Собор святого юра

Перша церква на цій горі постала наприкінці XIII ст. За переказами, її збудував галицько – волинський князь Лев Данилович у 1280 році з букового дерева для свого стрия , князя Василька , який постригся у ченці. Церква була посвячена св. Юрію. Поруч з нею Лев побудував дерев’яний монастир. Вони простояли до 1340 року і були спалені в результаті першого походу польського короля Казимира III на Галицьку Русь та зайняття ним Львова. Але вже у наступному році за ігумена Євтимія її знову відбудовано, про що свідчить дзвін, відлитий у 1341 році для нової церкви. Це найстаріший існуючий дзвін на Україні і одночасно перша документальна історична дата про існування Святоюрської монастирської церкви. Відбудований храм був теж дерев’яним, лише у 1363 році приступили до побудови мурованої церкви, яка згідно монастирської хроніки, була завершена, а можливо тільки перебудована у 1437 році. За хронікою Варфоломія Зиморовича ця мурована Святоюрська церква будувалася майже одночасно з Вірменською катедрою на один взірець та одним і тим же архітектором Доре чи Дорінгом.

У 1539 р. Львівським єпископом було призначено Макарія Тучапського, церква св. Юра стала катедральною, не перестаючи бути монастирською. Ця святиня на протязі віків ділила нелегку долю Львова. У 1655 р. на площі під катедрою стояв табір Богдана Хмельницького, а в 1695 р. Святоюрський монастир оборонявся від татарського нападу. Під мурами катедри на площі, починаючи з XVII ст. відбувалися знамениті святоюрські ярмарки.

Значні події відбулися за єпископа Йосифа Шумлянського (1667–1708 рр.). З південної сторони церкви при дзвіниці побудовано каплицю св. Прокопа, а у 1673 р. єпископ переніс до катедри чудотворну ікону Богоматері з Теребовлі, рятуючи її від турецької навали. Коли у 1700 р. до катедри була прибудована Покровська каплиця, сюди помістили ікону, віддавши її під опіку монахам – василіанам. У цьому ж році із заснованої єп. Шумлянським при монастирі друкарні вийшов перший в Україні друкований нотний ірмологіон (друкарня існувала з 1687 р. по 1708 р.). 1 липня 1700 року у Святоюрській катедрі відбувся урочистий акт проголошення з’єднання Львівської архідієцезії з римським престолом.

Стара катедра простояла до 1743 року. Тоді ж єп. Атанасій Шептицький вирішив побудувати нову величаву святиню і наказав приступити до розібрання старовинної мурованої церкви св. Юра. Причиною для побудови нового храму став незадовільний технічний стан його попередниці , мури якої мали тріщини і за словами єпископа грозили заваленням. Крім того, церква всередині була вузькою і темною. Для єп. Атанасія Шептицького це були чисто не формальні причини, а насправді його бажанням було створити для нащадків щось величаве, що відповідало б найвищим досягненням тогочасної архітектури. Вигляд старої катедри, правда перебудованої, зберігся на портреті єпископа першої чверті XVII ст. На малюнку її вівтарна частина має вигляд триконха, а центральний об’єм накритий високим двосхилим дахом, завершеним ліхтарем з маківкою.

У 1744 р. попередня церква, помимо спротиву василіан, була розібрана і 1 жовтня цього ж року закладено фундамент під новий храм. Проект нової святині виконав архітектор німецького походження Бернард Меретин, або як він сам підписав на контракті, Мереттінер. За його проектом і наглядом мала постати нова катедра з дзвіницею. Меретин був одним з найвидатніших архітекторів першої половини XVII ст. Крім Святоюрського храму у Львові йому належать чудові пам’ятки, як ратуша в Бучачі та костьол в Городенці.

Фундатор катедри єп. Атанасій Шептицький не дочекався завершення свого задуму. Вмираючи у 1746 р., він доручив своєму наступникові єп. Льву Шептицькому довершити будову храму, призначивши для цього певну суму, 116820 злотих. Окрім катедри, частина цієї суми повинна була піти на заснування греко–католицької семінарії, яку планувалось збудувати поряд з церквою. Ця благородна ідея не зреалізувалась через брак коштів.

Єп. Лев Шептицький продовжив і завершив будівництво катедри разом з існуючим сьогодні ансамблем. Після смерті Б. Меретина (1759 р.) керівництво будівельними роботами з 1765 р. продовжив архітектор Клемент Ксаверій Фесінгер. Цей будівничий працював на Святоюрській горі майже до 80-х років XVIII ст. За його проектом були зведені капітальні та інші споруди ансамблю. Правда, деякий час на будівництві працював Мартин Урбанік, будівничий домініканського костьолу у Львові, який згадується у реєстрі видатків в 1762–1763 рр. Розпочата у 1744 р. будова катедри формально була завершена у 1761 р. Трохи раніше, 5 вересня 1760 р., на церкві закладено хрест, з приводу чого стріляли з гармат і моздрів. Але оздоблювальні роботи в інтер’єрі тривали до кінця 1770-х р.

У 1880 р. після відновлення Галицької митрополії, нова церква стає архікатедральною. У 1817 р. монахи - василіани залишають Святоюрську гору і переносяться до монастиря св. Онуфрія. Звільнені ними приміщення стають резиденцією утвореної 25.11.1813 р. капітули, консисторії для світського духовенства.

Реставрації катедри проводилися в 1850, 1866 рр. і за кардинала Сильвестра Сембратовича у 1885–1898 рр. Тоді кардинал мав намір помістити в ній новий іконостас, від чого його відрадили фахівці архітектори. Наступна реставрація розпочалася у 1911 р. за проектом Адама Топольницького (проект 1905 р.) направою білокам’яних елементів і декоративної кам’яної скульптури. Перервана першою світовою війною, вона відновилася щойно у 1933 р. Саме тоді археолог Ярослав Пастернак відкрив у бабинці залишки фундаментів церкви XIVст. та провів дослідження у крипті. Остання значна реставрація відбулася у 1950 р .

Бернард Меретин і його послідовник Клемент Фесінгер створили архітектурний ансамбль, головним компонентом якого є катедра. Невід’ємною складовою частиною ансамблю є монументальна скульптура та декоративне різьблення, які разом з архітектурою творять типовий для барокового стилю мистецтва синтез. Над створенням ансамблю працювали кращі майстри різця і пензля. Він складається з церкви, митрополичої палати, капітальних будинків, дзвіниці та огорожі. Особливістю цього барокового ансамблю є те, що він розкривається глядачеві поступово з наростанням мистецьких акцентів. Підходячи з просторої площі, проходимо в першу браму у глухій мурованій огорожі, оздоблену бюстами святих, яка веде нас на мале подвір’я, звідки відкривається вид на другу, пишно оздоблену монументальну браму з арковим отвором. На розірваному фронтоні брами сидять алегоричні постаті, що символізують церкву “римську“ і “грецьку”. Їх виконав у 1770 р. скульптор М.Філевич, каменярську роботу – П.Білостоцький. Увійшовши на велике подвір’я, зліва відкривається величавий фасад катедри з оточуючими її капітальними будинками, справа – митрополичий палац, а на осі в металевій огорожі третя брама, по формі аналогічна попередній з постатями “Віри“ і “Надії“ долота М. Філевича та каменяра Онуфрія Стефанського. Головний фасад акцентований монументальним порталом, фрахтованими постатями єпископів Атанасія і Лева Шептицьких, роботи видатного львівського скульптора Йоганна Пінзеля. Цей же скульптор виконав статую св. Юрія Змієборця, яка вінчає аттик. За силою виразу й експресії це один з кращих творів монументальної барокової скульптури на Україні.

До собору ведуть парадні двомаршеві сходи з тесаного білого каменю. Їх балюстраду оздоблюють вісім геніїв роботи скульптора Семена Стажевського. Цей же скульптор виконав кам’яну скульптуру св. Онуфрія, що в печері під сходами.

Собор розташований на терасі і своїм величавим силуетом домінує над рештою елементів ансамблю. Хоча його творець Б. Меретин був вихований на західноєвропейських зразках, у Львові йому вдалося вписатись у традиції українського сакрального мистецтва. Просторова композиція храму центрична і виражена в плані хрещатим об’ємом, утвореним високим нефом і трансептом. Але завдяки кутовим приміщенням, собор сприймається як тринавний храм з видовженим бабинцем і вівтарем, що мають однакову ширину. Чотири пілони утримують систему склепінь під головну баню та менші понижені приміщення навколо нави. Висока баня на масивному чотириграннику служить організуючим елементом, якому підпорядковуються інші архітектурні елементи споруди.

Сучасний собор, на відміну від попереднього храму, зорієнтований вівтарем на захід. Його фасади підкреслені вертикальними лініями пілястрів із соковито різьбленими в камені рокайлевими капітелями. Верхню частину храму декорують кам’яні ліхтарі та ажурні балюстради, характерні для барокових будівель. По периметру будівлю обіймає м’якою лінією розкрепований карниз. Усі ці білокам’яні декоративні елементи виконували каменярі П. Білостоцький та О. Стефанський. Творчий хист будівничого і скульптора злилися воєдино і утворили той органічний синтез архітектури і скульптури, без якого не мислилась архітектура бароко.

Художнім акцентом інтер’єру є дерев’яна різьба і живопис пресвітерії. У церкві немає традиційного іконостаса. Його заміняють дві колони, між якими влаштовані царські і дияконські ворота, виконані скульптором С. Фесінгером у 1768 р. Він також різьбив великий вівтар, окрім статуй первосвящеників Арона і Мелхіседека, які належать різцеві М. Філевича. До його робіт належать єпископський трон на горному місці, орнамент до вівтаря, рама для образу Христа Архієрея, що над царськими вратами. Усі вони виконані майстром у 1770 р.

Намісні образи, які поміщені з боків дияконських врат на пілонах, апостоли на стінах пресвітерії, “Тайну Вечерю“, “Христа Архієрея“, “Розп’яття“ у великому вівтарі намалював у тому ж році Юрій Радивилівський. Пророків і празникові образи виконав відомий український маляр, вихованець віденської Академії мистецтв Лука Волинський. Образ “Христос Учитель“, подарований до катедри каштелянкою Катериною Косаківською, вийшов з – під пензля маляра Франциска Смуглевича .

У 1827 р. митрополит М. Левицький купив образ пензля Йосифа Енгерта “Христос передає ключі св. Петрові“ і помістив його над єпископським кріслом.

Реліквією катедри є ікони Богоматері Теребовлянської (XVII ст.) у кивоті лівої нави. До 1673 р. вона знаходилась у Теребовлянському василіанському монастирі. Рятуючи ікону від турецької навали, єп. Йосиф Шумлянський переніс її до Львова, помістив у Святоюрській катедрі. Срібну карбовану шату для неї справив ігумен цього монастиря Діонісій Олександрович .

До XIX ст. стіни катедри не мали поліхромії. Перше настінне малювання появилося у 1876 р. Його виконав краківський художник Еразм Фабіанський. У 1881 р. при правому пілоні навпроти амвону був поставлений пам’ятник папі Пієві IX долота Тадеуша Блотницького.

На центральній осі катедри стоїть двоповерховий митрополичий палац, збудований у 1760 – 1762 рр. у стилі Людовика XVI з елементами архітектури класицизму. Протягом 1773–1776 рр. за проектом і під наглядом архітектора К. Фесінгера проведена реконструкція палацу. Головним чином, вона торкнулася апартаментів. Оздоблювальні роботи в інтер’єрі велися під наглядом архітектора Ф. Кульчицького. Їх виконали скульптор Іван Щуровський, художник Симеон Граденовський і Стефан Угницький. Капітальна реставрація палацу, яка значно видозмінила інтер’єр, проведена у 1885 р.

До початку XIX ст. при митрополичому палаці існував популярний з трьома терасами парк. Капітальні будинки по боках катедри починали будуватися і перебудовуватися у 1767 р. за проектом К. Фесінгера. Архітектурний декор їх фасадів стилево наближений до митрополичого палацу. Під його керівництвом будувалася металева огорожа з брамами (1770 – 1772), роботи ковалів І . Микулевича і С. Коваля.

Найбільш пізнім елементом ансамблю є мурована дзвіниця з північно–західної сторони, збудована у 1828 р. архітектором Гаєком, реконструйована у сучасному вигляді в 1866 р. одночасно з будовою капітального будинку від заходу. Автором обох споруд був архітектор Йосиф Браунзейс, будівництво вів Вінцент Равський. Тепер у дзвіниці зберігається старий, вилитий у 1341 р., дзвін.

Ансамбль катедри Святого Юра – один з небагатьох архітектурних комплексів, збудований цільно в єдиному стилі і з однаковою високою майстерністю. Остання реконструкція катедри та митрополичих палат була проведена у 90 –х роках XX ст. та у 2001 р. перед приїздом Папи Івана Павла II, де згодом Він перебував. У крипті собору св. Юра спочивають Глави УГКЦ, кардинали: Сильвестр Сембратович, патріарх Йосиф Сліпий, Мирослав Іван Любачівський; митрополити Андрей Шептицький та Володимир Стернюк.