Тема 3.6. Регіональні особливості територіальної організації продуктивних сил України.

Вивчення особливостей територіальної організації продуктивних Сил передбачає глибокий аналіз спеціалізації і комплексного розвитку господарства економічних районів на основі всебічного знання природних і економічних умов, населення, розселення. Сьогодні наука повинна вдосконалювати методи аналізу рівня розвитку продуктивних сил, більш конкретно вивчати природні умови і ресурси районів як вихідну базу для про­гнозування соціально-економічного розвитку території. Одне з важливих завдань науки про розміщення продуктивних сил полягає у тому_? щоб разом з іншими науками, зокрема з економічною і соціальною географією та регіональною економікою, провести порівняльний аналіз ефективності територіальної організації виробництва в різних районах країни. Особливої гостроти набувають проблеми охорони природних ресурсів і навколишнього середовища, бо вони завжди пов'язані з певною територією і є регіональними. Ці проблеми мають принципове значення для розвитку виробництва і поліпшення умов життя в кожному еконо­мічному регіоні.

Перш за все необхідно всебічно вивчити регіональні особ­ливості залягання природних ресурсів на території країни.

Відомо, що забезпеченість країни природними ресурсами є важливим економічним і політичним фактором розвитку суспіль­ного виробництва, а їх структура, запаси, якість, ступінь вивче­ння і напрямки господарського освоєння мають безпосередній вплив на економічний потенціал території. Вивчення природних ресурсів, виявлення економічної ефективності їх територіального зосередження і раціонального використання в народному госпо­дарстві є однією з головних проблем територіальної організації продуктивних сил. З цією проблемою пов'язаний ряд завдань регіонального характеру, а саме:

• дослідження структури, складу, запасів, економічної ефективності використання природних ресурсів на території країни і її економічних регіонів як природної основи формування регіональних господарських комплексів;

• вивчення територіальних форм зосередження природних ресурсів і можливостей їх господарського освоєння з метою ком­плексного розвитку господарства, ефективного використання мінеральної, сільськогосподарської та інших видів сировини;

• економічна оцінка природних ресурсів в розрізі основних регіонів, адміністративних областей та прогнозування тенденцій їх використання в різних галузях у відповідності з досягненнями науково-технічного прогресу.

Україна відноситься до тих регіонів Європи, які добре освоєні, а природні умови та ресурси яких досить добре вивчені і широко використовуються у господарській діяльності. Оцінка природних умов і ресурсів може бути зроблена за допомогою категорії природно-ресурсного потенціалу. Поняття «природно-ресурсний потенціал» відноситься до найбільш вживаних в економічній та економіко-географічній науках, хоча воно вживається різними авторами в декількох значеннях. Узагальнено природно-ресурсний потенціал (ПРП) території виражає сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання у суспільній споживній вартості Важливою властивістю природно-ресурсного потенціалу території є те, що він являє со­бою природний комплекс, в якому існує тісний взаємозв'язок і ієрархічна підпорядкованість всіх складових його елементів. Це означає, що зміни у будь-якому з них викликають відповідні зміни в усіх інших.

Кількісно вираження ПРП території є його сумарною цінністю (враховуються всі види використання), тобто сумою добутків споживної вартості одиниці ресурсу на його загальну кількість (продуктивність) в межах досліджуваної території.

Оцінка потенціалу мінеральних ресурсів (корисних копалин) базується на показниках умовної річної продуктивності відпо­відних родовищ, помноженій на розрахований строк їх експлуа­тації. Для розрахунку потенціалу земельних ресурсів потрібна економічна оцінка сільськогосподарських угідь, яка визначається як добуток середньої величини валової продукції на площу сільськогосподарських угідь. За допомогою розрахунків можна визначити природно-ресурсний потенціал лісових, фауністичних, рекреаційних ресурсів території.

В структурному відображенні природно-ресурсний потенціал поділяється на такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енерге­тичні і металічні корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничохімічна сировина, будівельні матеріали); водні (поверхневий стік, підземні води); земельні (з врахуванням сільськогосподарського призначення і характеру рослинності); лісові (щорічний приріст деревини); фауністичні (мисливські, рибні, медоносні ресурси); природно-рекреаційні (території, придатні для закладів санаторно-курор­тного, туристичного типів).

На основі розрахунків, проведених В.П. Руденком, зроблено групування областей України за рівнем загальної забезпеченості потенціалом природних ресурсів (у балах) [26, с.180]. Якщо середній бал в Україні прийняти за 100, то до областей з найвищим природно-ресурсним потенціалом входять: Луганська, Дніпро­петровська, Автономна Республіка Крим, Чернігівська, Кіровог­радська, Херсонська, Донецька, Миколаївська (понад 110 балів); друга група областей має показник 100-110 балів (Полтавська, Закарпатська, Черкаська); до третьої групи відносяться області: Запорізька, Сумська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська (90-100 балів); четверта група—Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська (80-90 балів); п'ята група — Київська, Харківська, Львівська, Одеська, Рівненська, Чернівецька (до 80 балів). Отже, четверта] п'ята групи областей недостатньо забезпечені природно - ресурсним потенціалом.

Якщо розглянути компонентну структуру природно-ресурсного потенціалу областей України, то до областей з явним переважа­нням мінеральних ресурсів в їх загальному природному потенціалі можна віднести Луганську, Донецьку, Дніпропетровську (частка потенціалу мінеральних ресурсів близько або понад 70% в загальному природному потенціалі). До областей, найбільш забезпечених земельними ресурсами, відносяться: Вінницька, Терно­пільська, Хмельницька, Одеська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Миколаївська, Херсонська, Сумська (від 65 до 80% в загальному природному потенціалі). Це області лісостепової і степової зон. Понад 50% у природному потенціалі становлять . земельні ресурси в таких областях, як Київська, Житомирська, Во­линська, Рівненська, Чернігівська, Харківська Запорізька і Черні­вецька. Отже, у 18 областях України ресурсну забезпеченість визначають насамперед земельні ресурси.

Характерно, що регіони Українських Карпат (Львівська, Закар­патська, Івано-Франківська, Чернівецькі області) вирізняються на загальному фоні сполученням трьох видів природних ресурсів: водних, лісових, природно-рекреаційних (від 45 до 77% за сумою трьох компонентів ресурсного потенціалу).

Територіальне поєднання природних ресурсів в регіонах України — це важлива база для і розміщення певних галузей і виробництв. На основі вивчення природних ресурсів та їх господарського освоєння протягом певного часу, поступово складаються регіональні особливості розміщення продуктивних сил, прогнозуються варіанти територіальної організації регіональних територіально-виробничих комплексів.

Територіальна організація господарства України перебуває в тісному зв’язку з науково – технічним прогресом, який має виріша­льний вплив на раціоналізацію розміщення продуктивних сил і формування господарських комплексів економічних регіонів. Розміщення сучасного виробництва залежить від багатьох форм, прояву науково-технічного прогресу. Основними його напрямками є: розширення мінерально-сировинної і енергетичної бази в регіонах на основі застосування нових методів пошуку і вдоско­налення техніки геологорозвідувальних робіт, перехід на вироб­ництво нових синтетичних і полімерних металів, що дозволяють замінити дорогоцінні природні матеріали, технічне вдосконалення існуючих та розвиток нових видів транспорту, які докорінно змі­нюють виробничо-економічні зв'язки і розміщення матеріального виробництва; технічне вдосконалення систем управління госпо­дарством території, що постійно підвищує економічну ефективність.

Результатом науково-технічного прогресу є зменшення чисе­льності працюючих і зміна структури зайнятості трудових ресурсів в ряді регіонів. Технічний прогрес дозволяє зменшити потребу в трудових ресурсах завдяки росту продуктивності праці. Зростає концентрація виробництва, збільшується потужність підприємств, зазнає певних змін виробнича спеціалізація регіонів. На розмі­щення продуктивних сил має великий вплив науково-технічний прогрес в енергетиці.

Комплексне виробництво сировини передбачає комбінування і територіальне зближення взаємопов'язаних виробництв, коопе­рування підприємств основного виробництва з іншими галузями. Це повинно підвищити рентабельність гірничо видобувних галузей при одночасному збереженні навколишнього середовища шляхом раціонального природокористування. При комплексному викори­станні сировини відходи промислового виробництва, як правило, використовуються підприємствами суміжних галузей. У таких ви­падках питання охорони навколишнього середовища повинні вирішуватись не з вузьковідомчих, позицій, а з урахуванням інте­ресів регіонів та всього народного господарства.

У процесі розвитку продуктивних сил України виникає ряд складних регіональних проблем, які потребують мотивованого розв’язання. Серед таких проблем найгострішими є вдосконалення структури народногосподарського комплексу країни шляхом оптимізації територіальних пропорцій і регіональних зв'язків. Сьо­годні необхідно здійснити реконверсію галузевої структури в таких важливих економічних регіонах, як Донбас і Придніпров'я, прискорити соціально-економічний розвиток регіону українських Карпат при збереженні там екологічної рівноваги, реалізувати ряд регіональних програм і, зокрема, програм розвитку областей Полісся, Приазов'я, Нижнього Придніпров'я.

В Україні сформувався потужний виробничий потенціал групи галузей металургійного комплексу (видобуток залізних і марган­цевих руд, виробництво чавуну, сталі, прокату чорних металів). Вони розвиваються у Донбасі і Придніпров'ї. Однак їх технічне оснащення і технологічне забезпечення не відповідають сучасним вимогам науково-технічного прогресу. Внаслідок надмірної територіальної концентрації металургійних виробництв, хімічної промисловості та вугільних підприємств ще більше загострилась екологічна ситуація в Донбасі. У зв'язку з екстенсивним веденням гірничих розробок, нераціональним використанням земель під промислове будівництво багато ділянок стали непридатними для господарського використання. Найбільшої шкоди народному гос­подарству завдає активна деградація ґрунтів на сільськогосподарських угіддях, зокрема на орних землях. Велике забруднення ґрунтів спостерігається в результаті техногенних викидів в індус­тріальних ареалах, що зумовлюють кислотні дощі та попадання у ґрунт важких металів і токсичних неметалевих речовин. Відбувається масове забруднення підземних вод промисловими стоками у великих промислових вузлах з екологонебезпечними виробниц­твами (нітратами, пестицидами). У межах Донецької і Луганської областей, як показують дослідження гідрогеологів, до кінця XX століття буде безвідшкодовно втрачено 90% підземних вод.

Важливою для України є подальша доля її вугільної промис­ловості, яка зводиться до доцільності нарощування вуглевидобутку в головному районі розміщення цієї галузі — Донбасі. За останні десятиріччя визначилась стійка тенденція зниження обсягів видобутку вугілля у басейні. Головна причина падіння вуглеви­добутку полягає у незадовільному стані шахтного фонду та низьких темпах його оновлення. Нові шахти не вводяться, а старі не реконструюються, що зумовлює низький рівень концентрації виробництва. Середня виробнича потужність шахти в Донбасі складає біля 2000 т на добу, що в 2-3 рази нижче, ніж в басейнах суміжних з нами держав. Отже, підвищення ефективності вугі­льної промисловості Донбасу реально можливе лише тільки за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу — використання нових ефективних технологій видобутку вугілля на основі комплексної механізації, створення великих сучасних шахт, передусім у найбільш перспективному Західному Донбасі.

Поглибленого дослідження і практичного розв'язання потре­бують проблеми розвитку чорної металургії та металургійного машинобудування в індустріальному Придніпров'ї. У Дніпро­петровській і Запорізькій областях ці дві галузі є домінуючими. Значний інтерес представляє перехід металургії придніпровського регіону на нові технологічні процеси, які дадуть змогу ефективно використовувати основну сировину і вторинні матеріали. На черзі створення нових типів металургійних виробництв, орієн­тованих на малостадійну металургійну переробку. Об'єктом пильної уваги тут повинен стати Криворізький залізорудний район, який був орієнтований в основному на розвиток видобутку і збагачення руди, що стало причиною однобічного розвитку його економіки та погіршення екологічної ситуації.

Актуальним є визначення довгострокових цілей, стратегій соціально-економічного розвитку Українських Карпат. Генеральна стратегія розвитку цього регіону зводиться до формування приско­реного розвитку і вдосконалення рекреаційного комплексу краю. Програма його розвитку передбачає переобладнання і реконструкцію всіх діючих курортів, баз відпочинку, оздоровчих і туристських закладів. Не менш важливим напрямком соціально-економічного розвитку регіону є глибокі якісно-структурні перет­ворення в його виробничому комплексі. Господарський комплекс карпатських областей необхідно розвивати в напрямку безпосе­реднього задоволення потреб місцевого населення та туристів і всіх, хто прибуває на лікування. Для цього необхідно здійснити технічне переобладнання і реконструкцію усіх підприємств легкої і харчової промисловості, розширити народні промисли. Необ­хідно також підвищити екологічну безпеку провідних вироб­ництв — хімічних, лісохімічних, целюлозно-паперових, будіве­льних, впровадити ресурсозберігаючі технології, що забезпечують комплексну і глибоку переробку сировини.

Нова регіональна політика в Україні передбачає формування вузлів ринкової інфраструктури і технополісів. Технополіси (тех­нологічні національні парки), як і вузли ринкової інфраструктури, тяжіють до великих наукових, освітніх, адміністративних і культу­рних ядер, до центрів фінансово-економічної діяльності. Вони формуються в зонах автомобільної доступності (до 100-150 км) від найбільших центрів науково-дослідної діяльності. В найближ­чому майбутньому технополіси могли б сформуватись, перш за все, у зонах впливу таких великих центрів, як Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя та цілому ряді інших.