Тема 2. Поняття релігії, її походження, поділ, структура та поліфункціональність

Хтозна чи знайдеться людина, яка не чула слово релігія. Нині у всьому світі кількість релігійних людей перевищує 90%. Наука не знає жодних племен людей, що існували коли-небудь, у яких не було б ніяких релігійних уявлень. Вже з перших своїх кроків по землі людина завжди відчувала поряд з собою потаємно, незримо присутню у світі силу, від якої залежить життя і смерть. Яким би матеріалістом людина не була, у будь-яку хвилину свого життя вона відчуває релігійний потяг. Людина зі своєї природи є релігійною істотою і шукає Бога, Який при створенні людини заклав у ній природне прагнення до Нього.

Людина шукає в житті три речі: перша – життя (ніхто не хоче вмирати); друга – правда (людина завжди в пошуках правди); третя – любов (кожен хоче любити і бути любленим). А це якраз – правдиве визначення Бога. Бог – Життя, Правда, Любов. Тому в душі людини весь час є бажання любові. Вона тужить за Любов’ю. Ця туга робить її подібною до Бога, зроджує бажання з’єднатися з Ним, бо Бог – Любов. “Боже, – скликує псалмопівець, – Ти Бог мій! Тебе шукаю пильно. Тебе душа моя прагне, Тебе бажає тіло моє в землі сухій, спраглій і безводній” (Пс. 63(62),2).

Підтверджується правильність думки святого Августина (354 - 430 рр.), який навчав: “Cтворив Ти мене Господи для Себе, але не спокійне моє серце поки не спочине у Тобі”. Ось чому людина повинна прагнути Бога понад усе.

Туга людини за Богом є лише відлунням туги Бога за нею. Ісус Христос так тужив за людиною, що пішов на хресну смерть, відкупивши її Своєю кров’ю, щоб показати їй дорогу до Бога. Боже веління, щоб вони зустрілися – людина і Бог. І тоді настане Царство Боже в душі людини. Святий апостол Павло писав: “Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би – ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав своє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жодної користі. Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне… Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов ” (1 Кор.13,2-10,13). Ось чому в перших християнських спільнотах панувала жертвенна Божа любов.

Отож, людина є відкритою для цих трьох сильних прагнень, і таким чином тягнеться до Бога, бо прагнення Бога вписане в серці людини, яка створена Богом і для Бога, Який не перестає притягати до Себе людину і лише в Богові людина знайде правду, щастя і життя вічне, що їх безперервно шукає. Людина покликана до спілкування з Богом. У будь-який час і будь-якому місці Він близький до людини. Бог звертається до людини, допомагає їй шукати, пізнавати і любити Його всіма її силами. Він скликає усіх людей розпорошених гріхом до єдності Своєї родини – Церкви.

Бог запрошує людину до діалогу вже від самого початку людського існування, бо людина існує тому, що Бог створив її з Любові і через Любов постійно оберігає її, і людина живе всією повнотою правди тільки тоді, коли вона вільно визнає цю Любов і віддає себе Своєму Творцеві. Отже, вся історія людства підтверджує, що не було жодного народу без вірувань, без культу, бо прийшовши від Бога, прямуючи до Бога, людина живе повністю людським життям лише тоді, коли вільно переживає своє єднання з Богом. Вона створена, щоб жити в єдності з Богом, у Якому вона знаходить своє щастя: “Коли я прилину до Тебе всім єством моїм – зникнуть мій біль і смуток, і правдивим буде життя моє, все повне Тобою” (св. Августин).

Наше ставлення до Господа Бога – неоднозначне, і це не є чимось дивним, бо ми по-різному виховані, по-різному навчені, по-різному сформовані. Зате ставлення Бога до кожного з нас – стале. Господь однаково любить нас усіх невимовною любов'ю. І найбільшим даром цієї любові до нас, людей, є Небесне Царство, куплене для нас дорогоцінною Христовою кров'ю. Воно є куплене для всіх нас, без винятку. Однак не всі це правильно розуміють і сприймають, тому, можливо, не всі його осягнуть. Головна причина втрати Неба безперечно є гріх, котрий чинить невдячна людина, бо якраз правдиве розуміння Божої любові до нас очевидно мало би спонукати людину платити Богові любов’ю за любов. Як писав апостол Павло, ми не винні нікому нічого, окрім любові. Отож любов є зв’язком між Богом і людиною та складає суть релігії.

Кожна людина, у будь-яку хвилину свого життя, у тяжкі години, у момент великої небезпеки, сильного болю, важкої хвороби, втрати великого щастя, радості, величі… яким би матеріалістом вона не була, відчуває релігійний потяг. Це не тілесний інстинкт, а аналогія. Бо, як вже згадувалося вище, створюючи людину – Бог заклав природне прагнення її до Нього. Річ у тому, людина потайки відчуває (часто не зізнаючись у тому сама собі), що її існування на землі не має сенсу, що вона виконує план, суть якого не доступна для її розуму. А без цього навіщо жити? Для чого людина існує на землі? Це – роздумування душі людини. Людина завжди відчуває духовну порожнечу, коли не знайде Бога. Це підсвідомо. Цю порожнечу ніщо не заповнить, жодне інше добро, чи краса, крім Бога. Це, як природне прагнення людини до щастя (якоюсь мірою людина відчуває, що вона призначена до щастя, що нещастя – насильство над людською гідністю, бо людина щаслива, коли чується собою), – вияв релігійного інстинкту. Тільки Бог – найбільше щастя, бо все інше не задовольняє людину. Якщо людина не має Бога, вона шукає ідола.

Отже, людина не стає релігійною істотою, а є за своєю природою релігійною істотою, відповідальною перед Богом. Вона шукає Бога, бо бачить, що справедливість ніколи не може бути зреалізована у цьому світі, і якщо справедливість не є абсурдом, не є насмішкою, то є і потойбічне життя, де справедливість буде досконалою, що смерть не є безглуздям.

Упродовж історії людства і досі люди найрізноманітнішими способами виражали ці пошуки Бога у своїх віруваннях та у своїй релігійній поведінці (у молитвах, жертвоприношеннях, богослужіннях, роздумах тощо). Незважаючи на двозначність, яку ці форми вираження можуть містити, ці форми настільки універсальні, що ми маємо назвати людину релігійною істотою: “Він створив з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення, щоб вони шукали Бога, чи, може, навпомацьки не знайдуть його, – хоч він від кожного з нас недалеко. У ньому бо живемо, рухаємося й існуєм, як деякі з ваших поетів сказали: Бо й ми з його роду” (Ді. 17,26-28).

Отже, релігійний феномен виражає людський дух дуже загально. Де лише з’являється людина – виникає релігія. Відомий психолог Еріх Фромм наголошував, що не було такої культури в минулому і, так видається не може бути такої культури в майбутньому, яка б не мала релігії.

Уже від початків історії в людині присутня релігійна свідомість. Релігійний світогляд сягає найдавніших часів та історично випереджує усі інші світогляди.

Сліди вірувань і культів: рисунки на стінах – можливо, магічні символи – і, що помітно, обряд поховання померлих – зі зброєю, прикрасами, засобами поживи було знайдено під час огляду доісторичних печер і свідчать про віру в загробне життя. Наприклад, ще й досі живуть у кам’яному віці, внаслідок ізолювання океанами, непрохідними лісами, кригами первісні народи на Філіппінах або в Центральній Африці (пігмеї). Але в них дуже проста релігія: вони знають одну Вищу Силу, Чистий, Досконалий Дух. У ньому видно пережитки первісної релігії.

Отже, таке почуття у сучасних первісних людей – це цінне свідчення про те, що релігійне почуття існувало вже на світанку людства – 10, 20, 30 тисяч літ тому (все одно скільки) і, притому, не було ще зіпсуте доданими згодом до нього ідолами та легендами.

Немає жодної країни, ні одної цивілізації, де б релігія не залишила всюди видимі прекрасні сліди. Описи релігійних вірувань і звичаїв здійснювалися вже у Вавилоні, Ассирії, Єгипті, а в Греції Геродот описував, порівнюючи з грецькою, релігію єгипетську, перську, скіфську. Впродовж наступних століть про релігію писали історики, місіонери, мандрівники та ін.

Водночас не так просто сказати, що таке релігія. Релігієзнавці – створили понад 200 визначень релігії, але і вони, на їх думку не відображають це явище духовного життя у всій повноті. Над цим таки варто задуматися, тим паче, що вони не завжди слушні. Навіть саме слово релігія перекладають і пояснюють по-різному.

Слово “реліго” походить від латинських слів “ligo” – зв’язок та “ligare” – в’язати, тобто дослівно означає мати зв’язок з Богом та його постійно відновлювати. Слово релігія – “rеlіgіо” – латинського походження, означає зв’язок або зустріч людини з Богом, відношення людини до Бога, набожність, благочестя, святиню, предмет поклоніння. Давні римляни в слово “rеlіgіо” вкладали такий зміст: “знову збирати”, “повторно відвідувати”, “ще й ще раз вдивлятися”, “добровільність”, ”усвідомлення вини”. Як складне й різнобічне явище вона виникла на певному етапі розвитку суспільства і функціонує у тісному зв'язку з його життям, впливає на кожну людину, незалежно від того, вважає вона себе віруючою, чи ні.

За вченням Іммануїла Канта, релігія – це визнання божественного наказу, наказу практичного розуму в усіх обов’язках, що санкціонує насамперед поведінку людини, її мораль. Людство є для нього Богом.

У вченні Георга В.-Ф. Геґеля, релігія – це пізнання, усвідомлення абсолютної істини. Тим він ставить релігію на виразно теоретичний рівень.

Німецький богослов Фрідріх-Данієль-Ернст Шляєрмахер пов’язував релігію зі сферою почуттів, афективним пережиттям, які не належать ні до моральної поведінки, ні до пізнання істини.

Людвіг-Андреас Фоєрбарх вважав, що релігія – результат людського стремління до щастя, яке, на його думку, людина не може реалізувати на землі, це прагнення вона переносить у потойбіччя, творячи собі Бога. Вшановуючи Його, вона віддає шану лишень своїм нереалізованим прагненням.

Французький історик Рейнак окреслював релігію “як сукупність почуттів сумління”, англійський мислитель Бертран Рассел – як страх перед невідомим, німецький філософ Паульсен – як внутрішній настрій, що полягає у “покорі та упованні”. Згідно з Брунером релігія – “прагнення людини віднайти опору в надземних силах і в такий спосіб дійти до спасіння”. Адам Сміт окреслював релігію як “відносини, які в живому досвіді виникають між особою і предметом вшанування, викликаючи в нас повагу і любов”. Для Рудольфа Отто вона – “досвідчення таїнства (misterium), яке реалізується, коли людина відкривається для вражень вічної реальності, які об’являються на дорозі дочасного”.

Зиґмунд Фройд дотримувався думки, що Бог є лише піднесеним образом власного батька, а туга за ним і пошук підтримки в складних ситуаціях приводять до релігії, яка є тільки колективним неврозом. Він твердив, що джерелом релігії є безпорадність перед життям і страх смерті.

Карл Маркс говорив, що релігія – це опіум людства (наркотик), який створює людині ілюзію досягнення щастя в майбутньому, вигадка визискувачів, яка відриває людину від проблем щоденного життя, революції, боротьби з виявами експлуатації й утиску, відчужує, робить нечутливою до суспільної несправедливості та нужд пролетаріату, відвертає його від класової боротьби – основної рушійної сили суспільства.

Володимир (Ульянов) Ленін назвав релігію сивухою (горілкою) людства, й закликав боротися з нею. Тому в колишньому СРСР весь час тривала якнайжорстокіша боротьба з релігією, масштабів якої ще не знала історія, навіть у перші віки християнства. Радянська влада проводила проти Церкви жахливий терор. Храми перетворювали на склади і клуби. Все святе плюндрували і зневажали. Будь-які елементи релігійності приховували, або висміювали. Йшла справжня війна проти християнства та інших релігій, панував безбожницько-атеїстичний світогляд, десятки єпископів і тисячі священиків були розстріляні або заслані на страшну каторгу, де більшість з них у тяжких муках загинула. В результаті духовним цінностям і моральному стану суспільства було завдано важких травм.

У словнику іншомовних слів, до речі, який був виданий 1974 року Головною редакцією Української Радянської Енциклопедії і Академією Наук України, термін “релігія” неправильно визначають – як побожність – форма суспільної свідомості (пережиток минулого) ворожа науці, яка фантастично, спотворено відображає земні сили як надприродні, соціально зумовлене й історично перехідне явище, яке перешкоджає революційному перетворенню суспільства, є знаряддям гноблення трудящих і панування експлуататорських класів. Ці визначення релігії не відповідають суті явища. Отже, релігія – це не просте питання. Це явище, яке не можна пояснити через щось інше. Вона відмінна від філософії, політики. Релігія автономна і не є ілюзією.

То ж що таке релігія? Що криється за цим поняттям? Який зміст воно несе у собі? Навіщо вона потрібна людині? Чи може людина прожити без неї?

Слово “релігія” латинського походження. Вперше воно з’явилося у стародавніх римлян, які виводили згаданий термін від латинського слова “relegare”. Ним позначили все, що було зв’язано з пошаною богів. Трапляється воно в Марка Тулія Цицерона, Лівія, Цезаря у значенні “страх”, “пошана”, “совість”, “богобоязливість” тощо. Сервій Сульпіцій (ІІ ст. до Р.Х.) пов’язував слово “релігія” зі словом “релінкваре”, що означає “виділяти”, “обговорювати”, “йти назад”, “відкладати в бік”.

Християнські богослови Лактанцій, Єронім, Августин (Аврелій), Тома Аквінський правдиво виводили слово “релігія” від слова “релігаре”. В якому “ліго” – означає “зв’язок” (зв'язок людини і Бога, особи і Божества), а “лігаре” – “зв’язувати”, “з’єднувати” (Бога і Людину, святе і світське). Префікс ж “ре” вказує на відновлення, повторність цього зв’язку.

Отже, слово “релігаре” – це поновлений, повторний зв'язок людини з Богом. Треба було наново зв’язати те, що було розірване через первородний гріх – непослух її, гріх гордині та Бог створив людину, щоб вона була близькою до Нього, щоб хвалила Його і була щасливою. Божа любов завжди чинна, подібна до великої багатої на воду ріки, що намагається якнайскоріше розлитися і заповнити собою всі долини. Бо любов мусить розливатися, ділитися. Любов домагається любов’ю. Бог живе тільки Любов’ю, лише нею кормиться. Тому Бог хоче мати з людиною постійний зв'язок. Людина хоче перебувати у любові з Ним. Зв'язок любові і життя з Богом. Ось чому, релігія – це зв’язок земного і небесного, матеріального і духовного, тлінного і нетлінного, скінченого і безконечного. Релігія – це також відношення людини до Бога та Бога до людини, це своєрідний зв’язок номосу і космосу, тобто діалог, а не монолог між особами (людиною і Богом). Релігія не може бути накинутою. Релігійним не можна бути насильно, штучно в обхід свободи людини. Людина актом своєї волі вступає в релігійний зв’язок. Релігія є відповіддю на поклик Божий, Який полюбив нас першим. У релігійної людини ціла особа (розум, воля, емоції) є суб’єктом цього зв’язку. У неї змінюється світосприйняття, спадає ширма з її очей. Це навернення до Бога – друге народження. І в цьому особливість релігії. Вона не може виникнути також без Божого Одкровення (рух Бога назустріч людині). Тому релігія подарована людині, а не вигадана людиною. Релігійна правда походить від Бога. Тому людина не може змінювати її, бо не має влади над нею. Правда належить Богові. Таким чином, релігія встановлюється Богом і нашою згодою.

Об’єкт релігії – Бог, до Якого людина звертається з проханнями, прославляючи Його, перепрошуючи за злі вчинки і, висловлюючи Йому вдячність. Суб’єкт релігії –людина, яка може бути стосовно Бога: побожною (благочестивою), індиферентною (байдужою), невіруючою (атеїстом). Людина походить від Бога, живе для Бога і рухається до Бога. Бог згідно з релігійно-філософським ученням трансцендентний, тобто такий, що існує поза межею розумного світосприймання, а також іманентний, тобто такий, що існує в людському бутті. Учення про Бога називається богослов’я або в грецькій мові – теологія (ΘΕΟΣ – Бог, ό λογος - наука). Бог є Господь, Творець, Вседержитель, Отець (Батько всього людства), Абсолют (найдосконаліше Єство). Слово Бог із старослов’янської мови означає – Той, що дає багатство, добро і щастя. Прикмети Божого буття: цілковита досконалість – безконечність, простота, єдність, правдивість, премудрість, правдомовність, вірність, доброта, святість, краса, незмінність, вічність та всюдиприсутність.

Релігія – це не тільки теорія, а передусім практика. За поширеністю релігії поділяються на етнічні (племінні, народні) та світові (християнство й іслам). У всіх релігіях є деякі спільні й типові для всіх елементи. До них належать: правди віри, принципи моральної поведінки, культ та інституційна організація.

Ось чому богослов’я людини та релігії ґрунтується на догмі та правді християнської віри про створення світу та людини. Єдина фундаментальна правда Святого Письма про створення світу та людини має основне значення. Вона стосується самих основ людського та релігійного християнського життя і свідчить, що світ, небо і земна людина (яка є єдністю душі та тіла, і поєднує в собі світ духовний і матеріальний) не витвір якоїсь необхідності, сліпого призначення чи випадку, а вони походять від вільного вибору Бога, Який своєю мудрістю створив їх з нічого та підтримує в кожній хвилині й веде до найвищого призначення – остаточної досконалості.

Своїм Провидінням Бог оберігає все та керує усім, що створив. Могутньо простягається Його мудрість “від краю і до краю і керує всім доладно” (Муд. 8,1). А людям ж Бог навіть дає можливість добровільно брати участь у Його Провидінні, Його правді, доброті, красі та виявленні Любові у виконанні Його задумів. Людина – вінець діла створення: вона створена “на образ Божий”, Бог створив її чоловіком і жінкою та обдарував її своєю приязню, дав гідність особи.

Отже, з історії творення пізнаємо, що світ не є вічним. Про це ж йдеться також у молитві Ісуса Христа під час Тайної Вечері: “Я тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання. Тепер ж прослав мене, Отче, у себе – славою тією, що її Я мав у Тебе перед тим, як постав світ!... Отче! Хочу, щоб ті, яких ти мені передав, перебували там, де і Я, щоби й вони були зо Мною та й бачили мою славу, яку Ти дав Мені, бо полюбив єси Мене перед заснуванням світу”(Ів.17,4-5,24). Перше речення Святого Письма підтверджує цей факт. “На початку сотворив Бог небо й землю” (Бут.1,1). Ці слова – головне джерело віровчення про таємниці “початку”: створення, падіння, обітниці спасіння. Символ віри повторює їх, визначаючи Бога, Отця Вседержителя, як “Творця неба й землі”, “усього видимого й невидимого”. Створення світу, спасіння і освячення людства здійснювали спільно три особи Божі, хоч діло створення особливим способом приписується Отцеві. Та правдою віри є також є те, що Отець, Син і Дух Святий (Пресвята Трійця – це один Бог у трьох Особах (Іпостасях) – єдине й неподільне начало створення.

Зрозуміло, що Таїнство Пресвятої Трійці – центральне таїнство віри і християнського життя. Віра усіх християн спирається на Святу Трійцю через Божі посилання Сина і Святого Духа. Бог Отець (бо Отець є Першою Божою Особою Пресвятої Трійці) здійснює Свій “доброзичливий задум” творення, відкуплення та освячення. Бог, Який створив Всесвіт, підтримує його існування через Слово – Свого Сина, Який підтримує все Своїм могутнім словом (Євр. 1,3), і через Духа Святого, Животворного. Три Особи Божі мають спільні єство, ознаки і діла. Без знання цієї правди неможливо зрозуміти таїнства спасіння людства через Божого Сина.