Тема 5. Характеристика основ іудаїзму

Іудаїзм (юдаїзм) – монотеїстична національна релігія, поширена, головним чином серед євреїв. Оформилась у систему серед євреїв Палестини в І тис. до н.е., ввібравши в себе вірування та обряди кочових єврейських племен Аравії та землеробські культи доєврейського населення Палестини. Основні догми іудаїзму – віра в єдиного Бога Ягве як творця неба та землі, Який управляє всім світом і віддає перевагу єдиному богообраному народу – євреям, віра в посмертну нагороду, пришестя – Месії, наближення кінця світу та воскресіння мертвих. Юдеї не визнали Ісуса Христа за Месію. Головними патріархами і пророками юдаїзму є Авраам, Ісаак, Яків та Мойсей. Етика юдаїзму (існує приблизно 3500 років) базується на Десяти Заповідях Божих, проголошених Богом через пророка Мойсея на горі Синай приблизно 3300 років тому. Перші з них звернені до головної ідеї юдаїзму – монотеїзму, тобто, вшановувати єдиного Бога Ягве думками, словами і ділами. Решту заповідей є нормами ставлення людини до іншої людини, в який проявляється гуманістичний кодекс суспільства. Життя віруючих пов'язано з 613 заповідями (248 мають позитивний характер, які належить робити і 365 заповідей – негативного, заборонного змісту), що викладені в Торі і розвинуті в Талмуді (із єврейської мови – навчання) та Мішні (усне навчання). В юдаїзмі прийнято дотримуватись букви закону, а це називається казуїстикою. Читання і писання в юдаїзмі здійснюється з правої сторони на ліво. Основними ритуалами в іудаїзмі є: обов’язкове обрізання у новонароджених хлопчиків, урочисте святкування кожної суботи (шабату), відзначення свят Пасхи, П’ятидесятниці (Зелених свят), кучок, дня прощення – свята покаяння та заборона споживати свинини. Вся їжа поділяється на чисту і нечисту, тобто, заборонено вживати другу. В суботу юдеям заборонялось: проходити більше чим 800 м, розпалювати вогнище, готувати їжу, підносити вантаж вагою більше чим сушена фіга і т. ін. В 70 р. н.е. в м. Ямнії юдаїзму було надано фарисейського змісту, а напрямки садукеїв та есенів зникли. Культовим місцем для юдаїзму є синагога. Правовірний юдей зобов’язаний надягати головний убір, коли перебуває в синагозі. Згідно єврейського календаря тепер 5767 рік. Прихильників юдаїзму є близько 18 мільйонів.

Велике місце у єврейському народі посідає книга ТаНаК.

1. ТаНаК – це єврейський біблійний канон, який охоплює 39 книг, має свою історію та мову написання:

а) історія написання охоплює чимало століть, культур і стилів, але в ній є “червона нитка”, яка пов’язує всі 39 книг – в усіх книгах можна побачити розвиток безперестанної історії любові Бога до свого вибраного народу. Кожний автор, незважаючи на відмінності доби, культури і літературного стилю, поділяє переконання, що присутність Бога можна досвідчити в людській історії і, що Бог закликає людство відповісти з вірою і справедливістю. Події, які розгортаються в ТаНаКу простягаються майже дві тисячі років історії, від часів Авраама і патріархів (прибл. 1800 р. до Христа) до епохи Макавейських воєн (140 р. до Христа). Якщо бажаємо включити в цю періодизацію теж й епічні розповіді про сотворення і розповіді, що відносяться до осіб і подій, що попереджають патріархів, як Ной і потоп, можемо ствердити, що біблійна історія починається самими початками часу. Все ж таки ефективна композиція біблійних текстів, хоч і використовувала стародавні розповіді і передання, поміщається на більше вузькому протязі часу, що ймовірно йде від монархії (прибл.1000 р. до Христа) і закінчується І ст. до Христа. Події, що стосуються Авраама, Ісака, Якова, Йосифа і братів починають утворюватися першу у вигляді усних передань. Вечорами, надворі поза наметом, діти з уст батька слухають про подвиги їхніх предків. Стиль – народний, прямий і живий. Натхнення – релігійне і основується на декілька простих ідей: Бог є присутній в людській історії і має особисте відношення до патріархів; Авраам є “Божим приятелем”; Бог – це “Бог Авраама, Ісака і Якова. Потомки Якова на якого нав’язуються майбутні племена Ізраїлю (або хоч частина з них) на протязі довгого періоду живуть у Єгипті в дельті ріки Ніл. На більш як чотири століття тратиться який-небудь слід про них. Після того історія розпочинається знову з “виходом”, тобто з визволенням з Єгипетської неволі при кінці ХІІІ ст. до Христа. В трагічних, але і спасенних обставинах Мойсей веде групу Ізраїльтян через пустиню аж до гори Синай. Бог об’являється Мойсеєві як ЙГВГ, встановлює союз з Ізраїлем, що таким чином стає “Божим народом”. Традиція приписувала Мойсеєві п’ять перших книг, званих Тора. Далі Ісус Навин та вхід в обіцяну землю, історія Суддів. Цей період від входу в землю Ханаан до заснування монархії (ХІІ-ХІ ст. до Христа) залишається досить темним. Повільно теж виникають обриси центральної організації 12 племен, поділених на дві групи (північні довкола Єфраїм, південні довкола Юди) під проводом одного царя. Самуїл, пророк і останній суддя, помазує за царя Саула. Давид (1010-970 рр. до Хр.) приходить на престол після Саула і йому вдається привести Ізраїль до повної незалежності і суверенності на досить великій території. Ізраїль має теж столицю – Єрусалим. Царство Соломона (970-931 до Христа) обдаровує Ізраїль храмом, центром релігійного життя і сприяє культурному розвитку. В цьому періоді біблійна література входить в рішучу стадію. Укладення молитовних текстів, що потім утворить книгу Псалмів, отримує поштовх від Давида, а закінчиться тільки в І ст. до Христа В Юдеї у періоді ІХ ст. до Хр., за думкою численних науковців, на основі найдавніших усних передань, розпочалося б укладення священної історії, що починаючи від сотворення через історію патріархів та виходу з Єгипту доходить аж до смерті Мойсея. Науковці називають це передання “ягвіст”, тому що називає Бога іменем “ЙГВГ”. Її розповідь сьогодні розкидана в книгах Буття, Виходу та Чисел. Приблизно у VІІІ ст. до Хр. Завдяки теж невідомим авторам появляється ще одне передання, яке науковці називають “елогіст”, тому, що називає Бога його звичним ім’ям Елогім. Розповідь можна знайти у книгах Буття, Виходу та Чисел. Після смерті Соломона царство занепадає, Ізраїль ділиться на дві держави, часто ворожі між собою: на півночі розвивається Царство Ізраїлю, зі Самарією, як столицею і триватиме більш як два століття (931-721 рр. до Христа) і на півдні царство Юди зі столицею Єрусалимом, залишається в руках Давидової династії, отримається ще біля 140 років, аж до 587 р. до Христа. Дальше історія з пророками. Ілля і Єлисей (ІХ ст. до Хр.) проповідують у північному царстві. Про це говорить І і ІІ книги Царів. З VІІІ ст. до Христа аж до Вавилонського полону знаходимо численних пророків, проповідь яких зібрана в книзі “пророки письменники”. На північному царстві маємо пророка Амоса і Осію. В південному царстві найважливішими є: Ісая, Єремія, Міхей, Софоній, Наум і Авакум. На протязі VІІ ст. до Христа встановлюється письмова редакція центральної частини Второзаконня (Втор. 12-26). Давні усні й письмові передання, взяті з архівів бувають використані, передумані і організовані в світлі цієї богословії, таким чином народжується “творчість Девторономіста”, що охоплює книги Ісуса Навина, Суддів, І-ІІ Самуїла та І-ІІ Царів. Північне царство руйнується ассирійцями в 721 р. до Христа окупацією Самарії, переселенням та поселенням чужих народів на цій території. Для Юдейського царства ця катастрофа відбувається облогою Єрусалиму, переселенням 597 р. до Христа і пізніше країна входить до вавилонської імперії. Ситуація видається безвихідна, народ мусить покаятися і навернутися. Вавилонське переселення є фундаментальним моментом для історії укладення Біблії. Під час переселення “творчість девторономіста” досягає своєї остаточної редакції. Священичі кола розвивають їхнє переосмислення минулого, пишучи наново історію сотворення аж до смерті Мойсея. Науковці називають те джерело “священним”, розповіді поміщаються у книгах Буття, Виходу і Чисел. Ті ж священик кола збирають велику кількість законів і звичаїв, майже всі обрядові, що знаходяться у книзі Левітів. Маємо також інших пророків: Єзекиїла, що звістив кінець Єрусалиму, Другого Ісаю (Іс. 40-55). З поверненням до Єрусалиму розпочинається доба великих труднощів. В книгах Езри і Неємії. Відбувається реформа: соціальна, політична, релігійна. У V ст. до Хр. Із злиттям чотирьох вже існуючих джерел (ягвіст, елогіст, девторономіст і священик) основуючись на історичній лінії священичого передання один або більше редакторів укладають теперішнє П’ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня). Розвиваються також мудросні книги, чути ще голоси пророків: Малахія та Йола, Захарії, Йони. Із занепадом перського Царства відкривається доба еллінізму. Цар Сирії Антіох ІV Епіфан оскверняє Єрусалимський храм і розпочинається сильне релігійне переслідування, якому протиставиться повстання Макавеїв (167-135 рр. до Христа) і про це говорять І-ІІ книги Макавеїв.

б) мова. Написана (ТаНаК) в двох різних мовах: єврейській та арамейській.

в) три великі букви значать: Тора, Небіїм, Кетубім.

2. Тора або Закон, п’ять книг Мойсея. Сюди входить як говорили вище: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня. Чому саме євреї поставили книги Мойсея на перше місце? Відповідей є багато:

1) Мойсей говорив з Господом віч-на-віч. Народ боявся говорити з Богом і сказав Мойсею щоб він розмовляв з Господом і повідомляв народ;

2) Мойсей виводить Ізраїльський народ з єгипетської неволі. Бог укладає з синами Ізраїля союз і вони стають як “народ Божий”;

3) через Мойсея був даний Декалог, тобто 10 Заповідей Божих;

4) всі обіцянки, які були дані Богом Мойсеєві будуть виконані;

5) Мойсей – це раб Господній, а наступник Ісус Навин буде називатись “слугою Мойсея”.

Назви п’ятьох книг відповідають першому важливому слову самої книги: “Берешіт” – “На початку”, “Шамот” – “Імена”, “Вайїкра” – “Покликавши”, “Бемідбар” – “У пустині”, “Елле Гедебарім” – “Слова”.

3. Небіім – Пророки. Пророчий рух був спільним феноменом для всіх народів стародавнього Близького Сходу. Для більшості людей пророк – це хтось, хто “пророкує”, тобто передбачає майбутнє, свого роду віщун. Це настільки поширене поняття має два джерела: одне помилкове, основане на етимології, і друге, дещо більш оправдане, історичного характеру. Біблійне пророцтво є феноменом надзвичайним і багатоаспективним. Про це свідчить багато визначень у словнику. Деякі розповіді представляють пророка як “nabi”. Етимологічне визначення цього слова як пророка не є точне, бо воно походить від акадийського “nabu” і вказує на зв’язок з поняттям “кликати”. Пророк – це покликаний, уповноважений, посланий. Пророки по-різному почули поклик Бога: для Амоса (1,2) – слово подібне на рев лева, для Самуїла цей голос є невідомим і він біжить до священика Елі (І Cам. 3,1-10), голос Бога є часто несподіваний і неопосередкований, його слово в численних випадках жорстоке і вимогливе, що деякі пророки, як Йона, намагаються втекти, але цей поклик накидається і кінець кінцем перемагає. В книзі Виходу термін “nabi” прикріплюється до Арона, який має бути пророком Мойсея і говорити від його імені. Серед єврейських розумінь на визначення особи пророка належать поняття: “муж Божий”, “посланець Ягве”, “слуга Божий”. Зустрічаються також і фальшиві пророки, наприклад, пророки чужих божеств (як Ваал), є групи пророків, які намагаються говорити від імені Бога. Фальшиві пророки виникають також через переслідування, бо багато пророків часто вбивали. Тому фальшиві пророки говорять те, хто і що хоче почути, але не від Бога. Засобами спілкування пророків є слово. У своїх розповідях пророки часто застосовують велику різноманітність літературних жанрів, взятих з різних середовищ: племінної і сімейної мудрості, жанри, перебрані з культу, з юридичного середовища і суто пророчі жанри. Пророки також використовують символічний спосіб: пророк Ахія розриває свій плащ на десять шматків і каже: “візьми собі десять шматків; так бо говорить Господь, Бог Ізраїля: Ось я вирву з руки Соломона царство і дам тобі десять колін” (І Царів 11,29-31), пророк Єремія розбиває глиняний глечик серед старших народу і каже, що так Господь розіб’є місто, як глечик, який не можна буде зліпити. Пророк Ісая ходить по Єрусалимі голим і босим так як воєнні полонені. Завдання пророка є іти до народу і сповіщати, деколи і не дуже приємні речі, вони попадають у скрутне становище. Пророків поділяють на ранніх і пізніх. До ранніх відносяться книги: Ісуса Навина, Суддів, І-ІІ Самуїла, І-ІІ Царів. До пізніх відносяться книги: Ісаї, Єремії, Єзекиїла, Осії, Йоїла, Амоса, Авакума, Йони, Авдія, Міхея, Наума, Софонії, Аггея, Захарії, Малахії.

3. Кетубім – Писання. Сюди входять різні писання, які не відносяться до Закону і Пророків, це є твори різної природи: поетичні, мудросні, історичні, апокаліптичні. Кетубім поділяється на: великі писання (Псалми, Приповідки, Йова), так званих п’ять сувоїв (Пісня Пісень, Естер, Рут, Плач Єремії, Проповідника), та інші (Даниіла, Неємії, Езри, І-ІІ Хронік).