2.1. Паливно-енергетичний комплекс (пек)

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – це міжгалузева система, що розроблюється на основі видобутку палива і виробництва енергії, та транспортування, розподілу і використання. До складу ПЕК входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова), електроенергетика, а також виробнича інфраструктура (магістральні високовольтні лінії електропередачі і трубопроводів).

Від розвитку паливно-енергетичного комплексу залежать темпи, масштаби і техніко-економічні показники виробництва промисловості, сільського господарства, транспорту. Освоєння паливно-енергетичних ресурсів у межах економічних районів є основою формування і подальшого розвитку їх промислових комплексів. Кінцева мета функціонування ПЕК – надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.

Виходячи з цього, стає очевидно, що прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов’язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконалення енергетичного балансу за обов’язковим врахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Всебічна інтенсифікація виробництва ставить перед паливно-енергетичним комплексом нові завдання, збільшує його роль у прискоренні темпів економічного зростання, у підвищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню її енерго- та електрозброєності.

Паливно-енергетичний комплекс України розвивається в умовах поступового зниження видобутку палива. Видобуток основних їх видів в умовному обчисленні в останні роки зменшується, а власні ресурси становлять 30-40% до потреби. Це зумовлює збільшення ввозу всіх видів палива для потреб народного господарства.

Паливно-енергетичний баланс (ПЕБ) складається з прибуткової і витратної частини. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива – вугілля, газу, нафти, торфу, дров (природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів, які включають виробництво електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) і атомних (АЕС) електростанціях. Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру, сонця, геотермальна та ін.), а також відбір газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.

Друга частина балансу (витратна) включає споживання енергетичних ресурсів.

В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ – 25%. Разом з тим, як вже відмічалось в споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу (47%).

Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енергетичних ресурсів переважає вугілля, то в структурі споживання провідна роль належить природному газу.

Україна належить до держав, що недостатньо забезпечені власними енергоресурсами, окремими видами – лише на 20-30% і тільки вугіллям – приблизно на 100%. Водночас вона має найбільш енергомістку економіку. Споживання умовного палива на душу населення у нас становить приблизно 6,5 т., тоді як у розвинених країнах тільки 4,2-5,5 т.

Вугільна промисловість – це базова галузь для розвитку електроенергетики, коксохімії, металургії.

Головним районом видобутку вугілля в Україні є Донецький. Площа Донбасу становить 53 тис. км². Найбільші поклади твердого палива зосереджені у центральній і північній частині Донецької та південній частині Луганської областей. Значні вугленосні площі освоєні у Західному Донбасі (Дніпропетровська область). Майже половина промислових запасів вугілля припадає на коксівне. Цінним енергетичним паливом є антрацит. Поклади коксівного вугілля знаходяться у центральній частині Донецької області та у Краснодонському і Кадіївському районах Луганської області; поклади антрацитового вугілля залягають переважно у Луганській області.

За собівартістю донецьке вугілля дороге. Однією з причин високої собівартості є глибоке залягання пластів (понад 1000 м) та незначна їх потужність (від 0,45 м до 1,0 м).

Важливою паливно-енергетичною базою на заході України є Львівсько-Волинський вугільний басейн. Площа басейну близько 10 тис. км². Глибина залягання вугілля від 300 до 500 м, потужність пластів – до 1 м. Із шести відомих у басейні родовищ розробляється лише Міжрічинське, Волинське і Забугське. Вугілля басейну газове, довгополум’яне, придатне переважно для використання на теплових електростанціях, а також для поглибленої хімічної переробки.

Основним районом залягання бурого вугілля на Україні є Дніпропетровський буровугільний басейн – це Кіровоградська (Олександрія), Черкаська (Ватутіна), Житомирська (Коростишев) області. Вугілля видобувають переважно відкритим способом, є також ряд шахт. Вугілля має високу вологість, відносно низьку теплотворну здатність і не перевозиться на великі відстані, а споживається в районах видобутку. Розвиток видобутку бурого вугілля забезпечує місцеві потреби у паливі і позитивно впливає на територіальну організацію виробництва.

Нафтова, нафтопереробна і газова промисловість. Нафту і природний газ в Україні видобувають у трьох регіонах: на Прикарпатті, в областях Лівобережжя та Причорномор’я.

Найдавнішим районом видобутку нафти є Прикарпатський – Долинське, Пітківське, Альхівське та ін., родовища в Івано-Франківській області. Однак домінуючу роль у видобутку нафти в 60-х роках взяв на себе район Дніпровсько-Донецької западини лівобережжя України. Основні родовища нафти зосереджені у Полтавській, Сумській і Чернігівській областях. Найбільшим центром видобутку нафти тут є Анастасіївське родовище біля м. Ромни в Сумській області. Нафта багата на легкі фракції і має високу якість, в родовищах залягає також велика кількість попутного горючого газу.

Промислові родовища нафти є також в Причорномор’ї та Кримському півострові – це, перш за все, західна частина Криму, на півострові Тарханкут.

Підприємства нафтопереробної промисловості зосереджені в районах видобування нафти, в портових містах, на шляхах полягання нафтопроводів. У Прикарпатті вони розміщені в Дрогобичі, Бориславі, Долині, Львові, Надвірній, у Причорномор’ї – в Одеському та Херсонському промислових вузлах; в центрі України – у Кременчуці та Вінниці (на шляхах магістральних нафтопроводів); на сході України – у Лисичанські (Луганської області).

Розвиток газовидобувної промисловості пов’язаний з відкриття і освоєнням родовищ природного газу в Прикарпатському районі. Сьогодні тут видобувається 1/5 газу нашої держави. Основними центрами газовидобутку є Дашава, Більче-Волиця, Рудки, Угерське та ін. З цього району був прокладений перший газопровід Дашава – Київ, а також ряд газопроводів міжобласного і місцевого значення.

Одним і найважливішим районом газовидобутку України є Дніпровсько-Донецький. Тут видобувається 80% газу від загальної кількості в Україні. Найбільші газові родовища природного газу знаходяться у Харківській (Шебелінське, Хрестищенське, Єфремівське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Диканське), Дніпропетровській та Чернігівській областях. Найбільш із зазначених – Шебелінське. Звідси прокладено магістральні газопроводи до багатьох міст України – Харкова, Києва, Дніпропетровська, Полтави, Одеси та ін.

Поступово освоюються газові родовища Причорноморського району, передусім на півострові Крим. Експлуатуються Джанкойське, Глібівське, Аленівське та інші родовища. Споруджено газопровод Глібівка – Сімферополь – Севастополь з відгалуженням до Ялти, Сак і Євпаторії.

Аналіз розвіданих запасів свідчить, що Україна і в перспективі залишиться в числі країн-імпортерів нафти і газу, потреби в яких забезпечуються власними ресурсами відповідно на 10 та 20%. В той же час збільшення власного видобутку цих ресурсів можна значно зменшити від’ємне сальдо торговельного балансу шляхом скорочення обсягів їх імпорту.

У нафтової і газовій промисловості послідовно здійснюються структурні перетворення, спрямовані на адаптацію підприємств до нових економічних відносин. Вже розроблені і почали реалізуватися основні напрямки реформування нафтогазового комплексу України. Для задоволення потреб народного господарства в нафтопродуктах необхідно переробляти щорічно близько 30-40 млн.т. нафти. Для збільшення надходження нафти в Україну підписано українсько-російську угоду про співробітництво у розвитку нафтогазових комплексів, на підставі якої в Україну може надходити 6 млн.т. нафти на рік. Створено спільну компанію “Укртатнафта”. Необхідно також серйозно продумати укладення угод на поставку нафти в Україну з неросійських джерел.

Електроенергетика.

Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування населення пов’язаний з використанням енергії. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі технічного прогресу є електрична енергія. Електроенергетика є провідною галуззю промисловості, а використання її продукції – електричної енергії – забезпечує підвищення технічної озброєності і зростання продуктивності праці.

Розміщення електроенергетики залежить, в основному, від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів та споживачів електроенергії. Її розвиток базується на таких основних принципах: концентрація виробництва електроенергії на великих районних електростанціях; комбінування виробництва електроенергії і тепла з метою теплопостачання міст; освоєння гідроенергоресурсів з урахуванням комплексного вирішення завдань територіальної організації виробництва і розвиток атомної енергетики в районах з напруженим паливно-енергетичним балансом.

За останні 10 років в Україні значно знизилось виробництво електроенергії і загальний спад складає 122,0 млрд. кВт год. Він був спричинений переважно загальним зниженням споживання електроенергії галузями народного господарства, скороченням експорту та гострою нестачею паливних ресурсів для електростанцій.

Умови і фактори розміщення об’єктів електроенергетики залежно від генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні.

Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтацією на наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів.

Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід розміщувати поблизу водних об’єктів. Крім цього, атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст. ГЕС розміщуються біля водних об’єктів з мінімальним затопленням земель під водосховища.

Одним з важливих факторів розміщення об’єктів електроенергетики є екологічна безпека, додержання санітарних норм і мінімізація екологічних втрат як при будівництві, так і при експлуатації об’єкта.

Найбільша концентрація ТЕС спостерігається у промислових районах Донбасу і Придніпров’я. У Донбасі до таких станцій великої потужності належать: Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська, Слов’янська; у Придніпрові’ї – Придніпровська, Криворізька-2; на Київщині – Трипольська, Харківщині – Зміївська; на Поділлі – Ладижинська; на заході України – Добротвірська та Бурштинська.

В умовах загального дефіциту палива посилилась роль атомних електростанцій. Атомна енергетика України зараз представлена чотирма станціями: Запорізькою, Південно-Українською, Рівненською, Хмельницькою. Чорнобильська АЕС у зв’язку з катастрофою, що сталася в 1986 р., була закрита у 2000 р. Розвиток в Україні атомної енергетики далі проблематичний, бо в зонах радіоактивного забруднення від діючих АЕС може опинитись майже половина території держави з населенням 25 млн. чоловік.

Розвитку гідроенергетики в Україні сприяло створення каскаду ГЕС на Дніпрі та деяких інших річках. Дніпровський каскад об’єднує такі гідроелектростанції: Дніпрогес, Кременчуцьку, Каховську, Дніпродзержинську, Канівську і Київську. Загальна їх потужність – 3,8 млн. кВт. Велика ГЕС на р. Дністр – Дністровська. Решта ГЕС є малопотужними, їх частка у виробництві електроенергії незначна (на річках Рось, Південний Буг та ін., близько сотні електростанцій).

Всі великі електростанції України об’єднані в районні енергосистеми, що утворюють єдину державну енергосистему. Функціонують Донбаська, Дніпровська, Харківська, Вінницька, Львівська, Одеська, Кримська районні енергосистеми. Державна об’єднана енергосистема України пов’язана з енергосистемами сусідніх з Україною держав енергосистемою “Мир”. Через високовольтні лінії передачі полягли мости з України у Поволзький район Росії, у Словаччину, Угорщину, Румунію.

Перспективи розвитку паливно-енергетичного комплексу України пов’язані, насамперед, з розширенням геологічних розвідок на території районів залягання палива, а також з реконструкцією вугільного басейну Донбасу. Одним з перспективних шляхів вирішення проблеми виходу з енергетичної кризи є залучення до паливно-енергетичного балансу України нетрадиційних поновлюваних джерел енергії (енергія сонця, вітру та ін.).

Оцінка потенційних можливостей використання цих видів енергії на території України свідчить, що їх запаси досить значні. Широке впровадження і використання енергії нетрадиційних джерел може дати до 1800 млрд. кВт. електроенергії на рік. Використання нетрадиційних джерел енергії дає змогу покращити екологічну обстановку в регіонах, змінити і зекономити дефіцитне паливо, тощо. Географічне положення України дозволяє розвивати усі напрями енергетики, і особливо використання енергії вітру, сонця, геотермальної, біомаси.