тримає староста. Українські етнографи ріжно поясняють цей звичай вести таким способом молоду чи обох молодих. Коли порівняти цей звичай з тими звичаями, що ми їх знаходимо у болгар, то можна спинитись на одному цілком раціональному поясненні, що вражаюче впадає на очі. У болгар прив’язують кінці двох хусток до пальців обох рук молодої, а другі кінці тримають особи, що ведуть молоду так, ніби вони її тягнуть ^В4. У Великоросі! в Архангельській губернії перед од’їздом молодої до церкви батько її бере її за хустку, веде так до жениха та віддає йому її; таким самим способом поводяться й після шлюбного обіду, коли віддають молодому молоду: прив'язують кінець рушника їй до руки та передають її таким способом чоловікові⁵⁵. Явна річ, що це пе що инше, як просто наподоблення чину умикання чи продажу, яке було додане до якоїсь ще стародавнішої церемо­нії, де хустка грала ролю міфологічного символу.

Після танців сідають всі до столу в тому самому порядку, обмінюються дарунками, співають пісень; після того, призначивши остаточно день самого весілля та умовившись спеціяльно щодо кількости та якости дарунків І до ріжних подробиць економічного боку шлюбу, розходяться. Жених зостається спати з молодою, і на цей раз сама мати дівчини, його майбутня теща, сте­лить їм постіль, визнаючи тим самим право жениха з цього часу зоставатися з її дочкою ⁶⁶.

4

Гільце — священне дерево. Його приготування. Співи. Приготування вінків. Запросини на весілля. Покладання вінка на жениха.

Напередодні весілля в хаті молодої роблять гільце (вільце, ільце) ^6Ї; цс звичайно буває рано в п’ятницю.

Гільцем звуть маленьке деревце або велику зелену гілку (зимою беруть для цього шишконосні дерева), що зрубав у лісі сам молодий зі своїм друж­ком у благословенний час, до полудня. У гуцулів — це верховіття сосни з трьома колами гіллячок, завше у парному числі ⁶®. Гільце втикають у хліб і оздоблюють його гусячим пір’ям, маленькими пучечками ріжних квіток, вівсом, калиною, війкою, рутою тощо, позолочуваними горіхами, яблуками (символ родючости), кольоровими стрічками та запаленими свічками. Став­лять його на стіл у кутку навпроти образів. В більшості місцевостей гільце годиться лишати в хаті на ціле весілля. В Галичині його носять перед моло­дими під час усіх церемоній“⁹*

До приготування «гсвященного дерева», що, очевидно, належить до дуже давнього релігійного культу, підходять з певною урочистістю, яка супрово

** Бомъ. Къ брачиому праоу болгарь, ст. 40

“ П С Ефимето Матеріали для »тниграфін рувдеаго населенії! ЛрхангельскоЙ губерній Бюллетень Имп. іХ5сц ЛюбнтелеЙ естестьсиианія. литпопологіи и этнографін. т XXX, ч V, ямсі !, стр. 82 м 94

^ы Чубинскіа, ор cit., IV, ст. 58Л.

” У'Галичині П аауть смергка чи просто '1ер*йЦФ.

“* «Наука», вид М Наумооичем. І889, VII fсерпень), ст 475.

•* Sobotka Koslllnstvo v närodnim podini NovoteskJk biblioteka, t. XXII, str І о— ІЬ Це дерепис, tue ангор йалжаг його «а рід *deptoa життя», оздоблюють у чеяія ріжинмн річами, п наприкінці весільного бенкету сіавлмть иа стіл перед молодою. Вона повинна нахилити його, а деревце прнстроене так. шо з нього тоді падає або коли с-очка. або лялька, шо має вигляд дитинки У догамеї «the tree of life is anvinted with palm, oil with drips into a pot or a shard placcd below it, and the would be mother of children prays that the great god Legba will mak her fertile». Phallism, a description of the worship of Ungarn Yoni m various parts of the world etc. Lond . 1889 (privately prin­ted). p. 10.

236

дить кожний акт шлюбного обряду. Дівочий хор просить спочатку Господа Бога га його святих, далі батька, матір та всіх присутніх на весіллі благосло­вити приготовляти гільце. Батьки молодої перші починають це, навішуючи оздоби на вершку дерева, инші чіпляють далі, згори донизу, дотримуючи, щодо черги щаблів, порядку відповідно до споріднення та віку кожного ⁷⁰. А в піснях дівочий хор вимагає од старостів, щоб вони подались до лісу, зрубали там велику сосну, принесли її до хати та поставили її на столі, застеленому скатіркою з мистецької тканини, на срібному блюді (Чуб., № 96). Друга пісня вимагає од бояр (приятелі молодого, що товаришать йому на весіллі), щоб вони, для кращого оздоблення гільця, подалися в по- доріж до моря збирати золоте пір'я, що його згубила міфічна пташка, летючн над садом; збирати на жовтому піску золоті піра, що щука-рнба там зостави­ла; податися до саду рвати там листи вінки, васильки та калину; принести півснопа вівса тощо (id. №№ 9, 99, 101, 122). В одній з пісень мала качечка пливе по дунаю, цебто по воді (бо ж «дунай» дуже старе слав'янське слово, що тепер означає річку Дунай і що його корінь знаходимо в усіх назвах річок на півдні колишньої Російської Імперії; Дон, Донець, Дніпро, Дністер. Дунай,— заховало в народних піснях своє примітивне значення — вода), і збирає на дні золото для оздоблення гільця⁷¹.

Разом з цими піснями, що мають цілком ритуальний характер, співають ще й инших. В них оповідається про те, як молоду захопили хитрощами (куночка йшла порошенькою, мисливці пізнали її сліди та й вхопили її,— треба віддавати собакам лапку, а мисливцям — шкурку; Чуб., № 67). Далі, одна з пісень оповідає про те, як переконано дівчину втекти з батьківської хатн (Іван грає на гуслі в саду, обвитому рутою,—рослина дівоцтва,— і пере­конує Марусю йти з ним до його матері; Чуб., № 68). Потім ще, як дівчина дає свою згоду і дозволяє себе взяти (Маруся ховається в саду й каже, що вона дістанеться тому, хто її знайде; ні батько, ні мати, ні брат не можуть її знайти,— Іван знайшов, взяв за руку та й попів її з собою; Чуб., № 76). В деяких инших піснях дівчата нагадують молодій, що вони її остерігали не ходити ранком до річки по воду (спогад про деревлян, які «умикали дівчат, як вони йшли по воду»), не спинятися та не слухати буркотіння голубів, не приймати подарунків од Івана, бо можливо, що в чужій родині їй не буде так добре, як у своїй (Чуб., X* 171). З инших пісень видко, що молода сама вагається щодо шлюбу, вона мас певні побоювання:

Ой ходила Марусенька по саду.

Та посадила сад-виноград до ряду.

Поливала го ситою.

(У старих індусів асвіни поливали землю водою, змішаною з медом, наче росою).

Просила батенька просьбою:

• Запирай, батеньку, ворітця.

Не пускай Івасенька молодця,

Бо приїде Івасенько з боярами Та й витопче сад-виноград кониками.

(Чуб., № 136).

93** ^K<“^Uy"”^t * К"**-¹'*¹*¹ Кіілпмийґькоіо повіту Правда, журнал. Львів, 1890. т. III. вип IX.

Хр. Воккова Весілля у Бердичівському пов. Київської губ., 1873 (руколисі.

237

Нарешті, в деяких инших піснях говориться про взаїмие кохання моло­дих, що дає привід до дуже поетичних порівнянь. Однак молода все-таки висловлює свій жаль, що вона мусить одмовитись од своєї дівочої волі; вона має цілком натуральні побоювання щодо своєї долі в новій родині, «що перебуває так далеко, за темними лісами, за глибокими водами, серед світу чужого» (Чуб , Nt 297)

У Великоросі! пісні, що відповідають наведеним українським, мають цілком инший характер, як це ми побачимо нижче. Так само гільце там майже невідоме. Весільні пісні там мають назву «плачи» чн «голосіння» («вытье») І справді, вони не що инше, як «оплакування» молодої, начеб вона була вже мертва 1 це не тільки ритуальна розпука, це цілком реальний жаль, що походить з повної свідомости того дійсного становища, яке займає великоруська жінка в родині В піснях говориться то про те, як її битиме чоловік, як її білі плечі будуть позначені слідами від батога; то як вона страждатиме, пригноблена від своєї свекрухи; то як вона буде примушена задовольняти примхи свого пана, самого свекра (етнографи добре розуміють природу цих примхів); І єдине, чого просить молода у Господа Бога,— дати їй потрібні сили, щоб витримати «рабство таке гнітюче й тяжке».

В той самий час, як готують гільце, готують також і вінки. Ця маніпуля­ція йде так само в супроводі ритуальних закликів хору:

Благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяті Барвінковий вінок ввітн.

(Чуб., Nt 94).

Вінки в обох молодих бувають звичайно барвінкові; в'ючи вінок, звичайно співають:

А вчора з вечора порошенька впала,

А в півночі дрібен дощик пішов,

А переді днем земля зілля забрала.

З чого ж ми будемо князеві вінець плести?

Ой є в городі хрещатий барвінок,

З того ми будемо князеві вінок плести.

(Чуб., Л» 93).

Барвінок, вічнозелений, що зостається свіжий навіть і під снігом,— це символ першого кохання та шлюбу. Тому-то на Україні його вживають для весільних вінків. З економічних міркувань весілля святкують найчастіше восени, а то й зимою, коли вже в землі забрано її зелену окрасу. В україн­ській Галичині, у гуцулів, є два сорти барвінку: з одного роблять весільні вінки, з другого—вінки для мерців. Для молодої роблять вінок з першого сорту барвінку, мажуть його медом та додають кілька головок часнику, що має служити охороною проти уроків, а також кілька срібних грошин, що приносять щастя та охороняють також од урічливого ока. Коли починають плести вінок, всі присутні при цій церемонії жінки підходять і собі, щоб упле­сти до нього два листки барвінку. Поверхню цих листків зараз же позоло­чують. Готовий вінок кладуть на хліб, що має форму кола, і несуть його до батьків молодої, щоб вони поблагословили свою дочку на шлюб. Батьки

238

беруть вінок і кладуть його на галову молодій, перед тим тричі торкнувшись вінком до її чола ' .

У бойків сам акт збирання барвінку став цілком окремою церемонісю. що з неї починається цілий весільний ритуал. В супроводі музик сваха та друж­ка йдуть в садок, співаючи та несучи хліб з застромленим в його середину ножем та повішеним на ньому замком. Наколи біля хати молодої немає садка, ідуть до сусідів, і тоді беруть з собою ще горілку та хліб. Привітавши піснею сад. запитують у нього, які він має рослини. Сад одповідає, що в нього є три рослини: барвінок, часник та васильки. Барвінок, щоб сплести з нього вінок, часник, щоб його оздобити, та васильки, щоб ними заквітчати косу дівчини, як вона йтиме до церкви брати шлюб Дружка рве багато барвінку, і після того ціла делегація одходить, співаючи та просячи сад. щоб він не жалував за зірваним барвінком, бо ж у нього зостається молода господиня, що поли­ватиме нові паростки ⁷¹. Вернувшись із саду, вони спиняються коло дверей, п’ють горілку, що нею їх частують, а потім кладуть нарваний барвінок на стіл, застелений скатіркою. Потім кладуть той хліб, що його носили в садок, у решето разом з ножем, застромленим у нього, та замком, причепленим зверху, до ножа прив’язують нитку з двох кінців і всіх присутніх запрошують причепити туди маленькі пучечки барвінку. Вся процедура відбувається в супроводі співу. Скінчивши вінки, налягають їх на двох молодих хлопців, що мають на головах шапки; найчастіше це дорослі брати молодої. Тим часом дружка та ще одна дівчина, кожна тримаючи хустку, влазять на лавку коло столу, а парубки стають перед ними серед хати; потім вони виконують певний танець, подібний до третьої фігури кадрилю, і після того церемонія скінчена ⁷⁴.

Инші дівчата дістають вінки з рути та м’яти; молода співає:

Вийте, дівочки, собі й мені.

Собі звийте з рути з м’яти.

Мені звийте з барвіночку.

(Чуб. № 103).

Під час цієї роботи співають пісню;

Перед нашими воротами Гуло, гуло два голубоньки;

Гули, гулн, догували,

Як ми вінки довивали.

(Чуб.. № 163).

А хор разом із тим нагадує молодій, що вона носитиме цей останній вінок (символ дівоцтва) тільки до вечора, що вже ввечері вона має повернути його дружкам.

Про релігійне преозначення в шлюбі говорить пісня:

|| «Няука». «ид М Наумович, Відень, VIII. ст. 474 - 475.

Це ознака антропоморфізму, шо Аого знаходить у ескимосів та • росіян північних провінцій, які вважають

конечним просити пробачення у ведмедя, якого забили, та які переводять цілу низку церемоній перед захопленим фокою або першим зловленим оселедцем Elisé Reclus. Les primitifs, ст 21-22

O. Raszkiewicz. Obrapdy і рісші wesdne ludu riskiego we w*i Lolinie, Krakôw, 1186. 7—11.

239

А в суботу проти неділеньки Розтворилося небо;

видко

Біля престола,

Мати Христова Плете віночки, стоя;

Що з шавлієньки,

То молодому Івану,

А що з червоної рожі,

То молодій Марусі.

(Чуб., № 138)

Звичай вінків, іцо є дуже давній та поширений серед усіх арійських наро­дів, а також і серед народів раси семітської ⁵, існував на Україні вже в часи передісторичні як атрибут соняшного культу весни, що можна бачити з ку­пальських пісень⁷⁶, а особливо з шлюбних обрядів, Як свідчить Боплан, звичай вінків на Україні був значно більше поширений та ріжноманітніший в середині XVII ст,, ніж тепер. Цей автор каже, що за його часів усім моло­дим особам, які мали доручення запрошувати на весілля, давали на ознаку цієї місії вінок З квітів, що його вішали на руку ", Молода, йдучи до церкви, також мала вінок.

Коли гільце та вінки готові, молода з своїми дружками іде на село запро­шувати на весілля, а хор, як це вже він робив і раніше, просить на це в бать­ків благословення. Староста звертається до батьків, прохаючи згаданого благословення, і після того співає:

Марусю мати родила.

Місяцем обгородила,

Сонечком підперезала,

На село виряжала.

(Чуб., № 179-180).

Виходячи з дружками з дому, молода мусить конче іти в напрямі сонця, хоч потім вона може й змінити цей напрям Ідучи улицями села, дівчата співають відповідних до нагоди пісень, в яких говориться про мету їхньої подорожі. Передусім вони йдуть до священика та до пана і дарують кожному хліб спеціальної форми, оздоблений червоними стрічками та ягодами кали­ни, можливо, останній спогад про певні права, що колись належали панам та жерцям ⁷* і що їх замінено, як кажуть, за князювання св. Ольги викупом

Abbé Fleury, Moeurs, des Israélites et de chbètiens. P 1766, p. 59 Про значення та історію звичаю вінків див. Um lu ті HUdtbrandi. De nuptiis veterum chhstianorum, Heimst MDCQtlV, 78— 79 —5 lein b er я. Historisch« Ab handtung von dem Hochzeit* Kifnzen, Breslau* 17*4.— Brissoiui, De veteri ritu nuptiarum, Amat.. IG62, pp. 14, 50.— De ChoiUtret, La foreste nuptiale, P 1600 (reimpress. de Brux , 1865) p. 14. De uubernatis, Storia comparât* degli usi nuzziali, p. 161;— Wood, The wedding-day in all ages and countries, I, 1669. 2 v., etc

^т* Щодо цього та вінків взагалі див. у Потебні, Объясненія малорусскихъ народныхъ пѣсенъ, Варшава, ІВвЗ,

І, ст 550, 555—563; II, ст 266. та у Сунцива, О сяѳдебныхъ обрядахъ, ст. 79 89.

¹¹ Beauplan, op cit. p. 123 В Болгарії і гелер старости, ідучи вперше до хати батьків молодої, мають вінки на головах.

'* В деяких місцевостях. крім хліба, курки та вишиваної пустки та те платні грішми за вінчання, молоді мусять працювати на священика, кожний три дні (A. Wcrcszynska, op. eit). Касти жерців не існувало у східніх слав’ян, і ці заичаї могли бути занесені з Візантії чи з західньої Європи під час польського панування на Україні. Цікаво тут зазначити, шо у бойків, у Галичині, староста молодого приносить священикові «дарунки» в мішку з козиної шкури, який взагалі вживають, щоб носити в ньому ріжні речі (О Roszkiewicz, op. dt., p. 15) На Литві дружко (pirchstis) має при собі маленьку торбу з борсукової шкури, спеціально призначену для цього звичаю

240

грішми, але які існували й потім de fado (принаймні у панів, майже до самої епохн визволення кріпаків у Росії р. 1861).

Одночасно молодий так само ходить по селі в супроводі своїх товаришів та рідні і від себе запрошує на весілля. Але його кортеж немає тої урочистостн і не мас хору Трапляється, що молода з своїм товариством зустрічається на вулиці з молодим та його кортежем; тоді з обох боків вкорочують ходи, молоді наближаються один до одного й цілуються. Коли на той самий день припадає кілька весіль і коли зустрінуться дві молоді, вони роблять те саме: вітають одна одну та цілуються. Навіть при зустрічі молодого та молодої з ріжних пар вони не відступають од цього ритуалу; останніми часами в цьому випадку, однак, звичаю уже не дотримують.

Таким способом запрошують всіх осіб, що їх бажають мати присутніми на весіллі. В малих селах не минають ні одної хати, щоб не зайти Й не попро­сити на весілля Молода спочатку низько кланяється кожному присутньому, не виключаючи навіть малих дітей. Иноді вона кланяється аж у ноги тому, кого вітає. Потім вона дає голові родини шишку (малий хлібець, у формі соснової шишки), що вона її принесла з собою, і говорить до нього такими словами: «Мій батько, моя мати й я ласкаво просимо вас прийти до нас, побувати на моєму весіллі» тощо '⁹. За часів Боплана особи,шо їх посилали молодий та молода просити на весілля, повинні були говорити, тримаючи палицю в руках *°.

Перед одходом молодої З хати їй дають дарунки, звичайно шматки по­лотна, рушники, курку чи хліб, що їх забирають дружки молодої, що з нею ходять. До того їй додають трохи дрібних грошей, щоб вона мала «на підківки до своїх чобітків». Коли в родині є дівчина, вона пристає до кортежу, як тільки її запросять, І таким способом кортеж стає все численніший- Перехо­дячи біля шинку, заходять туди й купують горілки на гроші, що молода дістала «на підківки до своїх чобітків».

Після того, як обійдуть всі хати і всіх запросять, молода вертається додому, незмінно в супроводі своїх дружок. В хаті, чекаючи на неї, почи­нають лаштувати посад, цебто почесне місце, шо про нього ми вже згадува­ли, Підійшовши до дверей хати, дівчата звертаються до матері молодої, бажаючи їй доброго вечора; потім, увесь час співаючи, оповідають їй, що вони вже повернулись, і питаються, чи сіни й хата заметені, чи столи застеле­ні вже скатірками (Чуб , № 235). Вони пропонують їй порізати китайку, щоб позастилати столи та лавки (Чуб., № 231). їм одповідають з хати, що хата заметена, що все готово, І дякують їм за те, що вони так гарно виконали свою місію, та вихваляють їх за цс. Після того дівчата приводять старосту,

(«Жниян Старина*, СПБ., 1890, |_г 128). Дуже цікаве гшисменмх ним «дарункам» священикові у Франті дя* ЛомЧ

І La um ісг) Настоятель чи свяшеник. шо благословив шлюб, мая право бути запрошеним иа весільний бпімгі і ілймян там перше міси* Тому, що я дуже лалюдиеянх парафіях багато шлюбі* могло святкуввтяся того самого дня 1 шо священикові тяжко було б бути на всі* бенкетах, ас було приготоване йому місце, стало звичаєм платити ^rT^>,u,MW w* °6іа. mo bin його не міг чи не хспв спожита натурою. Платня іа весільний ойід стала частиною прибутку церковної парафії чи неповного мастку. В Парижі оеред вінчанням платили )а ие гмтарям собору Notre Dame, абат маиастнря са. Женевсвн, мав прано я« цей прябутов. Настоятель Saint Germ am L'Auxerroès мав полонину иыэго прибутку д своєї парафії, а також із парафії св Єяствфія (Saint EuMarhe) (Lauméer, Cérémonies nuptial** des peuples anciens et modernes, P., 1830, p 92). Шіэдо пережитків сеиьАоріяльиого права у Франції та Італії, то там молода приносить пайові шось на кшталт кокарди si стрічок, див. A. de Gubematîs, Storia compBrata degli u*i nuulail №—86

Серед инших слав'иисьаих народів найближчі де українських способи запросин иа весілля та формули самого тл прошенії я знаходимо а Болгарії (Bugrsid. Zborntk sadasnih pravnth ob&aju u juinih Slovene, Zahreb, 1874. 257) та в Сербії і на Черногор’і (Ami Bouè, La Turquie d’Europe. P. 1840, II, p. 484). В Німеччині вживають подібну формулу і дарують молодій хліб, од якого вона відрізує шматок і бере з собою (A. de ûubematis, Storia comparata degli usi nuzziali. 137).

“ Beauplan, op, cit., loe. cit

18 4-89

241

і хор просить у нього благословення, щоб увійти до хати. Староста тричі їх благословляє, потім так само своєю иалицею тричі хрестить двері, що стоять увесь час одчинені; після цього всі входять до хати. Молода низько кланяєть­ся своїм батькам, стаючи навколішки та схиляючись до самої землі. Потім староста, ведучи молоду за хустину, тричі обходить з нею навколо стола і після того садовить її на посад. У гуцулів сам батько молодої веде її на посад, але робить це таким способом, що молода Іде по землі, а сам він іде по лавках, що стоять коло стола ^аі. Знову починають їсти та співати пісень; з цих пісень визначається пісня, що її співають у тому випадку, коли батько молодої вмер, а тому, звичайно, не може бути присутнім на весіллі дочки. Пісня ця повна поезії, її красу можна прирівняти до найкращих уривків з «Слова о полку Ігоревім»:

Знати Марисейку,

Знати сиротойку.

Що на посаг засідає;

А єй віночок Все з фі ял очок Порошком перепадає.

А єй батейко

Перед милим богом служить,

Яснов свічечков горить.

Милому ся богу молить;

Пусти ж мене, боженьку,

З чорнов хмаров на село,

З дрібним дощем на землю,

З ясним сонцем віконцем:

Най я ся подивлю На своє дитятко,

Хто му справить весилейко.

Справляють йому люде.

Жаль батейкові буде.

(Чуб., № 283).

Після цих слів до хати входить молодий, і його уподоблюють сонцю:

Колесом сонечко на гору йде,

Колесом яснеє на гору йде.

Полком молодий на посаг іде.

(Чуб., № 240).

Він входить у хату, «як ясний місяць>. Його оточують бояре і цілий ного кортеж, що складається з його рідні, з инших запрошених гостей, а також і музиків. Його прихід вітають піснею, що в ній його уподоблюють воякові, що йде брати свою молоду силоміць.

Скриплять-риплять воротечка тисовиї,

Іржуть, іржуть кониченьки ворониї.

Сховай мене, моя матінко, у комору.

Щоб не взяли сії гостеньки із собою.

" .Наука». 1889. VIII. 474.

242

«Не з тим вони, моя донечко, приїхали,

Щоб без тебе, моя донечко, поїхали».

(Чуб., № 341).

Сестра молодого, що йде за ним у поїзді, має маленький пучечок квіток, а серед них горить три свічки Надійшовши до хати молодої, вона спиняється перед порогом сіней; назустріч їй виходить мати молодої, тримаючи також у руці засвічену свічку. Обидві вони стають право*) ногою на поріг та ці­луються, а після того мати запрошує всіх, що прибули, увійти до хатн. Тоді цілий поїзд входить до хати, але молодий та його товариші не здіймають шапок, річ недопустима на Україні (це вважається звичайно за найбільшу неввічливість). Потім молодий іде на посад, не чекаючи, поки його запро­сять, і не здіймаючи й тепер своєї смушкової шапки. Хор у цей час просить присутніх розступитись і дати місце «місяцю коло ясної зірочки» ^ea. Мати молодої частує всіх нових гостей горілкою та дарує вишивані хустки всім родичам молодого. Після цього старша дружба просить у старости благосло­вення «пришити молодому на шапку квітку». Діставши благословення, вона бере в жениха шапку та пришиває до неї маленький віночок, взявши його в молодої; в деяких місцевостях цей ВІНОК цілком подібний до вінка молодої. Тоді старший боярин вдягає на жениха свою шапку, щоб той не був з не­покритою головою. Тим часом хор увесь час співає пісні, де говориться, що «прийшла швачка із Київа, чи зі Львова, пришити вінок золотою гадкою, шовковою ниткою до шапки бобрової». Скінчивши своє діло, старша дружка вдягає собі шапку молодого і, ставши в шапці на лавку, каже, співаючи в супроводі хору, що не віддасть цієї шапки, хіба що дістане пристойне викупне. Дружко, також співаючи, пропонує їй чарку меду, але вона катего­рично відмовляється. Два хори починають торгуватись, і це триває досить довго. Співаючи ріжні пісні та висміюючи своїх супротивників, вони кінчають тим, що погоджуються, і тоді дружко, заплативши викупне, дістає шапку, оздоблену вінком, і вдягає її на голову молодому. Потім хор дівчат звер­тається до господарів хати, просячи ставити вечерю, а щоб примусити до того, лякає їх, оповідаючи про ведмедя, що лежить на печі, простигши лапи догори, й хоче зжерти жінку, яка й досі не дає їм їсти. Ставлять вечерю, і її зустрічають веселими співами. Часто пісні, які супроводять кожну страву"' і які співаються ніби для того, щоб після одної страви давали ще й инші, дуже жартовливі, а часом навіть зовсім непристойні. Після вечері виводять молоду з-за столу, знов з тими самими церемоніями, а саме — вона мусить триматись за кінець хустини. У гуцулів, в Галичині, самі батьки водять молоду таким способом, що батько тримає її за праву руку, а маги за ліву; всі присутні йдуть за ними, тримаючись за руки, і так всі обходять навколо столу. Обходячи, молода спиняється біля кожного кута стола, де лежить хліб, кланяється і цілує його. Потім ціле весілля виходить з хатн в тому самому порядку у двір, і на дворі, починаючи з батька, всі по черзі танцюють з моло­дою ¹ Молодий, як то буде видно далі, не сміє бути при цьому обрядові.

“ Чувиигкі« Труд* ЖМ*., IV. er 646

з Hrmtu *^тя' ^11,0 “ ^ЦМл їй«™*. ^як особлива игкмла «травам, іазіїачасться, ию і» ширено з пери»«,

» .<'S ^^{Іч 1110 иг} спомин про епоту. чпйч ці припргом траплялися ауме рідко, поршіюичк

' ³ У Франиіі І1Л.1ТО.1М 266 фршкіа іа фѵхт пери». Bar Ctecar de Waftcvllle, Un Intérieur du л"*ⁿ<^dl’ ^au XV siecle (Nouv, Revue, 1890, Octobre, p. 619). В XIV столітті ці приправи грали також tauban Мо^гіГ ЦМЦ Т'иГ ^{На ,НЧІЛл}* Ed. Foresier, Baptêmes, mariages el sépultures au XIV siècle â Mon-

«Наука», вид Наумовича. 1889. VIII. 476.

18*

243