Біографія Йозефа Ратцингера – Папи Венедикта XVI
Народився 16 квітня 1927 року в містечку Марктль-ам-Інн (Баварія, Німеччина) у сім'ї поліцейського. Батько Йозефа, який негативно ставився до націонал-соціалізму, у 1937 році віддав сина до класичної гімназії в Траунштайне.
Досягнувши призовного віку, в 1944 році пішов на військову службу в Австрійський легіон. Про той час він згадує як про ідеологічну муштру. Брав участь у військовому навчанні вермахту, але незабаром був звільнений за станом здоров'я.
У 1945 році дезертирував з вермахту додому, до Траунштайна.
У 1947 році вступив до Георгіанума, богословського інституту при Мюнхенському університеті. 29 червня 1951 року, на свято Петра і Павла, Йозефа і його брата Георга було рукопокладено на священиків (святитель – кардинал Фаульхабер) у Фрайзінгу.
У 1953 році захистив дисертацію з богослов'я в Мюнхенському університеті. Тема його роботи – "Народ і дім Божий в еклезіології Августина".
15 квітня 1959 року розпочинає викладацьку роботу на кафедрі богослов'я в Боннському університеті. У 1962-1965 роках як радник (peritus) Кельнського кардинала Йозефа Фрінгса брав участь у чотирьох засіданнях Другого Ватиканського Собору.
У 1972 році з Г.У. фон Бальтазаром, Анрі де Любаком та іншими заснував богословський католицький журнал "Communio", присвячений питанням богослов'я і культури.
24 березня 1977 року його було номіновано Архієпископом Мюнхена і Фрайзінга. Єпископська хіротонія відбулася 28 травня, а вже 27 червня того самого року Папа Павло VI підніс його до гідності кардинала.
У 1980 року Папа Іван Павло II призначив кардинала Ратцингера головою Ради у справах мирян, а потім запропонував йому посаду голови Конгрегації з питань віровчення. Не бажаючи покидати Мюнхена і переїжджати до Ватикану, він спершу відхилив пропозицію Папи, але 25 листопада 1981 року прийняв рішення стати префектом Конгрегації. У 2000 році став деканом Колегії кардиналів, а титул його став звучати як "єпископ Остюка і Веллетрі-Сеньї”.
У 2006 р. Святіший Отець Венедикт XVI видав першу Енцикліку “Deus Caritas est” (“Бог є Любов”) про християнську любов, у якій наголосив про: єдність любові у творінні та історії спасіння; відмінність і єдність між «Ерос» і «агапе»; милосердя Церкви як «Спільноти Любові».
З точки зору історії України є цікавими факти, що перебування римських папів на українській землі буде вже третім за рахунком, правда за зовсім інших обставин. Третій наслідник апостола Петра Папа Климент І мученик (88-100 рр.) перебував за римського імператора Траяна на засланні в Криму в м. Херсонесі і був втоплений у Чорному морі приблизно у 100 році. Рівноапостольні Кирило і Мефодій внаслідок місії до хозар у 861 році віднайшли мощі (нетлінні останки) святого Климентія в підводній гробниці коло Херсонесу і перенесли їх у 867 році до Риму. За князя Влодимира Великого – хрестителя України частину мощей Папи Климента І було передано послами Папи Івана XV у Київ та покладені в основу Десятинної церкви. Голова Папи Климента І знаходиться в Києво-Печерській Лаврі до сьогодні.
В 655 році перебував на вигнанні в м. Херсонесі 75-й наслідник апостола Петра Папа Мартин І мученик (649-657р.р.), який там і помер, пишучи до своїх вірних, що на цих землях такий голод, що люди не пам’ятають як виглядає хліб.
Третій Папа як 263-й наслідник апостола Петра Іван Павло ІІ, що 27 років виконував своє пастирське служіння як римський Архиєрей, здійснював візит до незалежної суверенної держави Україна у ролі гостя глави держави Ватикан, яка в числі перших держав встановлювала дипломатичні відносини з Українською Народною Республікою в 1918-1920 рр.
Папа проголосив в Україні нових блаженних і святих, які були мучениками XX століття внаслідок переслідування тоталітарним режимом. Його візит сприяв духовному і моральному піднесенні молоді та утвердженні віри старшого покоління в Україні, щоб розбудовувати нашу державу на Євангельських засадах, про що мріяли наші князі: Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, поети: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а також митрополити: Андрей Шептицький, Іван Огієнко і патріархи Йосип Сліпий і Мстислав Скрипник.
Центром католицизму є м. Ватикан, як держава в м. Римі площею 44 га. Головним храмом є собор св. Петра, в якому може перебувати близько 100 тис. людей. Адміністративний апарат католицької Церкви – римська курія, що складається з конгрегацій, канцелярій, секретаріатів, трибуналів. Католицька Церква строго дотримується моралі, абсолютно не дозволяючи абортів, шлюбних розлучень. В ній обов’язковий стан целібату (неодруженості) щодо священиків. В католицькій Церкві є зразкове шкільництво і ретельний розвиток науки богослов’я. В багатьох країнах світу є католицькі Університети, в Римі їх десять. Викладачами їх є високоосвічені монахи єзуїти, домініканці, францішкани, салезіани, бенедиктинці, капуцини. Діє Папська Академія наук. Ватикан має послів у зарубіжних країнах, що звуться нунції.
Католицька Церква визнає дійсними 21 Вселенських Соборів Церкви. Крім 7 Вселенських Соборів, які проводили спільно представники східної і західної Церков, католики визнають наступні Вселенські Собори:
VШ Вселенський Собор, який проходив в Константинополі з 869 по 870 рр., на якому було засуджено патріарха Константинопольського Фотія.
ІХ Вселенський Собор, який проходив в Латерані у 1123 р. та затвердив конкордат у Вормосі.
Х Вселенський Собор, який проходив в Латерані у 1139 р. та засудив схизму антипапи Анаклета.
ХІ та ХП Вселенські Собори, які пройшли в Латерані у 1179 р. та 1215 р., на яких було засуджено єресі сект катарів та альгібійців, а також вирішено, що для обрання папи потрібно дві третини голосів кардиналів.
ХIII Вселенський Собор, який проходив в Ліоні в 1245 р., де взяв участь чернігівський архієпископ Петро Акерович. Собор засудив німецького імператора Фрідріха II. Після Собору в 1253 р. папа Інокентій ІУ передав корону для Галицько-Волинського короля Данила.
ХІV Вселенський Собор, який проходив в Ліоні в 1274 р., де царгородський імператор Михайло VIII Палеолог приступив до з’єднання з апостольською столицею. Патріарх Іван Веккос та імператор склали присягу в Рим, а в 1282 р. імператор Андронник П знову сприяв роз’єднанню, ув’язнивши Патріарха Веккоса.
ХV Вселенський Собор, який проходив у Вієнні з 1311 по 1312 рр., на якому з’ясовано відношення душі до людського тіла та осуджено фальшивий містицизм.
ХVІ Вселенський Собор, який проходив у Констанції з 1414 по 1418 рр., у якому брав участь київський митрополит Григорій Цамвлак. Собор засудив Віклефа і Гуса та закінчив західну схизму.
ХVII Вселенський Собор, який проходив у Базилеї в 1430 р., у Феррарі в 1437 р., а в 1439 р. у Флоренції. На ньому царгородський імператор Іван УШ Палеолог та патріарх Йосиф П склали присягу, а 6 липня 1439 р. була підписана Флорентійська унія (єдність із Східною Церквою).
ХVIII Вселенський Собор, який проходив у Латерані з 1512 по 1517 рр., де засуджено вчення філософів, які вчили, що людська душа смертна і єдина для всього людства.
ХІХ Вселенський Собор, який проходив у Тренто (Триденто) з 1545 по 1563 рр., засудив протестантизм, проголошуючи Біблію і Традицію нормами віри; проголосив вчення про Службу Божу, про святі Тайни, про чистилище, про хрещення, яке змиває первородний гріх, про норми заключення подружжя і про реформу духовенства.
ХХ Вселенський Собор, який проходив у Ватикані з 1869 по 1870 рр. та ствердив догму про непомильність папи римського в справах віри і моралі, коли він проголошує їх як найвищий авторитет Церкви.
ХХІ Вселенський Собор, який проходив у Ватикані з 1962 по 1965 рр. та ствердив, щo: літургії мають відправлятися народними мовами; можна скорочувати літургії; Богородиця є Матір’ю Церкви; спадщина християнського сходу є скарбом вселенської Церкви; християни мають право на християнське виховання. Видано декрет про екуменізм. 10 лютого 1963 р. на Собор прибув патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий після 18 літнього ув’язнення в СРСР. 7 грудня 1965 року на закінчення ІІ Ватиканського Собору Папа римський Павло УІ разом із Патріархом всієї православної Церкви Афінагорасом І зняли взаємні клятви кинуті при схизмі 1054 року.
