14. Розділові знаки у складносурядних реченнях

Прості речення як частини складносурядних, з'єд­на­ні сполучниками і(й), та, а, але, проте, од­нак, зате, не те, або, чи ні … ні, то … то, не то … не то та ін. розділяються комами: Чорнява його голівонька була закустрана, очі за­спа­ні, зате молоде личко пашіло здоров'ям, грало краскою. (Мирн.)

Кома не ставиться

1. Між двома питальними, спонукальними або окличними реченнями, з'єднаними спо­лу­ч­ни­ком і(й): Коли відбудеться лекція і хто її буде читати? Як пишно цвітуть каштани і який гарний Київ у цей час!

2. Між двома безособовими реченнями за умови, коли присудки цілком однорідні за зна­чен­ням: Сумно й глухо! (Мирн.)

3. Між двома сурядними реченнями, коли вони мають спільний член, що стосується обох про­с­тих речень, або спільне підрядне речення: На селі хутенько, як сонечко закотилось, по­мо­в­к­ли голоси і рух усякий замер. (М. В.) Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще ду­ж­че зігнулася. (Головко)

4. Якщо частини складносурядного речення дуже поширені, або мають уже всередині свої роз­ді­ло­ві знаки, або автор хоче підкреслити їх са­мо­стій­ність, або далекі за змістом, то замість коми ставиться крапка з комою: Ся розмова лишила в мені якийсь гіркий не­смак; але миритись, брати назад свої слова у мене не було бажання. (Л. Укр.)

5. Якщо сурядні речення, з'єднані сполучником і(й), та(і) та й, виражають швидку або не­спо­ді­вану зміну подій або різке протиставлення, то перед сполучником ставиться тире: Сонце зійшло — і враз над Києвом занялося ре­ви­ще гудків. (См.)

Складнопідрядне речення

Складнопідрядне речення — це складне речення, що складається із залеж­них одна від одної частин.

Розділові знаки у складнопідрядних реченнях

Кома ставиться:

1. Підрядне речення відокремлюється від го­ло­вно­го комами: Що за літо заробить Мотря, те за зиму і про­жи­вуть. (Мирн.)

2. Якщо підрядне речення стоїть після головного й з'єднується з ним складеними спо­лу­ч­ни­ка­ми підрядності тому що, через те що, завдяки тому що, попри те що, внаслідок того що, в міру того як, з тих пір як, подібно до того як, так що, то кома ставиться або перед усім складеним сполучником, або в середині його, але тільки один раз. Місце коми ви­зна­ча­єть­ся змістом речення: Довго співали дівчата, довго гуляли хлоп­ці, не­зва­жа­ю­чи на те що другого дня треба було рано вставати. (Н.-Лев.) Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці не­зва­жа­ю­чи на те, що другого дня треба було рано вставати.

3. Між однорідними підрядними реченнями ста­вить­ся кома так само, як між однорідними членами в простому реченні: Як не мостився, як не ладнав, А оберемка не підняв. (Гл.) Дітям здавалося, що вже вечір і що зараз при­йде мати. (Вас.)

4. Між однорідними підрядними реченнями, з'єд­на­ни­ми повторюваними сурядними спо­лу­ч­ни­ка­ми, ставиться кома, але перше під­ря­д­не ре­чен­ня від головного комою не ви­ді­ля­єть­ся: Ішли на берег моря і коли яскраво світило со­н­це, і коли важкі хмари низько пливли над зе­м­лею.

5. Якщо в складнопідрядному реченні збі­га­ють­ся два підрядні сполучники або сполучник су­ря­д­но­с­ті й сполучник підрядності, то кома між ними ста­вить­ся тільки в тому випадку, якщо при ви­лу­чен­ні підрядного речення не ви­ма­га­єть­ся пе­ре­бу­до­ва того речення, від якого за­ле­жить під­ря­д­не: Це рішення виникло в нього раптово, і він хо­тів його негайно здійснити, ніби не знаючи, що, коли мине хвилина, він не зможе ска­за­ти. (Мик.)

Кома не ставиться

1. У словосполученнях більш ніж, менш ніж, не раніше ніж, не пізніше ніж і подібних: Це більш ніж зворушливо.

2. У стійких висловах, близьких за значенням до іменної частини складеного присудка або об­ста­ви­ни способу дії, а також у порівняннях фразеологічного типу: руки стали як лід, упав як сніп, полетів як стріла, і приніс скільки зміг, все одно який, байдуже хто та ін.

3. Якщо після головного речення перед спо­луч­ним словом або сполучником підрядності сто­їть частка не або повторюваний сполучник су­ря­д­но­с­ті: Хотілось би знати не що він казав, а як він ка­зав. Він уважно розпитував і як себе почуває брат і що він устиг зробити на заводі.

4. Якщо підрядне речення, що стоїть після го­ло­вно­го, складається тільки з одного відносного слова з прийменником чи без нього: Черниш теж кричав, не пам'ятаючи що. (О. Г.) Тяжко, важко нудить світом, не знаючи за що. (Шевч.)

5. Підрядні речення, що складаються із стійких словосполучень невідомо хто (де, коли …), хто завгодно, де попало, (є) над чим працювати тощо: Парубок обертається на стук і невідомо кому по­гро­жує кулаком. (Ст.)

6. Якщо підрядне речення зі складеним спо­лу­ч­ни­ком підрядності стоїть на першому місці (перед головним), то сполучник комою зви­чай­но не розділяється: Перед тим як починати передачу — зай­вих по­про­си­ли із студії. (Тич.)

Безсполучникове складне речення

Безсполучникове складне речення — це таке складне речення, частини якого поєднуються без сполучників за допомогою смислових та інтонаційних зв'язків.

Розділові знаки в безсполучникових складних реченнях

1. Якщо частини безсполучникового склад­но­го речення виражають одночасність, су­мі­с­ність дій або їх послідовність і тісно зв'я­за­ні між собою за змістом, між ними ста­вить­ся кома: Вночі несподівано задув північний вітер, небо скоро затяглося хмарами. (О. Г.)

2. Якщо частини безсполучникового речення збе­рі­га­ють певну свою самостійність за змістом, то між ними ставиться крапка з комою: На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє променисте сонеч­ко… (М. В.)

3. Між частинами безсполучникового складного речення ставиться двокрапка. Це буває в та­ких випадках:

• якщо в безсполучниковому складному реченні наступне речення пояснює, розкриває смисл попереднього:

Погаслі вечірні вогні: усі спочивають у сні. (Л. Укр.)

• якщо в першій частині безсполучникового скла­д­но­го речення є слова так, такий, одно та ін., конкретний зміст яких розкривається в другій частині:

Здавна в Кавунівці так повелося: старі дома, а молодь здебільшого на марганцях. (О. Г.)

• між двома реченнями, якщо в першому з них є слова бачити, дивитись, чути, розуміти та ін., які разом з відповідною інтонацією по­пе­­­­ре­д­жа­ють, що далі, у наступному реченні, буде викладено якийсь факт:

Старий присувається до вікна, зазира в се­ре­ди­ну й бачить: у хаті, за столом, сидять го­с­ті — учи­тель та селяни. (Коцюб.) Якщо в реченнях зазначеного типу немає ха­ра­к­те­р­ної попереджувальної інтонації в кінці пер­шо­го речення, то замість двокрапки ставиться кома або тире: Чула, тріснув тин. (Головко.)А де ж чує — щось по листі шелеснуло, хо­ло­д­ним вітриком дихнуло. (Гл.)

4. Тире в безсполучникових складних реченнях ставиться в таких випадках:

• якщо зміст частини складного речення зі­ста­в­ля­єть­ся або протиставляється: Не вони судили — він судив. (М. Р.)

• якщо в першій частині безсполучникового скла­д­но­го речення вказується час дії, про яку говориться у другій: Зійде сонце — утру сльози, ніхто й не по­ба­чить. (Шевч.)

• якщо в першій частині зазначається умова, при якій відбувається дія дру­гої частини: Треба роздягнутись — роздягнеться, треба сьо­р­ба­ти гарячий чай — сьорбатиме. (О. Г.)

• якщо друга частина безсполучникового скла­д­но­го речення виражає наслідок або висновок із того, про що говориться в попередній ча­с­ти­ні. Звичайно в цих випадках між реченнями можна поставити через це, тому, тоді та ін.: Продержались з тиждень морози — земля за­кля­ла, як кістка. (Мирн.)

• якщо в другій частині безсполучникового скла­д­но­го речення міститься порівняння з тим, про говориться в першій частині: Гляне — холодною водою зіллє. (М. В.)

• якщо друга частина безсполучникового скла­д­но­го речення (приєднувальне речення) по­чи­на­єть­ся словами цей, такий і под.: Ще й разу не бачивши моря, я вже надумався стати неодмінно моряком — то був мій пе­р­ший, дитячий ще, вибір професії. (См.)

15. Функціональний стиль — це різновид мови, який обслуговує ту чи ту сферу

суспільно-мовної практики людей і характеризується сукупністю засобів. У

сучасній українській літературній мові розрізняються стилі: розмовний і

книжні, до останніх належать публіцистичний, офіційно-діловий та

науковий. Окремо виділяється художній стиль. Питання про його місце у

літературній мові викликає суперечки серед науковців. На думку окремих

дослідників, він є функціональним стилем, інші мовознавці наділяють його

особливим статусом, виходячи з того, що мова художньої літератури має

"багатости-льовий" характер, оскільки містить елементи всіх стилів,

зокрема територіальні й соціальні діалекти.

У кожному із стилів, у свою чергу, можуть бути виділені кілька

підстилів. Розмовний стиль, наприклад, має два різновиди:

розмовно-офіційний і розмовно-побутовий. Науковий стиль поділяється на

власне науковий, науково-навчальний і науково-популярний підстилі. У

публіцистичному стилі відповідно до специфіки засобів масової

комунікації виділяють газетно-публіцистичний, радіо-,

тележурна-лістський та ораторський підстилі. Офіційно-діловий стиль

розпадається на такі підстилі: власне законодавчий (мова законів),

дипломатичний (мова міжнародних документів) і канцелярський (мова

ділових паперів).

Кожен із стилів виступає у певній соціально значущій сфері. Розмовний

стиль побутує у повсякденному неспеціальному спілкуванні. Публіцистичний

стиль пов'язаний із суспільно-політичною сферою життя, науковий стиль

обслуговує науку і виробничо-технічну сферу, офіційно-діловий стиль — це

стиль ділових паперів і спеціального спілкування в економічній та

юридичній сферах, а також у державних установах, художній стиль

використовується у творах художньої літератури.

16.Науковий стиль:

До основних жанрів наукового стилю належать: монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручники, посібники та ін.

 Метою наукового стилю є повідомлення,пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів.

Для наукової мови характерні такі стильові риси:

• ясність і предметність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об'єктивний аналіз;

• точність і лаконічність висловлювань;

• аргументація та переконливість тверджень;

• однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

• значною кількістю наукової термінології,

• наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,

• оперуванням абстрактними, переважно іншомовними словами,

• уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,

• залучуванням цитат і посилань на першоджерела,

• здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,

• наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації),

• наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграютьдієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,

• специфічною монологічністю текстів,

• переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

• Сфера використання наукового стилю — наукова діяльність, науково-технічний поступ, освіта.

• Основне призначення — викладати наслідки досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтовувати гіпотези, доводити істинність теорій, класифікувати й систематизувати знання, роз'яснювати явища, активізуючи інтелект читача для їх усвідомлення.

17. Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю[ред. • ред. код]

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій­ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода­ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Підстилі[ред. • ред. код]

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2. Дипломатичний — використовується в сфері між­державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3. Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.

4. Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його під­стилі мають власну сферу застосування, межі якої ви­значаються метою й умовами ділового спілкування. Во­ни виступають засобом функціонування взаємозв'язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

18. Публіцистичний. Цей стиль використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується: точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Використання

• 2 Особливості публіцистичного стилю

• 3 Література

• 4 Посилання

Використання[ред. • ред. код]

Сфера використання публіцистичного стилю — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

• інформаційно-пропагандистськими методами розв'язувати важливі актуальні, животрепетні суспільно-політичні проблеми,

• активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові,

• пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація, щоб утілити їх у повсякдення.

Особливості публіцистичного стилю[ред. • ред. код]

Основні ознаки:

• доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),

• поєднання логічності доводів і полемічності викладу,

• поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю,

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку,

• наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол).

Основні мовні засоби:

• синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів,

• насичення лексики суспільно-політичними й соціально-економічними термінами, закликами, гаслами,

• використання багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполук, перифраз,

• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів,

• використання чужомовних суфіксів -іст (-ист), -атор, -ація тощо, префіксів псевдо-, нео-, супер-, інтер- тощо,

• різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та інше,

• влучні афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль щодо жанрів, мовних особливостей і способів подання інформації поділяють на такі підстилі:

• стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо),

наприклад:

Тож як тільки комуністичний режим зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю, кампанію українізації в 1932–1933 роках було брутально припинено, а національне відродження умертвлено й розстріляно. Істинне ставлення більшовизму до українізації цілком однозначно виявилося вже на її початку на деяких заселених українцями теренах, що увійшли до складу Російської Федерації.

• художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо),

наприклад:

…Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, той збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, — це людина без роду й племені.

• есе (короткий нарис вишуканої форми),

• науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

19. Худо́жній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думкичерез зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.

Художній стиль реалізований у формі драми, прози та поезії, які у свою чергу, розподіляються на відповідні жанри.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Використання

• 2 Особливості художнього стилю

• 3 Література

• 4 Посилання

Використання[ред. • ред. код]

Художній стиль мовлення можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та вірогідності в зображенні подій.

Цей стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених царинах, так і в белетристиці (красному письменстві) цей стиль, окрім інформаційної функції, також виконує естетичну: впливає засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття й волю читачів, формує ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Особливості художнього стилю[ред. • ред. код]

Основні ознаки:

• образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ),

• поетичний опис словом подій у прозових і драматичних творах,

• естетика мовлення, призначення якої — розбудити в читача почуття прекрасного,

• експресія та інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо),

• зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршована форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності,

• відсутнє певне регламентування вживання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, відсутність будь-якого нормування,

• визначальним є суб'єктивізм розуміння й відображення (світогляд, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора, спрямоване на світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

• наявність багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак),

• уживання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів),

• запровадження авторських новотворів (слів, значень, висловів), формування індивідуального стилю митця,

• уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних складників та жаргонізмів,

• поширене застосування дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу); у наказовому способі,

• широке вживання речень різноманітних типів, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики,

• представлено абсолютно всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість тощо).

Щодо родів і жанрів літератури художній стиль поділяють на підстилі, які мають особливості мовного зорганізування тексту:

• епічні (епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис),

• ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма),

• драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль),

• комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

20. Розмо́вний стиль мо́влення — це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми,жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.

У розмовній мові велику роль грають невербальні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Використання

• 2 Особливості розмовного стилю

• 3 Література

• 4 Посилання

Використання[ред. • ред. код]

Сфера використання розмовного стилю — усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета і зміст значним чином визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге — зумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планують, не визначають його мету і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть зачіпати різні, здебільше не пов'язані теми, отже, їхнє спілкування має довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова не виходить за межі визначеної теми, є конструктивною і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досяганню заздалегідь визначеної мети.

Особливості розмовного стилю[ред. • ред. код]

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкуванні,

• усна форма спілкування,

• неофіційність стосунків (неформальна),

• невимушеність спілкування,

• непідготовленість до спілкування (неформальна),

• уживання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, паузи, інтонації),

• уживання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка),

• емоційні реакції,

• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, закцентувати головне.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми тощо.),

• суфікси суб'єктивного оцінювання (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості),

• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові),

• часте вживання різноманітних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-),

• специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо,

• заміна термінів розмовними словами (електропотяг — електричка, бетонна дорога — бетонка, залікова книжка — заліковка).

Розмовний стиль має два підстилі:

• розмовно-побутовий,

• розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

21. Епістолярний стиль — це стильовий різновид мови, який втілюється в таких проявах як листи та епістолярна творчість. Текст, написаний епістолярним стилем, може належати до різних сфер суспільної та індивідуальної свідомості людини та може бути стилістично неоднорідним. Не всі науковці вважають його самостійним стилем, а приписують його до підстилюрозмовного стилю.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Визначення епістолярного стилю

• 2 Сфера використання

• 3 Основне призначення

• 4 Тематика та зміст

• 5 Основні ознаки

• 6 Основні мовні засоби

• 7 Історія розвитку епістолярного стилю

• 8 Див. також

• 9 Посилання

• 10 Джерела

Визначення епістолярного стилю[ред. • ред. код]

Епістолярний стиль (лат. epistola (epistula) — лист, подання) — функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин. Уживаний переважно в листуванні, яке, відповідно до теми й мети послання, існуючих традицій, взаємин кореспондентів, особистості автора, його настрою в момент написання, поділяють на «родинно-побутове, інтимно-товариське, приватно-ділове тощо».

Сфера використання[ред. • ред. код]

Сфера використання епістолярного стилю мови не має чітко окреслених меж — це побут, інтимне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, діловодство. Отже, сферою використання є офіційні міжколективні й міжособистісні стосунки та неофіційні особисті зв'язки.

Основне призначення[ред. • ред. код]

Основне призначення епістолярного стилю — регулювання правових, ділових, виробничих контактів, зв'язків між суб'єктами правових відносин, ділового партнерства та підтримання стосунків в родинах і дружніх колах. Отже, призначення епістолярного стилю — обслуговувати спілкування людей у всіх сферах їхнього життя у формі листів.

Тематика та зміст[ред. • ред. код]

За тематикою й змістом листи можуть бути найрізноманітнішими в залежності від сфери їх використання та інтересів адресатів. Листування поділяється на два типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне).

Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями та між службовими особами, які підтримують офіційні стосунки. Таке листування входить до сфериофіційно-ділового стилю.

Неофіційне (приватне) листування відбувається між особами, які мають неофіційні стосунки. Воно має переважно побутовий характер — родинний, інтимний, дружній — і перебуває у сфері дії усного розмовного стилю. Тому не всі стилісти визначають епістолярний стиль, вважаючи його писемним різновидом (підстилем) усного розмовного.

Крім листів до епістолярного стилю відносять щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі.

Основні ознаки[ред. • ред. код]

• персональність;

• інформаційна цілеспрямованість (зазвичай на конкретного адресата);

• авторське «я»;

• наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (P.S. — приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби[ред. • ред. код]

Основні мовні засоби:

• адресація, межі мовного етикету, стандартність висловів у ділових листах;

• різнотемна конкретним змістом лексика, вільний виклад змісту у приватних листах;

• емоційно-експресивні засоби, варіантність норм і особливості порушення їх в інтимному листуванні;

• поєднання компонентів художнього, публіцистичного й розмовного стилів та вироблення індивідуального авторського образу в листах-сповідях, листах-творах, листах-інформаціях.

Історія розвитку епістолярного стилю[ред. • ред. код]

Епістолярій — листування приватного характеру, що має історико-культурне значення. Епістолярний рід у літературі має свою давню історію і бере свій початок ще з античності. Зразками ранньої епістолярної літератури багаті грецька та римська літератури (листи Цицерона, Горація, Сенеки, Плінія Молодшого та ін.)

Давні риторики навіть ввели правила листування і створювали зразки листів. Вони наголошували на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Листи могли бути різними за змістом, тому що обслуговували багато сфер людського життя. Тому, з часом, з'явилися так звані «письмовники», котрі подавали зразки листів майже для кожного окремого випадку життя.

Впродовж довгих років формувалася канонічна структура листа. У класичному варіанті вона мала містити: привітання (воно включало і звертання); домагання прихильності; розповідь; прохання; закінчення-прощання. Кожний лист мав містити хоча б два з цих компонентів, включно з обов'язковими змістовими формулами: вияв радості з приводу отримання, що прив'язувало цей лист до попереднього; запитання про стан здоров'я і стан справ; перед закінченням листа твердження про те, що «більш нема про що писати» і т. ін. З часом з'явилося спеціальне позначення P. S. («post scriptum»- «після написаного»), що означало необхідність суттєвої дописки, важливої інформації.

Український епістолярій почав формуватися ще за часів Київської Русі, на яку мала великий вплив антична традиція. У добу Литовської Русі було введено у листи кліше князівських грамот (називався титул, ім'я адресата). Протягом ІІ пол. XIX ст. епістолярій активно розвивається і здобуває популярність у зв'язку з появою полемічної літератури. Популярними були відкриті, стилізовані листи. В епоху бароко лист повернувся до звичайної форми — «закритих листів». Історія листування в Україні українською мовою до ХІХ ст. зберегла лише поодинокі факти. Листи українських культурних діячів ХІХ ст. сприяли розвиткові української епістолярної традиції. Залишаючись фактом приватного життя своїх авторів, листи культурних діячів стають фактором культурного життя нації. Це засвідчує епістолярна спадщина таких письменників як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка, Василь Стус та інших.

Упродовж століть епістолярний стиль зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань ввічливості.

22. Те́рмін (від лат. terminus — межа, кордон) — слово або словосполучення, застосоване для позначення деякого поняття.Бойовий одяг,рукав.

1.      Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор: ножиці цін “розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів” і значення загальновживаного слова ножиці.

2.      Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: прибуток.

3.      Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, що зумовлено їхнім призначенням.

4.      Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.

Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:

—    нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;

—    відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: профіцит- прибуток - зиск - вигода);

—    інтернаціональний характер;

—    стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним);

—    здатність утворювати похідні: зношення - зношування - зношеність - зношуваний.

23. 1.      Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: чиста конкуренція, ринокпраці. Це найдавніший спосіб термінотворення.

2.      Словотвірний - утворення термінів за допомогою префіксів (надвиробництво, перепродукція), суфіксів (оподаткування, оборотність), складанням слів і основ (матеріаломісткість), скороченням слів (СЕП (система електронних платежів), СЕЗ (спеціальні економічні зони).

3.      Синтаксичний - використання словосполучень для називання наукових понять: державне замовлення. Синтаксичний спосіб - найпродуктивніший спосіб творення термінів у наш час.

4.      Запозичення — називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж.

24. Терміносистема — це система термінів у певній галузі, підгалузі наукового або технічного знання, що обслуговує наукову теорію або наукову концепцію.

Терміноло́гія — це:

1. Сукупність термінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю семантичних меж.

2. Розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.

25. Професіоналізми — це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни — це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів (платіжка — платіжне доручення; вишка — вища математика, пара — дві академічні години) або коли та чи інша професія, рід занять не має розвиненої термінології (наприклад, рибальство, гончарство і т. д.). Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професії, пор.: бобик, бублик у мові водіїв.

Професіоналізми можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні, проте вони є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному мовленні.

Номенклатура (від лат. nomenclatura — перелік, список імен) — сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти  від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об’єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об’єктів (наприклад, у географічній номенклатурі — Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, технічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, гривня і под.)

27. Докуме́нт — засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини.

Існує також інше визначення терміну: Документ (ЗУ «Про інформацію») — матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

Документ (за П. Отле) — це будь-яке джерело інформації, передання людської думки, знань незалежно від того, чи втілене воно в матеріально фіксованій формі або є провідником (передавачем) інформації в часі.

Документ (ділове укр. мовлення) — матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у зведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.