Тема 1.3 . Галузева і територіальна структура народного господарства України

Галузева структура господарства України.

Поняття структури будь-якого явища чи системи передбачає наявність їх складових частин й зв’язків між ними. Головними компонентами структури національного господарства є дві сфери – виробництва і послуг. Виробнича сфера складається з окремих секторів (їх називають національно-господарськими галузями) – це промисловість (часом виділяють окремі сектори видобувну і обробну), сільське господарство, лісове господарство, рибальство, будівництво, транспорт, матеріально-технічне постачання, заготівля і збут тощо У сфері послуг сектори не виділяються, бо чітку грань між ними провести важко, деякі їх складові частини відносяться одночасно до різних галузей (наприклад, торгівля, транспорт, побутове обслуговування). Кожна з сфер виконує відповідні функції. Перша – виробництва забезпечує саму себе, сферу послуг та населення різноманітними товарами, а друга – сфера послуг – в основному послугами матеріального і нематеріального характеру. Співвідношення між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до зближення питомої ваги сфери послуг і зменшення виробничої сфери у всьому національному господарстві.

Місце кожної з цих сфер у господарстві України у 1999 році за кількістю зайнятих склало: виробнича сфера – 56,1% і сфера послуг – 43,9%. Перевага виробничої сфери над сферою послуг в останні роки зменшується. Цей процес став особливо помітним після переходу господарства України на ринкові відношення.

Виробнича сфера господарства України надзвичайно складна. Вона включає: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт і зв’язок, торгівлю, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівлю та збут. Кожна з цих великих галузей (секторів) господарства однаково важлива для його розвитку, структури та функціонування.

Саме у виробничій сфері продукуються засоби виробництва (сировина, паливо, енергія, машини, будівельні матеріали, споруджуються підприємства, прокладаються шляхи сполучення тощо), на що припадає 57,1 % вартості цієї продукції (данні за 1998 р.). На предмети споживання – продовольство, одяг, взуття, меблі, легкові автомобілі, побутова радіоапаратура, електроприлади тощо – 42,9 % [11, с. 44-46]. Таким чином, потрібно зусилля на збільшення виробництва предметів споживання.

Чотири сектори –– промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво безпосередньо виробляють продукцію, а решта – так чи інакше доводять ці продукти до проміжного (виробничого) чи кінцевого (невиробничого) споживача. У виробничій сфері в основному (90%) виробляється національний прибуток держави.

Найбільшим у структурі виробничої сфери України по виробництву валового внутрішнього продукту (ВВП) займає промисловість. Тут виробляється 71,3 % товарів, зайнято 20,2 % от усіх зайнятих і 62,7 % валового прибутку. [ с. 28, 191]

Продукція промисловості споживається у всіх галузях господарства, іде у фонди нагромадження (у капіталовкладення), та на експорт.

Для промисловості характерні глибокий галузевий поділ праці та інтеграція. Тут найбільш повною мірою розвинені внутрігалузеві і міжгалузеві спеціалізації, кооперування та комбінування. Разом з іншими секторами та галузями промисловості формує міжгалузеві комплекси – загальнонаціональногосподарські і територіальні.

Отже, в структурі промисловості формуються такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий, промисловість будівельних матеріалів – галузі важкої індустрії, тобто в них переважає виробництво засобів виробництва – машин, устаткування, транспортних засобів, сировини, палива тощо.

Харчова і легка промисловість в основному виробляють предмети особистого споживання. Правда, останнім часом третина її вартості виготовляється в галузях важкої індустрії (легкові машини, меблі, устаткування, хіміко-фармацевтична продукція).

У галузях, що займаються виробництвом засобів виробництва, майже чверть становить виробництво предметів праці. Разом з тим спостерігається тенденція до збільшення частки виробництва, які спрямовуються у легку та харчову промисловість, в сільське господарство.

Харчова, частина легкої промисловості формує великий агропромисловий комплекс, який діє більше 40 % вартості суспільного продукту.

Другою великою господарською галуззю України є сільське господарство. У ньому зайнятий кожен четвертий працюючий в економіці, виробляється майже п’ята частина національного прибутку, п’ята частина валового суспільного продукту. Сільськогосподарське виробництво – основа всього економічного і соціального життя України. Більше половини вартості виробленої продукції сільське господарство реалізувало у вигляді сировини, майже четверта частина йшла безпосередньо у фонд споживання, тобто використовувалася як продовольство. Поки ще дуже малий експортний потенціал галузі.

Головний засіб виробництва у сільському господарству – земля, яка одночасно є одночасно і предметом праці, бо обробляється з метою одержання передусім продовольства, і засобом праці. Виробництво продовольства – основа існування будь-якого суспільства. При цьому використовується головна властивість землі – її родючість, яка передусім залежить від вмісту гумусу. При умові правильного використання продуктивна сила землі не зменшується, тоді як інші, зокрема промислові засоби виробництва, старіють фізично і морально. Свої особливості має і спеціалізація сільськогосподарського виробництва. Біологічні природні процеси набувають тут часто вирішального значення порівняно з власне економічними. Сільськогосподарське виробництво має різко виражений сезонний характер.

Сільське господарство разом з промисловими виробництвами, що переробляють його сировину, і такими видами діяльності, які обслуговують цей процес, утворює міжгалузевий, утворює міжгалузевий агропромисловий комплекс (АПК). Сільське господарство у самому АПК виробляє 54% його продукції.

Сільське господарство складається з двох великих галузей – рослинництва і тваринництва. За нормальних умов розвитку економіки зростає частка тваринництва, в умовах криз, воєн, революцій тощо – навпаки.

Рослинництво – це велика галузь сільського господарства, головним засобом виробництва якого є земля. Структура рослинництва представлена такими галузями і виробництвами: рільництвом (зернове господарство, технічні культури, картопліництво), городництвом, кормовиробництвом (польове та луківництво), садівництвом і виноградарством. Рільництво і городництво базуються на обробку одних земель, луківництво – на природних кормових угіддях (луки, сіножаті), а садівництво і виноградарство – на культурі багаторічних деревних та кущових насаджень. Співвідношення і місце окремих виробництв характеризується розподілом площ посівів окремих виробництв характеризується розподілом площ посівів культур чи їх груп.

Серед усіх сільськогосподарських культур найбільш рентабельних зернові, технічні (соняшник і цукровий буряк), далі ідуть картопля і овочі. Особливо дешеве зерно пшениці та соняшнику виробляється у степовій частині України на зрошуваних землях.

Тваринництво – галузь сільськогосподарського виробництва, рівень розвитку якої є свідченням інтенсивності аграрного сектора економіки загалом. Крім продовольства, тваринництво дає сировину для харчової та легкої промисловості.

Найбільш численним є поголів’я великої рогатої худоби (ВРХ) і свиней. Скотарство і свинарство – дві визначальні галузі тваринництва України. Скотарство розвивається у двох напрямах – м’ясо-молочному та молочно м’ясному. Перший напрям переважає, про що свідчить невелика питома вага корів у структурі стада ВРХ (49,0%). Більша частина ВРХ вирощується на м’ясо, особливо у Лісостеповій і Степовій Україні.

Другою важливою галуззю тваринництва є свинарство. Свинарство дає 39,2% м’яса в Україні (забійної ваги).

Однією з недостатньо розвинених галузей є вівчарство і козівництво – 6,8%, її питома вага у структурі поголів’я худоби. Іншими галузями тваринництва є птахівництво, шовківництво (розведення тутового шовкопряда), бджільництво та конярство. У тісному зв’язку з сільським господарством розвивається рибне господарство.

Аналіз структури господарства України показує, що вона дуже невдала: у ній мала частка соціально зорієнтованих виробництв, велика питома вага галузей важкої, особливо видобувної промисловості тощо. Економічна криза в Україні є у великій мірі кризою структурною. Тому важливою умовою виходу є трансформація і реструктуризація національного комплексу.

Сучасний етап економічного і соціального розвитку України пов’язаний з радикальними змінами, зумовленими переходом до ринкових відносин. Він передбачає створення соціально зорієнтованої економіки, яка розуміється як господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержує можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.

Власні механізми саморегулювання ринку повинні забезпечити збалансованість економіки країни: найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприйняття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєднання вітчизняної економіки і з світовим господарством.

Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома пов’язаними напрямками:

• лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності;

• стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;

• приватизація, розвиток підприємства, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;

• структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності української продукції на світовому ринку;

• створення конкурентного ринкового середовища;

• активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення.

Територіальна структура господарства. Економічне районування

Територіальна структура господарства – одна із складових загальної структури суспільного виробництва країни, регіону, яка визначається сукупністю територіальних відносин між виробничими об’єктами. Найважливішими з них є: відносини взаємо розташування і доступності, територіальна спільність виробничих підприємств, територіальна концентрація, місце розташування. Територіальна структура господарства відображає розміщення продуктивних сил певними територіальними сукупностями у вигляді виробничих пунктів, ареалів, промислових центрів, агропромислових зон і районів, різних типів виробничо-територіальних систем.

Елементами територіальної структури є: ареальні – виробничий центр, вузол, агломерація, дискретні – район, зона, регіональні – мікрорайон, мезорайон, район, зона.

Основою формування територіальної структури є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації.

Територіальний поділ праці – це об’єктивний процес розвитку продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами).

Об’єктивно існуючими передумовами для виникнення та розвитку територіальному поділу праці є природні умови і ресурси. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і обміну, оскільки в одних і тих же природних умовах можливий різний територіальний поділ праці та різні напрямки територіальної спеціалізації. В одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції, але яким з них треба віддати перевагу – це залежить від економічних факторів. Адже одна і та ж продукція в різних районах виробляється з неоднаковими суспільними затратами. Перевагу надають тим районам, в яких затрати на одиницю продукції є найнижчими. Так, наприклад, лісостепові райони України спеціалізуються на вирішуванні цукрових буряків і виробництві цукру, бо тут затрати на одиницю готової продукції найнижчі у порівнянні з поліськими і степовими районами. Однак це не означає, що в інших районах не можна займатись цим виробництвом. Просто там воно буде менш вигідним для суспільства через значно вищі затрати. Отже, природа надає об’єктивну можливість для діяльності людини. Однак реалізація цієї потенційної можливості підпорядкована певним суспільним законам.

Територіальний поділ є основою формування економічних районів. Економічне районування являє собою доцільний, науково обґрунтований поділ країни на територіальні одиниці різного рівня – на економічні райони.

Є багато визначень поняття "економічний район"; за своїми сутнісними ознаками вони близькі. Ось деякі з них. За П. Алампієвим, економічний район – "це географічно суцільна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці". Е. Алоєв визначає економічний район як територіально суспільну частину народного господарства країни, що має такі ознаки: спеціалізацію, комплексність, керованість. Об’єктивною основою економічного району є територіально-виробничий комплекс. Концентровано визначення економічного району дає В.Поповкін: це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно притаманні географічна цілісність та економічна спільність.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйняті наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об’єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючи принципи, фактори і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Економічні райони підрозділяються на галузеві та інтегральні. Інтегральні (міжгалузеві) райони характеризуються загальністю внутрішніх економічних зв’язків, територіальною, адміністративною цілісністю. Галузеві райони характеризуються зосередженням на певній території підприємств окремих галузей (паливної, металургійної тощо).

Головним районоутворюючим фактором є суспільний територіальний поділ праці. Другим важливим фактором є територіальні виробничі комплекси (ТВК), тому що територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). Це приводить до виникнення ТВК. В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств різних галузей. Їх зв’язки визначені технологією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов’язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях промисловості.

Сукупності однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Наприклад, вихід Південного району України до Чорного моря обумовив значний розвиток у його господарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури ТВК, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ корисних копалин створює передумови для спеціалізації районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва – промислові центри, промислові вузли, одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні , районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в господарський комплекс економічного району.

Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного центру.

Значний вплив на формування економічних районів має адміністративно-територіальний поділ країни, головні адміністративні одиниці (області) залишаються як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують ТВК, їхні основні складові частини або окремі ланки господарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні центри районів і областей, як правило, стають важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.

У наукової літературі обґрунтовується і використовується ряд принципів економічного районування.

До основних з них належать такі:

– загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

– розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, а величини економічних потенціалів районів були близькими між собою;

– економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

– на території інтегрального району повинен бути сформований достатньо потужний господарський комплекс, основу якого становлять виробничі комплекси з такою галузевою структурою:

профілюючи галузі – галузі спеціалізації в масштабі країни;

галузі, які розвиваються як суміжні з галузями спеціалізації і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби профілюючих галузей;

галузі, що забезпечують потреби населення району

– до складу великих економічних районів повинні включатися території усіх адміністративних одиниць без порушення їх меж.

За своїм масштабом, розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти та більше областей), мезорайони (як правило, дві, три області) та мікрорайони (група низових адміністративних районів).

Головною метою визначення великих (інтегральних) районів є виявлення і розмежування існуючих чи тих, які тільки формуються ТВК для визначення напрямків їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для дострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Середні (мезорайони) економічні райони, як правило, є підрайонами великих районів. Об’єктивною основою цього районування витупає територіальний поділ праці як в масштабі країни, так і в межах великих економічних районів. На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом за тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Спеціалізація виробництва в мезорайонах здійснюється не тільки на основних галузях, а і на виробництві другорядної продукції. Вони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) – це найнижчий ступень інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. Найбільш поширеними поєднаннями тут є локальні агропромислові комплекси. В межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах прогнозування і планування використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Але ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

У зв’язку з розпадом Радянського Союзу і проголошення незалежності колишніми його республіками, система економічного макрорайонування України втратила своє значення. Сьогодні потрібно розробляти і впроваджувати в практику нову сітку економічних районів нашої держави. Необхідність нового економічного районування випливає з Декларації про державний суверенітет республіки і принципово нових завдань щодо розвитку її економіки. Перш за все повинні буди детально вивчені і враховані умови розвитку територіального поділу праці в межах України як незалежної держави. Це дасть змогу виділити систему районів з об’єктивною основою, всебічно врахувати природно-географічні і соціально-економічні умови формування кожного з них, а також прогнозувати напрямки їх розвитку на майбутнє.

Значний внесок у розробку нового економічного районування України зробили в останні роки М.І. Долішний, С.І. Дорогунцев, В.Д. Заставний. М.М. Паламарчук, О.М. Паламарчук, В.А. Поповкін, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій та інші вчені.

Однією з найбільш вдалих спроб економічного районування є схема, запропонована С.І. Дорогунцовим. Він пропонує наступний варіант схеми поділу України на економічні райони:

1) Донецький (Донецька, Луганська області);

2) Кримський (АР Крим, м. Севастополь);

3) Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області);

4) Подільський (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області);

5) Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська області, м. Київ);

6) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області);

7) Причорноморська (Одеська, Миколаївська, Херсонська області);

8) Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області);

9) Центральний (Черкаська, Кіровоградська області).

Але найбільш прийнятою за сучасних умов є мережа економічних районів, запропонована Ф.Д. Заставним, яку підтримують учені Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Його районування ґрунтується на використанні економічних та адміністративних принципів районування і їх поєднанні при розробленні сучасної моделі мезорайонів:

1) Донецький (Донецька, Луганська області);

2) Придніпровська (Дніпропетровська, Запорізька області);

3) Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

4) Столичний (Житомирська, Київська, м. Київ, Чернігівська області);

5) Центральний (Черкаська, Кіровоградська області);

6) Волинський (Волинська, Рівненська області);

7) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

8) Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області);

9) Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області).

У перспективі розвиток теорії і практики районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території природних передумов, крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.

Особливо складною територіальною структурою відрізняється промисловість. Головними компонентами її територіальної структури є промислові райони Кожен з них – це зосередження різноманітних галузей і виробництв на порівняно великій багатій природними (переважно викопними) ресурсами території. Такими районами в Україні є: Донецький (вугільна, електроенергетична, металургійна, хімічна, машинобудівна галузі), Придніпровський, Прикарпатський та інші. Великими осередками промислового виробництва стали обласні і деякі необласні центри (Кривий Ріг, Кременчук, Макіївка, Слов’янськ, Маріуполь та ін.). Їх називають промисловими вузлами.

Зосередження одного промислового підприємства у поселенні – це промисловий пункт, а кількох підприємств – промисловий центр. Промислові пункти, центри та вузли становлять собою елементи територіальної організації промислового виробництва України.

Галузеві райони утворюються і на основі розвитку інших галузей господарства – сільського господарства, транспорту, соціальної інфраструктури

Економічне районування має велике значення тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використання в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

Регіональна економічна політика України

Державна регіональна економічна політика – це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на: стимулювання ефективного зв’язку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів; раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалів; створення нормальних (здорових) умов життєдіяльності населення; забезпечення економічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Державна регіональна економічна політика є складовою держаної регіональної політики, яка охоплює економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський і науково-технічний аспекти. Необхідність розроблення та реалізації державної регіональної політики зумовлена наявністю значних відмінностей і суперечностей між окремими регіонами. У нашій країні існують значні відмінності в рівнях концентрації промисловості по регіонам, що впливає на рівень життя людей, умови їх життєдіяльності, екологічну ситуацію. Так, Запорізька область за виробництвом валового суспільного продукту на душу населення випереджає Закарпатську в 1,8 рази. На сьогодні економічний потенціал держави зосереджений головним чином у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській, Запорізькій і Київській областях, в яких розташовано більш 50% усіх створених в Україні основних фондів і на них припадає майже 60% обсягів промислового виробництва. Така нерівновага розвитку регіонів посилює політичну напругу в державі і зумовлює необхідність вжиття заходів, які змогли б забезпечити ефективне державне регулювання процесів регіону, регіонального розвитку країни. Тому головна увага у регіональній політиці України на сучасному етапі реформування економічних відносин повинна бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств у всіх регіонах.

Зокрема в економічній сфері вона полягає у досягненні економічного доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації їх структури; створенні економічних передумов для розвитку підприємства та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні економічного районування країни.

У соціальній сфері головна мета регіональної політики України реалізується у конкретних заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з побутовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення, забезпечення продуктивної зайнятості населення через ефективне регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні покращенню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні раціональної системи розселення.

У екологічній сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму регіонального природо використання, збереження унікальних територій та природних об’єктів.

Сучасна регіональна економічна політика України ґрунтується на таких основних принципах:

– визначення і дотримання пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;

– правове забезпечення економічної самостійності регіонів;

– дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексі і розміщенні нових підприємств;

– досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природо використання, розвитку міжрегіональних зв’язків.

Серед приоритетних завдань визначено структурну перебудову економіки регіонів, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області).

Важливе місце завдань регіональної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці.

У виробничій сфері приоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови. Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини.

Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше використання рекреаційних ресурсів України з метою формування в майбутньому високорозвинених рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється формуванню спеціальних економічних зон в Україні, що дасть змогу збільшити находження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для зростання економічної активності суб’єктів господарювання. З 1996 р. в Україні діє експериментальна економічна зона (одна з перших) “Сиваш”. Спеціальні економічні зони створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що вивільняється у зв’язку з закриттям Чорнобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона “Славутич”.

Особливе місце в регіональній політиці належить різним формам міжрегіонального і прикордонного співробітництва; зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів тощо.

Таким чином сучасна концепція розміщення продуктивних сил – це визначення цілісності і рівноправності усіх складових єдиної регіональної системи – природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Ця концепція орієнтується на досягнення сталого розвитку продуктивних сил і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці; удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентноспроможну продукцію, та залучення іноземних у регіоні, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих регіонах.