Тема 17. Церква у контексті національної ідентичності та політичного процесу: історія і сучасність

Духовні, соціально-економічні та політичні перетворення в українському суспільстві, спрямовані на розбудову та утвердження власної державності, потребують активної участі в цьому процесі не тільки державних інститутів і політичних партій, а й найрізноманітніших громадських організацій та об`єднань. Важливим чинником цього процесу виступає Церква. Вона хоч і відокремлена від держави, але не відокремлена від суспільства.

В умовах ідеологізації, штучних адміністративних перепон та відсутності реальної свободи совісті в колишньому радянському суспільстві поставлену проблему не вивчали. Іноді органи державної влади вдавалися до протизаконних акцій і дій стосовно релігії, Церкви й віруючих. Будь-які публікації, що об’єктивно висвітлювали роль і місце Церкви в суспільно-політичному житті, були заборонені. Тільки внаслідок загальної демократизації суспільства появилися можливості об`єктивного висвітлення цієї проблеми.

Насамперед, пояснимо суть поняття, що таке Церква? Церква – це таїнство. “Еклесіа” – так по грецькому звучить українське слово Церква (походить воно від дієслова “скликати” й означало дві тисячі років тому у греко-римському суспільстві офіційні і правомочні збори громадян для вирішення важливих громадських справ, для суверенного волевиявлення) – це братерське духовне сопричастя, а також і видима інституція (товариство всіх вірних у всьому світі), заснована Ісусом Христом, щоб продовжувати Його апостольську і Спасительську діяльність між народами, як Він повелів Апостолам перед Своїм Вознесінням: “Ідіть, отже і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт.28.19-20). Церква не є місцем, де кожен перебуває окремо і самостійно здобуває спасіння. Вона також не є засобом індивідуального освячення. Церква – це вибраний народ, спільнота людей, якій Бог дарує спасіння. Тож і людина є не тільки індивідом, окремим представником людства. Людина, а отже, кожен з нас, ­це – особа, покликана до спілкування з іншими, до обміну та єдності з ними, - до сопричастя з іншими людьми та Особами Пресвятої Тройці. Ми стаємо людьми тоді, коли спілкуємося і даруємо себе одне одному.

Єство Церкви просякло цим Христовим посланням. Він її уповноважив силою своїх слів, і це післання Церкви Ісусом є для неї фундаментальним і настановчим імперативом. Тут уже йде мова про вселенську Церкву, яка охоплює всі народи.

Чітке визначення Церкви дав апостол Петро: “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло: колись не народ, тепер же народ Божий” (1 Пт.2.9-10).

Отже, Церква – це спільнота учнів Ісуса Христа і дітей Божих, збори народу Божого, вибраного і покликаного на служіння Всевишньому. Вона – більша від релігійного братства, ширша від спілки однодумців, повніша від духовного суспільства. Церква – це спільнота людей, які покликані довершити справу і виконати заповіти Ісуса Христа. Спільноту своїх послідовників Ісус назвав “своєю Церквою”.

Церква є там, де є християни і священики. Церкву також називають Матір`ю християн, бо вона під час святого хрещення дає душі справжнє життя – освячуючи ласку, яка дає людині право до неба і як духовна матір, виховує своїх вірних. “Хто не має Церкви за матір, той не може мати Бога за батька” (св. Кипріян). Вона поширює Христове вчення за допомогою проповідей, пастирських листів і навчання релігії, уділяє встановлені Христом засоби – за допомогою жертви Святої Літургії, Святих Тайн, благословення, освячення і відправи Богослужінь та керує членами Церкви, видаючи церковні заповіді, заборони, застосовуючи покарання за великі провини (позбавлення членства в церковній спільноті).

Церквою керує Ісус Христос з неба через Святого Духа, тому називаємо Його Главою Церкви.

У Церкві розрізняємо два стани: духовний і світський. Церква учительська (єпископи) і Церква слухаюча (миряни) повинні спілкуватися у дусі братерської любові та в ньому проводити діалог з Ісусом Христом. Цей діалог повинен відбуватися як за посередництвом Святої Літургії і приватних молитов, так і обов`язкових діл милосердя.

Однак у Церкві є завжди присутня небезпека тяжіння людської натури до зловживання, свідомого або несвідомого бажання домінувати над Божими прерогативами, що доволі часто спокушає одних і зумовлює розгублення серед інших. Цей недолік можна і треба долати незламністю живої віри. Господь чітко визначив межу “слабкості” Церкви, яка в екстремальних обставинах завжди проявляє силу своєї непохитності і нездоланності. Такі харизми, як непомильність і незнищимість супроводжуватимуть Церкву аж до другого приходу Ісуса Христа.

Церква є ієрархічною установою. Звідси і випливає порядок підпорядкованості мирян – духовенству.

На початку заснування Церкву очолював обраний Ісусом Христом апостольський збір під проводом Первоверховного апостола Петра, після них – єпископи ( буквально “охоронці”, “наглядачі”) та їх наслідники. Наслідник апостола Петра – Папа Римський – є видимим Главою Католицької Церкви, далі ідуть патріархи, митрополити, архієпископи та єпископи, і найменшу адміністративну одиницю Церкви становлять парафії.

Церква є незалежна від держави (Ісус Христос передав свій учительський і пастирський уряди тільки Апостолам і їх наслідникам, а не світським керівникам), а держава від Церкви. Проте між ними повинно існувати взаєморозуміння і згода, адже Церква суттєво допомагає державі: навчає послуху щодо світської влади, запобігає злочинам, спонукає до добрих і високих вчинків, об`єднує народи, засновує добродійні заклади, опікується хворими, самотніми, звільненими з в`язниць, дітьми, які залишилися без батьків. Вона завжди дбала про розвиток освіти і культури, засновувала наукові заклади, священикам і монахам належить багато винаходів.

Завдяки Церкві незаселені місцевості заселялися людьми, неродючі землі ставали родючими.

Немає, отже границь повноважень Церкви, ані географічних, ані етнічних. Вона послана всюди і до всіх, готова до діалогу з кожним і готова служити кожному і кожен своїм наверненням через віру в Ісуса Христа стає членом Церкви.

Святий Дух провадить Церкву до її кінцевої мети – надприродної обителі – Бога Отця, допомагає їй дотримуватися правдивої віри і чистоти моралі для здійснення планів Божого Провидіння. У конкретно визначеному моменті історії людства Святий Дух уділяє Церкві свою надприродну ласку і спонукає проводити Вселенські та Помісні Собори, які визначають непомильність тих чи інших світоглядних систем й аналізують розвиток різних суспільних тенденцій.

Розумні керівники країн і політики світу завжди підтримували Церкву і допомагали їй, а ті держави, як переслідували її, скоро занепадали.

На початках християнство було єдине, але згодом поділилося, особливо від часів царгородського Патріарха Фотія ( у другій половині ІХ ст.), який започаткував цей поділ, що потім вилилося в розкол Церкви на Східну (Константинопольську (грецьку) і Західну (Римську (латинську). За цим стояв культурний і політичний поділ: грецька і латинська культури, візантійське (грецьке) цісарство і римське (франко-німецьке).

Цей поділ негативно вплинув на єдність Христової Церкви, внаслідок чого зараз Вона поділена на Католицьку, Православну і Протестантську або Євангелистську, до якої належить Англіканська Церква та вихідні з неї баптисти, адвентисти, п’ятидесятники та інші протестантські релігійні спільноти.

Церква відіграє надзвичайно велику роль у вихованні особистості, формуванні її духовності. Заснована на принципах гуманізму, доброзичливості, миру, спокою, щастя; вона найбільшою мірою є причетна до святая святих людського життя – душі. Церква опікується людиною протягом усього її життя та майже у всіх видах діяльності, від появи на світ і до смерті, проводить її в останній шлях: тіло у домовину, а душу у вічність. Їй належить виховання людини в дусі милосердя, честі і справедливості, любові і надії, вірності і шанобливого ставлення до батьків, старших, малих, немічних, страху покарання перед Богом за заподіяне лихо та скоєні гріхи.

Християнська Церква в Україні має тисячолітню історію і неодноразово виконувала функцію підняття духовності нації, особливо у тяжкі для країни часи. Протягом багатьох століть вона відігравала роль не тільки Божого дому, місця молитви, а й виконувала місію центру духовного життя, формувала світогляд нації, утверджувала справді етнічний характер, ідеї, зміст та форми творів духовної і матеріальної культури українського народу. Була центром культури, мистецтва, літератури, науки.

Разом зі своїм народом упродовж віків Церкві доводилося переживати багато духовних радісних моментів, але й не бракувало також сумних часів духовного і національного поневолення та жорстокого переслідування. Намагаючись підкорити наш народ, ворожі сили, як зі Сходу, так і з Заходу були свідомі, що осягнуть свою диявольську мету лише тоді, коли знищать найбільшу твердиню українського народу – його Святу Церкву, яка віками була його покровителькою. Ми дякуємо Богу, що наш народ від 988 року належить до Христа і Його Церкви.

Церква – це установа, що живе в часі й має свої окремі, як і наш народ, періоди, епохи, доби свого розвитку, росту й занепаду. Тому вплив Церкви на духовність українського народу, його світогляд, морально-етичний розвиток, соціально-економічні та політичні процеси конче необхідно розглядати за періодами і певними добами її історії, котрі становлять головні осі, на яких оберталося та обертається життя Христової Церкви на землях сучасної України.

Наш народ, якому притаманний свій вияв людського мислення, поведінки, релігійного характеру, має свою релігійну історію, форми християнської організації, за якими це християнство живе до сьогоднішнього часу. Треба зазначити, що християнське життя в українському народі почалося набагато раніше від офіційного хрещення князем Володимиром у 988 році. У зв`язку з цим починати історію Христової Церкви на Русі-Україні 988 роком або 955 роком, коли княгиня Ольга сама особисто стала християнкою, не зобов`язуючи, однак до такого офіційного державного акту ні народ, ні своїх безпосередніх наступників, історично невиправдано. Тому ми поділяємо історію нашої Церкви на основні три доби: І (андріївську), 2 (володимирівську), 3 (новітню), яким передував період вагань і легенд та неофіційного приватного існування християнства на українських землях, що закінчився Актом офіційного хрещення народу Русі-України.

Отже, в 988 році відбулася найбільша подія в історії українського народу, що мала величезний вплив на всю подальшу історію нашої нації, її мораль взагалі і на формування поглядів на ідеал людини, зокрема – його хрещення. Святий Володимир Великий, основоположник і хреститель України, засновник нашої державності, завершив велике діло християнізації нашої історії, він гармонійно поєднав релігійні й національні інтереси та ідеали. Добре розуміючи надприродний зміст християнства, найвища мета якого є освячення і спасіння людських душ, Володимир Великий через святе Хрещення України передав цей найцінніший скарб правдивої віри – благовість Ісуса Христа цілому українському народові на спасіння, на його вічне та дочасне добро.

Тим актом він поставив нашу державу на рівень із християнськими народами Сходу й Заходу. Християнська віра стала домінуючою, посередником духовного збагачення, мотором усіх релігійних та суспільних починань.

Аналіз тисячолітньої історії українського народу свідчить про те, що ще задовго до офіційного прийняття християнства на Україні були високого рівня оригінальна культура, писемність, фольклорний епос, лірика, кам`яна і дерев`яна скульптура й архітектура, народне мистецтво, ремесла українських племен дохристиянського періоду стояли на вищому рівні, ніж у дохристиянській Західній Європі. В епоху язичницьких часів наші предки вже жили моральним життям, котре відповідало канонам ще невідомого їм християнства, яке почало поширюватися в Україні в більшій чи меншій мірі надзвичайно рано і вже ніколи потім не зникало з нашої землі.

Відомо, що єпископи з українських земель брали участь у перших Вселенських Соборах Церкви. Зокрема, у І Вселенському Соборі 325 року в Нікеї – єпископ Кадм з Керчі; у ІІ Константинопольському Соборі 381 року – єпископ Тетерій зі Скитії (Херсонес); у ІІІ і ІV Ефезькому і Халкедонському Соборах 431, 451 рр. взяв участь єпископ Лонгін з Херсонесу; у V Константинопольському Соборі 553 року - єпископ Стефан з Корсуня, а у VІ Константинопольському Соборі в 681 році – єпископ Юрій з Корсуня; у VІІ Нікейському Соборі 787 року – єпископ Стефан із Судака.

Отже, наша Батьківщина задовго до 988 року була готова до сприйняття християнської культури. Бо до великої Божої благодаті – віри в Христа підготували її Аскольд і Дир, діяльність Кирила і Мефодія та християнські громади, створені княгинею Ольгою.

Християнство не заперечувало всього того, чим жив до його прийняття наш народ. Воно принесло східнослов`янському народові вищу мораль, ідеали і культуру, осередками яких стали церкви.

Прийняття християнства і становлення церковної структури в часи Київської Русі впровадили Україну в коло європейських країн, породили її писемну культуру та заклали основи історичної пам`яті. Основна частина населення Русі-України вже наприкінці Х ст.. зреклася поганства і з вдячністю прийняла нову релігію.

Християнство, давши відразу розуміння Єдиного Бога, легко запроваджувалося в Україні, бо легко єдналося з попередніми віруваннями, особливо в тому, що не суперечило християнству.

Отже, підсумовуючи все раніше викладене, хочеться ще раз наголосити, що хоча б те, що загальне хрещення киян за св. Володимира не зустріло якогось негативного реагування, бачимо, що християнство вже глибоко вкорінилося в українське суспільство. Найперше воно спричинилося до іренічного прийняття у душах українців нової віри.

Не викликало виникнення християнства серед нашого народу і тривалої ненависті до віровизнавців Божого Сина, бо навіть певні утиски чи ліквідація християнства за князювання Олега і самого Володимира, які намагалися заховувати в політичних цілях язичницьку віру, не були викликані загальною думкою чи масами. Тут були тільки хитання суто політичного характеру, куди то Русі пристати: чи залишиться у “дажбожстві”, чи зробити християнство державною релігією? Вирішив це питання Володимир Великий 988 року.

Сьогодні історична наука відкидає різні літописні тенденційні легенди про хрещення Київської держави. Головним мотивом того були історичні обставини української землі, політична ситуація тодішньої Української держави, передусім, духовна зрілість народу та його проводу, який у Х ст. спромігся розцінити внутрішні релігійні вартості християнства та його необхідність для свого особистого і громадського життя.

Історія також показує, що в час хрещення Володимира могли бути дуже мінімальні візантійські впливи, бо саме тоді ромеї перебували у скрутному внутрішньому і зовнішньому становищі і їх врятував саме Володимир, який і подиктував переможеним свої вимоги. І тоді вже не могла опиратися християнській формі держави поганська опозиція, на яку ставила карту візантійська дипломатія. І це тим самим привело до загального хрещення і визнання Христової віри за державну в Київській державі.

Християнство, яке дуже й дуже рано появилося та почало розвиватися в Україні й офіційно запроваджене 988 року, принесло глибоку християнізацію народу, яка вилилася у великій побожності та моральності, цих основних підвалинах християнської культури. Багато найдавніших рис із характеру українців яскраво свідчить, що християнство дуже рано прийнялося в Україні, творячи власну окрему культуру, головно народну культуру.

Українська Церква, чесно й реально виконуючи своє високе завдання відповідно до духовних обставин в Україні-Русі, глибоко й широко охопила все народне життя і дала повну змогу йому сприйняти глибоку християнізацію, а тим самим утворити українську національну культуру. Українська народна культура й українське народне духовне життя з християнством в своїй основі легко розвивалося й міцніло.

Християнство стало найсильнішим фактором освіти й культури українського народу, піднісши їх на високий ступінь. Воно дало літературі, музиці, образотворчому мистецтву, фольклору невичерпний розсип тем.

Божі храми стають центральною віссю формування численних міст і сіл, надаючи їм зовнішнього християнського вигляду.

Церква почала вводити справжню освіту. Вже за життя Володимира Великого засновуються духовні школи, де боярські діти і діти горожан збиралися на науку. Цим князь Володимир поклав у нас початок шкільної справи, заклавши міцні підвалини для освіти, скерувавши на європейські шляхи. Цю ж справу, але вже в більшому розмірі продовжував його син Ярослав, якого прозвали Мудрим. В основі всього він ставив Божий закон – Божу правду: чи це був складений князем Ярославом кодекс прав “Руська правда” (упорядковані цивільні закони, що служили основою судочинства на Україні до ХІV ст.) – один із перших на Сході Європи, в якій кара на горло – чужа українській ментальності, була замінена грошовою карою, а це була революція в тодішній ідеології. Кривава родова помста й кров за переступи взагалі, як основа поганства на Русі, була помалу знищена. Чи то “Номоканон Ярослава”, що мав на Україні значення офіційного кодексу церковного права, і ним користувалися у своїх діях митрополити, єпископи і монастирі Української Церкви в усіх часах до ХVІ ст. В пізніших часах (до кінця ХVІІІ ст.) зверталися до “Номоканону” у вирішенні важливих питань. Період князювання Ярослава Мудрого дійсно став золотою добою для релігійного та церковного життя. У 1037 році був зведений величний собор св. Софії – Божої Премудрості. Бо мудрість стоїть на першому місці між моральними чеснотами. Це дар Святого Духа, а той дар також стоїть на першому місці. А щойно далі йдуть інші дари Святого Духа: розум, рада, знання, кріпость, побожність і страх Господній. “Початок Премудрості – страх Господень”, записано в Книзі Соломонових Приповідок (9,10). Це є одним із найглибших виявів культу – почитання Божої Премудрості.

Звівши “Золоті ворота” – символ могутності і величі Київської держави, на них Ярослав спорудив надбрамну церкву “Благовіщення”, віддавши в ній у 1037 р. весь український народ під заступництво Пресвятої Богородиці, як запоруку тривкості і непереможності держави, народу, що перебуває у Божій Премудрості та Господнім страху. “Бійся Бога і заховуй заповіді Його, й в ньому є цілий чоловік” (Екл. 12,13).

У цьому ж році відбулася досить істотна подія у житті нашої Церкви. В часі суперництва між братами Ярославом і Мстиславом, коли Ярослав бажав усамітнитися від впливу Тмутараканського архієпископа, що жив у князівстві князя Мстислава, він випросив у Візантійського Патріарха окремого митрополита, тим самим підпорядкувавши Київську Церкву, що була до цього самостійною, Візантії.

Проте Ярослав досить швидко зрозумів свою помилку, бо суперечності з Візантією, які почалися ще за часів св. Володимира Великого, остаточно довели до розриву у 1043 році усіх зв`язків між Києвом і Візантією. Після смерті митрополита – грека Теопемпта, князь Ярослав вже не прийняв з Візантії його наступника, а доручив вибрати митрополита своїм єпископам, і ним став у 1051 році свій русин Іларіон, автор “Слова о законі і благодаті”.

Багато добрих діл вчинив великий князь Ярослав Мудрий, бо Божа премудрість і Господній страх завжди перебували й ньому. І хоча по його смерті 20 лютого 1054 року у цьому році сталося роз`єднання між Сходом і Заходом, проте воно не надто відбилося на житті нашої Церкви, оскільки на синоді Східних Патріархів не був присутній Київський Митрополит та відсутній його підпис під заключним документом цієї східної “схизми” у 1059 році. Отож, не є дивним, що папський легат Гумберт після того, коли зложив анафемну грамоту на престолі в церкві св. Софії у Константинополі, побоюючись вбивства, утік до Києва, як до дружньої католицької держави, знаючи про розрив між Києвом і Візантією у 1043 році.

Церква сама собою є великою і автентичною школою і тому появилися книги до церковного літургійного вжитку, а згодом до загального культурного: повісті, посібники з історії та географії.

Починається переклад літератури староруською мовою. Книги, що розходилися по всій Україні, були головною підвалиною поширення християнства та освіти. Ярослав Мудрий першим заклав бібліотеку при храмі св. Софії у м. Києві. Він мав біля себе цілий штаб переписувачів і перекладачів доброї духовної літератури для потреб вірних.

Під великим впливом християнської віри вироблялася жива народна українська мова. Латинська чи церковнослов`янська мова віддаляли мирян від кліру, а вживання Українською Церквою національної мови долало бар`єр. Майже з часу своєї організації на українській землі Українська Церква мала Святе Письмо національною мовою (Остромирове 1056 р. і Київське 1092 р. Євангелія). До прикладу, якщо переклади біблійних книг російською мовою з`явилися лише в ХІХ ст., то в Україні вже в ХVІ ст. була ціла низка їх перекладів українською мовою. У 1581 р. в Острозі було надруковано Біблію.

Прилучення українців національною мовою до Святого Письма сприяло вищому розумінню ними євангельських текстів, формуванню у них самосвідомості, національної єдності, зміцнювало основи національної культури.

Багато зробила Церква для запровадження і зміцнення самого державного устрою, внісши в його основу, в суд зовсім нові, християнські поняття. Тому глибоко розуміючи вагу Церкви в державі, великі князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий завжди закликали митрополитів до себе на наради в державних справах. На Церкву було покладено багато суто світських турбот, які були близькими до державних завдань. Вона була керівником світської державної влади в побудові громадянства.

Надзвичайно великий вклад Церкви у розвиток християнізації життя родин. Держава добре зрозуміла тут роль Церкви і віддала догляд над родиною лише в її руки. Всі судові родинні справи були віддані власне Церкві. Це була реальна праця Церкви, що поставила поруч священика й вірного батька-матір, творців родини, основ української народної культури.

Отже, взаємовідносини Церкви і держави розвивалися за принципом: “віддайте, отже, що кесареве – кесареві, а що Боже – Богові” (Лк.20,25).

Окрему роль у духовному вихованні українського народу відігравали монастирі, а між ними на передове місце висунулася Києво-Печерська лавра (головними подвижниками якої були святі Антоній і Феодосій Печерські). Саме вона разом з іншими монастирями стала джерелом духовності в народі та глибоко прищепила християнські цінності людям княжої держави. Шкільна освіта, книг описання, мистецтво і навіть хліборобство, садівництво та перші промислові заклади поставали в монастирях. При монастирях також були лікарні. Розвивалося духовне життя.

Прийняття християнства відразу пов`язало нас з Європою та її культурою.

Негативно впливало на психіку українського народу те, що він не мав зразу своєї власної української церковної ієрархії, бо лише два українці посідали на митрополичому престолі Києва – Іларіон і Клим Смолятич. Тим самим не було вироблено в народі бездоганного довір`я до державної та церковної влади.

Про високу духовність народу у княжу добу можемо говорити, спираючись на літописні свідчення. Магдебурзький літописець Дітмар засвідчує, що 1018 р. в Києві було 400 церков. Нині годі зустріти столицю держави, щоб мала таке місто церков і монастирів. Інші документи говорять про те, що ігумен Данило, відвідуючи Святу Землю, з національною гідністю поставив лампадку в Божому гробі від себе і від усієї землі Руської.

Багато непорозумінь між науковцями і громадськістю приносить 1054 рік – розрив візантійців з престолом Святого Петра в Римі.

В Києві візантійські події 1054 року не мали ніякого значення і не порушили українського церковного нейтралітету. Тобто позиція Церкви на Київській Русі відносно так званої “схизми”, роз`єднання царгородського Патріарха Керулярія з Римом і його Архієреєм, наступником верховного апостола Петра, була цілком нейтральна, якщо й не сприятлива позиціям Заходу й Риму. На це вказують певні історичні факти. Візантія, наприклад, віддавна старалася колонізувати причорноморські землі. Не сприяв симпатіям до Візантії нещасний противізантійський похід старшого сина Ярослава проти Константинополя 1043 року, внаслідок якого 6.000 дружинників київського князя були осліплені візантійцями.

Крім того, в 1051 році з волі українського єпископату і князя Ярослава, всупереч волі Патріарха Керулярія на київському престолі було поставлено митрополита Іларіона, русина.

Велике значення мало й те, що вся княжа родина Ярослава (“тестя Європи”) була широко посвоячена з латинським Заходом. Найстарший син Ярослава – Ізяслав впродовж свого володарювання виявляв виразну проримську, західну орієнтацію, яка довела до того, що 1075 року він прийняв і корону з Риму через свого сина Ярополка – Петра.

Тільки майже через 100 років вдасться Візантії прихилити Українську Церкву на свій бік, по довгому володарюванню Мономаховичів. Політика Юрія Довгорукого та Андрія Боголюбського помітно змінить цю нейтральну лінію Української Церкви. Але ані тоді, ні згодом Українська Церква ніколи не вестиме дешеву антиримську пропаганду чи полеміку.

Проте слід нагадати, що з актом 1054 року й поставленою у ньому проблемою церковної єдності й проводу пов`язуються тісно на Україні наступні події: зокрема Київський Собор 1147 року і поставлення митрополита Клима Смолятича; Ліонський собор 1245 року й участь у ньому українського першоієрарха Петра, коронування римською королівською короною Данила Романовича Галицького; Флорентійський Собор 1439 року й ціла його історія з поділом Київської митрополії; Берестейське церковне порозуміння 1596 року й історія Унії, тобто українського католицтва; кількаразові насильні “возз`єднання” Української Церкви з Москвою в царські часи, зокрема в ХУІІІ та ХІХ ст., і навіть насильна ліквідація українського католицтва 1946 року на західних землях, які впливали на українську історію, психіку, культуру, взагалі на життя народу.

Лише 7 грудня 1965 року, наприкінці ІІ Ватиканського Собору, Константинопольський патріарх Афінагорас І та папа Римський Павло УІ, на знак взаємного благовоління, анулювали акти 1054 року та ухвалили кинути їх у забуття християнського люду як такі, що не відповідали християнській любові. Попередник папи Павла VІ – папа Іван ХХІІІ визнав, що обидві сторони є винними у гріховному поділі Церкви. У Святішого Отця не було тенденції нав`язати православним католицьку концепцію, а домінувало щире християнське бажання разом шукати Божу волю в молитовному зусиллі й подоланні суперечностей, тому практично і появилося спільне усвідомлення, що в християнстві найголовніше за все – сам Христос. Все інше – другорядне, похідне від найголовнішого. Нині дослідники історії стверджують: поділ Вселенської Церкви відбувся не через неправильне розуміння богословами вчення Христа, а внаслідок неістотних поверхових, обрядово-культурних причин, через гарячковість провідних осіб кардинала Гумберта та патріарха Керулярія, міждержавних політичних суперечностей, котрі мали далеко більше значення у виникненні довготривалих упереджень, які існують й надалі. Термін “католик” і “православний”, які раніше були близькими і доповнювали один одного: перший – означає вселенськість, а другий – правовір`я, християни різко протиставили.

Утвердження в Києві князювання Юрія Довгорукого (1154-1157 рр.) “похоронило” справу усамостійнення Київської митрополії від Візантії. Можна сказати, що 1154 роком закінчився період вселенського християнства у Київській державі. Від цього часу починається повільний відхід України від Заходу і повернення її до Візантії, а згодом до Москви.

Проте зв`язки нашої Церкви з Римом не переривалися. Зокрема у 1245 році Чернігівський архієпископ Петро Акерович взяв участь у ХІІІ Вселенському Собору в Ліоні, а 1253 року папа Інокентій ІУ прислав корону для Галицько-Волинського князя Данила, бо саме в Галич, після великого руйнування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році, а потім монголо-татарами (1240 р.) центр християнського життя України–Русі переноситься з Києва на галицькі терени, тобто на захід, де до 1340 року, поки не прийшла польська окупація західних земель, існувала могутня Галицько-Волинське держава, яка здобуває власну митрополію, розвиває чернечий стан. Будуються монастирі у Зарваниці, Почаєві, Скиті Манявському, в іншим місцях, які стають осередками освіти, культури і мистецтва. Знане є церковне будівництво, наприклад, величава церква св. Пантелеймона в Галичі. В цей час діє наша Церква і на Закарпатті та на Буковині. При всіх храмах були школи, внаслідок чого на відміну від населення московських князівств, де читати й писати вміли лише священики й купці, народні маси були освічені. Освітньо й культурно український народ стояв вище від сусідніх народів – поляків і угорців, де грамотними були лише пануючі верстви населення. Освіта й активне релігійно-культурне життя стимулювали розвиток добробуту й заможності не лише бояр та купців, а й також звичайних міщан і селянства Галичини й Волині.

Посланий Богом – понад 800 років тому король Данило був мужем провидіння божого. Він у свої 25 років зумів покорити галицьких боярів, приєднати у 1227 році Волинь, а в 1238 році – всі галицькі землі і створити одну державу. Він бажав приєднати також і Київ і зробив це у 1239 році. Але через рік була страшна навала монголо-татар. Вороги дійшли аж під німецькі землі, знищивши все, що збудував король Данило. Пам’ятаймо, що Данило будував своє князівство на сильній вірі. Він розумів, яку велику благодать несе нам Христова Церква і сприяв, щоб вона на всіх наших землях настановляла своїх митрополитів. Данило хотів, щоб постала своя незалежна українська Церква. Такі ж ідеї на землях Київщини та Черкащини підтримував св. князь Михайло Чернігівський, який загинув мученицькою смертю від монголо-татар, не зрадивши своєї віри і переконань.

Отже, становище Христової Церкви за княжих часів, тоді ще однієї, було привілейоване в Київській, Галицькій та й частково Литовській державах. Княжа влада давала повну свободу церковним структурам. Такої свободи не мали у своїх країнах ні Грецька, ні Римська Церкви. Бо Церква в нашій першій княжій державі не мала симонії (святокупства), цезаропапізму. Це добре підтверджують історичні дослідження. Майже не було зударів між державною і церковною владами. Навпаки, незалежний стан українського духовенства надавав йому великого авторитету в державі, через що Київський митрополит став першим дорадником князя й мав на державні справи реальний вплив і був оточений великою повагою. Широка автономія Церкви привела до розвитку монастирського життя.

Саме завдяки вирозумілому та толерантному ставленні князівської влади до Церкви створився окремий, як його слушно називають історики, київський обряд. Він в багатьох деталях не подібний ні до грецького, ромейського, ні до латинського обряду. Це був рід слов`янського обряду, але цілком самостійного під кожним оглядом.

Церква у княжій добі грала визначну роль в громадському житті й виховувала громадян держави на добрих послідовників Христової науки й одночасно патріотів своєї землі. Церква за княжих часів мала місійного Духа і понесла Боже слово на північні землі Київської держави, особливо в часах монголо-татарського іга. Вона також мала вплив на литовців, які спочатку належали до київського обряду, а щойно потім латинники витіснили наш обряд з тих околиць.

Бурхливий і з багатьох поглядів плідний фермент у тогочасне політичне і культурне життя України внесли церковні події пізнього середньовіччя і ранньоновітнього часу (ХV ст. – ХVІІ ст.), зокрема участь Київського митрополита Ісидора у Флорентійському унійному Соборі 1439 року у справі церковної єдності. 5 липня 1439 року Флорентійський Собор ухвалив й проголосив поєднання з Римською Церквою. Київський митрополит Ісидор підписав Декрет Флорентійського поєднання Західної і Східної Церков, який підтримала Україна і Білорусь і який рішуче відкинула Москва всупереч Риму й Візантії. Московський князь Василій ІІ на початку 1440 року, заборонивши проголошення Флорентійського Декрету (булли) про єдність Христової Церкви назвав митрополита Ісидора лжепастирем, душогубом і єретиком, який вносить в Руську Церкву нечувані досі новації. Суд московського єпископату засудив Ісидора як єретика і запроданця Риму та його ув`язнив. Так політична і церковна Москва ступила на шлях, який допровадив її до т.зв. “третього Риму”, що заперечував і перший, і другий.

Відкинувши Флорентійські постанови, Москва за князювання Василія ІІ починає швидко ступати по шляху автокефалії, віддаляючись і від Царгороду, і від Києва. Місцева ієрархія під проводом єпископа Йони починає обходитися без митрополита і без патріарха, а у всьому слухалася лише князя Василія ІІ. У 1448 році на Московському Синоді без відома і згоди Царгородського Патріарха єпископа Йону було обрано власним митрополитом і створено свою Московську Автокефальну Церкву, спершу – як митрополію, а потім у 1589 році – як патріархат.

Однак, митрополит Йона не задовольнився цим приватним актом Московської Церкви і Московської держави, його амбіції поширювалися на всю територію Київської митрополії, яка перебувала під владою Польщі й Литви, включно до Київського митрополичого осідку. У 1451 році на підставі окремої домовленості між Москвою і Річчю Посполитою було досягнуто повної згоди щодо церковних справ. Знехтувавши правами митрополита Ісидора та вимогами Флорентійського порозуміння, король Казимир визнав за Йоною митрополичі права на Київську Церкву у своїй державі. Цим по суті було заперечено визнаний у березні 1443 року закон польсько-угорського короля Володислава про зрівняння українського духовенства у правах і привілеях з латинським відповідно до постанов Флорентійського Собору, публічне визнання державних і правових актів стосовно Христової Церкви на Україні.

Фактично король Казимир, латинський католик, касує у своїй державі унію Соборної Церкви після Флорентійського Собору, бо віддав 10 єпархій Київської митрополії під владу явного й завзятого ворога унії – Митрополита Йони у Москві.

Тільки Галицькі єпархії фактично залишилися поза юрисдикцією Йони, бо Казимир у Польщі не мав таких самодержавних прав, як у Литві.

Ось так, самозваний Московський митрополит Йона почав здійснювати свою владу і в Україні, а його перебування в Москві не викликало жодних застережень. Майже 150 років це входило в практику Київських митрополитів. Таким чином, Польща залишила напризволяще Флорентійську унію, до якої в неї ніколи не було правдивої і щирої підтримки, бо вона перешкоджала подальшій латинізації України.

Хоча митрополія Києва і всієї Русі була й мала після Флорентійської унії залишитися під юрисдикцією Царгородського Патріарха, вона могла б виробити собі право автокефалії. Через 100 років наступники патріарха Єремії ІІ будуть змушені відступити Київську митрополію під зверхність Московських патріархів.

Тому Українська Церква, зрозумівши своє становище й перспективи на майбутнє, реагуючи на встановлення в Москві патріархату, почала свій шлях до порозуміння з Римом. Вона усвідомила, що константинопольські претензії підневільних турецьких патріархів неспроможні оборонити Українську Церкву від Москви. Саме тому єпископи Українсько-Білоруської Церкви на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою дійшли до Берестейського порозуміння 1596 року.

Константинопольські патріархи дивились на українські терени як на джерело доходів для свого зубожілого патріархату. Саме тому Берестейська унія 1596 року не була випадковим явищем. Вона була підготовлена цілим ходом історичного розвитку України як складової частини європейської культурної спільноти і знаменувала собою торжество ідеї єдності християнських церков на українських землях. Те, що сталося на Соборі в Бересті, було лише відновою (реунією) нашого первісного древнього християнства – православного за вірою, тобто правовірного, і католицького в любові. Саме таке християнство ми прийняли за святого рівноапостольного і великого князя Володимира.

Це було поєднання двох рівноправних суб`єктів, самоуправних Церков: Римської і Київської. Проти, щоб українсько-білоруська Церква (Київська митрополія займала в той час територію України і Білорусі) була в злуці з Римською Вселенською, були спочатку митрополити-греки, а потім як Польща, так і Москва, бо одна і друга хотіли загарбати Україну і Білорусію для себе. Підпорядковуватись римо-католицькому уніфоромізмові й ополячитись, як це зробила частина української шляхти, або підпорядкуватись Московському патріарху, утративши свою окремішність. Тому українські владики – ініціатори Берестейської унії, прийшли до переконання, що в цих умовах зберегти своє національно-релігійне обличчя можна лише через унію з Римом, при збереженні традиційної обрядовості.

Конкретно-історичним результатом Берестейської унії 1596 року була поява в Україні уніатської, або, як її стали пізніше називати, Греко-Католицької Церкви. Неправильно було б розглядати цю Церкву як якусь нову церковну організацію, що появилася в Україні вкінці ХVІ ст. поза всяким зв`язком із попередньою церковною традицією. За своєю суттю Греко-Католицька Церква – це цілком новий, вищий етап у розвитку Української Церкви, її найлогічніша форма й найдовершеніша історична іпостась.

Унійним актом 1596 року український народ увійшов у коло цивілізованих народів Європи. Українська Церква, визволившись від турецько-візантійських пут, знову, як за Володимира Великого, ставала вселенською за суттю і національною за формою. І те, що ми у третьому Христовому тисячолітті існуємо як народ, як нація, нарешті – як суверенна держава, є величезною заслугою Української Греко-Католицької Церкви – дітища Берестейської унії. Там, де торжествувала Берестейська унія, там залишилися непорушними правові основи українського християнства, там найбільше зберігся і загартувався національний дух українського народу.

Найвагомішим внеском уніатства в духовну культуру українства є те, що йому вдалося не лише зберегти, утвердити, а й розвинути той східний візантійсько-український обряд, який і донині є спільним для двох Церков: Української Православної і Української Греко-Католицької.

Але почалася боротьба “Русі з Руссю”. Два табори – унійний (митрополит Михайло Рогоза і всі владики, крім Львівського – Гедеона Балабана і Перемиського – Михайла Копистинського) та князь Костянтин Острозький з сином, два владики, патріарший протосинкел грек Никифор, протурецький посланник Царгородського патріарха, які виступили проти злуки Церков, на які поділилася Київська (Українсько-Білоруська) Церква на VІІ Синоді у жовтні 1596 року в Бересті, розпочали між собою боротьбу, яка більшою чи меншою мірою триває до сьогодні. Львівський владика Гедеон Балабан і Перемиський – Михайло Копистинський не мали застережень до церковної єдності чи до папського примату. Львівського єпископа князь Острозький змусив до опозиції з`єднанню погрозами. Ці єпископи лише побоювалися, що їх зближення до Латинської Церкви використають латинсько-польські єпископи, для усунення східних владицтв і до включення східних вірних у латинські дієцезії. Правда, вкінці ХVІІ ст., коли послабла сила Польської держави, Перемиський і Львівський владики зважились прийняти Берестейські рішення і “де-факто” застосувати їх у своїх єпархіях. Однак “де-юре” ці єпархії Київської митрополії від самого початку були включені в Берестейський договір.

Обидві сторони, спонукані любов`ю до свого народу і турботою за його майбутнє, діяли, щиро прагнучи допомогти йому в цій незвичайно важкій ситуації. Але, на жаль, бачили різну розв`язку. Якби не було акції грека Никифора про екскомунікацію (усунення від влади) Київської ієрархії – з однієї сторони, та дій польських уніформістів, ідеологом яких був єзуїт Петро Скарга, - з другого, хто зна, чи дійшло б до поділу. Никифор явно перевищив свої повноваження, якщо і взагалі їх мав. Вчинок Никифора не мав прецеденту в історії Східних Церков. Цим було вчинено змову проти Української Церкви й внесено розбрат в її життя, а, водночас, в історію цілого народу аж до наших днів. Греки у Бересті зробили все, що могли – прокляли український єпископат, що орієнтувався на Рим і на Захід, ревно підтримавши усіх тих, хто був за політичне і релігійне возз`єднання з Москвою, бо інакше втрачали московську “милостиню”. Якби не було спричиненого греками розділення у Бересті, то не було б Переяслав`я, Київського Московсько-уніатського Синоду та Полтави. Не було б витрат національної енергії на внутрішню боротьбу, козацькі повстання охоплювали б тоді усіх українців, були б спрямовані проти національного та соціального гніту польської шляхти і релігійного польського латинського кліру.

Група магнатів, надмірну гордість яких вражено вчинком своєї правової ієрархії спротивилася діяльності своїх єпископів, яка була спрямована на рятування й піднесення Церкви і народу в тяжкі часи лихоліття під чужою державною і церковною зверхністю.

Отже, Київська митрополія відновилася як вселенська. До 1620 року вона залишалася єдиною і соборною. Навіть Царгородський патріарх, який формально викляв і позбавив сану митрополита Михайла “за зраду православ`я” не наважився призначити нового митрополита.

Таким чином, починаючи з 1610 року аж до 1620 року в Україні не було жодного православного єпископа (Львівський єпископ Гедеон Балабан помер у 1607 році, Перемиський єпископ Михайло Копистинський – в 1610 році). Козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним не могли зрозуміти значення Берестейської унії для українського народу, що мало пагубні наслідки для його долі. Це було фатальною помилкою гетьмана Сагайдачного і козаків. Тут бере свій початок возз`єднання 1654 року, тут конкретний початок Переяслав`я. І це бачила сама Москва. Козаки змусили Єрусалимського патріарха Теофана, що проїжджав через Україну до Москви, висвятити 5 єпископів та митрополита для України. Так було створено нову православну (промосковську) ієрархію, нову Церкву, що було незаконно. Гетьмана Петра Сагайдачного та козаків патріарх Теофан закликав до покаяння в тому, що воювали проти єдиновірних братів-московитів, та, щоб спокутували цей гріх. Козаки покаялися і сповнили накладену покуту. Нищення тих українців, що орієнтувалися на Рим і на Захід, політичне возз`єднання з Москвою, Києво-Московська церковна унія та сорокатисячна армія на допомогу Москві у боротьбі проти свого гетьмана Івана Мазепи під Полтавою – ось гіркі плоди покаяння!

Отже, з 1620 року в Україні існували дві ієрархії: унійна і православна (яку Польща не визнала) і єпископи, якої могли перебувати тільки в Києві і під охороною козаків.

Одночасно і уніатська частина Української Церкви була змушена вести боротьбу на сеймах і судових трибуналах за існування. Щойно митрополит Йосиф Вельямин Рутський міг приступити до внутрішньої організації своєї Церкви. Він теж боровся проти переходу уніатів (греко-католиків) на латинський обряд і домігся того, що папа у 1624 році видав декрет, який під церковними карами забороняв такий перехід. Митрополит Рутський дуже ретельно дбав про чистоту східного обряду та за український характер унійної (нашої) Церкви.

У 1654 році козацтво уклало військовий союз із Москвою, бо вона вважалася православною державою, котра протистояла як католицькій Польщі, так і бусурманській Туреччині та Криму. Однобічна орієнтація на Москву призвела в 1686 році, як це було сказано вище, до трагічних наслідків (Київська митрополія була ліквідована Московським патріархатом).

Але козаки, котрі займали домінуюче становище в Наддніпрянській Україні не допустили до переїзду до Києва уніатського митрополита Іпатія Потія, а пізніше – Йосифа Вельямина Рутського. Боротьба проти уніатів набрала грізних форм: у 1623 році в Полоцьку вбито уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича та митрополичого намісника у Києві А. Грековича та інших пастирів. Між обома Церквами зростала ненависть.

Тоді серед кращих представників обох Церков з`явилося прагнення примирити “Русь з Руссю”. Духовним батьком спроб поєднання став єпископ Мелетій Смотрицький, висвячений у 1620 році. Він і Йосиф Рутський підхопили ідею шляхтича Адама Кисіля про утворення Київського патріархату, який об`єднав би розділені Церкви України та Білорусі. Український патріархат мав би підпорядковуватись папі, однак Українська Церква зберігала б повну внутрішню автономію. Цей проект мав обговорюватись на Соборі в Києві у 1628 році. Собор відбувався під тиском козаків, які погрожували всім, навіть православному митрополитові Борецькому та печерському архімандритові Петру Могилі. Наступного року мав зібратися Собор у Львові, де вдруге представники обох Церков хотіли домовитися про те, як примирити “Русь з Руссю”. Перед цим окремо зібралися два Собори для обрання делегатів на собор до м. Львова: уніатів – у Володимирі, православних – у Києві. На православному Соборі козаки висловилися проти участі в спільному соборі у Львові, і Собор не визнав себе право сильним обирати делегатів. Так спроба поєднання Церков не вдалася.

Становище обох Церков було важке: православна ієрархія лишилася не визнана польським урядом. Уніатська Церква не тільки не дістала рівних прав, але навпаки: латинники робили все, щоб зліквідувати унію, щоб поширювати латинське католицтво. Слабодухі уніати переходили на латинство, незважаючи на заборону папи. Почався перехід деяких православних віруючих до Московської Церкви.

Православний митрополит Петро Могила був одним із найвидатніших українських церковних діячів того часу (1632-1647 рр.). Він мав дуже добру освіту, був блискучим проповідником, скасував “братські привілеї”, заснував школи (Могилянська академія, 1633). Хотів порозуміння між обома Церквами. Він був прихильником утворення Українського патріархату під протекторатом папи. Ще в останньому році перед смертю митрополит Петро Могила листувався з Римом у справі унії. Проте ідея патріархату, не знайшовши одобрення між самими українцями, не могла дістати апробату Риму. Так і за Петра Могили ідея об`єднання Церков в Українському (Київському) патріархаті не здійснилася.

Поділ Української Церкви на дві частини підсилювався постійно, з одного боку – поляками, з другого – московською Церквою. Поляки називали тих, що не прийняли злуки, схизматами та єретиками, причому намагаючись ополячити тих, хто злуку прийняв. З другого боку - московити, які завжди були противниками не тільки всякого поєднання, але й навіть самого зближення з Римською Церквою, для яких слова “католик” чи “уніат” було синонімом до слів “зрадник” чи “ворог”, передали це своє наставляння й українцям, які опинилися під їхнім впливом і владою. На жаль, це накинене нам непримиренне ставлення до “уніатів” існує ще й досі, особливо серед невіруючих людей.

Подальша історія Київської Церкви розвивалася так: у 1632 році польський король Владислав ІV визнав існуючу від 1620 року православну ієрархію з двома діючими митрополитами (уніатським – Йосифом Вельямином Рутським і православним – Петром Могилою).

З виникненням козацької держави (1648 р.) під проводом Богдана Хмельницького становище Уніатської Церкви погіршилося. Після Переяславської угоди Богдана Хмельницького з Москвою впливи Москви значно зросли і в Українській Православній Церкві, незважаючи на те, що православний митрополит Сильвестр Косів і частина духовенства відмовилися скласти присягу Москві. Також наступник Сильвестра Косіва, митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський був чисто антимосковської орієнтації.

У 1685 році Москва добилася у Царгородського патріарха згоди на передачу Української Православної Церкви Московському Патріархату. Першим Київським митрополитом, що був рукопокладений Московським патріархом 8 липня 1685 року, був Гедеон-Святополк Четвертинський. З колишніх 6 єпархій: Київської, Чернігівської, Луцької, Львівської, Перемиської та Мстиславо-Могилівської (Білоруської) протягом 25 років відпали 4 єпархії: Чернігівська перейшла під безпосереднє підпорядкування Московському патріархату, а 3 – Луцька, Львівська, Перемиська стали уніатськими. Московська орієнтація перемогла в Українській Православній Церкві.

37 років пізніше, у 1722 році, Синод Російської Православної Церкви (установа патріархату була ліквідована за царя Петра І) зліквідував Київську митрополію, а всіх українських єпископів підпорядкував безпосередньо Московській Церкві. Автономію Української Православної Церкви знищено, навіть не відновлено її у 1742 році, коли київським єпископам надано титул митрополита Київського і Галицького. У житті Церкви запроваджено російську мову та звичаї російської Церкви, до того часу не знані в Україні. Українські церковні книги вилучено з ужитку, багато з них спалено. Деякі з тих московських звичаїв дійшли й до сьогодні в українських автокефальних Церквах в діаспорі.

Отже, Українська Православна Церква як окрема одиниця, заснована у 1620 році, перестала існувати.

Яка ж була доля Уніатської Церкви?

Андрусівським договором між Польщею та Москвою 1667 року Україну поділено на дві частини. Правобережна - припала Польщі, Лівобережна – Москві. Місто Київ припало Москві (хоч первісно тільки на 2 роки), а Запорізьку Січ поставлено на спільний протекторат Польщі і Москви. Після цього поділу Православна Церква на Правобережжі помітно послаблюється, а зміцнюється Уніатська Церква. Цілком толерантно до Уніатської Церкви ставився гетьман Іван Мазепа, а його наступник Пилип Орлик сам став католиком східного обряду.

На початку ХVІІІ ст. степи Правобережжя почали залюднюватися поселенцями із Західної України (турки залишили степи в 1699 році), там стала закріплюватися Уніатська Церква. Православним залишилось тільки кільканадцять десятків парафій. Навіть польські магнати на Україні починають будувати десятки греко-католицьких храмів.

У 1795 році, внаслідок третього поділу Польщі, всі українські землі, за винятком Галичини, Закарпаття та Буковини, перейшли під владу Росії. Тоді почалась насильна ліквідація Уніатської Церкви в Білорусі й Україні (1839 р.), зокрема і на Черкащині. Цікаво, що національний пророк України – Тарас Шевченко був охрещений 28 лютого (за старим стилем) 1814 року в церкві св. Івана Богослова греко-католицьким священиком Іваном Базаринським. Хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорій Дяденко. Українці греко-католики ще залишились на Холмщині та Підляшші, які входили до т.зв. Польського Королівства, але й їх силоміць повернено на російське православ`я у 1875 році. Ті, що не перейшли на православ`я, змушені прийняти римо-католицький обряд (який був у Росії дозволений) і ополячитись.

Так зліквідовано духовну українську окремішність – Українську Греко-Католицьку Церкву на землях, що їх загарбала російська імперія.

Галицька ж митрополія, яка офіційно діяла до 1946 року (коли її ліквідував комуністичний режим) і в підпіллі продовжувала бути оборонною твердинею, в якій збереглася наша віра та українська народність.

У 1848 році з участю Української Греко-Католицької Церкви була заснована “Головна Руська Рада” – українська політична організація, яка першою в Галичині офіційно заявила про те, що наддніпрянські і галицькі українці становлять один народ.

Після відновлення української державності прокинулось серед православного населення України бажання мати свою Церкву. Церковний Собор, що відбувся 11 жовтня 1921 року, через неможливість дістати канонічно висвячених єпископів, вирішив рукоположити їх за старим християнським звичаєм, що існував якийсь час в Олександрії (Єгипет), покладанням рук присутніх, без єпископської хіротонії. Так рукопокладено на єпископів поважних українських священиків: о. Василя Липківського та о. Нестора Шараєвського, а вони, вже звичайним способом, висвятили 27 єпископів. Василь Липківський став першим митрополитом Української Автокефальної Православної Церкви, яка мала велике число прихильників в Україні. У 1927 році нараховувалось 10.657 священиків.

У 1928 році почалось переслідування Української Автокефальної Православної Церкви, а в 1930 році в Україні вже не було жодного її єпископа. Єдиний автокефальний єпископ, Іван Теодорович у 1925 році переїхав до Канади, а згодом – до США. Так Українська Автокефальна Православна Церква, проіснувавши всього 9 років, була зліквідована.

Під час другої світової війни з відходом радянських військ з України Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) почала відроджуватись. Митрополитом став єпископ Луцький Полікарп Сікорський. Створилась також Українська Автономна Православна Церква, очолена архієпископом Олексієм, яка визнавала Московського патріарха. Перед новою окупацією України (1943 р.) всі автокефальні єпископи та більшість священиків емігрували за кордон. Осідком УАПЦ на еміграції стала Західна Німеччина.

Сьогодні після смерті патріарха Мстислава Скрипника УАПЦ очолює митрополит Костянтин (США).

Отже, Христова Церква в Україні, котра зроджена ще за апостольських часів (ще апостол Андрій поставив хрест на Київських горах), перейшла хресний, тернистий шлях, завжди зберігаючи вчення Христа, свою ідентичність, слов`янський обряд.

Коли дивитися на державотворчі культурні та цивілізовані почини в лоні народу й української держави, то бачимо скрізь безпосередній вплив Церкви та її людей на духовне життя народу. Цьому ми завдячуємо величезній праці велетам Української Церкви: митрополитам Іларіону, Климу Смолятичу, Петру Могилі, Андрею Шептицькому, патріархам Йосифу Сліпому та Мстиславу Скрипнику, які вірно служили Богу, Церкві і народу. Виняткова роль Церкви в новітніх процесах в Україні, які привели до проголошення державної самостійності. Церква причинилася до заміни старих суспільних структур новими, до забезпечення національної незалежності основних людських прав, свободи совісті.

І нині Церква виступає активним чинником духовного відродження. Зріс її суспільний статус. Вона дістала можливість вільно, без перешкод активно провадити свою канонічну, катехизаційну та проповідницьку діяльність, що сприяє духовному відродженню і стабілізації суспільства, підтриманню громадянського миру і злагоди.

Духовні цінності, їх вплив на розвиток державності, як правило, залишаються поза увагою. Це добре розуміє всенародно обраний Президент України Віктор Ющенко, який свій перший робочий день на посаді Президента розпочав із відвідання собору святої Софії у місті Києві, де він зустрівся із керівниками християнських Церков України. Після промови глав християнських Церков до учасників зустрічі, Віктор Ющенко, зокрема, сказав, що “нічого доброго в державі не буде без благословення духовенства. Це наш спільний труд – труд на благо України. Я прошу Вас – допомагайте нам своїми молитвами і благословенням” і запевнив їх, що його команда завжди проситиме пастирської поради і пастирської присутності.

Перемогу помаранчевої революції Президент України назвав Божим промислом. “Ми перемогли, – підкреслив Він, маючи одну колосальну перевагу – колосальну віру. А віра дає сили”.

Зустріч достойного Президента в Божому храмі в святій Софії дає вагомі сподівання для кожного з нас, для цілої Церкви, що Божий дух під його керівництвом попровадить Україну до кращого життя. Отож, милостивий Господь Бог поблагословив наш народ дуже щедро. Захистив нас в чудесний спосіб від великих лих породжених суспільною системою життя, яка штовхала наш народ у дедалі глибшу безодню політичних та економічних бід. І натомість дав нашому народові нового провідника в особі Віктора Ющенка та великі можливості встановити новий, здоровий, справедливий, гідний людини економічний лад. Як зазначив блаженніший Патріарх і кардинал Любомир Гузар: “Події на Майдані Незалежності в Києві та на площах інших міст і сіл України…виявили перед світовою спільнотою і всіма нашими співгромадянами велике бажання правди і добра. Відкриття цього бажання, яке дотепер було немовби приспане в наших серцях, – це Божий дар для нашого народу, для усіх нас. Воно подолало сили темряви, які причаїлися в нечесних владних та грошолюбних колах і стали джерелом виправданої надії. Сьогодні наше прагнення повинно бути тривало задіяне в розбудові справедливого ладу. Та пам’ятаймо: маючи велику силу, ми повинні вживати її для утвердження правди і добра, згідно з Божим Законом”.

Тому у теперішній час, коли маємо глибоку духовну, економічну та суспільну кризу, моральний занепад людського буття все загальніше постає питання про значення, місце та роль Церкви у житті держави. Як справедливо заакцентувала у 2004 році Прем’єр - міністр України Юлія Тимошенко, усвідомлюючи всю свою відповідальність перед Богом і українським народом: “Україна ніколи не встане з колін, якщо не стане навколішки перед Господом”. Тому її програма розбудови нашого суспільства в цілому має навіть нестандартні розділи: перший з них – це віра, тобто, гуманітарний блок став основою основ, прологом до наступних кроків уряду.

Нинішнє відродження Церкви в Україні стало виявом високого духовного злету нашої нації, який ми належно зможемо оцінити хіба з висоти століть.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке Церква ?

2. Хто з Київських князів був завершителем прийняття християнства на українській землі?

3. Як розвивалася православна Церква в Україні?

4. Коли постала Уніатська Церква?

5. У чому особливість козацької Церкви?

6. Який вплив мали українські Церкви на державотворення в Україні?