Тема 1.4. Наукові методи аналізу територіальної організації господарства України

Основні підходи

У сучасних наукових дослідженнях, особливо прикладного характеру, слід розмежувати поняття “підхід” та “метод”, врахувати при цьому їхню діалектичну єдність.

Підхід можна розглядати як теоретичну позицію дослідження, стратегію вивчення того чи іншого процесу. Підхід показує, в якому напрямі потрібно спрямовувати дослідження, як, розпочинаючи науковий пошук, підійти до вивчення будь-якого процесу або явища. Саме прийнятий підхід визначає вибір конкретних методів вирішення проблеми.

Метод пізнання будь-якої науки можна визначити як сукупність розумових прийомів і практичних операцій щодо збору, опрацювання і подання інформації, потрібної для вирішення певних завдань.

Метод – своєрідні тактичні прийоми дослідження. Тільки єдність підходів і методів дослідження соціально-економічних процесів, у тому числі розміщення продуктивних сил, забезпечує високу наукову результативність.

Дослідження процесів розвитку і розміщення продуктивних сил здійснюється за допомогою сукупності підходів. Серед них найбільш ефективними на різних рівнях пізнання є такі: галузевий, міжгалузевий, регіональний, системно-структурний, історичний, комплексний, екологічний, проблемний, програмно-цільовий, відтворювальний.

Галузевий підхід. Попередником галузевого підходу був аналіз пункту розміщення окремого підприємства залежно від розташування джерел сировини, палива, трудових ресурсів та районів споживання готової продукції за критерієм мінімізації витрат. На цьому принципі ґрунтувалася класифікація галузей і виробництв.

У науковій літературі за проблем розміщення різних галузей досліджуються численні фактори, що впливають на їхню територіальну організацію. При цьому найбільш скрупульозно аналізується вплив транспортного фактору. Водночас галузевий підхід не завжди дає змогу достатньою мірою врахувати особливості міжгалузевих зв’язків, які в сучасному суспільному виробництві набувають все більшого значення.

Міжгалузевий підхід, або аналіз розвитку і розміщення сукупності галузей, що тісно взаємодіють (за сировинними, проміжними та кінцевими продуктами, технологічними та іншими ознаками), є дещо менш розробленим порівняно з галузевим.

У суспільному господарстві порівняно небагато галузей, міжгалузевих сукупностей, інших комплексів (наприклад, паливно-енергетичний, агропромисловий тощо), що тісно взаємодіють. Міжгалузевий підхід у дослідженні розвитку і розміщення продуктивних сил дає змогу розкрити особливості залежності територіальної організації будь якої галузі від розвитку в розміщення ряду інших безпосередньо пов’язаних з нею галузей. Це сприяє досягненню важливих соціально-економічних цілей, найбільш повному врахуванню впливу науково-технічного прогресу.

Раціональний підхід зосереджує увагу на вивченні специфічного для цього регіону просторового поєднання продуктивних сил, враховує те, що відрізняє один район від іншого. Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил зумовлено тим, що об’єктивно існують відмінності в людській життєдіяльності навіть в межах однієї країни – в господарстві, в рівнях життя, в суспільно-політичному устрої, в культурі. Значення регіонального підходу в дослідженні розміщення продуктивних сил зростає у зв’язку з реформуванням управління економічною і соціальною сферами в регіонах на основі розширення їхніх прав, самоврядування і самофінансування.

Системно-структурний підхід передбачає аналіз складних об’єктів. Наприклад, міжгалузеві комплекси, економічні райони аналізуються, з одного боку, як складні, динамічні, відносно автономні, цілісні утворення, а з іншого – як невід’ємні елементи багаторівневих територіальних суспільних систем. Цей метод потребує узгодження розміщення продуктивних сил, координації результатів і висновків, зроблених на різних територіальних рівнях.

Історичний підхід дає відстежувати розростання процесу розміщення продуктивних сил у часі, виявляти закономірності та принципи цього процесу з точки зору певних історичних умов, певної епохи.

Комплексний підхід орієнтує на всебічний аналіз розміщення продуктивних сил у взаємозв’язку з внутрішніми і зовнішніми факторами і процесами, передбачає визначення збалансованості та пропорційності розвитку і розміщення продуктивних сил, виявлення взаємозв’язків і взаємозалежностей між усіма їхніми компонентами.

Екологічний підхід розкриває процес взаємодії територіальних соціально-економічних систем і навколишнього природного середовища з позицій необхідності досягнення динамічної рівноваги між людиною, її діяльністю і природою.

Проблемний підхід передбачає дослідження існуючих або прогнозованих суперечностей суспільного розвитку, форм їхнього прояву в господарському житті. Суперечності, які відбиваються у свідомості людей як наявність диспропорцій і дисбалансів у розвитку і розміщенні продуктивних сил, як порушення динамічної рівноваги в системі “природа – суспільство – територія”, сприймаються як ключові, актуальні проблеми суспільного розвитку. Проблемний підхід є методологічною основою розробки і реалізації різноманітних цільових комплексних програм.

Програмно-цільовий підхід передбачає визначення проблемної програми узгодженої за матеріалами, трудовими, фінансовими ресурсами, виконавцями і термінами завершення комплексу планових заходів різного характеру, здійснення яких забезпечує сучасну реалізацію поставленої мети або системи цілей. Одна з головних особливостей цього підходу – це скінченність проблем, для вирішення якої створюється програма, у часі.

Відтворювальний підхід передбачає використання в органічній єдності всіх фаз відтворювального циклу, тобто виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ у часі та просторі. Такий підхід дає можливість розкрити численні істотні сторони виробничих відносин у їхній різноманітності та особливих формах вияву. Найважливіше місце у відтворювальному підході відводиться дослідженням внутрішньо районних і міжрайонних зв’язків, відповідності наявності ресурсів і потреби в них, оптимального розміщення виробництва і розселення тощо.

Основні методи

Для аналізу розміщення продуктивних сил і територіальної організації господарства широко використовуються як традиційні, так і нові методи. До основних з них слід віднести:

– аналіз господарської діяльності конкретного підприємства – виробничого потенціалу, технологічних особливостей, складності виробничого процесу, зв’язків по поставках сировини і реалізації готової продукції, енергетичної і кадрової забезпеченості, перспективу розвитку тощо;

– вивчення елементарної системи виробництва, до складу якої входить підприємство;

– аналіз галузевого розміщення продуктивних сил і галузевої структури господарства міста, району, області, країни;

– виявлення і аналіз форм організації – ТВК, промвузлів, АПК тощо, як основ територіальної організації виробництва;

– картографування територіальних аспектів розвитку і розміщення продуктивних сил, формування економічних районів. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель території з сучасним розміщенням виробництва, транспорту, невиробничої сфери, розселенням людей та ін;

– економічне районування як метод науки про розміщення продуктивних сил, систематизацію інформації, удосконалення територіальної організації господарства і його управління;

– порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних даних і основних економічних показників визначається місце галузі серед інших галузей району чи серед інших районів;

– статистичні методи – групування, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних показників, розрахунки динамічних рядів і визначення на їх основі темпів зростання приросту, тощо;

– вивчення і визначення ТВК регіонів за допомогою методів енерговиробничих циклів, який розкриває зв’язок підприємств від видобутку сировини до виробництва готової продукції, включаючи і обслуговуючі цю групу підприємства та наукові установи;

– балансовий метод, що використовується при аналізі розвитку і розміщення продуктивних сил. На його основі визначають обсяги виробництва по галузям, рівень розвитку окремих галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні.

Для вирішення питань раціонального розміщення продуктивних сил в межах країни та міжрайонного обміну потрібні балансові розрахунки у розрізі економічних районів по паливу, чорним металам, будівельним матеріалам та іншим масовим видам промислової і сільськогосподарської продукції. На основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та розподілі різноманітних ресурсів. Він є одним з основних методів планування розвитку і розміщення продуктивних сил. Балансові розрахунки широко використовуються при розробці довгострокових галузевих схем розміщення виробництва і генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і регіонів.

Але особливу увагу заслуговує використання методу територіальних пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції – це певна відповідність частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для великої за територією держави життєво важливе значення має територіальна структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних пропорцій у процесі комплексного розвитку і розміщення господарства. Метод територіальних пропорцій застосовується у виробничій і в невиробничій сфері як для забезпечення ефективності використання сприятливих умов і факторів розвитку регіонів, та і для оцінки їх участі у розподілі і споживанні створених матеріальних благ;

– системний аналіз – сукупність засобів і методів для вивчення складних об’єктів – узагальнених динамічних систем. Їх дослідження здійснюється поетапно. На першому етапі після постановки задачі пізнається об’єкт дослідження як територіальна соціально-економічна система, визначається мета і робиться підбір критеріїв для вивчення об’єкта як системи. На другому етапі окреслюються межі системи, яка вивчається, визначається її структура (підсистеми), багатство елементів і зв’язків між ними. На третьому етапі складається математична модель системи, визначається ступінь її сформованості.

У територіальній організації господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнається реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш складні їх утворення – ТВК і соціально-економічні комплекси (СЕК);

– математико-статистичні методи – одержання кількісної інформації і обробка даних;

– математичне моделювання – формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення виробництва, побудова відповідних моделей (систем математичного рівня);

– методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових об’єктів тощо.

Зарубіжні теорії розміщення виробництва

Питання розміщення виробництва увійшли шли в коло розгляду економічної науки ще на початку ХІХ ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно: формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства.

Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783-1850). У своїй роботі “Ізольована держава” він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки.

Застосовуючи метод абстракції, Й.Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме фактора відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Остільки всі інші умови однакові, саме відстань від міського ринку і зумовлені нею транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності господарювання.

Й.Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства – залежність його від транспортно-географічного положення. В наші дні модель Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови.

Родоначальником теорії розміщення промисловості є німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958) – один з найповажніших на Заході теоретиків, що заклав основи “штандорта”, тобто вибору оптимального місця для розміщення підприємства.

Теорія А.Вебера заснована на певній ізольованій, замкненій у господарському відношенні території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість робочої сили.

Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А.Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє три фактори, або “орієнтації”, що впливають на процес розміщення основного промислового виробництва країни – транспортну орієнтацію, орієнтацію на дешеву робочу силу і фактор агломерація. Під агломерацією він розумів зосередження в одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва при будівництві нових.

Свою теорію А. Вебер подавав як “чистої” науки, однак придатної для будь-якого способу виробництва. Він у своїй теорії обмежується вивченням одного підприємства без урахування взаємовідносин і взаємозв’язків між усіма підприємствам, що беруть участь у процесі виробництва. На сучасному етапі дослідження проблем розміщення обмеженість методів аналізу А. Вебером є очевидною.

Німецький економіст Август Льош (1906-1945) більш глибоко розглядав теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства. Він спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства. а сукупності їх у певній галузі. Визначальним фактором про розміщення промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку. Досягненням А. Льоша в теорії виробництва є введення таких складових, як податкова система, міжнародна торгівля і науково-технічний прогрес.

А. Льош, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового “штандорта”, а й сільського господарства, торгівлі, міст тощо. Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об’єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства.

А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про “штандорт” з економічним районуванням. В основу теорії районування було покладено ринковий простір. Використовуючи геометричні фігури та математичні обчислення. А. Льош визначив радіус певної продукції, враховуючи переважно транспортні витрати і фактор попиту як функцію ціни. Будь-який товар, за теорією А. Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація його стає невигідною.

Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природні відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особисті якості підприємців. Критичне осмислення теоретичного здобутку А. Льоша без сумніву може бути успішно використане сучасними економістами, особливо при розрахунках, пов’язаних із розміщенням нових підприємств.

В останні роки в західних країнах популярною стала “регіональна наука”, найбільш відомими представниками якої є У. Іхзард (США) і П. Хаччет (Англія). Вони використовують в своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розміщення і територіального розвитку продуктивних сил. У своїх роботах ці вчені розкривають взаємозв’язки розміщення підприємств і галузей за допомогою міжгалузевих балансів. В науковій літературі є також і ряд інших теорій і моделей розміщення виробництва і населення.