Тема 1.5. Передумови розміщення продуктивних сил.

Природні передумови. Природно-ресурсний потенціал України

Передумови розміщення продуктивних сил – це умови без яких розвиток і розміщення продуктивних сил неможливі. До передумов відносяться природні (наприклад клімат, корисні копалини тощо), демографічні, історичні, економічні, а також спосіб виробництва, технологічні особливості виробничого процесу, науково-технічний прогрес, рівень територіального поділу праці та ін. Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні.

Природні умови і ресурси істотно впливають на особливості і засади територіальної організації виробництва.

Природні умови – клімат, рельєф, геологічна будова, географічне положення, можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва (транспорт в гірських районах, сільське господарство на Крайньому півночі) та вважають несприятливими, а в іншому – створювати додаткові умови для прогресу: нормальне зволоження, родючість рівнинного ґрунту.

Наявність тих або інших природних ресурсів (лісових, водних, земельних, рекреаційних), а також корисних копалин може правити за стимул, поштових для розвитку економіки країни.

Природні умови та ресурси справляють істотний вплив на галузеву структуру народного господарства країни та види виробництва.

Природно-ресурсний потенціал є головною передумовою розміщення продуктивних сил. Під природними ресурсами розуміють тіла і сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.

Склад, величина, значимість окремих видів ресурсів з часом зміцнюються, тому їхня оцінка завжди історично відносна. При цьому вона визначається не тільки абсолютним розміром їхнього запасу, а й завданнями розвитку суспільного виробництва, ступенем забезпечення цього розвитку.

Усі природні ресурси мають дві основні ознаки – походження і використання. Відповідно до цього склалася їхня подвійна класифікація – природна і економічна.

Згідно з природною класифікацією виділяють мінеральні, водні, грунтово-земельні, біологічні (рослинні і тваринні) ресурси, сили руху (вітри, морські приливи, відпливи, текучої води), нові, нетрадиційні ресурси – ресурси глибинної будови речовин і біоорганізмів тощо.

Ознака походження доповнюється ознакою вичерпності та відновлюваності ресурсів. Це має важливе значення з позицій охорони природи, можливостей відтворення ресурсів та визначення стратегії використання їх. За цими ознаками розрізняються такі види ресурсів:

– вичерпні невідновлювані ресурси – мінеральна сировина, паливо, ґрунтовий гумусовий покров, підземні води;

– відновлювані – запас води в річках і озерах, річний поверхневий і підземний стоки, запас поживних речовин у ґрунті, рослинний і тваринний світ;

– невичерпні відновлювані – тепло, світло, енергія Сонця, вітру, океану, припливи та відливи, теплова енергія Землі та океанів, запаси океанічної, ресурси глибинної будови матерії, космічні ресурси.

Своєрідним ресурсом є і сама територія, як з точки зору наявності вільних ділянок для розміщення нового виробництва і розселення людей, та і як комплексне джерело зосередження на ній окремих видів ресурсів.

Економічна класифікація природних ресурсів ґрунтується на переважному використанні їх у сферах і галузях господарської діяльності.

За цією ознакою ресурси поділяють так:

– промислові – паливні, енергетичні, металургійні, будівельні, водні, лісосировинні тощо;

– сільськогосподарські – грунтово-земельні, у тому числі рілля та кормові угіддя, води для зрошення, суми температур і опадів вегетаційного періоду, промислові тварини тощо;

– невиробничої сфери – водойоми, що використовуються для потреб населення, рекреаційні ресурси, ресурси спортивного полювання і рибальства тощо.

Використання природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Здійснюється вона, як правило, перед економічною.

Економічна оцінка має дві групи: перша – характеризує економічні результати використання природних ресурсів; друга – економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні витрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.

Для розміщення галузей господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За господарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин: А – докладно розвідані та вивчені; В і С₁ – розвідані менш докладно; С₂ – оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С₁ і С₂ разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені і розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил.

В Україні з розвідкою, видобутком і використанням мінеральної, сировини безпосередньо або опосередковано пов’язано до 48% її промислового потенціалу, майже 20% трудових ресурсів, 25% національного доходу. Україна належить до провідних мінерально-сировинних країн світу, а за запасами основних видів корисних копалин вона посідає одне з провідних місць в Європі.

У промисловості України використовуються понад 80 різних видів мінеральної сировини. Тут розробляється близько 8 тис. родовищ корисних копалин. Найбільшими з них є родовища залізних, марганцевих та титаномагнієвих руд, сірки. Велике промислове значення мають також уранові, берилієві та поліметалеві руди рідкісних металів, істотні запаси будівельних матеріалів, каолінових і бентонітових глин, ртуті, калійної та кухонної солі, нафти, газу і багатьох інших видів мінеральних ресурсів.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А+В+С₁. є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси у Донецькому (98% кам’яного вугілля України) і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля в Дніпропетровському басейні. Буре вугілля є також у Закарпатті і на Поділлі.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти та газу, які зосереджені в трьох регіонах – Дніпровсько-Донецькому, Передкарпатському та Причорноморсько-Кримському.

Дніпровсько-Донецький район включає Прилуцьке і Леляківське родовище нафти у Чернігівській області. Рибальське і Качанівське – у Сумській області, Радченківське – у Полтавській області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинко і Кичівки у Харківській області, а також в Полтавській (Єфремівське, Манівське) Дніпропетровській та Сумській областях.

В Передкарпатті родовища нафти в Долині і Бориславі; родовища газу – в Дашаві і Калуші.

Найперспективнішим є Причорноморсько-Кримський район. Тут відкрито понад 20 родовищ. Родовища нафти і газу експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіцинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін; на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.

Початкові розвідані запаси нафти і газу становили 3,4 млрд. т. умовного палива. Ступень виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т. умовного палива ще не розвіданих запасів.

Сучасні потреби України у нафті становлять приблизно 40-50 млн. т., а власні родовища дають до 4 млн. т. на рік. Але за існуючими оцінками ресурсу нафти в Україні дозволяють збільшити її видобуток майже вдвічі. Вдвічі можна збільшити і видобуток газу – на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

В Україні відомо понад 2,5 тис. родовищ торфу, а геологічні його запаси становлять 2,46 млрд. т. Переважно вони зосереджені у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Поклади горючих сланців оцінюються на 3,7 млрд. т. Відомі їх родовища на межі Черкаської і Кіровоградської і в Хмельницькій областях, в Карпатах.

Є в Україні родовища уранових руд, які розробляються в Кіровоградській області і виявлені в Побужжі, на Волині і в Дніпропетровській області.

Загальні запаси залізних руд за категоріями А+В+С₁ оцінюються в 27,4 млрд. т., а прогнозовані – у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені у Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білоцерківському залізорудному районі та Керченському.

Україна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т. (промислові запаси). Україна забезпечує 32% його світового видобутку, основні родовища – Нікопольське (Дніпропетровська обл.) і Великотокмацьке (Запорізька обл.).

Хромові руди відкриті у Побужжі Кіровоградської області (прогнозні запаси 2,6 млн. т.). Вони використовуються для виробництва нержавіючої сталі.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Основні поклади титану – в Житомирській, Київській та Черкаській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; алюмінієві руди – алуніти, боксити і нефеліни – в Черкаській і Дніпропетровській областях (боксити), на Закарпатті – алуніти, нефеліни – у Приазов’ї; запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у вінницькій, Кіровоградській і Дніпропетровській областях; ртуті – у Донбасі і Закарпатті. Унікальні родовища сировини для отримання рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. На південному березі Криму в районі згаслого вулкану Карадаг є розсипи самоцвітів: агату, яшми, гірського кришталю, аметисту, цитрину, сердоліку. З 1978 р. Карадаг оголошено заповідником.

В Україні виявлено 10 покладів, а також понад 300 рудовиявлень золота, 7 з яких вважаються придатними для освоєння. Розташовані вони в Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській областях.

Серед неметалевої сировини є велика група корисних копалин, що використовується у хімічній промисловості: кухонна сіль зосереджена у Донбасі, Карпатах, Криму; калійні солі – у Львівській (Стебник, Борислав) та Івано-Франківській (Калуш, Тростянець) областях; фосфорити є у Придністров’ї, у Сумській та Харківській областях; самородна сірка – на Прикарпатті; графіт – у Кіровоградській, Запорізькій, Дніпропетровській та Донецькій областях.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти розробляються в Рівненській, Донецькій, Дніпропетровській, мармур – у Карпатах, Криму, у Київській і Житомирській областях. Багаті запаси бутового каменя, мурувального каменю, вапняків, крейди і мергелю, каолінів, бентонітів, скляних пісків і ін.

Слід зазначити, що Україна має великі можливості для експорту залізної руди, марганцю, титану, сірки, калійних солей та іншої сировини. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових корисних копалин і це дасть змогу збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази в 1,5-2 рази та скоротити імпорт сировини на 60-70% (без урахування вуглеводів) [с. 47].

Природно-ресурсний потенціал сільського господарства України представлений земельними, водними, кліматичними і біологічними ресурсами. Серед них найважливіше значення має земля, що є основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Сприятливий клімат і родючі землі – основа продовольчої безпеки держави та нарощування експортного потенціалу її агропромислового комплексу. При цьому особливо важливе значення має те, що біокліматичний потенціал України здатний забезпечити високу стійкість виробництва продукції рослинництва та тваринництва. Останнє пов’язане з веденням сільського господарства в трьох природнокліматичних зонах, що певною мірою пом’якшує негативні наслідки посухи та інших несприятливих погодних умов, які нерідко трапляються в нашій країні.

Земельні ресурсі також виступають базою розміщення інших галузей господарства, системи розселення населення. Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га, сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,7%, розораність – 57,1%; частка ріллі в загальної площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя – 41,9 млн. га (69,4%) земельного фонду; ліси та лісовкриті площі – 10,4 млн. га (17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктам, житлом, вулицями тощо – 2,3 млн. га (3,8%); землі, що покриті поверхневими водами – 2,4 млн. га (4%); інші землі – 3,4 млн. га (5,6%).

Серед європейських країн за рівнем забезпеченості сільськогосподарськими угіддями Україна посідає друге місце. Площа сільськогосподарських угідь на душу населення в середньому по Європі становить 0,43 га, в Україні – 0,84 га.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага ґрунтів чорноземного типу. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

Напрями вирішення цих проблем пов’язані з посиленням ролі держави в управлінні земельними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг.

Водні ресурси виступають джерелом промислового, сільськогосподарського і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього господарства та життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенціальні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. м, причому формуються в її межах лише 25%. Балансові запаси річкового стоку країни становлять (без Дунаю) 87,1 кв³. Україна є однією з держав Європи з найменшим рівнем водозабезпечення. Запаси води у нас становлять 1000 м³ на одного жителя, тоді як у Швеції – 2,5 тис. м³, Франції – 3,5, Великобританії – 5,0, європейській частини Росії – 5,9 тис. м³.

Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 м³ морської води. Найвищий рівень водозабезпечення господарства і жителів – у західних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів – Донбас, Криворіжжя, Крим, південні області України. Основним споживачами води є промисловість (електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 км³), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси – запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище рівня моря. Потенціальні гідроенергоресурси України становлять 44,7 млрд. кВт. рік [с. 14].

Перспективи раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у формуванні ефективних правових, економічних, та організаційних передумов, які зможуть забезпечити використання водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води тощо.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей господарства.

Україна належить до країн за невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом – 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційований: від 43,2 % в Івано-Франківській до 1,8 % в Запорізькій.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. м³. Близько 51 % лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від промислових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того загальний стан лісів України не відповідає еколого-економічнім вимогам, а функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних умовах.

Вирішення основних проблем тісно пов’язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охорони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні можливості лісового господарства України.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним. Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України – на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у АР Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській, Полтавській, Вінницькій областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Одеській, Івано-Франківській областях та в АР Крим.

Загальна площа земель придатних для рекреаційного використання в Україні становить 9,4 млн. га (15,6% території), у тому числі рівнинних рекреаційних ландшафтів – 7,1 млн. га, гірських – 2,3 (у Карпатах – 1,9, в Криму – 0,4). Близько 7,8 млн. га відносять до умовно придатних для рекреації земель (мають обмежене рекреаційне значення).

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають: у максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанні якості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в обновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; зменшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні національного доходу країни.

Основні напрями використання природно-ресурсного потенціалу України є енергозбереження. Ресурсозбереження забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів.

Стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду; відновлення родючості землі, регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активні лісовідновлення, збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об’єктів.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економічному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

Демографічні передумови розміщення продуктивних сил

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси – головна продуктивна сила.

Населення або народонаселення – це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.)

Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва материнських благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці – з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Розвиток економіки будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Населення не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці. Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

– чисельність населення, його динаміка;

– розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;

– статево-вікова структура населення;

– національний склад населення та його територіальні особливості;

– трудові ресурси та їх структура;

– регіональні особливості трудоресурсної ситуації;

– ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості.

Чисельність населення країни в цілому та її окремих регіонів є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та демографічних. Тенденції демографічного розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює економічну і соціальну політику держави. Вивчення процесів відтворення населення, особливо динаміки його чисельності має практичне значення для встановлення механізму взаємодії економічних і демографічних процесів.

В Україні проживає 49,3 млн. чол. (0,8% населення світу, на 1 січня 2001 р.). За чисельністю населення вона посідає п’яте місце серед європейських держав (після Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції).

Україна належить до країн, що характеризуються надзвичайно низькими темпами приросту населення. Демографічна ситуація в останні роки характеризувалася переходом тривалої і усталеної тенденції скорочення темпів приросту населення в абсолютне зменшення його загальної чисельності.

Основна причина від’ємних значень природного руху населення – це переважання кількості померлих над кількістю народжених. Так, співвідношення показників народжуваності та смертності свідчить про несприятливу демографічну ситуацію. Найгірша вона в північних і східних областях України (Чернігівській, Сумській, Полтавській, Донецькій, Харківській). Незначний, але додатковий приріст мають Закарпатська, Львівська, Волинська, Івано-Франківська, Чернігівська області.

Важливим показником демографічної ситуації в Україні є середня тривалість життя, тобто кількість років, яку в середньому належить прожити цьому поколінню народжених, якщо припустити що, впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий як тепер.

Україна належить до держав із високою щільністю населення. На початок 2000 р. в цілому по країні густота населення ставила майже 83 чол. на 1 км². Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу.

Найменша щільність населення характерна для областей – Волинській, Закарпатській, Кіровоградській, Херсонській, Чернігівській – 50 чол. на 1 км². Найвищий показник густоти населення характерний для східного району, де він перевищує 130 на 1 км², а в Донецькій області перевищує 180 чол. на 1 км².

Зазначення особливостей розміщення населення в Україні є значною мірою результатом регіональних особливостей динаміки його чисельності, що склалася в результаті відмінностей природного руху та міграційних процесів.

Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил.

Якщо на початку ХХ ст. в Україні переважало сільське населення – близько 82% всього населення, то нині майже 68% її населення мешкає в міській місцевості.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територіальні відмінності – від 38% в Закарпатській області до 90% в Донецькій. Лише в 6 областях країни переважає сільське населення , а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Міське населення України проживає в різних типах поселень: малих містах – з населенням до 50 тис. жителів, середніх – 50-100 тис. жителів, великих – 100-250 тис. жителів, крупних – 250-500 тис. жителів, та найкрупніших – понад 500 тис. жителів, а також у селищах міського типу.

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов’язані з територіальною організацією виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.).

Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення навколишнього середовища. Основними центрами зосередження екологічних проблем є міські агломерації та крупні промислові центри. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т.ч. Харківській і Луганській областях більш ніж 70%, у Донецькій, Одеській, Дніпропетровській – більш 50%.

Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Найбільші викиди шкідливих речовин в атмосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% – на Дніпропетровську і майже 15 % на Луганську область.

Важливий напрямок поліпшення екологічної ситуації у високо урбанізованих регіонах є обмеження надмірного зростання промисловості та чисельності населення великих міст.

В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, у яких природне середовище значно краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі не має великих чи середніх міст, крім обласного центру (Вінницька, Рівненська, Тернопільська, Чернігівська). Особливо актуальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені одне-два підприємства. В нових економічних умовах банкрутства таких підприємств може призвести до руйнації економічного базису розвитку цілого міста.

Статево-вікова структура населення є одним з важливіших демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому.

Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переваження жінок в загальній чисельності її населення. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та вінами, міграцією за межі держави, що впливає на чисельність чоловіків – з другого. Наявну структуру України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага – на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначені демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Дещо зменшується чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16-59 років, жінок – 16-54 роки). Чисельність населення у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про постаріння населення країни.

Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України показує, що найбільша диспропорція у бік чисельної переваги жінок та загального постаріння населення характерна для Подільських, та центральних областей України. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській.

Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою основної нації – українців. За даними останнього перепису населяння, українці становили 70% усіх жителів України. Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни – понад 20% всього населення країни. Друге місце за чисельністю після росіян займають жителі єврейської національності – 1% населення України. На території України проживає значна чисельність населення з прилеглих до країни держав – білоруси (400 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.). Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці та ін.

Національний склад населення змінювався протягом історичного періоду, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають в Росії – понад 4,4 млн. чол., в Польщі, Білорусії, Словаччині, Мордовії, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах світу.

Постійно змінюється національний склад населення України і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення ніж приїжджало на її територію. Серед національностей, що виїжджають з України, найбільшу чисельність становлять росіяни, євреї, молдовани. Разом з тим населення України зростало за рахунок азербайджанців, білорусів, вірмен, болгар, грузинів.

Нині українці за чисельністю переважають в усіх областях республіки (за винятком АР Крим).

Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім АР Крим, є Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька, Харківська і Одеська області. Тут частка росіян становить від 26% в Дніпропетровській до 47% в Луганській областях.

За межами України нині проживає понад 9 млн. українців, з якими більш як 7 млн. чоловік – республіках колишнього Радянського Союзу.

Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіонах України належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного розвитку як національних меншин в України, так і українців, які проживають у країнах близького і дальнього зарубіжжя. Ці питання повинні бути предметом розвитку міждержавних відносин і вирішуватися на користь народів усіх країн.

Міграція населення – це переміщення населення з постійного місця проживання, пов’язане з перетином певних меж (міста, району, області, країни, материка). Переміщення населення може бути пов’язане зі зміною місця проживання або без його змін. Можливі і сезонні виїзди на збирання врожаю, на лісозаготівлю тощо.

Роль міграції у житті суспільства досить значна, особливо у відтворенні населення певних регіонів. Відомо, що у міграції беруть участь переважно люди молодих вікових груп. У містах їх прибуття зростає частка молоді, а значить, і можливості покращення демографічної ситуації. Протилежні наслідки міграції населення спостерігаються у районах вибуття мігрантів.

Міграція відіграє і важливу економічну роль. Вона сприяє територіальному перерозподілу трудових ресурсів, більш повному їх використанню. Крім того, міграція населення сприяє розвитку нових виробництв, освоєнню нових територій тощо.

Трудові ресурси – частина населення країни, що має відповідний фізичний розвиток, знання і практичний досвід роботи, які потенційно можуть бути використані в суспільному господарстві. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

До трудових ресурсів відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок – 39 (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів 1 та 2 групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві; зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності. Окрему групу становлять безробітні.

Все зайняте у господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв’язку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванню, у збуті і матеріально-технічному постачанні тощо.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у сфері обслугу населення – житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового обслуговуванні, охороні здоров’я, народній освіті, культурі та мистецтві, фізичній культурі і соціальному забезпеченні, науці, на транспорті і зв’язку (в частині обслуговування населення і невиробничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління тощо.

В України питома вага осіб працездатного віку становить більше ніж 54% всього її населення. Але для цього показника характерні значні територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52 % загальної чисельності населення.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високо урбанізованих та індустріально розвинутих областей – Донецької, Дніпропетровської, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.

Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є сільське господарство, промисловість, транспорт та будівництво – 52,8% від загальної кількості населення зайнятого у всіх галузях господарства.

В галузях невиробничої сфери найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування.

Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяються Донецька (близько 58% всіх зайнятих в матеріальному виробництві), Луганська (понад 57%), Дніпропетровська (більше 50%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у промисловості в Вінницькій, Волинській, Одеській, Тернопільській та Чернігівській областях. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві.

Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіонах з сприятливими рекреаційними умовами: АР Крим, Закарпатська, Львівська, Одеська та Чернівецька області, де цей показник перевищує 30%.

Нинішній стан соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресурсів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день, високою зайнятістю у низько ефективних галузях господарства. Нині в Україні офіційно зареєстровано близько 1 млн. безробітних.

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремим регіонам України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних областей республіки – Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, місті Києві та Севастополі.

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.