Змістовний модуль і Теоретичні основи і загальні умови розміщення продуктивних сил

Тема 1.1 Предмет, метод і задачі курсу

Фундамент будь-якої науки становить система чітких однозначних понять і категорій. Відомо, що поняття – це форма (спосіб) узагальнення предметів і явищ. Категорія – це поняття, що відображає найзагальніші властивості, істотні відношення і зв’язки явищ матеріального світу (час, простір, рух, форма і зміст тощо).

У теорії розміщення продуктивних склався досить різнорідний понятійний апарат, що до певної міри відображає незавершеність формування цієї дисципліни в умовах становлення ринкової економіки.

Ключовими поняттями, що потребують однозначного тлумачення, є “розміщення виробництва”, “розміщення продуктивних сил”, “територіальна організація продуктивних сил”.

Розміщення продуктивних сил передбачає наявність об’єкта (продуктивні сили) та дії, спрямованої на цей об’єкт (розміщення); процес наукового обґрунтування втілення в практику господарювання конкретних рішень що до просторової (територіальної) організації.

Продуктивні сили – це система речових і особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво.

До речових елементів виробництва належить: предмети праці – речі, які людина обробляє в процесі виробництва (ліс, вугілля, руда тощо), знаряддя і засоби праці (виробничі споруди, верстаки, устаткування, обробні землі тощо).

Сукупність речових елементів продуктивних сил (предмети, знаряддя і засоби праці) утворюють засоби виробництва.

Особисті елементи – це люди, які виробляють засоби праці та приводять їх у рух. Людина головна виробнича сила.

Виробництво має суспільний характер і містить два рівні відносин: відносини людей і природи (система “суспільство – природа”), які відбувають зміст процесу виробництва і узагальнюються в поняття продуктивної сили, і відносини між людьми в процесі виробництва (система “суспільство – людина”), що характеризуються поняттям “виробничі відносини”.

Виробничі відносини – сукупність об’єктивних матеріальних економічних відносин між людьми у процесі суспільного виробництва та руху суспільного продукту від виробництва до споживання.

Основою виробничих відносин є відносини власності, які замулюють розподіл засобів виробництва, а також система людських відносин у суспільному виробництві.

Одним із основних понять дисципліни є “розміщення”. Алаєв Е.Б. під поняттям “розміщення” розуміє конкретний розподіл явищ за територією.

Розміщення з точки зору економічної науки – це процес і водночас результат розподілу речових компонентів виробництва, населення (трудових ресурсів) і природних багатств.

Розміщення виробництва можна розглядати як розвиток на території країни складного багатостадійного процесу створення матеріального добробуту (споживчих вартостей). Воно охоплює як продуктивні сили так виробничі відносини.

“Розміщення продуктивних сил” і “розміщення виробництва” – поняття не ідентичні. Перше охоплює населення, незайняті трудові ресурси, не функціональні засоби виробництва. Воно вже за своєю суттю включає як складову поняття “розміщення виробництва”.

Одним із основних понять дисципліни є поняття територіальна організація продуктивних сил.

Організація – це процес упорядкування сукупності елементів, об’єктів у часі та просторі з урахуванням їхніх взаємозв’язків і взаємовідносин для реалізації певних цілей.

Територіальна організація – це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв’язків та відносин.

Територіальна організація продуктивних сил – це упорядкований процес розміщення продуктивних сил у межах країни та її регіонів. Вона передбачає наявність системи цілеспрямованих зв’язків та відношень між окремими видами соціально-економічної діяльності людей на певних територіях країни. Крім того, територіальна організація продуктивних сил охоплює формування галузевих, міжгалузевих комплексів та інших регіональних і локальних господарських утворень.

Резерви зростання ефективності територіальної організації продуктивних сил полягають у реалізації комплексного підходу до неї, вдосконалені її як системи поєднання порайонного розвитку і розміщення продуктивних сил, орієнтованої на інтенсифікацію економіки, пріоритетне використання діючого виробничого потенціалу. Забезпечення екологічної рівноваги, досягнення високих соціальних параметрів, гармонізацію міжнаціональних і міждержавних відносин.

Територіальна організація суспільства – це поняття ширше і глибше від поняття “територіальна організація продуктивних сил”. Тут йдеться про територіальний аспект всього суспільного розвитку на конкретному історичному етапі.

Територіальна організація суспільства охоплює всі найважливіші сфери: розміщення і територіальну організацію виробництва, розселення населення і організацію середовища його життєдіяльності; соціально-територіальну організацію суспільства; територіально-адміністративний устрій і управління тощо.

Головною метою розміщення продуктивних сил є підвищення соціально-економічної ефективності суспільної праці на основі використання принципів і закономірностей територіального функціонування економіки, зокрема територіально поділу праці, регіонального комплексоутворення, регіонально-цілісного підходу до управління.

Методологічні основи науки про розміщення продуктивних сил.

Методологію будь-якої науки формує сукупність категорій, на які вона спирається, а також система певних методів дослідження. Методологічною основою науки про розміщення продуктивних сил є матеріалістична діалектика, відповідні економічні категорії та закони. Будь-яка наука використовує широкий арсенал певних наукових прийомів і операцій для відтворення предмета, що вивчається, та досягнення мети дослідження. Виділяють чотири рівні наукових методів дослідження:

– загально науковий;

– міждисциплінарний;

– спеціальний;

– методично-технічний [2,с. 37].

Прикладом загальнонаукових методів слугують діалектичний та системний методи пізнання. Їх застосування дає змогу досліджувати продуктивні сили як складну динамічну систему, вся сукупність елементів якої перебуває у певних взаємозв’язках і відносинах, утворюючи єдину цілісність.

До міждисциплінарних методів належать історичний і математичний тощо. Вони широко використовуються різними галузями науки для аналізу динаміки розвитку процесів або явищ.

Спеціальні методи застосовуються для конкретно-наукових досліджень. До них можна віднести, наприклад, статистичний і картографічний.

Методи наукових досліджень, що утворюють методико-технічний рівень, дають змогу виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності і здійснювати формалізацію окремих положень і рішень.

Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки використовує спектр методів дослідження – балансові, нормативні, регіонального аналізу, економіко-статистичні, оптимізаційного моделювання, економіко-математичні, техніко-економічного обґрунтування та ін., застосування яких дозволяє одержати нові, науково обґрунтовані результати.

Сама методологічна схема розробки суто наукових, а нерідко і прикладних завдань щодо продуктивних сил передбачає певну послідовність проведення досліджень і охоплює таки етапи (2, с. 38).

Перший – програмний, що передбачає обґрунтування програми виконання певного завдання чи проекту: його мети, очікуваних результатів, виконавців, кошторису тощо.

Другий – інформаційний: збирання та обробка інформації, складання паспортів дослідження об’єктів.

Третій – аналітичний: проведення аналізу одержаної інформації, її систематизація і інтерпретація з метою отримання наукових і практичних результатів.

Четвертий – модельний, який включає розробку системи моделей прогнозування та планування для різних рівнів управління

П’ятий – алгоритмічний: визначення чіткого порядку вироблення конкретних рішень щодо до розміщення продуктивних сил.

Шостий – концептуально-конструктивний: розробка концепцій, проектів, програм, опрацювання прикладних рішень, одержання пошукового результату.

В цій темі необхідно розглянути матеріал про головні методи аналізу розміщення виробництва.

Розміщення підприємств, груп виробництв і галузей на території країни завжди вимагає обґрунтування. Для цього існують спеціальні методи, за допомогою яких вибираються варіанти розміщення, оцінюється ефективність виробництва і територіальної організації господарства. Досягнення найвищої ефективності розміщення виробництва - це головне завдання науки і практики. Критерієм ефективності розміщення в територіальної організації продуктивних сил завжди вважалися витрати. Конкретною формою вираження цього критерію на практиці, як правило, є мінімум сумарних витрат при досягненні заданих обсягів виробництва по країні. Показниками ефективності виступають: питома вага капіталовкладення, трудомісткість, фондоємкість, матеріалоємність, строки окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці. На ефективність впливають також транспортні витрати, рівень розвитку інфраструктури, рівень комплексності, рівень урбанізації, географічне положення і ряд інших факторів.

Далі необхідно вивчити зміст ефективності виробництва, її розрахунки, розглянути один із головних методів економічного обґрунтування розміщення продуктивних сил - виробничо-збутове зонування.

Економічне обґрунтування розміщення продуктивних сил передбачає аналіз структури, спеціалізації, рівня комплексності та ефективності функціонування регіональних (районних) комплексів. Останні розглядаються як сукупність елементів всіх сфер продуктивних сил і виробничих відносин. За своїм змістом - це інтегральні утворення, що об'єднують на території районів матеріальне виробництво, інфраструктуру, населення і розселення, локальні природні ресурси. Основою формування і функціонування господарських систем районів є територіально-виробничі комплекси (ТВК). Комплексоутворення на території району передбачає об'єднання (інтеграцію) ресурсів всіх відомств-учасників розв'язання конкретних проблем, концентрації їх в межах ТВК, виділення провідних ланок (галузей спеціалізації), пропорційний розвиток всіх комплексоутворюючих виробництв та інфраструктури, використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, створення максимально зручних умов життя і праці населення.

Далі слід розглянути рівні спеціалізації і комплексності в ТВК.

Рівень спеціалізації галузей регіону можна встановити за допомогою індексного методу.

Індекс рівня районної спеціалізації галузі — це відношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї галузі в країні.

Si* = (Рі*/ Р)* : (Рі / Р)

де Si* - індекс рівня районної спеціалізації і-ї галузі (і = 1, 2, 3, ... , m) в * - му районі (*= 1, 2, 3, ... , т);

Рі* - обсяг виробництва і-ї галузі в *-му районі;

Р* - обсяг виробництва всієї промисловості (сільської) продукції * -го району;

Рі - обсяг виробництва в і-й галузі по країні в цілому;

Р - обсяг виробництва всієї промисловості (сільськогосподарської) продукції по країні в цілому.

За умови, що Si > 1 , галузь промисловості (сільського господарства) відноситься до виробництва спеціалізації.

Невід'ємною складовою економічного обґрунтування розміщення продуктивних сил ( економічна оцінка теорії. Методика розміщення виробництва на території країни та економічних районів передбачає два аспекти: галузевий і територіальний. Вони реалізуються в схемах розміщення продуктивних сил, що поділяються на загальні, галузеві і регіональні.

Регіональні схеми представлені особливим напрямком, що дістав назву районне планування.

Схеми районних планувань передбачають оцінку території за рядом ознак, що враховуються при визначенні ефективності будівництва і функціонування об'єктів в межах адміністративних одиниць та міських поселень.

Проводиться функціональне зонування території, виділяються ядра тяжіння (головні центри господарської діяльності) та зони безпосереднього тяжіння навколо центрів. На території великих і середніх міст зонування виконується за функціональними ознаками (виділяється адміністративно-діловий центр, промислово-транспортна зона, сельбищна та рекреаційна зони). Функціональне зонування території дозволяє виявити майданчики і цілі ділянки для промислового і житлового будівництва, для сільського господарства і організації масового відпочинку населення. Після проведення функціонального зонування території аналізуються блоки: природні умови і ресурси, населення і трудові ресурси. Головна увага приділяється оцінці природно-ресурсного потенціалу та аналізу демографічної ситуації. На основі такої оцінки можна зробити економічний аналіз території, що передбачає визначення напрямків спеціалізації виробництва, передбачає можливості для розвитку кооперації, концентрації, комбінування, розширення виробничої і соціальної інфраструктури.

За результатами природно-ресурсного і економічного аналізу виконується інтегральна оцінка території. Вона передбачає обґрунтування оптимального варіанту використання території для розвитку і розміщення виробництва і сфери послуг в даний час і перспективний період. В умовах ринкових відносин такі розробки не носять директивного характеру, але вони використовуються регіональними органами з метою вдосконалення управління територією.

Становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил відбувалося тривалий час. Конкретна оцінка напрямків і наукових течій дається як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці.

Основоположниками ринкової теорії розміщення виробництва є І. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер, А. Льош, В. Крісталлер, У. Ізард, П. Хаггет та ін.

У 1926 році Йоган Тюнен виклав свої погляди на розміщення сільського господарства навколо ринку концентричними колами, в яких кожне окреме підприємство завдяки вдалому розміщенню, давало б найвищий прибуток.

Пізніше, в 1909 році Альфред Вебер у “теорії штандорту” доводив, що виробництво розміщується за принципом найменших витрат. На його думку, розміщення промисловості визначається трьома орієнтаціями – транспортною, робочою і агломерацією. Теорія штандорта була розвинена у книзі Августа Льоша “Географія розміщення господарства”, де він доводив, що єдиним імпульсом при розміщенні підприємства є максимальний прибуток. Основну увагу Льош приділив ринкам збиту продукції, як вирішальному фактору розміщення виробництва.

Вагомий внесок у розробку методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил, і зокрема науки про регіон, зробив вчений У. Ізард. В його дослідженні проводиться думка про взаємодію політичних, соціальних і економічних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку регіонів. При цьому населення розглядується як головне регіоноутворююче ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального розвитку. Цей методологічний підхід дозволяв зосередити проблеми людського розвитку в центрі регіональної економічної системи.

Досить популярною у 20-30-х роках ХХ століття була на Заході “хронологічна” концепція німецького вченого А. Гетнера. Погляди цього вченого зводились до того, що головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не в їх пізнанні.

Значного поширення в країнах з ринковою економікою набула теорія “географічного детермінізму”, яка розглядає географічне середовище як визначальний чинник розміщення і розвитку промисловості будь-якого регіону чи країни в цілому. Однією з її течій є “вульгарний географізм”, який розглядає природні сили як такі, що визначають напрямки суспільного розвитку. Близьким до цього вчення є “енвайронменталізм” (анг. “environment” – довкілля, середовище). Його представники Р. Сміт, Г. Тейлор доводять, що міжнародний поділ праці складається залежно від природного середовища. Згідно з теорією інвайроменталістів найбільш сприятливі умови для розвитку виробництва склалися у тих групах країн, територія яких лежить у помірному поясі.

У своїх наукових обґрунтуваннях щодо розміщення продуктивних сил марксистська теорія надає пріоритетного значення способу виробництва та соціально-політичній організації суспільства. Саме з цієї причини у постсоціалістичних державах переважало високоцентралізоване планування розвитку виробництва, яке охоплювало всі без винятку рівні управління народним господарством. При цьому формувався адміністративний механізм розподілу і перерозподілу ресурсів, фондів, продукції.

Сьогодні, коли інтеграційні процеси в економіці всіх країн світу посилюються, а науково-технічний процес докорінно впливає на характер виробництва у планетарному масштабі, вчені приходять до висновку про те, що економічні закони і закономірності набувають всеохоплюючого характеру. На розміщення продуктивних сил впливає весь комплекс закономірностей і факторів. Вирішальна роль належить процесу територіального поділу праці, що має вияв на мікро- мезо- і макрорівнях – від низових та великих територіальних цілісностей. Територіальний розподіл праці є незворотним об’єктивним процесом розвитку і розміщення продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих регіонів, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Проблеми і завдання курсу розміщення продуктивних сил України.

Теорія і практика розміщення продуктивних сил за умов переходу до ринкової економіки набувають дедалі більшого значення. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про необхідність його значного вдосконалення, а також прогнозування розміщення продуктивних сил країни. Ці завдання вирішуються в умовах здобутої Україною незалежності актуальними проблемами сучасної територіальної організації господарства слідуючи:

1. Донедавна Україна входила до складу іншої держави і її спеціалізація зумовлювалася потребами територіального поділу праці тієї, вже неіснуючої країни. Тому одні галузі у нас розвинуті надмірно, перевершуючи власні потреби України (добування залізної і марганцевої руди тощо), а інші – розвинуті слабко, невідповідно її економічному потенціалу (легка промисловість). Тому однією з основних проблем РПС у нашій країні є структурна трансформація господарського комплексу через зміни у розміщенні продуктивних сил, встановлення оптимальних галузевих і територіальних пропорцій виробництва. Необхідність ефективного здійснення структурної трансформації господарських комплексів тісно пов’язана з вирішенням цілого спектра соціальних проблем: професійної перепідготовки кадрів, працевлаштування, соціальної підтримки на період можливої тимчасової незайнятості населення тощо. Це потребує немалих матеріальних і фінансових ресурсів.

2. На території України зосереджені матеріало- та енергомісткі види виробництва, хоча ми відчуваємо брак енергоносіїв, кольорових металів, деякої хімічної сировини. Водночас недостатній розвиток наукомістких галузей дисонує з наявністю потужної науково-технічної бази, інтелектуальних можливостей, великого контингенту висококваліфікованих робітників та інженерів. Таким чином, порівняно з високо розвинутими країнами структура економіки України дещо застаріла.

3. Регіональне розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація матеріаломістких галузей у Донбасі і Придніпров’ї поєднується з недовикористанням ресурсів у Західному районі, на Півдні.

4. Через нераціональне розташування виробництва в Україні постають поважні екологічні проблеми. Доведеться розосередити промислове виробництво в екологічно найнапруженіших районах, перепрофілювати окремі підприємства, що забруднюють навколишнє середовище.

5. Інтеграція України у світовий економічний простір та розширення всього спектра зовнішньоекономічних зв’язків потребує розвитку нових форм територіальної організації продуктивних сил, які б дозволили подолати високий рівень залежності від імпорту, вдосконалити структури експорту, досягти високої конкурентноздатності продукції вітчизняних товаровиробників на зовнішньому і внутрішньому ринках.

Усі ці проблеми обумовлюють дуже складні завдання, які постають перед розміщенням продуктивних сил як важливою галуззю економічної науки. Першорядне з них полягає в обґрунтуванні оптимального розміщення продуктивних сил з точки зору врахування усіх передумов і факторів, що сприяють розвитку спеціалізації господарства, її відповідальності ринковій кон’єктурі, задоволенню соціально-економічних потреб населення та його екологічній безпеці, розвитку міжрегіональних економічних зв’язків. Навчальний курс з розміщення продуктивних сил повинен надати необхідні знання з теоретичних і прикладних питань, а також сформувати у студентів вміння самостійно вирішувати складні проблеми щодо територіальної організації господарювання на різних рівнях управління.