2.2. «Українське питання» на Паризькій мирній конференції

Як відомо, мирна конференція у Парижі була скликана державами-переможницями у Першій світовій війні для вироблення мирних угод із переможеними державами Четверного Союзу, тобто для створення нової політичної карти Європи. Безумовно, для України було необхідним обстоювати свою можливу міжнародно-правову участь на всесвітньому форумі.

Рішення надіслати делегацію до Парижа уряд УНР прийняв у грудні 1918 р. Згідно із затвердженим 10 січня 1919 р. штатом до складу делегації УНР увійшло понад 50 осіб. Головою (президентом) делегації було призначено Г. Сидоренка, товаришем (заступником) голови – доктора В. Панейка, генеральним секретарем – молодого журналіста із Західної України П. Дідушка, членами делегації – віце-міністра закордонних справ УНР А. Марголіна, професорів О. Шульгіна, М. Туган-Барановського, журналіста М. Кушніра. Згодом до складу делегації ввійшли ще доктор І. Матюшенко, юрист С. Шелухін та Д. Ісаєвич. Від Західної області УНР радником став професор С. Томашівський. Більшість членів делегації були випадковими людьми, які не мали жодного досвіду, не знали іноземних мов, різні за партійною приналежністю. Досвід зовнішньополітичної діяльності мали лише О. Шульгін, В. Панейко А. Марголін, М. Кушнір.

Делегація виїхала до Парижа без докладної інструкції про свої дії. Її було укладено лише 30 березня 1919 р. після погодження позицій між урядами Директорії і ЗУНР.

Обов’язки між членами делегації розподілили так: Г. Сидоренко здійснював загальне керівництво, а також з А. Марголіним відав відносинами з Румунією, В. Панейко повинен був пильнувати справи Західної України, відповідав за переговори з поляками і відносини з італійською та японською делегаціями. Решта членів делегації мали завдання тісніше налагоджувати контакти з делегаціями країн Антанти.

Українська делегація на мирну конференцію в Парижі прибула із запізненням і не в повному складі, оскільки більшість членів затрималася у Відні, не одержавши французьких в’їзних віз. Лише 1 лютого 1919 р. українська делегація звернулася до конференції з проханням визнати Україну як незалежну і суверенну державу, поінформувавши про політичну історію, населення та господарські проблеми УНР.

До приїзду на конференцію всіх членів делегації її голова Г. Сидоренко не мав тісного контакту з керівництвом конференції. Його діяльність тоді практично обмежувалася нотами з територіальних питань. На той час Румунія вже окупувала Північну Буковину. В січні 1919 р. Антанта дозволила Чехословаччині зайняти західну частину Закарпаття, а в квітні – і всю територію краю. Наприкінці лютого 1919 р. Рада Десяти погодилася з територіальними претензіями Польщі стосовно західноукраїнських земель.

Г. Сидоренко 12 лютого 1919 р. послав конференції ноту про ворожу політику Польщі щодо України, яка була укладена на основі документа МЗС УНР «Державні межі України». «Галицький народ, – зазначалося в ноті, – на підставах історико-юридичних і самовизначення проголосив себе Західноукраїнською Народною Республікою й організував для того потрібний державний апарат. Подальшим актом ЗУНР і УНР обидві вони як одноплемінний народ злучилися в одну суверенну Українську державу й виступають як один суб’єкт міжнародного права». У березні 1919 р. було подано ноти про самовизначення Закарпатської України з протестом проти порушень прав людини в окупованій Буковині.

Мирна конференція не розглядала справи України як окремої та єдиної держави, пов’язуючи питання певних її територій з політикою інших держав: Галичини – у зв’язку з війною з Польщею, Буковини – з окупацією Румунією, «Угорської України» – щодо кордонів Чехословаччини. І хоча з квітня 1919 р. українська делегація почала шукати зв’язків із керівництвом мирної конференції, однак тоді влада Директорії була обмежена лише Волинню і частиною Поділля, тому Антанта вже не могла вважати Україну реальною силою в боротьбі проти більшовизму.

Найвища Рада конференції 8 травня 1919 р. розглядала питання про перемир’я між Польщею і Західною Україною. В. Вільсон і Л. Джордж заявили, що «українське питання» є частиною загальноросійського. І хоча згодом ще тричі на порядок денний засідань Найвищої Ради виносили справу Західної України у зв’язку з нападом на неї Польщі, проте питань про загальноукраїнські проблеми не торкнулися.

У той час на Паризькій мирній конференції остаточно перемогла зовнішньополітична орієнтація країн Антанти на «єдину і неподільну Росію». Найвища Рада в ноті до Колчака 26 травня 1919 р. визнала його верховним правителем «єдиної Росії», а 30 травня 1919 р. голова української делегації опротестував нотою це рішення, знову висунувши питання про визнання УНР як суверенної держави і підтримку в її боротьбі на фронтах. Справа Галичини була єдиною, з приводу якої конференція офіційно вела переговори з делегацією УНР. Умови перемир’я між Польщею й Україною розглядала окрема комісія, до якої ввійшли представники Франції, Англії, Італії та США, очолювана генералом Ботою. Перші засідання комісії 10 квітня і 8 травня 1919 р. мали інформативну спрямованість. На засіданнях 12-13 травня 1919 р. розглядали проект перемир’я, до якого делегація УНР внесла низку зауважень територіального і військового спрямування. Незабаром Польща відкинула цей проект, і комісія, передавши його Раді Чотирьох, припинила роботу. Найвища Рада 25 травня 1919 р. уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину, «щоб забезпечити спокій мешканців від більшовицьких банд», a 11 липня 1919 р. надала їй право створити там свою адміністрацію. В умовах, що склалися, головний отаман УНР С. Петлюра прийняв рішення вести безпосередні переговори з Польщею.

Захист національно-державних інтересів України на мирній конференції ускладнювався внутрішньою атмосферою в делегації УНР. Голова делегації Г. Сидоренко не відповідав своєму призначенню. Він не мав і відповідної дипломатичної підготовки, погано володів французькою мовою. Будучи, безперечно, українським патріотом, Г. Сидоренко не орієнтувався у світовій політиці й фактично дезінформував уряд, надсилаючи йому надто оптимістичні повідомлення про стан «українського питання» на конференції, приймаючи бажане за дійсне. Група французьких політиків, які співчували УНР, написали 25 вересня 1919 р. спеціальну записку про «Причини невдачі української місії в Парижі», звернувши увагу на негативний стиль роботи самого Г. Сидоренка та всієї делегації, і, відповідно, рекомендували його замінити. Замість Г. Сидоренка на цю посаду запросили голову місії у Ватикані М. Тишкевича, і в серпні 1919 р. він приступив до виконання своїх обов’язків у Парижі. Негайно був оголошений розпуск старого складу делегації та формування нового.

Суттєвою перешкодою в роботі української делегації у Парижі був «галицький сепаратизм» членів делегації В. Панейка та С. Томашівського, котрі проводили самостійну лінію на визнання Антантою окремої Української держави в Галичині. Вони навіть оголосили себе окремою делегацією в Парижі, а після окупації Галичини поляками розпочали співпрацю з «білою Росією» і радили галицькому уряду порозумітися з А. Денікіним ціною визнання «єдиної Росії». Така поведінка галичан викликала в учасників конференції подив.

Перешкоджав роботі делегації УНР на Паризькій конференції її багатопартійний склад. Кожен із членів делегації намагався проводити програму своєї партії. І, як наслідок, не було координації дій, а отже, і позитивних результатів.

До кінця 1919 р. становище значно погіршилося. Англія, США, а врешті й Франція, перебуваючи на позиціях підтримки «єдиної і неподільної Росії», робили ставку на О. Колчака. Про самостійну Україну навіть не бажали чути. Щоправда, в червні 1920 р., у період польсько-українського наступу на Київ, керівник апарату прем’єра Франції повідомив: уряд виніс принципову постанову визнати УНР де-факто, щоб переконатися у здатності України до тривалого державотворення. Однак провал наступу на фронті призвів до того, що Франція знову повернулася до давньої орієнтації на «єдину Росію».

Отже, міжнародне становище не сприяло становленню української державності. Як правильно зазначали І. Мазепа і П. Христюк, незалежна Україна може постати лише тоді, коли Європа поховає ідею «єдиної Росії», що уже відживала.

Рада Міністрів УНР 28 вересня 1920 р. відкликала делегацію з мирної конференції. Після її розформування частина співпрацівників перейшла на роботу до дипломатичної місії УНР у Франції.

Діяльність делегації УНР на Паризькій мирній конференції в 1919-1920 pp. стала важливою подією в зовнішній політиці України, що була спрямована на обстоювання права створення суверенної держави і забезпечення її територіальної цілісності. На жаль, політика держав Антанти не дала змоги здійснити це право і призвела до невдачі на мирній конференції.