи орендареві лише право на його тимчасове використання. В практиці застосовуються декілька видів оренди: короткострокова оренда - рентинг (renting); середньострокова оренда - хайринг (hiring); довгострокова оренда - лізинг (lease. leasing).

Фінансовий лізинг (financial leasing)

Передбачає виплату орендарем протягом періоду дії контракту сум, що покривають повну вартість амортизації устаткування або велику її частину, а також прибуток орендодавця. Після закінчення терміну контракту орендар може:

• повернути об'єкт оренди орендодавцеві (лиз-бэк, lease-back);

• укласти новий контракт на оренду даного майна;

• викупити об'єкт за залишковою вартістю.

Операційний лізинг (operation leasing)

Полягає на термін менший амортизаційного періоду майна. Після закінчення контракту об'єкт лізингу повертається власникові або знов здається в оренду.

Перевагою лізингу є різноманіття форм і умов (операційний, фінансовий, роздільний, поворотний, чистий, дійсний). Лізинг розглядається як вельми ефективний спосіб фінансування, вигідний підприємству, що не має в своєму розпорядженні необхідних засобів для капіталовкладень в оснащення виробництва.

Оренда

1.   Орендою   є   засноване   на  договорі  строкове  платне користування   майном,   необхідним   орендареві   для  здійснення підприємницької та іншої діяльності.  2.  Державну  політику  у  сфері  оренди  здійснюють: Кабінет Міністрів України,  а також Фонд державного  майна  України,  його регіональні  відділення та представництва - щодо державного майна,.  

Об'єкти оренди

• цілісні  майнові  комплекси   підприємств,   їх   структурних підрозділів   (філій,   цехів,   дільниць).   Цілісним    майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом  виробництва продукції  (робіт,  послуг)  з наданою йому земельною ділянкою, на якій  він  розміщений,  автономними   інженерними   комунікаціями, системою енергопостачання. У разі  виділення  цілісного  майнового комплексу   структурного   підрозділу   підприємства   складається розподільчий баланс. 

Грошові кошти та цінні папери з урахуванням  дебіторської  та кредиторської  заборгованості  орендодавець  надає  орендареві  на умовах  кредиту  за  ставкою  рефінансування  Національного  банку України,   а   інші   оборотні  матеріальні  засоби  викуповуються орендарем.  Порядок  викупу  оборотних  матеріальних  засобів   та використання  грошових  коштів,  одержаних від їх викупу,  а також грошових коштів,  наданих орендареві на умовах кредиту  відповідно до цієї статті, визначаються Кабінетом Міністрів України;

• нерухоме  майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально  визначене  майно  підприємств;  

• майно, що   не  увійшло  до  статутних  фондів  господарських товариств,  створених  у  процесі  приватизації  (корпоратизації). 

2. Не можуть бути об'єктами оренди:

• цілісні майнові    комплекси    державних   підприємств,   їх структурних підрозділів (філій,  цехів,  дільниць),  що здійснюють діяльність,  передбачену  частиною  першою статті 4 Закону України "Про підприємництво";

• цілісні майнові комплекси  казенних  підприємств;  

• цілісні майнові  комплекси  структурних  підрозділів  (філій, цехів, дільниць) казенних підприємств,  що здійснюють  діяльність, передбачену частиною   першою   статті   4   Закону  України  "Про підприємництво";  

• об'єкти   державної   власності,  що  мають  загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України  "Про  приватизацію  державного     майна",  а також об'єкти, включені до переліку об'єктів права державної власності,  що не підлягають приватизації, затвердженого Законом  України  "Про перелік об'єктів права державної власності, що   не  підлягають  приватизації",  які  випускають підакцизну  продукцію,  крім  цілісних  майнових  комплексів,  які випускають  підакцизну  продукцію,  переданих в оренду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 29 червня 2004  року.  

Орендодавці

• Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних  підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло  до  статутних фондів господарських товариств, створених у процесі  приватизації  (корпоратизації), що є державною власністю, крім  майна,  що  належить  до  майнового  комплексу  Національної академії  наук  України та галузевих академій наук; 

• органи,  уповноважені  Верховною  Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових    комплексів    підприємств,   їх   структурних підрозділів  та  нерухомого   майна,   яке   відповідно   належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності; 

• підприємства  - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м на одне  підприємство,  а  з  дозволу  органів,  зазначених в абзацах другому   та  третьому  цієї  статті,  -  також  щодо  структурних підрозділів  підприємств  (філій,  цехів,  дільниць) та нерухомого майна,  що перевищує площу 200 кв. м. 

Орендарі

1. Орендарями  згідно  з цим Законом можуть бути господарські товариства, створені  членами  трудового  колективу  підприємства, його структурного підрозділу, інші  юридичні  особи  та  громадяни України, фізичні та юридичні особи  іноземних  держав,  міжнародні організації та особи без  громадянства.   Фізична  особа,  яка  бажає укласти договір оренди державного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладення  договору   зобов'язана   зареєструватись   як   суб'єкт підприємницької діяльності.  2. Особливості оренди майна  для  здійснення  підприємницької та іншої діяльності громадянами та  юридичними  особами  іноземних держав та особами  без  громадянства  визначаються  законодавством України. 

Ініціатива  (пропозиція) щодо оренди майна

1. Ініціатива щодо оренди майна може виходити від фізичних та юридичних  осіб, які можуть бути орендарями відповідно до статті 6 цього   Закону,   пропозиція   може  надходити  від  орендодавців, зазначених  у  статті  5 цього Закону. Орендодавець може оголосити конкурс  на  право  оренди майна у порядку, встановленому частиною сьомою статті 9 цього Закону.  2. За  наявності  ініціативи  щодо оренди цілісного майнового комплексу орендодавець у триденний термін повинен  повідомити  про це  трудовий колектив підприємства,  його структурного підрозділу, щодо майна якого подано заяву про оренду. 3. Трудовий  колектив  протягом п'ятнадцяти днів,  враховуючи день отримання повідомлення про наявність заяви (ініціативи)  щодо оренди    цілісного   майнового   комплексу   підприємства,   його структурного підрозділу,  має право прийняти  рішення  про  оренду цілісного  майнового  комплексу  підприємства,  його  структурного підрозділу, утворити господарське товариство та подати орендодавцю у встановленому порядку заяву щодо оренди відповідного майна.   Порядок  прийняття  рішення  трудового  колективу підприємства, його структурного підрозділу про оренду цілісного майнового комплексу

1.   Рішення   трудового   колективу    підприємства,    його структурного підрозділу про оренду цілісного  майнового  комплексу вважається прийнятим,  якщо за нього проголосувало більше половини членів трудового колективу підприємства.  Ініціативу  щодо  оренди структурного  підрозділу  повинна  підтримати  більш  як  половина складу трудового колективу цього підрозділу. 2. Після  прийняття  рішення  про  оренду цілісного майнового комплексу   члени   трудового   колективу    підприємства,    його структурного   підрозділу   засновують   відповідно   до   чинного законодавства господарське товариство. 3. До    реєстрації    у    встановленому   порядку   статуту господарського   товариства   кожен   член   трудового   колективу підприємства або його структурного підрозділу,  цілісний  майновий комплекс  якого  передається  в  оренду,  має  право  вступити   у зазначене господарське товариство на підставі особистої заяви. 4. Створене   членами   трудового   колективу    господарське товариство  має  переважне  перед  іншими  фізичними та юридичними особами  право   на   укладення   договору   оренди   майна   того підприємства, структурного підрозділу, де створене це товариство.

Порядок укладення договору оренди

1. Фізичні  та  юридичні  особи,  які бажають укласти договір оренди,  направляють  заяву,  проект договору оренди, а також інші документи  згідно  з  переліком, що визначається Фондом державного майна  України  (далі  -  матеріали),  відповідному орендодавцеві, зазначеному  у  статті 5 цього Закону.  2. У   разі  надходження  до  орендодавця  заяви  про  оренду цілісного  майнового  комплексу  підприємства,  його  структурного підрозділу,  нерухомого майна,  а також майна,  що не  увійшло  до статутних  фондів  господарських  товариств,  створених  у процесі приватизації (корпоратизації),  орендодавець у  п'ятиденний  строк після  дати  реєстрації  заяви  надсилає  копії матеріалів органу, уповноваженому  управляти  відповідним  майном,  а  у  разі  якщо: 

• підприємство, його   структурний  підрозділ,  щодо  цілісного майнового комплексу якого надійшла заява про оренду, або ініціатор укладення   договору  оренди  згідно  із  законодавством  займають монопольне становище на ринку;

• внаслідок укладення  договору  оренди  підприємець  або група підприємців можуть зайняти монопольне становище на ринку;

• сумарна вартість   активів   або  сумарний  обсяг  реалізації товарів  (робіт,  послуг),   що   належать   об'єкту   оренди   та ініціаторові  укладення  договору  оренди,  перевищують показники, визначені  законодавством,  -  також  до  органу  Антимонопольного комітету України.

Орган  Антимонопольного комітету України розглядає  надіслані йому  матеріали  і  протягом п'ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про  можливість  оренди  та  умови договору оренди.  У   разі  порушення  провадження  у  справі  про  банкрутство керівник  або  орган управління боржника виключно за погодженням з розпорядником  майна  подає  орендодавцеві  матеріали  щодо оренди нерухомого  майна,  копію  яких  орендодавець  у п'ятиденний строк після   дати  реєстрації  заяви  надсилає  органу,  уповноваженому управляти  відповідним  майном.  3. Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані  йому  матеріали  і  протягом  п'ятнадцяти  днів  після  їх надходження  надсилає  орендодавцеві  висновки  про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди.  Органи, уповноважені управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, розглядають подані матеріали і протягом  п'ятнадцяти  днів  після  надходження матеріалів  повідомляють  підприємство  про  своє рішення (надання дозволу щодо укладення договору оренди або відмову).  При розгляді матеріалів   щодо   передачі  в  оренду  нерухомого  майна  можуть враховуватися   пропозиції   місцевої   державної   адміністрації, відповідного   органу  місцевого  самоврядування  щодо  розміщення бюджетних установ і організацій. Якщо орендодавець не одержав у встановлений термін  висновків органу,   уповноваженого   управляти  державним  майном,  дозволу, відмови  чи  пропозицій  від  органу,   уповноваженого   управляти відповідним  майном,  укласти  договір  оренди  нерухомого майна з бюджетною    установою,     організацією,     висновків     органу Антимонопольного   комітету  України,  укладення  договору  оренди вважається з цими органами погодженим. У разі,  коли  підприємство  не  погоджується  з  пропозицією укласти  договір  оренди  нерухомого  майна з бюджетною установою, організацією,  органи,  уповноважені управляти майном, що перебуває у комунальній власності, можуть без згоди підприємства укласти  договір  оренди  нерухомого майна з бюджетною установою, організацією. 4. Орендодавець  протягом п'яти днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном, і органом Антимонопольного комітету України, а у випадках,  коли заява про оренду майна  не  потребує  узгодження (щодо   оренди  окремого  індивідуально  визначеного  майна,  крім нерухомого),  протягом п'ятнадцяти днів після дати  її  реєстрації дає згоду або  відмовляє  в  укладенні  договору  оренди  майна  і повідомляє про це  заявника.   Якщо  на  укладення  договору  оренди  потрібен  дозвіл Фонду державного  майна  України,  його  регіонального   відділення   чи представництва,  державне  підприємство у п'ятиденний термін після отримання висновків  органу,  уповноваженого  управляти  державним майном,   органу   Антимонопольного   комітету   України  надсилає орендодавцям,  зазначеним в абзаці другому статті 5 цього  Закону, копії  проекту  договору та інших документів,  висновки зазначених органів, розрахунок орендної плати.  Фонд  державного  майна України,  його регіональне відділення чи представництво  протягом  п'ятнадцяти  днів  після  надходження матеріалів  повідомляє  державне  підприємство  про  своє  рішення (надання дозволу щодо укладення договору оренди або відмову).  При розгляді матеріалів щодо передачі в оренду нерухомого майна можуть враховуватися   пропозиції   місцевої   державної   адміністрації, відповідного   органу  місцевого  самоврядування  щодо  розміщення бюджетних  установ  і  організацій.   У  разі     наявності     пропозиції    місцевої    державної адміністрації,  відповідного органу місцевого самоврядування  щодо розміщення  бюджетних  установ і організацій Фонд державного майна України,  його регіональне відділення чи представництво може у цей же  термін  запропонувати  державному підприємству укласти договір оренди  нерухомого  майна  з  бюджетною  установою,  організацією.  У разі,  коли  підприємство  не  погоджується  з  пропозицією укласти  договір  оренди  нерухомого  майна з бюджетною установою, організацією,  Фонд державного  майна  України,  його  регіональне відділення  чи  представництво може без згоди підприємства укласти договір   оренди   нерухомого   майна   з   бюджетною   установою, організацією.   Державне підприємство протягом  п'яти  днів  після  отримання зазначеного   рішення   Фонду   державного   майна  України,  його регіонального відділення чи представництва дає згоду або відмовляє в  укладенні  договору оренди державного майна і повідомляє про це заявника.   У передачі в оренду об'єктів може бути відмовлено, якщо:

• було     прийнято     рішення     про     приватизацію    або перед приватизаційну  підготовку  цих  об'єктів;  

• об'єкт включено  до  переліку  підприємств,   що   потребують залучення   іноземних   інвестицій   згідно  з  рішенням  Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади;

• орган Антимонопольного   комітету  України  не  дає  згоди  з підстав, перелічених у абзацах другому - четвертому частини другої цієї статті;

• орган, уповноважений  управляти  майном,  не  дає  згоди   на виділення структурного підрозділу підприємства;

• з  інших  підстав,  передбачених  законами;  

• орендодавець, зазначений в абзацах другому та третьому статті 5  цього  Закону,  прийняв  рішення  про укладення договору оренди нерухомого  майна  з  бюджетною установою, організацією. 

5. Укладення  договору  оренди  майна   підприємства,   його структурного підрозділу з іншими фізичними та  юридичними  особами здійснюється   за   умови   відсутності    заяви    господарського товариства,  створеного  трудовим  колективом  підприємства,  його структурного підрозділу впродовж двадцяти днів з  дня  направлення їм повідомлення про намір орендувати відповідно цілісний  майновий комплекс підприємства, структурного підрозділу.    6. За  наявності  заяв  про    оренду   цілісного   майнового комплексу  підприємства,  його  структурного  підрозділу (за умови відсутності заяви господарського  товариства,  створеного  членами трудового  колективу  підприємства,  його структурного підрозділу) або заяв про оренду нерухомого майна (за умови  відсутності  заяви бюджетної  установи,  організації) від двох або більше фізичних чи юридичних осіб орендар  визначається  орендодавцем  на  конкурсних засадах.   У разі  проведення  конкурсу  орендодавець   надсилає   копії проекту   договору   та   інших  матеріалів  відповідним  органам, зазначеним у частині другій  цієї  статті,  у  п'ятиденний  термін після дати затвердження результатів конкурсу. 7.У  разі  відмови  в  укладенні  договору  оренди,  а також неодержання відповіді у встановлений термін  заінтересовані  особи мають  право  звернутися  за  захистом  своїх  інтересів  до суду, арбітражного суду.

1.Істотні умови договору оренди

• об'єкт оренди  (склад  і  вартість  майна  з  урахуванням  її індексації);

• термін, на  який  укладається  договір  оренди;

• орендна плата  з урахуванням її індексації;

• порядок використання  амортизаційних   відрахувань;

• відновлення орендованого  майна  та  умови  його  повернення;

• виконання зобов'язань;

• забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука,  завдаток,  гарантія  тощо;  

• порядок  здійснення  орендодавцем  контролю за станом об'єкта оренди;  

• відповідальність сторін;

• страхування орендарем взятого ним в оренду майна;

• обов'язки   сторін   щодо   забезпечення   пожежної   безпеки орендованого   майна.  

2.  Укладений  сторонами  договір  оренди  в частині істотних умов  повинен  відповідати  типовому  договору оренди відповідного майна.  Типові  договори  оренди  державного  майна  розробляє   і затверджує  Фонд державного майна України, та  органи місцевого самоврядування.  3. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови. 4. Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і   у   випадках,   коли   після   його  укладення  (приведення  у відповідність з цим Законом) законодавством  встановлено  правила, які погіршують становище орендаря. 5. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов чи розірвання договору оренди.

Оцінка об'єкта оренди

Оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

Момент укладення договору оренди 

Договір  оренди  вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і  підписання  сторонами  тексту договору. У  разі   укладення   договору   оренди  цілісного  майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу та нерухомого майна  з  орендодавцем, орендодавець у  п'ятиденний  термін  після підписання   сторонами   договору   повідомляє  про це.  Передача об'єкта оренди

1. Передача    об'єкта    оренди    орендодавцем   орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди. 2.  Орендоване  майно  (крім таких видів нерухомого майна, як приміщення,  частини будівель,  споруд,  а також  іншого  окремого індивідуально  визначеного  майна) включається до балансу орендаря із  зазначенням, що це майно є орендованим. Орендовані  приміщення,  частини  будівель,  споруд  та  інше окреме   індивідуально  визначене  майно  залишаються  на  балансі підприємства  чи  господарського  товариства, створеного у процесі приватизації   (корпоратизації),   із  зазначенням,  що  це  майно передано  в  оренду,  та  зараховується  на позабалансовий рахунок орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим.  3. Якщо орендодавець у  строки  і  на  умовах,  визначених  у договорі  оренди,  не передасть орендареві об'єкт оренди,  орендар має  право  вимагати   від   орендодавця   передачі   об'єкта   та відшкодування   збитків,   завданих   затриманням   передачі,  або відмовитися  від  договору  і  вимагати   відшкодування   збитків, завданих йому невиконанням договору оренди. 4. Орендодавець зобов'язаний передати орендарю  об'єкт оренди в комплекті та у стані,  що відповідають істотним умовам  договору оренди  та  призначенню майна,  і повідомити орендаря про особливі властивості та недоліки майна,  які йому відомі і які можуть  бути небезпечними для життя, здоров'я, майна орендаря або інших осіб чи призвести  до  пошкодження  самого майна під час користування ним. 

Правонаступництво у разі оренди

Орендар   стає   правонаступником    прав    та    обов'язків підприємства відповідно  до  договору  оренди,  а  у  разі  оренди цілісного майнового  комплексу  структурного  підрозділу  -  також правонаступником прав та  обов'язків  підприємства,  пов'язаних  з діяльністю цього структурного підрозділу. У разі зміни власника майна,  переданого в оренду, до  нового власника переходять права і обов'язки за договором оренди. Сторони можуть  встановити  в  договорі  оренди,  що  в  разі   відчуження власником   об'єкта  договір  оренди  припиняється.  

Термін договору оренди

1. Термін договору оренди визначається за погодженням сторін. 2. У  разі  відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну  умов  договору  оренди  протягом  одного  місяця  після закінчення  терміну дії договору він вважається продовженим на той самий  термін  і  на  тих  самих  умовах,  які  були   передбачені договором.   3. Після  закінчення  терміну  договору оренди орендар,  який належним чином виконував свої обов'язки,  має переважне право,  за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін. Умови   договору   оренди   на   новий   строк  встановлюються  за домовленістю  сторін.  У  разі недосягнення домовленості щодо умов договору   переважне   право   орендаря   на   укладення  договору припиняється.  

Основні обов'язки орендаря

1. За   договором   оренди  орендаря  може  бути  зобов'язано використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням  відповідно до   профілю   виробничої  діяльності  підприємства,  майно  якого передано в оренду,  та виробляти продукцію в  обсягах,  необхідних для задоволення потреб регіону. 2. Орендар   зобов'язаний   використовувати   та    зберігати орендоване  майно  відповідно  до  умов договору,  запобігати його пошкодженню, псуванню. 3. Орендар  зобов'язаний  вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі.

Ремонт об'єкта оренди

1. Поточний  ремонт майна,  переданого в оренду,  проводиться орендарем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором.  2. Капітальний ремонт майна, переданого в оренду, проводиться орендодавцем  або  іншим  балансоутримувачем  цього  майна за його рахунок, якщо інше не встановлено договором.  3. Якщо  орендодавець  або  інший   балансоутримувач   майна, переданого  в оренду,  не здійснив капітального ремонту майна і це перешкоджає його використанню відповідно до  призначення  та  умов договору, орендар має право:

• відремонтувати майно,  зарахувавши вартість ремонту в рахунок орендної плати, або вимагати відшкодування вартості ремонту;

• вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Орендна плата

1. Орендар  за користування об'єктом оренди  вносить  орендну плату  незалежно  від  наслідків  господарської діяльності.  Річна орендна  плата  за  користування  цілісним   майновим   комплексом підприємства,  його  структурним  підрозділом не може перевищувати десяти відсотків вартості орендованого майна.  У  разі  визначення орендаря   на   конкурсних  засадах  умовами  конкурсу  може  бути передбачено більший розмір орендної плати. 2.  Методика  розрахунку  пропорції розподілу між відповідним бюджетом,    орендодавцем    і   балансоутримувачем   та   порядок використання  орендної  плати  визначаються:  Кабінетом  Міністрів України  -  для  об'єктів,  що  перебувають у державній власності;органами місцевого самоврядування - для об'єктів, що перебувають у комунальній власності.  3. Строки внесення орендної плати визначаються у договорі. 4.  Орендарям  збиткових  підприємств,  а  також об'єктів, що мають  важливе  соціальне  значення,  орендодавець  може  надавати пільги  щодо  орендної плати. Порядок визначення таких підприємств (об'єктів),  а  також  умови  надання  цих  пільг  встановлюються: Кабінетом  Міністрів  України  -  для  підприємств  (об'єктів), що перебувають   у   державній  власності; органами місцевого   самоврядування   -   для  підприємств  (об'єктів),  що перебувають  у комунальній власності.  5. Фонд державного майна України, його регіональні відділення та    представництва   використовують   отриману   відповідно   до законодавства  частину орендної плати для виконання організаційних функцій  орендодавця.   Державні   підприємства   (крім   тих,   щодо  яких  прийнято рішення  про  приватизацію)  мають  право  використовувати орендну плату,  одержану   від   переданого   ними   в   оренду     окремо індивідуально  визначеного  майна,  на поповнення власних обігових коштів. 6. Стягнення  заборгованості по орендній платі провадиться  в безспірному  порядку  на  підставі  виконавчого  напису нотаріуса. 

Форми орендної плати

Орендна плата встановлюється,  як правило,  у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за  згодою  сторін  може   встановлюватись   у   натуральній   або грошово-натуральній формі.

Зміна розмірів орендної плати

1. Розмір  орендної  плати  може  бути змінено за погодженням сторін. 2.  Розмір  орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об'єкта   оренди,   а   також   в   інших  випадках,  встановлених законодавчими актами України.

3. Спори з питань зміни орендної плати вирішуються відповідно до чинного законодавства.

Суборенда

1. Передача   цілісних   майнових   комплексів   у  суборенду забороняється. 2. Орендар  має  право  передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні   засоби,   нежилі  приміщення  тощо),  якщо  інше  не передбачено договором оренди.  При цьому  строк  надання  майна  у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди. 3.  Плата  за  суборенду цього майна, яку отримує орендар, не повинна перевищувати орендної плати орендаря. Порядок використання  плати  за суборенду майна визначається: Кабінетом Міністрів України  -  для  об'єктів,  що  перебувають  у державній  власності;органами місцевого самоврядування - для об'єктів, що перебувають у комунальній власності. 4. До  договору   суборенди  застосовуються   положення   про договір оренди.

Право власності орендаря

1. Передача майна в оренду не припиняє права власності на  це майно.  В разі  переходу права власності до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника. 2. Орендареві    належить   право  власності  на  виготовлену продукцію,  в тому числі у  незавершеному  виробництві,  та  доход (прибуток),   отриманий   від  орендованого  майна,  амортизаційні відрахування на майно,  що є власністю орендаря, а також на набуте орендарем  відповідно до законодавства інше майно.  3.  Амортизаційні  відрахування на орендовані цілісні майнові комплекси   підприємств,  їх  структурні  підрозділи,  будівлі  та споруди  нараховує  та  залишає  у  своєму  розпорядженні орендар.  Амортизаційні  відрахування на орендовані приміщення, частини будівель  і  споруд  та  інше окреме індивідуально визначене майно нараховує   та   залишає   у  своєму  розпорядженні  підприємство, господарське   товариство,   створене   в   процесі   приватизації (корпоратизації),  на  балансі якого знаходиться це майно. Амортизаційні відрахування  використовуються  на  відновлення орендованих основних фондів. Орендар має право за погодженням з орендодавцем, якщо інше не передбачено   договором   оренди,   за   рахунок   власних  коштів здійснювати  реконструкцію,  технічне  переоснащення,   поліпшення орендованого майна. Право власності  на  майно,  придбане  орендарем  за  рахунок амортизаційних відрахувань,  належить власнику орендованого майна, якщо інше не передбачено договором оренди. 4. Якщо  в  результаті  поліпшення,  зробленого орендарем  за згодою орендодавця, створена нова річ, орендар стає її власником у частині необхідних витрат на поліпшення,  якщо інше не передбачено договором  оренди. 

Ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди

Ризик випадкової  загибелі чи пошкодження об'єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди. Орендар,  який    затримав    повернення    об'єкта    оренди орендодавцю,  несе ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження.   Орендоване майно   страхується   орендарем  на  користь  того учасника договору оренди,  який  бере  на  себе  ризик  випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди. Передача  в оренду майна,  що було застраховане  орендодавцем або    балансоутримувачем,    не    припиняє   чинності   договору страхування.  

Приватизація об'єкта оренди

Приватизація об'єкта  оренди   здійснюється   відповідно   до чинного законодавства. У  разі  приватизації орендованих нежилих приміщень у будинку між новим власником та іншими співкористувачами нежилих  приміщень цього  будинку,  в  тому числі закріплених за ними в установленому порядку на праві повного господарського відання  або  оперативного управління,  повинна  укладатися  угода  про  спільне користування будинком і прибудинковою територією. 

Припинення договору оренди

1. Одностороння відмова від договору оренди не допускається. 2. Договір оренди припиняється в разі:

• закінчення строку, на який його було укладено;

• приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря);

• банкрутства орендаря;

• загибелі об'єкта оренди;

• ліквідації   юридичної   особи,   яка   була   орендарем  або орендодавцем. 

3. Договір оренди може бути розірвано за погодженням  сторін. На  вимогу  однієї  із  сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду,  арбітражного суду у разі  невиконання сторонами  своїх  зобов'язань  та  з  інших підстав,  передбачених законодавчими актами України.

Правові наслідки припинення або розірвання договору оренди

1. У разі розірвання договору оренди,  закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства  орендаря  він зобов'язаний    повернути    орендодавцеві    об'єкт   оренди   на умовах, зазначених  у  договорі  оренди.  Якщо  орендар   допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки,  якщо не доведе,  що погіршення або загибель майна сталися не з його вини. 2. Орендар вправі залишити за собою проведені ним  поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Якщо  орендар  за  рахунок  власних коштів здійснив за згодою орендодавця   поліпшення   орендованого   майна,   які   неможливо відокремити  від  майна  без  заподіяння  йому шкоди, орендодавець зобов'язаний  компенсувати йому зазначені кошти в межах збільшення в результаті цих поліпшень вартості орендованого майна, визначеної в установленому законодавством порядку, яке відбулося в результаті таких  поліпшень, якщо інше не визначено договором оренди.  Вартість поліпшень орендованого  майна,  зроблених  орендарем без  згоди  орендодавця,  які  не  можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає. 3.  У разі припинення договору оренди за обставин, зазначених у  частині  першій  цієї  статті,  орендар  окремого індивідуально визначеного  майна  зобов'язаний  повернути  це майно відповідному підприємству,  господарському  товариству,  створеному  в  процесі приватизації (корпоратизації), або його правонаступнику. У   разі  припинення  за  цих  же  обставин  договору  оренди цілісного  майнового  комплексу  підприємства,  його  структурного підрозділу  орендар  за  згодою  орендодавця передає об'єкт оренди органу,  який до укладення договору оренди здійснював повноваження з   управління  відповідним  майном.  Зазначений  орган  або  його правонаступник зобов'язаний протягом тридцяти днів прийняти об'єкт оренди  в  своє  управління.  

Захист права орендаря на орендоване майно

1. Орендареві забезпечується  захист  його  права  на  майно, одержане   ним   за   договором   оренди,   нарівні  із  захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності. 2. Орендар  може  зажадати  повернення  орендованого  майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним,  відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця.

Відповідальність сторін за невиконання зобов'язань за договором оренди

За невиконання зобов'язань за договором оренди,  в тому числі за  зміну  або  розірвання  договору  в  односторонньому  порядку, сторони несуть відповідальність,  встановлену законодавчими актами України та договором.

Комерційна схема, бізнес-план .

У ринковій економіці бізнес-план є робочим інструментом, використовуваним у всіх сферах підприємництва. Бізнес-план описує процес функціонування фірми, показує, яким чином її керівники збираються досягти своєї мети і завдань, і у першу чергу підвищення прибутковості роботи. Добре розроблений бізнес-план допомагає фірмі зростати, завойовувати нові позиції на ринку, де вона функціонує, складати перспективні плани свого розвитку.

Бізнес-план не є постійним документом; він систематично оновлюється, до нього вносяться зміни, пов'язані як із змінами, що відбуваються усередині фірми, так і на ринку, де діє фірма.

У зв'язку з тим, що бізнес-план є результатом досліджень і організаційної роботи, що має на меті вивчення конкретного напряму діяльності фірми (продукту або послуг) на певному ринку і в організаційно-економічних умовах, що склалися, він спирається на:

а) конкретний проект виробництва певного товару (послуг ), створення нового типу виробів або надання нових послуг (особливості задоволення потреб і так далі);

б) усесторонній аналіз виробничо-господарської і комерційної діяльності організації, метою якої є виділення її сильних і слабких сторін, специфіки і відмінностей від інших аналогічних фірм;

в) вивчення конкретних фінансових, техніко-економічних і організаційних механізмів, використовуваних в економіці для реалізації конкретних завдань.

Бізнес-план є одним із документів, що визначають стратегію розвитку фірми. Він базується на загальній концепції розвитку, детальніше розробляє економічний і фінансовий аспект стратегії, дає техніко-економічне обґрунтування конкретним заходам. Бізнес-план охоплює одну із частин інвестиційної програми, термін реалізації якої зазвичай обмежений термінами середньо - і довгострокових кредитів, що дозволяє дати досить чітку економічну оцінку наміченим заходам

Бізнес-план дозволяє вирішувати цілий ряд завдань, але основними з них є наступні:

а) обґрунтування економічної доцільності напрямів розвитку фірми;

б) розрахунок очікуваних фінансових результатів діяльності, у першу чергу об'єм продаж, прибутку, доходів на капітал;

в) визначення наміченого джерела фінансування реалізації вибраної стратегії, тобто способи концентрації фінансових ресурсів;

г) підбір працівників, які здатні реалізувати даний план.

Кожне завдання може бути вирішене лише у взаємозв'язку з іншими. Основний момент бізнес-плану - концентрація фінансових ресурсів. Саме бізнес-план являється важливий засобом для збільшення капіталу компанії. Процес складання бізнес-плану дозволяє ретельно проаналізувати почату справу у всіх деталях. Бізнес-план служить основою бізнес-пропозиції при переговорах з майбутніми партнерами; він грає важливу роль при запрошенні на роботу основного персоналу фірми.

Таким чином, бізнес-план є не лише внутрішнім документом фірми, але і може бути використаний для залучення інвесторів. Перш ніж ризикнути деяким капіталом, інвестори мають бути упевнені у ретельності опрацювання проекту і обізнані про його ефективність.

Бізнес-план складається з наступних розділів:

1 Можливості фірми (резюме).

2 Види товарів (послуг).

3.Ринки збуту товарів (послуг).

4.Конкуренція на ринках збуту.

5.План маркетингу.

6. План виробництва.

7. Організаційний план.

8. Правове забезпечення діяльності фірми.

9. Оцінка ризиків і страхування.

10. Фінансовий план.

11. Стратегія фінансування.

Розділ “Можливості фірми”.

Об'єм кожного розділу не повинен перевищувати кількох сторінок. Його текст має бути зрозумілим гранично простим, включати мінімум спеціальних термінів.

Резюме повинно дати відповіді майбутнім інвесторам або кредиторам фірми (у тому числі і її акціонерам) на 2 питання: “Що вони отримають при успішній реалізації даного плану?” і “Який ризик втрати ними грошей?”.

Цей розділ повинен розроблятися У самому кінці складання бізнес-плану, коли досягнута повна ясність по всіх останніх питаннях.

У розділі “Можливості фірми (резюме)” визначаються у пріоритетному порядку всі напрямки діяльності фірми, цільові ринки по кожному напрямку і місце фірми на цих ринках. По кожному напрямку встановлюються цілі, до яких фірма прагне, стратегії їх досягнення, що включають перелік необхідних заходів. По кожній стратегії визначаються відповідальні особи.

У цьому ж розділі вміщується інформація, що дає уявлення про фірму, а також всі необхідні дані, що характеризують її комерційну діяльність.

Розділ “Види товарів (послуг)”.

У цьому розділі бізнес-плану описуються всі товари і послуги, які виробляє фірма.

Написанню даного розділу передує значна попередня робота по вибору товарів або послуг, які повинні стати основою бізнесу фірми.

У розділі необхідно дати опис всіх існуючих і нових товарів і послуг, пропонованих фірмою:

1) опис товарів (послуг) пропонуються фірмою;

2) зображення товару (фотографія або малюнок);

3) назва товару;

4) потреби (справжні і потенційні), які задовольняють пропоновані товари, послуги;

5) мінливість попиту на дані товари (послуги);

6) рівень цін на товари (послуги);

7) відповідність товарів (послуг) вимогам законодавства;

8) аналіз ринків і методи продажу;

9) основні переваги і недоліки товарів (послуг);

10) патенти або авторські свідоцтва що захищають особливості пропонованих товарів (послуг) або технології їх виробництва;

11) розміри витрат на виробництво і прибуток від продажу одиниці товару (послуги);

12) основні техніко-економічні показники товарів (послуг);

13) фірмова марка товару

14) організація після продажного обслуговування товарів.

Розділ “Ринки збуту товарів (послуг)”.

Вивчення ринків і дозволяє підприємцеві чітко представити хто купуватиме його товар і де його ніша на ринку.

Спочатку підприємцеві необхідно знайти відповідь на наступні питання:

На яких ринках діє або діятиме фірма? Які типи ринків використовуються фірмою?

Які основні сегменти цих ринків по кожному виду товару (послуги)?

Чи проранжіровані ринки (сегменти ринку), на яких діє або діятиме фірма, по комерційній ефективності і іншим ринковим показникам?

Що впливає на попит на товари (послуги) фірми в кожному з цих сегментів?

Які перспективи зміни потреб покупців у кожному з сегментів ринків?

Як передбачається реагувати на ці зміни?

Яким чином відбувається вивчення потреб і попиту?

Яка загальна і імпортна ємкості кожного національного ринку і використовуваного сегменту по всіх товарах (послугам) фірми?

Які прогнози розвитку ємкості сегментів на кожному з ринків?

Яка реакція ринку на нові товари (послуги)?

Чи проводяться тестування ринку і пробні продажі?

Після відповіді на ці питання в даному розділі бізнес-плану необхідно представити:

Оцінку потенційної ємкості ринку.

Оцінку потенційного об'єму продажів.

Оцінку реального об'єму продажів.

Розділ “Конкуренція на ринках збуту”.

Тут потрібно провести реалістичну оцінку сильних і слабких сторін конкуруючих товарів (послуг) і назвати фірми, що випускають їх, визначити джерела інформації, вказуючи на те які товари є найбільш конкурентоздатними, порівняти конкуруючі товари (послуги) за базисною ціною, характеристиками, обслуговуванням, гарантійними зобов'язаннями і іншими істотними ознаками. Цю інформацію доцільно представити у вигляді таблиці. Слід коротко обґрунтувати наявні достоїнства і недоліки конкуруючих товарів (послуг). Бажано відображувати, які знання про дії конкурентів можуть допомогти вашій фірмі створити нові або покращені товари (послуги).

Ранг фірми і головних конкурентів можна вказувати для наочності по 5- або 10-бальній системі.

Для кожного з цільових ринків треба порівняти транспортні витрати з витратами у конкурентів, якість продуктів і упаковки, зіставити можливості зниження цін, а також мати уявлення про рекламну кампанію і імідж фірм.

Розділ “План маркетингу”.

Розділ, присвячений маркетингу, є одній з найважливіших частин бізнес-плану, оскільки в нім безпосередньо говориться про характер наміченого бізнесу і способи, завдяки яким можна розраховувати на успіх.

Підприємець повинен підготує такий план маркетингу, який здатний будити думку. Він повинен не просто представити концепцію, але “представити” бізнес як привабливу можливість для інвестицій, як кредитний ризик з принадними перспективами.

Крім того, розділ має бути написаний в такій манері, яка була б зрозуміла широкому громадянству ? від менеджерів до членів поради директорів

Історія свідчить, що маркетинг є одним з важливих умов на дорозі фірми до успіху. Багато фірм, що мали спокусливий, дійсно потрібний споживачеві товар, потерпіли невдачу із-за неправильного маркетингу або взагалі відсутності такого. Тому при оцінці бізнес-плану величезна увага буде приділена цьому розділу. Якщо не визначена реальна потреба в товарах або послугах, то жоден талант, жодні капітали не допоможуть фірмі добитися успіху даної області.

Проте при будь-якому бізнесі потрібна підтримка об'єму продажів на рівні, здатному забезпечити його виживання. Тому розумна програма маркетингу грає критично важливу роль і вивчається вельми скрупульозно. Ось основні проблеми, які мають бути розглянуті в цьому розділі:

Визначення попиту і можливості ринку. У цій частині розділу слід обґрунтувати попит на товар (послугу). Часто корисно починати аналіз ринку з представлення загальної картини, що склалася в галузі.

Як не зрідка буває при складанні бізнес-плану, якість відповідної інформації залежить від витраченої на її збір енергії. До хороших джерел подібних даних належать торгівельні асоціації, література по торгівлі, галузеві дослідження, думки експертів.

Міра детальності і аргументи, які слід привести, залежать від частки ринку, яку потрібно завоювати для досягнення успіху

Конкуренція і інші зовнішні чинники. Майже напевно на діяльність фірми робитимуть вплив зовнішні чинники, які воно здатне контролювати лише в незначній мірі або взагалі не здатне робити це. Найбільш значною з них є конкуренція.

Міра конкуренції. Метою в даному випадку є розгляд того, що може скласти справжню конкуренцію і у відповідь реакцію на неї

Майбутні джерела конкуренції. Тоді як деякі (зазвичай старі) виробництва перебувають в стані стабільності і розвиваються поступово, є безліч динамічних ринків, які знаходяться в стані швидкої і безперервної зміни. По рій можна передбачити такі зміни в структурі ринку. Заклопотаність з приводу майбутньої конкуренції особливо важлива при розробці нового продукту або послуги, коли велика вірогідність появи “імітаторів” в новій галузі.

Стратегія маркетингу. Визначивши відповідний ринок і його можливості, необхідно зупинитися на тому, як планований бізнес використовуватиме ці можливості. Має бути представлена стратегія маркетингу, що пояснює як бізнес організовує проведення своїх планів в життя для досягнення бажаного об'єму продажів. Для цього необхідно приділити увагу кожному з найважливіших інструментів маркетингу, що є у розпорядженні компанії.

Стратегія збуту і розподілу. Необхідно визначити як бізнес має намір довести свої товари і послуги до споживача. Чи вдасться до власної служби збуту або ж будуть використані дилери, дистриб'ютори, посередники?

В деяких випадках організація мережі з продажу і поширення товару є порівняно нескладною справою і потрібно освітити лише основні моменти. У інших же дати детальніший опис.

Стратегія ціноутворення. Одним з найважливіших елементів плану маркетингу є ціноутворення. Ціна пов'язана з такими чинниками маркетингу, як характеристика і образ товару і фірми і ін. Ціна на товар повинна мати безпосередній зв'язок з його якістю. Поважно, аби ціни належним чином відображали рівень якості і імідж фірми, який вона хоче створити для своєї продукції.

Слід також розглянути політику знижок і зміни цін, а також вплив цінової стратегії в цілому на валовий прибуток.

Реклама, зв'язки з громадськістю, просування товару. Багато початківців або фірми, що знаходяться на ранній стадії розвитку, не володіють значними засобами для реклами, якщо взагалі їх мають. Підприємці, наприклад, можуть встановлювати контакти з місцевими засобами інформації, які часто пишуть про новий бізнес в окрузі. Таким чином можна отримати безкоштовну рекламу.

За наявності служби зв'язків з громадськістю (public relations) її завданнями є:

Систематичне створення сприятливого відношення до фірми широких мас населення;

Здійснення торгівельних презентацій;

Проведення інституційної реклами;

Надання консультаційних послуг.

Розділ “План виробництва”.

Цей розділ готується лише тими підприємцями, які готуються зайнятися виробництвом товарів. При написанні слід відповісти на наступні питання:

Де виготовлятимуться товари ? на тому, що діє або новостворюваному підприємстві?

Наскільки вдало вибрано місце розташування фірми, виходячи з близькості до ринку, постачальників, доступності робочої сили, транспорту і т.д.?

Які виробничі потужності буде потрібно і як вони вводитимуться рік від року?

Які основні засоби буде потрібно для організації виробництва? Яка динаміка їх зміни на перспективу?

Які можливі скрути при організації виробництва?

Де, у кого і на яких умовах купується сировина?

Схема виробничих потоків.

Схема виробничих потоків.

Чи передбачена охорона довкілля?

Які будуть витрати виробництва? Динаміка їх зміни?

Розділ “Фінансовий план”.

Цей розділ необхідно присвятити планеруванню фінансового забезпечення діяльності фірми з метою найбільш ефективного використання наявних грошових коштів.

У цьому розділі необхідно розробити сукупність наступних планово-звітних документів:

Оперативний план (звіт).

План (звіт) доходів і витрат.

План (звіт) руху грошових коштів.

Балансовий звіт (план).

Подібний перелік документів не зовсім звичний для українських підприємців, але він відповідає вимогам світової практики, яка спирається на декілька іншу систему бух обліку.

Оперативний план (звіт) відображає за кожен період результати взаємодії фірми і її цільових ринків по кожному товару і ринку. Цей документ повинен розроблятися службою маркетингу.

План (звіт) про доходи і витрати по виробництву товарів показує, чи отримає фірма прибуток від продажу кожного з товарів. Цей документ розробляється економічною службою фірми по кожному з товарів.

План (звіт) про рух грошових коштів показує процес вступів і витрачання грошей в процесі діяльності фірми. Він розробляється фінансовою службою фірми.

Балансовий звіт підводить підсумки економічної і фінансової діяльності фірми за звітний період. Він зазвичай розробляється бухгалтерією.

У вказаних планово-звітних документах відбиваються плановані і фактичні величини показників за звітний період. Тривалість планово-звітних періодів залежно від конкретних умов може змінюватися в межах: місяць, квартал, пів року, рік.

Розглянемо зразковий склад показників і форму їх вистави в оперативному плані (звіті). Ці показники визначаються по кожному товару або послузі, що дозволяє порівнювати їх між собою по економічній ефективності .К ним відносять: ринковий потенціал фірми в одиницях даного товару, вартість товару, об'єм продажів, доля фірми в галузевому ринку по даному товару, кількість товарів в одиницях вироблених фірмою, запаси даного товару на складах на кінець звітного періоду.

Ця сукупність показників покликана дати уявлення керівництву фірми про ту частку ринку, яка завойована фірмою по кожному товару і яку передбачається завоювати в майбутньому періоді.

Другим документом був названий план (звіт) про доходи і витрати. Структура цього звіту досить проста. У нього зазвичай включають наступні показники: виручка від продажів даного товару, виробничі витрати на нього, загальновиробничі витрати по статтях, податки і відрахування, чистий прибуток, прибуток залишається у розпорядженні фірми.

За даними цього плану (звіту) можна встановити, чи приносить фірмі прибуток даний товар, можна порівняти різні товари по прибутковості з тим, аби прийняти рішення про доцільність їх подальшого виробництва.

Завершальним документом є балансовий звіт. У нім міститься повний перелік активів фірми і пасивів. Цей документ показує чисту вартість і ліквідність фірми. Кредитори, як правило, запрошують балансовий звіт. Останній також необхідний при подачі податковій декларації.

Комерційний розрахунок і ризик.

Комерційні розрахунки на фірмі виробляють в комерційних відділах бухгалтерами. Вони полягають в аналізі і розрахунків доходів і витрат фірми,вигоди від операцій, клієнтів, прибутки, податки,прибутки, що залишається у розпорядженні фірми,тобто показники планів( звітів ).

Здійснення підприємництва у його будь-якому вигляді пов'язано з ризиком, який прийнято називати господарським, або підприємницьким . У зв'язку з розвитком ринкових стосунків підприємницьку діяльність у нашій країні доводиться здійснювати в умовах наростаючої невизначеності ситуації і мінливості економічного середовища. Це означає, що виникає неясність і невпевненість у здобутті очікуваного кінцевого результату, а отже, зростає ризик, тобто небезпека невдачі, непередбачених втрат. Особливо це властиво початковим стадіям освоєння підприємництва.

Ринок є перш за все економічна свобода. Над підприємцем можуть підноситися лише закон і встановлювані ним обмеження. Державне регулювання в умовах ринку зводиться переважно до встановлення норм здійснення підприємницької діяльності і до податкової системи. Все інше визначається виробником і споживачем, їх волею, а якоюсь мірою складається випадковим чином.

За економічну свободу доводиться платити. Адже свободі одного підприємця супроводить одночасно і свобода інших підприємців, які можуть купувати або не купувати його продукцію, пропонувати за неї свої ціни, продавати йому за певними цінами, диктувати свої умови операцій.

При цьому природно, що ті, з ким доводиться вступати у господарські відносини, прагнуть перш за все до своєї вигоди, а вигода одних може стати збитком для інших. До того ж підприємець-конкурент взагалі схильний витіснити свого опонента з ринку.

Отже, хочемо ми того або не хочемо, але, освоюючи підприємництво, нам доведеться мати справу з невизначеністю і підвищеним ризиком. Завдання справжнього підприємця, господарника нового типа полягає не в тому, аби шукати справу з результатом, що свідомо передбачається, справа без риски.

При такому підході у ринковій економіці можна взагалі залишитись зовні поділу і без роботи. Треба не уникати неминучих,ризиків а вміти відчувати ризик, оцінювати його міру і не переходити за допустимі межі.

Із сказаного виходить перше правило поведінки підприємця: не уникати ризиків, а передбачати їх, прагнучи понизити до можливо нижчого рівня.

При оцінці ж підприємницьких ризиків перш за все оцінити міри небезпеки і потенційних збитків в умовах конкретної операції супроводжуючих ці видів діяльності.

Підприємець вимушений вивчати ризик, що виникає при виробництві, закупівлі, продажу продукції і при всіх інших видах діяльності підприємства. З метою запобігання ризику.

Господарські керівники всіх рівнів знають, що таке виробничий, збутовою, постачальницький ризик в плановій економіці. Але це не той або зовсім не той ризик, що в економіці ринкового типа.

У директивній економіці доводилося мати справу з ризиком невиконання державного плану, порушень договірних зобов'язань, недопостач продукції і так далі, обумовлених найчастіше недотриманням правив і норм господарської діяльності. У ринковій економіці первинними елементами риски є непередбачена кон'юнктура ринку, попиту цін і поведінки споживача.

Під господарським (підприємницьким) розумітимемо ризик, що виникає при будь-яких видах діяльності, пов'язаних з виробництвом продукції, товарів, послуг, їх реалізацією, товарно-грошовими, і фінансовими операціями, комерцією, здійсненням соціально-економічних і науково-технічних проектів.

Інакше кажучи, ризик є загроза того, що підприємець зазнає втрат у вигляді додаткових витрат понад передбачених прогнозом, програмою його дій, або отримає доходи нижче за тих, на які він розраховував.

Підкреслю ще раз: при встановленні підприємницької риски треба розрізняти поняття “витрату”, “збитки”, “втрати”. Будь-яка підприємницька діяльність неминуче пов'язана з витратами, тоді як збитки мають місце при несприятливому збігу обставин, прорахунках і представляють додаткові витрати понад намічені.

Сказане вище характеризує категорію “ризик” з якісного боку, але створює основу для перекладу поняття “Підприємницький ризик” в кількісне. Дійсно, якщо ризик - це небезпека втрати ресурсів або доходу, то існує його кількісна міра, визначувана абсолютним та відносним рівнем втрат.

У абсолютному вираженні ризик може визначатися величиною можливих втрат в матеріально-речовому (фізичному) або вартісному (грошовому) вираженні, якщо лише збиток піддається такому виміру.

У відносному вираженні ризик визначається як величина можливих втрат, віднесена до деякої бази, у вигляді якої найзручніше приймати або майновий стан підприємця, або загальні витрати ресурсів на даний вид підприємницької діяльності, або очікуваний дохід (прибуток) від підприємництва.

Стосовно підприємства як база для визначення відносної величини риски доцільно брати вартість основних фондів і оборотних коштів підприємства або намічені сумарні витрати на даний вид підприємницької діяльності, маючи на увазі як поточні витрати, так і капіталовкладення, або розрахунковий дохід (прибуток).

Втратами вважатимемо зниження прибули, доходу порівняно з очікуваними величинами. Підприємницькі втрати - це в першу чергу випадкове зниження підприємницького прибутку.

Саме величина таких втрат і характеризує міру риски. Значить, аналіз риски пов'язаний перш за все з вивченням втрат.

Втрати, які можуть бути в підприємницькій діяльності, доцільно розділяти на матеріальних, трудових, фінансових, втрати часу, спеціальні види втрат.

Матеріальні види втрат виявляються в непередбачених підприємницьким проектом додаткових витратах або прямих втратах устаткування, майна, продукції, сировини, енергії і так далі По відношенню до кожного окремого з перерахованих видів втрат застосовні свої одиниці виміру Матеріальні види втрат виявляються в непередбачених підприємницьким проектом додаткових витратах або прямих втратах устаткування майна, продукції, сировини, енергії і так далі По відношенню до кожного окремого з перерахованих видів втрат застосовні свої одиниці виміру, тобто у фізичних одиницях ваги, об'єму, площі і ін.

Для досить значної кількості матеріальних ресурсів, вартість яких заздалегідь відома, втрати відразу можна оцінювати в грошовому виразів.

Трудові втрати представляють втрати робочого часу, викликані випадковими, непередбаченими обставинами. У безпосередньому вимірі трудові втрати виражаються в людино-годинах, людино-дні або просто годиннику робочого часу.

Переклад трудових витрат у вартісний, грошовий перерахунок здійснюється шляхом множення праце годин на вартість (ціну) однієї години.

Фінансові втрати - це прямий грошовий збиток, пов'язаний з непередбаченими платежами, виплатою штрафів, сплатою додаткових податків, втратою грошових коштів і коштовних паперів

Крім того, фінансові втрати можуть бути при недоотриманні або нездобутті грошей з передбачених джерел, при неповерненні боргів, несплаті покупцем поставленої йому продукції, зменшенні виручки унаслідок зниження цін на тих, що реалізовуються продукцію і послуги.

Особливі види грошового збитку пов'язані з інфляцією, зміною валютного курсу рубля, додатковою до узаконеного вилученням засобів підприємств до державного (республіканський, місцевий) бюджету.

Разом з остаточними, безповоротними можуть бути і тимчасові фінансові втрати, обумовлені заморожуванням рахунків, невчасною видачею засобів, відстроченням виплати боргів.

Втрати часу існують тоді, коли процес підприємницької діяльності йде повільніше, ніж було намічене. Пряма оцінка таких втрат здійснюється в годиннику, днях, тижнях, місяцях запізнювання в здобутті наміченого результату. Аби перевести оцінку втрат часу у вартісний вимір, необхідно встановити, до яких втрат доходу, прибули від підприємництва здатні наводити випадкові втрати часу.

Спеціальні види втрат виявляються у вигляді нанесення збитку здоров'ю і життю людей, довкіллю, престижу підприємця, а також унаслідок інших несприятливих соціальних і морально-психологічних наслідків. Найчастіше спеціальні види втрат украй важко визначити в кількісному, тим більше у вартісному вираженні.

При проведенні комплексного аналізу вірогідних втрат для оцінки риски поважно не лише встановити всі джерела риски, але і виявити, які джерела переважають.

Аналізуючи перераховані вище види втрат, необхідно розділити вірогідні втрати на тих, що визначають і побічні, виходячи з найзагальнішої оцінки їх величини.

Особливе місце займають втрати підприємця, обумовлені недобросовісною або неспроможністю компаньйонів. Ризик виявитися обдуреним в операції або зіткнутися з неплатоспроможністю боржника, безповоротністю боргу, на жаль, досить реальний.

На закінчення ще раз можна відзначити, що методи аналізу і оцінки підприємницької риски багато в чому ще належить розробляти, створювати. На жаль, в нашій економічній науці і практиці господарювання, по суті, відсутні загальновизнані теоретичні положення про господарський ризик. Украй слабо розроблені методи оцінки риски стосовно тих або інших виробничих ситуацій і видів діяльності, відсутні поширені практичні рекомендації про дороги і способи зменшення і запобігання рисці.

Відзначу, що теорія підприємницької риски лише частково склалася і в країнах з ринковою економікою, що сформувалася. Але там є величезний досвід ризикового підприємництва, що супроводжується наочно видимими прикладами процвітання і краху, підйому і банкротства залежно від умілої і невмілої поведінки, а частково і везіння в реальній обстановці риски.

Стійкість і накопичення капіталу .

Фінансовий результат - кінцевий економічний висновок господарської діяльності підприємства, виражений у формі прибутку. Прибуток - найважливіший показник, що характеризує діяльність всього колективу підприємства.

Попередня оцінка фінансового положення підприємства здійснюється на підставі даних бухгалтерського балансу, “Звіту про фінансові результати і їх використання ", а також " Додатка до балансу підприємства ".

На даній стадії аналізу формується первинне уявлення про діяльність підприємства, виявляються зміни у складі майна підприємства і їх джерелах, встановлюються взаємозв'язки між показниками, тобто виробляємо аналіз платоспроможності і ліквідності підприємства.

Одним з найважливіших критеріїв фінансового положення підприємства є оцінка його платоспроможності, під якою прийнято розуміти здатність підприємства розраховуватися по своїх довгострокових зобов'язаннях. Отже, платоспроможним є те підприємство, в якого активи більші, ніж зовнішні зобов'язання.

Здатність підприємства платити по своїх короткострокових зобов'язаннях називається ліквідністю. Інакше кажучи, підприємство вважається ліквідним, якщо воно в змозі виконати свої короткострокові зобов'язання, реалізовуючи поточні активи.

Виходячи із сказаного, в практиці аналітичної роботи використовують цілу систему показників ліквідності (див. таблицю в кінці глави). Розглянемо найважливіші з них.

Коефіцієнт абсолютної ликвідности показує, яку частину короткострокової заборгованості підприємство може погасити найближчим часом. Нормальне обмеження цього коефіцієнта наступне: Кал ( 0.2 : 0.5

Коефіцієнт критичної ліквідності (проміжний коефіцієнт покриття) - визначається як відношення грошових коштів, коштовних паперів і дебіторської заборгованості до короткострокових зобов'язань . Цей показник характеризує, яка частина поточних зобов'язань може бути погашена не лише за рахунок готівки, але і за рахунок очікуваних вступів за відвантажену продукцію, виконані роботи або надані послуги. Нормативне обмеження для коефіцієнта критичної ліквідності Ккл(1.

Коефіцієнт поточної ліквідності (коефіцієнт покриття) є відношенням всіх поточних активів до короткострокових зобов'язань . Він дозволяє встановити, в якій кратності поточні активи покривають короткострокові зобов'язання. У загальному випадку нормальними вважаються значення цього показника, що знаходяться в межах 2.

Іншим показником, що характеризує ліквідність підприємства, є оборотний капітал, який визначається як різниця поточних витрат і короткострокових зобов'язань. Іншими словами, підприємство має оборотний капітал до тих пір, поки Поточні активи перевищують короткострокові зобов'язання (або в цілому до тих пір, поки воно ліквідне).

В зв'язку з цим корисно визначити, яка частина власних джерел засобів вкладена в найбільш мобільні активи. Для цього розраховується так званий коефіцієнт маневреності.

Також, разом з коефіцієнтом маневреності доцільно використовувати Коефіцієнт співвідношення власних і позикових засобів. Він є частне від ділення всієї суми зобов'язань по притягнених позикових засобах до суми власних коштів. Він вказує, скільки позикових засобів залучило підприємство на один рубель вкладених в активи власних засобів.

Важливе значення для оцінки ефективності діяльності підприємства має динаміка величини фондів спеціального призначення (накопичення і вжитки). При цьому аналіз повинен враховувати різну функціональну роль вказаних фондів в механіці фінансування діяльності підприємства. Тому аналіз слід вести окремо в частини коштів, що направляються на виробничі потреби (інвестування і поповнення оборотних коштів) і потреби вжитку.

Важливим питанням в аналізі структури джерел засобів є оцінка раціональності співвідношення власних і позикових засобів.

Залучення позикових засобів дозволяє підприємству сплатити термінові зобов'язання, а також є способом розширення своєї діяльності. При цьому слід мати на увазі, що використання окремих видів позикових засобів (позики банку, позики, кредиторська заборгованість постачальникам і т.д.) мають для підприємства різну вартість. В обов'язковому порядку відсотки за користування позиковими засобами виплачуються по позиках банку. Плата по банківських відсотках відноситься на собівартість продукції і на чистий прибуток.

При розрахунках з поставщиками і підрядчиками плата за тимчасове користування засобами кредиторів, як правило, не береться, хоча в разі невчасної оплати підприємству доведеться заплатити пені (у відсотках від суми договору) за кожен день прострочення. В умовах широкий поширеного в нашій країні порядку попередньої оплати продукції додатковим безкоштовним джерелом фінансування багатьох підприємств-товаровиробників сталі суми коштів, що поступають від їх покупців. При цьому практика показує, що розривши між часом вступи грошей на розрахунковий рахунок підприємства і часу відвантаження у багатьох випадках вимірюються місяцями.

Фінансове положення підприємства знаходиться в безпосередній залежності від того, наскільки швидко засоби, вкладені в активи, перетворюються на реальні гроші.

Для цього проводять . Аналіз Оборотності Оборотних Коштів, аналіз руху грошових коштів

Існує і використовується система показників ефективності діяльності, серед них коефіцієнт рентабельності активів (майна). Цей коефіцієнт показує, який прибуток отримує підприємство з кожного рубля, вкладеного в активи. Показник прибули на вкладений капітал, званий також рентабельністю власного капіталу Інший важливий коефіцієнт - рентабельність реалізованої продукції, - (рентабельність продажів) Значення цього коефіцієнта показує, який прибуток має підприємство з кожного рубля реалізованої продукції. Тенденція до його зниження дозволяє передбачити скорочення попиту на продукцію підприємства.

Зниження коефіцієнта рентабельності реалізованої продукції може бути викликане змінами в структурі реалізації, зниження індивідуальної рентабельності виробів, що входять в реалізовану продукцію, і ін.

Коефіцієнти стійкості підприємства

Показник Призначення Розрахункова формула і джерела інформації 1. Коефіцієнт незалежності Характеризує долю власних джерел в загальному об'ємі джерел Джерела власних засобів * 100 / Валюта баланс-нетто 2. Коефіцієнт фінансової стійкості Показує питому вагу тих джерел фінансування, які можуть бути використані тривалий час Джерела власних засобів + довгострокові позикові засоби * 100 / Валюта баланс-нетто 3. Коефіцієнт фінансування Показує, яка частина діяльності підприємства фінансується за рахунок власних засобів Власні джерела / позикові джерела 4. Коефіцієнт інвестування (власних джерел) Показує, в якій мірі джерела власних засобів покривають вкладені інвестиції Джерела власних засобів * 100 / Основні засоби і інші вкладення 5. Коефіцієнт інвестування ( власних джерел і довгострокових кредитів) Вказує, наскільки власні джерела і довготермінові кредити формують інвестиції підприємства Джерела власних засобів + довгострокові кредити * 100 / Основні засоби і інші вкладення

При аналізі фінансової діяльності фірми за допомогою цих коефіцієнтів можна зробити вивід :

Якщо значення всіх коефіцієнтів вище приведених значень, то фірма працює ефективно;

Якщо значення якого-небудь показника нижче приведених значень, то він має бути під постійним контролем керівництва фірми;

У випадку якщо більшість коефіцієнтів знаходяться нижче приведених рівнів необхідно серйозно проаналізувати всю фінансову діяльність фірми.

Комерційний інтерес

Отже, метою ради якої підприємець займається своєю часом нелегкою працею є прибуток. Фінансові підсумки діяльності підприємства знаходять своє вираження в прибутку, величина якого складає частину грошової виручки, рівну різниці між вартістю продукції в оптових цінах і повною собівартістю реалізованої продукції.

Розподіл прибутку здійснюється в інтересах: забезпечення стимулюючої ролі прибули в досягненні високих кількісних і якісних показників виробництва; використання прибули як важливе джерело фінансування капітальних вкладень, формування власних оборотних коштів; посилення матеріальної зацікавленості підприємств в повнішому виявленні внутрішніх резервів.

Найнятий робітник як реалізатор ідей підприємця також відноситься до групи суб'єктів підприємницького процесу. Саме від нього залежить ефективність і якість реалізації підприємницької ідеї.

Відомо, що кожному економічному суб'єктові властиві свої власні інтереси. Що стосується підприємця і найнятого робітника, то частина їх планів збігається (чим вище прибуток, тим вище заробітна плата, наприклад), а частина носить полярно протилежний характер (підприємець не зацікавлений у високій оплаті праці, а найнятий робітник зацікавлений). У таких випадках сторони вимушені йти на пошук компромісних варіантів, що загалом і складає основу взаємин цих двох суб'єктів підприємницького процесу.

В рамках таких взаємин підприємець позначає для себе певні проблеми в своїй повсякденній діяльності і прагне вирішити їх з найбільшим ефектом. Які ж це проблеми?

Перш за все, підбір кадрів потрібної спеціалізації і потрібного в рівня кваліфікації. Ця проблема вирішується двома можливими дорогами:

• підготовка таких кадрів на власній інформаційній і фінансовій базі (але така дорога не завжди ефективна із зрозумілих причин);

• залучення кадрів, зайнятих в інших підприємницьких або виробничих структурах, для чого потрібне створення для працівників кращих, привабливіших .

Іншою проблемою виступає необхідність залучення найнятого робітника в інтерес підприємницької структури. При цьому розрізняють дві форми:

• залучення найнятого робітника до виробничого інтересу підприємницької структури;

• залучення найнятого робітника до комерційного інтересу фірми.

Перша форма властива європейській системі організації праці, коли кожен найнятий робітник точно знає свої виробничі функції і виконує їх з властивою йому умілістю.

Друга форма характерна для японо-американскій системи організації праці, коли кожен найнятий робітник зацікавлений не лише в належного виконання своїх виробничих функцій, але і стурбований загальним результатом діяльності підприємницької структури. Ця форма залучення працівника є, звичайно, ефективнішою в порівнянні з першою і найпривабливішою як з точки зору підприємця, так і з точки зору суспільства.

Форма залучення найнятого робітника в інтерес підприємницької структури залежить від використовуваної підприємцем системи оплати праці. На сьогоднішній розрізняють наступні :

Тверда гарантована заробітна плата

Тверда гарантована заробітна плата з щомісячною (щоквартальною або щорічною) премією

Відрядна заробітна плата.

З використанням коефіцієнта ефективності.

Відрядно-преміальна заробітна плата.

Тарифна заробітна плата.

Почасова заробітна плата.

Правда, всі ці форми оплати праці сприяють залученню працівника лише до виробничого (але не в комерційний) інтересу фірми. Для працівника в такій ситуації головне ? виконати належним чином свої обов'язки а який буде загальний результат діяльності фірми, підприємства, колективу, для нього не так поважно.

Для залучення працівника до комерційного інтересу фірми поважно створити таку ситуацію, коли працівник одночасно буде зацікавлений як в своїх особистих результатах, так і в результатах колективної діяльності. Такий двоякий інтерес працівника можна стимулювати лише одним-єдиним засобом ? встановленням прийнятного рівня заробітної плати.

Комерційна таємниця

У нових ринково-конкурентних умовах виникає маса проблем, пов'язаних із забезпеченням безпеки не лише фізичних і юридичних осіб, їх майнової власності, але і підприємницької (комерційною) інформації, як вигляду інтелектуальної власності. Для захисту підприємницьких інформаційних потоків від різного роду посягань використовуються як правові, так і спеціальні заходи, а в необхідних випадках комплексне їх вживання.

Підприємницька (комерційна) діяльність тісно взаємозв'язана із здобуттям, накопиченням, зберіганням, обробкою і використанням всіляких інформаційних потоків. Виникає питання: чи вся ця інформація підлягає захисту або лише окремі її групи? Якщо ж для захисту виділяється лише певна група інформації, то по яких критеріях (властивостям) ?

Відповідаючи на поставлені питання, слід підкреслити, захисту підлягає не вся інформація, а лише та, яка представляє цінність для підприємця. При визначенні цінності підприємницької інформації необхідно керуватися такими критеріями (властивостями), як корисність, своєчасність і достовірність відомостей, що поступили.

Корисність інформації полягає в тому, що вона створює суб'єктові вигідні умови для ухвалення оперативного рішення і здобуття ефективного результату.

У свою чергу, корисність інформації залежить від своєчасного їх доведення (здобуття) до суб'єкта підприємництва. Наприклад, із-за невчасного вступу корисних за своїм змістом відомостей упускається можливість укласти вигідну торгівельну або іншу операцію. Результат - час упущений, інформація втрачає свою корисність.

Підприємницька інформація, циркулююча в ринково-конкурентній сфері діяльності, підрозділяється на технічну, організаційну, комерційну, фінансову, рекламну, про попит-пропозицію, конкурентів, кримінальну обстановку і ін. Перш ніж приймати заходи до захисту певної інформації, необхідно уточнити наступні питання:

1Які відомості не можна приховувати, захищати від доступу до них (від кого?);

2.Які відомості невигідно приховувати (чому?);

3.Які відомості підлягають охороні (ким і від кого?)

Відповідь на перше питання можна знайти в постанові “Про перелік відомостей, які не можуть складати комерційну таємницю ”. До них відносяться:

- організаційні відомості (статут і засновницькі документи підприємства, реєстраційні посвідчення, ліцензії, патенти);

- фінансові відомості (документи про числення і сплату податків, інших платежів, передбачених законом, документи про стан платоспроможності);

- відомості про штат і умови діяльності (число і склад тих, що працюють, їх заробітна плата, наявність вільних місць, вплив виробництва на природне середовище, реалізація продукції, що заподіює шкоду здоров'ю населення, участь посадових осіб в підприємницькій діяльності, порушення антимонопольного законодавства);

- відомості про власність (розмірах майна, грошових коштах, вкладеннях платежів в коштовні папери, облігації, позики, до статутних фондів спільних підприємств).

не цілком визначеним залишається питання про той, кому підприємець зобов'язаний пред'являти на вимогу перераховані відомості? В той же час, виходячи з характеристики інформації, можна передбачати, що претендувати на ознайомлення з цими відомостями можуть в межах своєї компетенції:

- прокурор в порядку нагляду і в інших випадках, наданих йому законом;

- правоохоронні органи у збудженій кримінальній справі;

- податкові служби (управління);

- аудиторські фірми (на прохання самого власника);

- профспілки;

- державні підприємства (установи);

- санепідемстанції;

- екологічні організації;

- підприємницькі підприємства і приватні особи, вступаючи з ним в операцію.

Даний перелік не є вичерпним.

Вказані відомості не є предметом захисту від ознайомлення з ними третіх осіб, але це не виключає їх охорони від загально кримінальних злочинів.

Друга група відомостей характеризується тим, що її невигідно приховувати від оточення самому підприємцеві. Це стосується перш за все рекламної інформації. Без реклами в господарській діяльності важко добитися ефективного результату, особливо в умовах жорсткої конкуренції. Практично реклама широко починає входити в наше життя. Проте пропаганда і широке поширення реклами мають не лише позитивну, але і негативну сторону для підприємця. Суть в тому, що рекламна інформація стає надбанням не лише законослухняних громадян (на яких вона і розрахована), але і злочинних елементів. Підприємницька інформація, що рекламується в газетах, в журналах, по телебаченню, радіо допомагає злочинцям вийти на об'єкт майбутнього посягання, вивчити його слабкі (уразливі, наприклад, для закону окремі види діяльності, різного роду махінації) сторони, а потім прийняти рішення, яким способом отримати для себе від нього вигоду.

Підприємець, що рекламує свою діяльність, має бути готовий до можливого посягання і своєї у відповідь дії. Деякі з них, в подібних ситуаціях, намагаються знайти захист від злочинців у таких же злочинців, але з іншого угрупування. У результаті, заплутавшись із злочинним світом, попадають під їх повний вплив, а інколи позбавляються своїх підприємств (фірм).

Доцільніше все ж захист шукати не у тих же злочинців, а в службах по боротьбі з організованою злочинністю (міліції або органів держбезпеки), приватних розшукових організаціях.

Отже, підприємець, що рекламує свою діяльність, повинен знати, з якими перешкодами він може зіткнутися, і як він зможе їх здолати в своїй конкретній ситуації. Не вихід з даного положення і конспірація підприємницької діяльності, як намагаються це робити деякі фірми. Без клієнтури, залежно від видів господарювання, вони не матимуть необхідного прибутку. Вихід один - забезпечити свою безпеку за допомогою державних і приватних форм захисту.

До третьої групи відомостей відносяться ті, які представляють господарську цінність для підприємця, і на них не поширюється законний доступ третіх осіб. З поняттям коштовної інформації ми вже визначилися. Проблема полягає в тому, хто і як повинен забезпечити збереження інформації.

Порядок Віднесення Відомостей До Комерційної Таємниці Підприємства.

Першим питанням, яке необхідно вирішити при організації охорони комерційної таємниці, є визначення круга відомостей, складових комерційну таємницю, а також можливий розподіл їх по категоріях важливості залежно від їх цінності для підприємства, характеру і розміру збитку, який може бути нанесений підприємству при розголошуванні цих відомостей. До вирішення цієї проблеми слід личити особливо ретельно. Якщо які-небудь дані, прямі або непрямі, будуть упущені з уваги, то всі заходи, що приймаються, можуть виявитися неефективними. З іншого боку, зайві заходи по обмеженню доступу до інформації ускладнять роботу і приведуть до невиправданих економічних витрат. Правильна організація виділення і захисту комерційної таємниці повинна не лише не заважати роботі