Тема 18. Постаті великих діячів українських церков Постать митрополита Петра Могили (1596-1647)

Петро Могила був сином молдовського правителя, з молодих років перебував на українських землях, що належали тоді до Речі Посполитої. Згодом він включився у місцеве громадсько-політичне життя, опісля – в культурно-релігійне. Упродовж усього свого життя працював для розвитку української культури та української Церкви. Був людиною, якій не бракувало ні статків, ні честі, ні слави до того, як він прийняв чернечий стан, архімандритство й відповідальність митрополита Української Церкви.

Походячи з родини володарів сусідньої Молдови, отримавши освіту в Україні і в Західній Європі, Могила був добре підготовлений до свого високого служіння. Він виявився здатним поєднати власну побожність та відданість традиціям Східної православної Церкви з глибоким розумінням історичних та культурних здобутків європейького Заходу. Цей універсальний принцип він здійснював у своїй Церкві, дбаючи про спасіння християнських душ, будучи, за Святим Письмом, одним із помічників Бога, які віддали себе повністю за Церкву тільки в ділах, достойних Бога. Вся діяльність Митрополита була орієнтована на слова св. Василія Великого: “Наша надія на спасіння повинна опиратися не на чомусь іншому, як тільки на наших добрих ділах разом з Божою ласкою” (Гомілія 21).

Немає точних і достовірних підтверджень тому, де саме навчався і здобував свою освіту П. Могила. Різноманітні дослідники висувають безліч припущень стосовно цього. Проте спільні висновки є лише щодо здобуття ним початкової освіти. Основні знання Петро Могила здобув під керівництвом вчителів Львівської братської школи, яка була тісно пов’язана з родиною Могил. Львів у той час був центром освіти в Україні, а братська школа мала авторитет на усіх її землях, також і серед її південних сусідів.

Розбіжність суджень дослідників щодо здобуття Петром Могилою закордонної освіти досить відчутна, оскільки немає якихось вагомих свідоцтв чи документів, які б це підтверджували. Зважаючи однак на пануючий тоді звичай висилати дітей здобувати вищу освіту за кордон, а також на освітній ценз митрополита, слід прийняти, що він навчався в західноєвропейських навчальних закладах. Досконало опанувавши тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши світську загальну освіту, а згодом – і богословську, П. Могила був всесторонньо освіченою людиною. Це дало йому змогу стати не лише одним з найвизначніших організаторів і реформаторів культурного та освітнього життя України, але й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованого богословського навчання.

Всі дослідники епохи Петра Могили згідні з тим, що він з молодечих років був надзвичайно побожним і відданим своїй справі та православній Церкві, притримувався в практичному житті встановлених християнських ідеалів. Він глибоко відчував трагедію поділу серед братів тієї самої віри, а взаємне протистояння – за незгідне з Христовими заповідями любові. Вказував, що Церква як божественна установа терпить через поділ християн, її авторитет втрачається, а значення і вплив у світі зменшується. Тому цілком слушно вбачав у поділі Церкви знак її слабкості, а також намагався в силу своїх можливостей запобігти цьому.

За своєю вдачею (окрім деяких винятків) П. Могила був схильний до мирного полагодження конфліктів і непорозумінь. В часах Могили продовжувалась полеміка між двома таборами, однак він намагався надати цьому словесному двобоєві більше гідності та скерувати його на шлях об’єктивності, відкидаючи образи, особисті звинувачення. Як обережний дипломат, він шукав компромісу в другорядних справах захищаючи з завзяттям речі, які вважав суттєвими. Саме таким підходом у спірних питаннях, від яких більшість втікала, він шукав шляхів вирішення. Становчо захищаючи східний обряд і внутрішню незалежність Української Церкви, був готовий шукати компроміс у справі богословських розбіжностей.

Своїми родинними зв’язками, вихованням та світоглядом, суспільно-політичною концепцією П. Могила був людиною західного способу буття, пов’язаний із західною культурою і духовністю. Тому він був чужий і неприйнятний для Московських кіл та по сьогоднішній день невідповідним для типово російських церковних і наукових дослідників. Він також відкидав ідею возз’єднання України з Росією, про що неодноразово згадують П. Куліш та багато радянських підручників. В своїй діяльності П. Могила дотримувався національного напрямку – як і його попередники, хоча більше брав кращого з Заходу, переробляючи його на українське.

П. Могила виявив себе майже з однаковою силою, інтелігентністю та насиченістю дії в трьох ділянках: церковній, культурній і суспільно-громадській. Для української Церкви митрополит Петро Могила – одна з найбільших і найвидатніших постатей протягом усієї історії. Це він надав їй чітку і оперативну організаційну структуру, спрямованість, підніс освітній стан духовенства, висунув ідеал творчого і дієвого чернецтва, реформував і утвердив східний обряд і церковні практики, опрацював богослов’я, зокрема догматику, наповнив цінними здобутками богословської літератури, був незрівняним проповідником та відновником стародавніх святинь Києва. Він став також великим провідником на шляхах порозуміння та пошуків єдності.

Одночасно, він був великим організатором та меценатом української культури у всіх її проявах. Став засновником новітнього шкільництва, творцем першої вищої школи західного типу і рівня освіти у Східній Європі. Могила був меценатом українського мистецтва, письменником та публіцистом, який залишив декілька високовартісних творів, а також організатором і покровителем друкарства.

Важливими у практичній діяльності були зв'язки П. Могили у вищих світських колах, при королівському дворі. Але вирішальними чинниками у здійсненні Могилиних планів були його риси видатної, талановитої особистості, його енергійність, рішучість і цілеспрямованість, організаторські й дипломатичні здібності, вміння знайти найкоротшу дорогу до мети, використати існуючі можливості, зосередити зусилля й створити необхідні умови для успіху. Він знайшов компроміс, зміцнив зв'язки з провідними верствами руського суспільства – православною шляхтою та її лідерами, з міщанами, козаками, братствами, що сприяло успішному здійсненню його намірів. Не допустив, щоб погіршення відносин з ними мало негативний вплив чи стало реальною перешкодою в його діях. З огляду на це біографи виправдовують деякою мірою його жорстокість до суперників, як у випадку з І. Копинським, який був реальною перешкодою в примиренні з міщанами, козаками, братством.

Митрополит Могила став визначним представником української нації. Своєю всебічною діяльністю став зразковим архіпастирем, який не замикався у мурах своєї резиденції, а розумів Церкву як установу Божу, покликану служити людям. Тому він не стояв осторонь тогочасних громадсько-суспільних процесів. Намагався усіма доступними способами поліпшувати долю українського народу. Пересторога Могили перед небезпекою зближення з Москвою стала такою ж пророчою, як і подібні заклики пізніших великих історичних постатей – І. Мазепи і Т. Шевченка. Для нього не менш важливим було те, що він, маючи великий історичний шанс, вповні його використав на служіння українській Церкві та українському народу. Його постать у першій половині XVII століття у всіх трьох згаданих ділянках відіграла величезну роль, надала печать його імені усій тогочасній добі. Створена ним інституція стала не лише релігійним і культурним вогнищем на українських землях, а й випромінювала своє світло на весь православний світ, стала історичним чинником для всієї Східної Європи. І то на усі наступні століття.

П. Могила по своїй суті не був ні політиком, ні діячем культури у повному значенні цього слова. Він насамперед був людиною Церкви. Тому, найбільше його здобутків і досягнень – саме в цій ділянці.

Митрополит Петро Могила був ініціатором не лише подолання кризового стану в православ’ї, а відтак – утвердження духовної та політичної стабілізації в українському суспільстві. Він започаткував ідейне зміцнення цієї найчисельнішої на слов’янському Сході Церкви. За короткий час він організував підготовку і видання фундаментальних для православного світу книг – Катехизму (Православного ісповідання віри), Требника, Служебника та ін., які мали і мають по сьогодні велике церковне культурно-історичне та національне значення. Вихід цих книг, а особливо Катехизму, показав Європі і вселенському православ’ю, що в Україні після кількох століть кризи, поневолення, розрухи з’явились інтелектуальні, культурні сили, здатні створювати праці європейського і світового рівня. Важливо підкреслити, що Петро Могила був не лише ініціатором і організатором, а й автором багатьох цих та інших видань.

Нажаль, в минулому його постать представляли досить однобоко, а саме як активного борця з унією, оскільки радянська влада робила те ж. Ще дореволюційні дослідники, зокрема, Микола Костомаров, вбачали у діяльності митрополита Петра Могили елементи екуменізму. Як видатний діяч православної Церкви, він не поборював цих ідей, а, навпаки, втілював їх на практиці, створивши, зокрема, Києво-Могилянську колегію (так називалася з 1633 року, згодом — у 1701 році стала академією). Студенти навчалися за програмами європейських університетів трьома мовами: українською, латинською, грецькою. Він врятував від останнього зникнення українську шляхту, еліту народу. Петро Могила на віки дав українській Церкві свій знаменитий "Требник", по якому досі молиться православна Україна.

В ідомим діячем Греко-католицької Церкви в Україні був митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Митрополит Андрей Шептицький упродовж 44-років з 1901 по 1944 рр. очолював Церкву й українське суспільство в період двох Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

У віці 36 років Андрей Шептицький, обдарований надзвичайними духовними харизмами, стає Главою Греко-Католицької Церкви. Він невтомно трудиться, щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовності. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів та монастирі Студійського Уставу в Україні та інші релігійні згромадження. Він стає фундатором лічниці, Національного музею, Богословської Академії, надає грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам.

Князь Церкви митрополит Андрей був покровителем митців, студентів, в тому числі і багатьох православних християн, а також піонером в екуменізмі. Він опанував єврейську мову настільки добре, що міг спілкуватися з євреями. Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали його з Торою. За роки нацистської окупації він переховував у своїх палатах сотні євреїв, а, зокрема, равина Меїра Кахане. У цей період митрополит пише пастирського листа "Не убий", який став сміливим протестом проти звірства нацистів.

Із славного роду графів на Шептицях, у Прилбичах біля Яворова, з батьків Івана та Софії з роду Фредро, дня 29 липня 1865 р. народився третій син, якого при хрещенні назвали Роман, Олександер (Марія). Від наймаліших літ юності мати виховувала Романа Олександра в глибоко релігійному дусі. З уваги на слабке здоров’я, Роман не ходив до школи, але вдома під проводом матері та найкращих учителів (Арнетта, Максимовича, Петеленца) переробив приватно матеріал вселюдної школи й перших чотирьох класів гімназії. З дитинства, окрім української і польської мов, досконало знав французьку мову. Маючи велике бажання першого св. Причастя (за порадою сповідника матері) Роман прийняв набожно перше св. Причастя в церкві Отців Бернардинів (сьогодні св. Андрія) у Львові 17 травня 1876 р. Вищі класи гімназії від п’ятої до восьмої закінчив у Кракові в гімназії св. Анни, завершивши їх з відзначенням 11 червня 1888 р. З тих часів треба згадати особливе захоплення Романа до збирання книжок, на яких підписувався по українськи. Після матури відвідав з батьком Унів – митрополичу палату, де зберігалися пам’ятки про Шептицьких. Тоді також поїхав до Венеції і пробув там місяць. Після повернення зголосився до однорічної військової служби і був приділений до першого полку драгунів, але військової служби не докінчив, бо тяжко занедужав на скарлатину. Як наслідок тієї недуги йому залишилося гостре запалення суглобів, із чого почалася недуга ніг. Майже одночасно Роман записався на правничий факультет Краківського університету. Видужавши перейшов на третій семестр права у Братиславі, де навіть заложив католицьке товариство п. н. “Соцієтас Гозіяна”. Після двох семестрів знову повернувся до Кракова, де й осягнув ступінь доктора права 19 травня 1888 р. Світ обіцяв Романові блискучу кар’єру, але він відмовився від неї, йдучи за Божим покликом.

Ще по матурі 1883 р. Роман просив у батька дозволу вступити до Чину св. Василія Великого, що в ньому саме тоді ОО. Єзуїти розпочинали реформу. Одначе батько не погодився на те. Увесь час правничих наук Роман не тратив із-перед очей своєї мети. Його подорожі під час студій в Україну, до Москви, а передовсім його аудієнція в Папи Лева XIII, тільки скріпили його в постанові. Щойно по доктораті Романа його батько погодився і Роман приїхав на новіціат до Добромиля 28 травня 1888 р. Вступлення молодого графа, доктора права та ідейного нащадка Шептицьких до українського ще й до того Греко – католицького монастиря знайшло відповідний відгомін в нашій та зарубіжній пресі. Ледве Роман переступив поріг новіціату, а вже береться до вибраного діла. З такою ревністю брався до всіх духовних вправ, а передовсім до умертвлень і постів, що настоятелі повинні були стримувати його запал. Бачачи його ревність, настоятелі постаралися для нього про скорочення часу вступної проби з шістьох місяців до одного. Дотичне звільнення надіслала св. Конгрегація для поширення віри під датою 21 червня 1888 р. У висліді цього 1 липня кандидат “брат Александер” облікся у василіанську рясу і хресне ім’я змінив на чернече: Андрей. Під час новіціату з великим скупленням відправив місячні реколекції і робив наглядні поступи в чеснотах.

Після новіціату, що приписові триває рік та шість тижнів, Андрей зложив перші чернечі обіти на празник Чесного Хреста в Добромилі 13 серпня 1889 р. Це був новий вузол, що ним брат Андрей зв’язав себе з Чином св. Василія Великого. До кінця шкільного року 1889/90 брат Андрей перебував дальше в Добромилі і в той час студіював теорію церковної вимови. Із новим шкільним роком перейшов до єзуїтської колегії в Кракові, де разом з іншими молодими Василіанами (як: Філяс, Ткачук, Ортинський) студіював схоластичну філософію, а після неї богослов’я, закінчивши її докторатом богослов’я. Після трьох років другого новіціату в празник Успіння Божої Матері 1892 р. брат Андрей склав у Кристинополі (Червонограді) торжественну професію і став канонічно влучений між вірних Греко-католицької церкви, та набув правний титул до свячень, що їх отримав у Перемишлі з рук єпископа Юліана Пелеша 22 серпня 1892 р. Після приміційних торжеств у Прилбичах, о. Андрей залишився кілька місяців у Кристинополі. Коли ж 1893 р. Василіани перейняли ведення новіціату в Добромилі – то мабуть не могли вибрати нікого відповіднішого на відповідальний уряд магістра новиків, як о. Андрея. Повних три роки о. Андрей виконував цей важкий уряд на велике вдоволення настоятелів та новиків. Його учні - новики одноголосно підкреслювали великі дарування й небуденно прикмети, якими відзначався їх улюблений учитель. Його незвичайно лагідна вдача робила з нього радше батька, як настоятеля, а своїм прикладним життям він неначе вчив усіх безнастанно.

Одначе вже 20 червня 1896 р. призначено о. Андрея ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Щойно тут апостольський запал о. Андрея набрав дійсно широкого розмаху. За час свого недовгого побуту у Львові о. Андрей розвинув таку велику душ пастирську й місійну працю, що справді треба подивляти його енергію та витривалість. Десятки місій для народу, ре колекції для священиків, монахів і монахинь, недільні й принагідні проповіді, завжди глибокі та пориваючі, слухання сповідей, ведення братств та товариств – те все виповняло працею вщерть кожний день о. Андрея. Одначе при цьому не треба забувати, що він був одночасно ігуменом, а від 1897 р. також секретарем Протоігумена і єпископським комісаром для справ Сестер Василіанок і Сестер Служебниць. Щоб відповісти своєму задушевному бажанню одночасно навчати народ, о. Андрей разом з о. Філясом, ЧСВВ відважилися на сміливий план у тих умовах: почали видавати релігійний місячник для народу “Місіонар”, що в ньому часто вияснювали соціальну науку Папи Лева XIII. Перше число “Місіонаря” появилося 19 травня 1897 р. у 10.000 примірників. Цей журнал був дуже популярний, мав найвищий наклад із усіх наших часописів та виходив аж до другої більшовицької займанщини (1944 р.).

Іншим зразком далекосяжної орієнтації о. Андрея треба вважати його план: оснувати василіанську місію в Болгарії для розгорнення там унійної праці. Одначе інструкції привезені з Риму казали цей план залишити.

Тоді сталась актуальною справа обсади василіанами професорських місць у монастирі в Кристинополі, де були тоді богословські студії. У висліді цього о. Андрея звільнено з обов’язків львівського ігумена та іменовано професором догматики то моральності в Кристинополі. Однак не довго учні втішалися своїм добрим професором, бо цісар іменував о. Андрія Станіславським єпископом, Папа Лев XIII потвердив його 19 червня 1899 р.

Особливою батьківською опікою Владика огортав українську шкільну молодь, відвідував її в бурсах, де вона вчилася, давав стипендії та підмоги, уділяв молоді великопісні реколекції.

Зокрема зайнявся справою будови духовної семінарії в Станіславові (Івано-Франківську), докупив сусідню реальність, де мала стати семінарійська каплиця і випросив в австрійського уряду 300.000 корон на будову.

Не забував і про в’язнів у карних заведеннях і для них сам уділяв реколекції, сповідав їх і потішав. Треба зазначити, що ця гарна практика: великопісних реколекцій для в’язнів протривала аж до другої світової війни.

Вкінці Владика подарував Станіславській Капітулі свою цінну бібліотеку, що майже нараховувала 4.000 томів, крім цінних стародруків. Згодом оснував окрему фундацію, якої відсотки в сумі 1.200 корон були призначені на охорону й побільшення цієї книгозбірні.

Тому й не дивно, що коли 4 травня 1900 р. помер у Львові митрополит Ю. Куїловський, очі всіх звернулися на владику Андрея, як на найбільш гідного засісти на митрополичому престолі своїх славних попередників. І справді, 17 грудня 1900 р. Папа Лев XIII іменував єпископа Андрея галицьким митрополитом, а 17 січня 1901 р. відбулася його інтронізація в архикатедральному храмі св. Юра у Львові.

За довгий час митрополит розгорнув велику всебічну діяльність. Щороку своїм коштом утримував 20 бідних юнаків та 20 дівчат, даючи їм можливість отримати найрізноманітнішу освіту. На свій кошт у Львові збудував середню школу на вул. Замкненій (теперішня СШ №34), допомагав грошима приватним школам. У 1928 р. заснував Богословську академію, пожертвував 110 тис. злотих на „Академічний дім”, який був гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів з різних міст і сіл, котрі навчалися у Львівських гімназіях і вищих школах.

Митрополит допомагав і дитячим установам. Після першої світової війни зібрав сиріт, щоб дати їм опіку. Для них влаштував декілька „Сиротинців”. Він щорічно проводив оздоровчу компанію для убогих дітей. У Волинському районі, серед Карпатських лісів, збудував для них будиночки, в яких навчали молитов, української мови, історії, поведінки.

А. Шептицький підтримував діяльність культурно-просвітницьких товариств, зокрема „Просвіти”, піклувався церковними та світськими хорами. Подарована ним земельна ділянка та відновлені будівлі стали основою для діяльності доброчинного лікарського товариства “Народна лічниця”. За його значною фінансовою участю тут збудовано український шпиталь. Згадаймо, що митрополит був ініціатором вивчення та збереження природи Карпат. Він подарував для сільськогосподарської школи товариству “Просвіта” великі господарські садиби в селах Коршові та Милованю. Митрополит жертвував на виховання молоді величезні суми, завдяки чому у Львові зразково діяли “Бурса Товариства педагогічного” і жіноча гімназія. За кордоном та у Львові на його кошти навчалися молоді богослови та художники, вихідці з бідних родин. Ним було засновано та матеріально забезпечено “Національний музей” у Львові. Стараннями митрополита в Галичині повстала мережа читалень “Просвіта”, шкіл і гімназій “Рідна школа”, гуртків спортивних товариств “Сокіл”, “Січ”, члени яких з початком першої світової війни стали Січовими стрільцями під час визвольних змагань 1918-1920 років. Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (з 1925 р.).

Політична діяльність митрополита мала виражене українське державотворче спрямування. Він був депутатом Віденського парламенту і Галицького сейму. Всі важливі події в українській спільності Галичини консультувалися митрополитом. Часто брав участь у багатьох політичних акціях: протестував проти переслідування українських студентів Львівського університету, очолював делегацію до цісаря з вимогами надання рівних прав українцям в Австро-Угорській монархії.

В огляді праць митрополита Андрея годі промовчати його заходи про відродження чисто східного монашества в його первісному старовинному вигляді. Початки цього відродження припадають на 1901-1902 роки, коли митрополит оснував перший монастир Студитів. Названих так тому, бо в літургійному житті й у карності ті монахи придержувалися уставу св. Теодора Студита. Митрополит примістив їх у Скнилові і 1910 р. видав окремий для них “Типікон”. Пізніше провід студитів прийняв на себе брат митрополита Казимир-Климентій, що був їх ігуменом, а митрополит затримав собі титул архімандрита. Згодом у Студіоні у Львові митрополит оснував бібліотеку. Перед останньою війною студити мали вже шість монастирів у Галичині.

Під час першої всесвітньої війни 1914 р., коли 3 вересня російські війська зайняли Львів, митрополит Андрей уповні свідомий небезпек, добровільно залишився у Львові, щоб своїм прикладом і словом бодрити вірних. Щодня пополудні збирав він у своїй палаті тих інтелігентів, що залишилися у Львові та підносив їх на дусі. Вплив митрополита був для москалів небажаний. Тому вони задумали “поразити пастиря, щоб розбіглися вівці”. Одначе треба було найти для цього причину. Нагоду для цього дала прегарна проповідь, що її в наступну неділю виголосив митрополит в Успенській церкві у Львові. Росіяни найперше інтернували митрополита в його палаті, а потім його вивезли до Києва 19 вересня. Але тому, що приїзд до Києва викликав схвилювання серед київських українців, москалі перевезли митрополита найперше до Нижнього Новгорода, згодом до Курська, а врешті до Суздаля, де була сумної пам’яті в’язниця для духовних злочинців. Там митрополит пробув понад 2 роки. Скільки разів відправив він там ре колекції, скільки натерпівся фізично та морально – про те ніхто не знає, бо митрополит про це нікому не оповідав. Із занепадом царату, митрополита звільнили, він поїхав до Петрограду і там упорядкував наші церковні справи. Поворот митрополита перетворився у справжній тріумф. Народ вітав його всюди зі сльозами радості, але найторжественіший привіт приготував йому княжий Львів.

Тільки рік прожив митрополит під австрійською владою, бо після розпаду Австрії прийшла українсько-польська війна. Після війни митрополит збирався до відбудови архиєпархії, але східна Галичина рішенням Ради Амбасадорів 15 березня 1923 р. припала відновленій Польщі. Від польського уряду прийшлося митрополитові зазнати немало прикрощів. В 1933 році провів з’їзд “Українська молодь Христові” за участю 100.000 молоді, а також збирав і передавав кошти та зерно для голодуючих Сходу України.

Коли ж у 1938 році тодішня польська влада почала масово руйнувати православні церкви на Холмщині, тоді зі Святоюрської гори грімко залунав голос протесту хворого старця та каліки – митрополита Андрея; і хоч польська влада сконфіскувала протестаційний лист Митрополита, то, одначе, його голос почув увесь світ. Його почули передовсім нез’єднані й зберегли у вдячній пам’яті.

Коли ж у 1941 р. німці прогнали більшовиків з України, тоді митрополит сподівався, що прийшла хвилина здійснення мрій про з’єднання.

Останні літа туземного життя митрополита були його Голгофою. Майже 80 літній старець від кільканадцяти літ прикутий до крісла хворобою ніг, він не тільки керував галицькою церковною провінцією в дуже важких часах, але ще під час другої світової війни мусів оглядати власними очима майже тотальне знищення провінції й руїну своєї праці і своїх задумів. У вересні 1939 р. прийшла перша окупація Галичини більшовиками. Правда, більшовицька влада з тактичних причин не розгорнула ще свого плану знищення релігії й Церкви, але почала безбожницьку пропаганду через пресу і насильне втягання молоді до комуністичних організацій. Згодом припинила діяльність духовних семінарій, усунула навчання релігії в школах, заборонила релігійну пресу та літературу. Незабаром почалися арешти, засуди й вивози вірних і священиків, хоч український єпископат залишили ще до часу в спокою. Неустрашимий старець-каліка протестував із гори св. Юра, та даремно. Тоді митрополит дав приказ священикам навчати релігії дітей по церквах, вишколити до цього світських апостолів, які на випадок потреб могли б теж уділяти Хрещення. Окремими посланням митрополит звернувся до священиків, щоб не покидали повірених їм душ та заохочував їх до повної посвяти для Христа і Його св. Церкви. Монахів і монахинь, розігнаних із монастирів, заохочував, щоб вони словом та прикладом сповняли святу місію, скріпляли світських у святій вірі. В січні 1940 р. скликав до Львова єпархіальний синод. Щочетверга в митрополичій палаті збиралося понад 100 священиків, а митрополит навчав їх нових методів душпастирювання, відповідно пристосованих до обставин. Не маючи змоги видавати друком пастирських листів, митрополит диктував священикам короткі письма, з яких священики робили по кілька копій і роздавали іншим. Дбаючи про вірних, вивезених до Росії, розписав конкурс на парохії в Києві, Одесі й інших містах, а навіть створив чотири екзархати.

Під час німецької окупації митрополит став мужньо в обороні винищуваних євреїв, протестував проти надуживань гестапо в Україні і проти винищення радянських полонених.

Під час другої радянської окупації, на яких три тижні перед своєю смертю, митрополит Андрей прийняв св. Оливопомазання з рук свого брата Климентія і ще двох священиків із такою набожністю, що зробила велике враження на всіх присутніх. Не маючи змоги відправляти св. Літургію, щодня приймав св. Причастя з рук священика. Цілу ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1944 р. провів на молитві, вранці передсказав цілковите знищення Греко-католицької Церкви в Україні, додавши, що в майбутньому Українська греко-католицька Церква відродиться і пошириться по всьому світі. І закінчив словами: “І не почуєте більше мого голосу аж до Страшного Суду”. Помер 1 листопада 1944 р. на 80-ому році життя, з чого 56 років посвятив на вірну службу Богові і Його Цареві.

Величавий похорон при участі 5-ьох владик і 150 священиків відбувся 5 листопада. Надгробне слово виголосив наслідник митрополита Андрея – Архієпископ Йосиф Сліпий. Митрополита похоронили в підземеллях катедри св. Юра і Львові, над гробом митрополита С. Сембратовича. Зараз успішно триває процес його беатифікації.

Митрополит Андрей повчав: “Християнин може й повинен бути патріотом, але його патріотизм не сміє бути ненавистю!” (Послання до вірних Станіславівської єпархії, 1899). “Пам’ятайте, що християнське виховання є більшим добром, ніж усе добро світу” (Лист до вірних, 1899). “Найважливіша справа для Церкви, народу й родин, щоб діти були добре виховані... Щоб той обов’язок виховання дітей як слід виконати, пам’ятайте на мою так часто повторювану раду: спільно молитися рано й увечір вголос, по змозі з Молитвослова. При вас і мала дитина, яка ще нічого не розуміє, привикне до молитви, вслухаючись в слова Отче нашу і Символу віри. А кожне слово важливе, кожне слово є дверима до неба; воно підносить душу з болота матеріального життя і повсякденної злоби, біди й нужди до чогось вищого, святого, чистого,- до Бога, до того життя, що нам його дає Благодать Ісуса Христа. Тому кожне слово молитви нехай буде проказане голосно, виразно, з острахом Божим, з глибоким переконанням, з душею, зверненою до неба та відверненою від гріха” (Лист до вірних єпархії, 1939 р.).

Д ругою великою постаттю УГКЦ був Патріарх Йосиф Сліпий, моттом якого були слова: “Реr аspera аd аstra” –

“Через терни до зірок”.

Патріарх Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ, Кардинал і Митрополит (1944-1984) народився в селі Заздрість на Тернопільщині 17 лютого 1892 р. Він був науковцем, ісповідником віри та міжнародним захисником переслідуваних християн. Після завершення навчання у Львові, Інсбруку (Австрія), Римі й Парижі став професором і ректором (1928-1944) Львівської семінарії та Богословської академії. Його докторська дисертація торкалася питання тринітарного богослов’я, а, зокрема, пневматології – вчення про Святого Духа, де він обґрунтовує Третю Особу Божу як співвіддих любові між Богом Отцем і Богом Сином. В 1930 р. о. Йосиф став дійсним членом НТШ. Був плідним письменником, деякі з його праць нараховують двадцять томів. Редагував богословський журнал “Богословія”. 11 квітня 1945 р. радянська влада заарештувала Архиєпископа Йосифа. Він провів 18 років у сталінських тюрмах, таборах праці та на Сибіру, де завдяки залізній волі здобув ім'я безстрашного свідка віри. На засланні написав твір “Історія вселенської Церкви на Україні” в 5 – ти томах. Після втручання папи Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді його було звільнено у 1963 році для участі у II Ватиканському Соборі. Упродовж наступних двадцяти років Патріарх Йосиф намагався активізувати життя Української Греко-Католицької Церкви на Заході. Він заснував Український Католицький університет і збудував Церкву Святої Софії у Римі. На фасаді УКУ був зроблений напис: ”Veritas et amor scientiae unit dispersos” - “Істина і любов науки збирає в розсіянні сущих”. Помер 7 вересня 1984 року. У 1992 році 27 серпня його останки перевезли до Львова, де вони, за участю понад мільйона вірних, були поховані в Соборі Святого Юра. Серед присутніх на перепохованні були Президент України – Леонід Кравчук та Патріарх УАПЦ – Мстислав Скрипник.

Патріарх Йосиф Сліпий – Патріарх нескорених. Він нагадує нам славну постать останнього гетьмана Запорізької Січі І. Кальнишевського. Патріарх Йосиф Сліпий у царині науки – український Тома Аквінський. Він нагоголошував, що “наука й віра є двома крилами людського духа”. Патріарх навчав: “Вірити – значить у людському розумінні прийняти за правду те, що спирається на чужому свідоцтві,...приймати за певну правду те, що об’явив Бог”. “Щоб збудити акт віри є необхідна добра воля”. “Існування Бога не є науково відкинене, отже не можна й відкидати віри або вважати її пережитим забобоном”. “В науці є чинний розум, в вірі діє також розум, але просвічений надприродним об’явленням. Предметом науки є природні правди, а віри - об’явлені тайни”. “Сам акт віри має аналогію в науці, яка приймає правду на основі чужого свідоцтва”. “Конфлікти між вірою й наукою зумовлені тим, що або природне пізнання не є певне і правдиве, або друге з обсягу надприродного не є об’явлене”. “Аргументи існування Бога спираються на засадах причиновості й об’єктивності людського пізнання і на природі людини, а цього наука не змінить”. “Наука мусить бути вільною від зовнішніх неоправданих чинників, як від держави, партії,..., коли хоче осягнути свою ціль”. “Віра не каже, що наука має вчити”. У своєму Заповіті Патріарх Йосиф писав: “Наука – це один з наріжних каменів – стовпів відродження і сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа – “ідіть і навчайте всі народи...”(Мт.28,19). Наука є “остоєю для Церкви в нашім народі”, вона через свої наукові і виховні установи є “виховницею народу”, бо через неї “одиниця стає тим багатіша, чим сильніше її опановує ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і розум”. “Роздумуючи над значенням і цінністю науки, в обличчі вічності, яка невідхильно наближається до мене, заповітую вам: ”Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!”.

Патріарх Йосиф активно працював у царині екуменізму. З 23 по 25 грудня 1936 р. він провів у Львові унійний з’їзд. Брав участь у Велеградських унійних конгресах. 3 червня 1976 р. видав пастирське послання “Про поєднання в Христі”, наголошуючи, що в православній й католицькій Церквах немає суттєвої догматичної різниці, про що свідчать теологічні студії та історія. Він пропонував почати об’єднуючу акцію обох Церков від узгіднення перекладів Святої Літургії і Богослужб, щоб молитися “одними устами і єдиним серцем”, а також закликав до зближення з іншими християнськими згромадженнями від читання того самого Святого Письма, перекладеного з оригіналу. Патріарх закликав: “Дивімося на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ – і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному! Треба добро Церкви й народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей!”.

Н аступною славною постаттю української православної Церкви був митрополит Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Народився Іван Іванович Огієнко 15 січня 1882 р. у Брусилові Радомишльського повіту на Київщині (тепер Житомирщина) у селянській родині. Закінчивши початкову народну школу в рідному місті, в 1896 р. вступив до Київської фельдшерської школи. Культурна атмосфера столиці пробудила в 15 – річного юнака літературно – наукові здібності. Закінчивши фельдшерську школу, стає помічником лікаря у київському військовому госпіталі на психіатричному відділі. Водночас працює самостійно, опановуючи, зокрема, грецьку та латинську мови.

У 1903 р. складає натуральний іспит і згодом вступає на історико – філологічний факультет університету св. Володимира в Києві. В університеті він наполегливо працює над східнослов’янськими мовами та історією східнослов’янських літератур.

У 1907 р., 11 червня, будучи ще студентом, Іван Огієнко одружився з учителькою Домінікою Литвинчук, також з міста Брусилова.

Після закінчення університету в 1909 р. його залишають у вищій школі з підвищеною міністерською стипендією – для підготовки до професорської діяльності. З 1905 р. він – член товариства „Просвіта”, член „Українського клубу”. В 1909 р. він працює педагогом середніх київських шкіл, стає членом Українського Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, а в 1915 р. його обирають приват – доцентом історично – філологічного відділу університету.

У 1917 р. Іван Огієнко був обраний професором Київського університету на кафедрі історії мови та літератури. Цього ж року його призначили членом Ради міністра освіти.

Після революції 1917 р. Огієнко займається бурхливою політичною та громадською діяльністю в Україні і продовжує педагогічну роботу. Іван Огієнко був одним із засновників Українського народного університету в Києві. 5 жовтня 1917 року відбулось його урочисте відкриття, де Огієнко виступив з академічною промовою – „Українська культура”. Працюючи в університеті, Огієнко був головою комісії з вироблення нового статуту для вищих шкіл в Україні. Одночасно веде викладацьку роботу на педагогічних курсах при кураторії Київської шкільної округи, на Вищих Жіночих курсах, на курсах для урядовців міністерства закордонних справ, в Українській науково – педагогічній Академії. В м. Брусилові заснував початкову школу і був її куратором.

У 1918 р. І. Огієнко за дорученням уряду засновує університет в Кам’янці – Подільському, де його призначено ректором. Тут він викладає історико – філологічні предмети. До речі він зрікся свого ректорського утримання і передав його на заснування студентських стипендій.

7 січня 1918 року урочистим молебнем у соборі св. Софії відкрився Всеукраїнський православний Церковний Собор, а 14 січня на пленарному засіданні Собору Огієнко виступив з доповіддю „Відродження Української Церкви”.

В 1919-1920 роках Огієнко стає міністром освіти та віросповідання і скеровує всю свою діяльність на відродження української культури, церкви та мови, яка до 1917 р. пригнічувалась царизмом.

Уже в 1917-1919 роках Огієнко готує і видає підручники для самоосвіти – „Українське писання”, „Українська граматика для навчання в народних школах”, „Вчімося рідної мов”, „Граматика малої Лесі”.

У січні 1919 р. уряд доручив міністрові освіти Огієнкові організувати і провести святкування проголошення Акта соборності України. Згідно з його програмою, це урочисте свято відбулося 22 січня 1919 р. в Києві на Софіївській площі, біля пам’ятника Б. Хмельницькому, як день злуки Української Народної Республіки і Західно – Української Народної Республіки. 22-ге січня з його благословення стало державним святом вільної України.

Огієнко вболівав і за тим, що Біблія, яка побачила світ 70-ма мовами у різних країнах, не була виданою українською мовою. Володіючи багатьма мовами, учений почав займатися перекладами текстів з релігійних книг на українську мову. В 1931-38-х рр. зробив український переклад Біблії, який остаточно завершив у Вінніпезі (Канада) в 1957 р. Цей переклад був зроблений з оригінальних старогебрейських і старогрецьких видань. За переклад Біблії Британське й Закордонне Товариство в Лондоні обрало його своїм почесним професором Манітобського університету. І досі переклад Біблії митрополита Іларіона. Глави української православної церкви, яка існувала до приєднання до московської православної церкви.

У 1939 р. у Варшаві повстала Українська Церковна Рада під проводом професора Огієнка, після цього в 1940 р. його обирають кандидатом на єпископа в м. Холмі. 9 жовтня він став ченцем Іларіоном. 10 жовтня був висвячений дияконом, а 11 жовтня – ієромонахом з возведенням у сан архімандрита. Хіротонія архімандрита Іларіона на єпископа Холмське – Підляського відбулася 19 і 20 жовтня в соборі стародавнього міста Холма. В цій урочистій службі взяли участь понад 50 священиків.

У 1944 р. Собор єпископів православної церкви у Варшаві надав владиці Іларіона титул митрополита. Військові події змусили його залишити м. Холм і виїхати на Лемківщину, далі – до Словаків, а через два тижні до містечка Сан-Палтен біля м. Відня. 2 квітня 1945 р. митрополит Іларіон виїхав до м. Лозанна (Швейцарія). Тут він тяжко хворів, переніс три операції.

16 вересня 1947 року митрополит Іларіон відлетів до Канади і поселився в м. Вінніпезі. Тут працює на релігійній та науковій ниві, видає багато книг, зокрема „Словник Шевченкової мови”, „Історія української літературної мови”, „Українська церква за час Руїни”.

В 1951 р. Надзвичайний Собор Української греко-православної церкви, що відбувся у Вінніпезі 8 серпня, обрав владику Іларіона правлячим першоієрархом з титулом – митрополит Вінніпегу і всієї Канади. В 1965 р. там відзначили його 25-літній ювілей релігійної діяльності.

Учений, педагог, громадський і релігійний діяч був членом багатьох товариств у Києві, Петрограді, Катеринославі, Москві, Празі, Варшаві, Львові. У 1928 р. стає членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

29 березня 1972 р. на 91-му році життя митрополит Іларіон помер в м. Вінніпезі і похований з належними йому почестями.

Запитання для самоконтролю

1. Яке значення в українській Церкві має постать митрополита П. Могили?

2. Чим відомі митрополити А. Шептицький, І. Огієнко та Патріарх Й. Сліпий?