таку саму химеру, якою була б і спроба знайти єдиний антропологічний тип, наприклад, романських народів. Але, розглядаючи питання про антрополо­гічний тип слав’ян з иншого погляду, а саме: виділяючи первісні, найстарші і, так би мовити, основні елементи слав’янства з маси асимільованих ним инших етнічних елементів; далі, з’ясовуючи,— явна річ, при достатній кіль- кости матеріялу,— взаємовідносини вказаних елементів шляхом того антро­пологічного аналізу, що про нього сказано вище,— можна, здається, на спробу означення коли не загального, то основного антропологічного типу слав’ян дивитись зовсім не так безнадійно, як названі вище автори.

Початок дослідження антропологічних ознак слав’янських народів нале­жить до другої половини минулого століття і поки що являє собою ряд при­ватних праць з поля антропології окремих слав’янських народів. Однак, незважаючи на явну недостатність даних, що виявлені наслідком цих праць, почалися вже, приближно з 90-х років XIX ст., спроби узагальнити ці дані, з метою поставити антропологічну класифікацію слав’янських народів на місце лінгвістичної, що досі існувала. З-поміж цих спроб першою щодо часу, а мабуть і найбільш вдалою щодо методи, можна вважати класифікацію слав’ян небіжчика проф.' E. Т. Нашу, що ніколи не з’явилася друком у стат­тях Нашу, але яку він подавав у своїх лекціях в Musée d’Histoire Naturelle (Jardin des Plantes) y Парижі . Амі поділяв слав’ян на дві великі групи: 1) ясноволосу та яснооку, субрахіцефалічну та низькорослу, зачисляючи до неї полабських слав’ян (вендів), поляків, білорусів та великорусів; і 2) тем­новолосу, темнооку, брахіцефалічну та високого зросту, що до неї він йаво- див сербохорватів, словінців, чехів, словаків та українців. Другою^такою спробою, далеко більш опрацьованою, але, мабуть-таки, менше вдатною щодо ясности, була характеристика слав’ян, що її зробив Денікер. Характе­ристика ця є не стільки класифікацією, скільки спробою прикласти до слав’янських народів антропологічні ознаки запропонованих автором етніч­них груп. На думку Денікера, до слав’янської групи населення Європи вхо­дять принаймні три головні раси (східня, адріятична та західня, чи кельтсь­ка) та дві другорядні (віслянська та субадріятична), але при тому питання про ролю та значіння кожного з цих етнографічних елементів зостається поки що не розв’язане. Ми маємо торкнутись ще цих класифікацій у дальшо­му викладі; а тепер перейдемо до спеціяльно українських студій.

Антропологічне досліджування українців почалося також з 60-х років минулого століття працями Коперницького ² та Велькера ³. Праці ті були ще такі незначні (виміряно було всього біля трьох десятків українських чере­пів), що П. П. Чубінський ⁴, який теж на початку 60-х років зробив спробу фізичної, характеристики українців, за них навіть і не згадав.

Сам Чубінський обмежився тільки помітками рекрутських установ за вказаною від нього програмою, а тому результати, що він їх одержав, крім хіба тільки барви волосся, не мають жадного антропологічного значіння. В 70-х роках, крім кількох промірів Вейсбаха ⁵ та невеличкої праці Про- ценка ⁶ про 70 українських черепів, з’являються вже й значно важливіші

¹ Ця класифікація вперше надрукована, з дозволу автора, мною в рецензії на етнографічну карту Руси- України д-ра Гр. Величка в «Bulletin de la Société d’Anthropologie» de Paris, 1897, p 151.

2 Копсрницкій и. Предв. Свѣд. O кранюлогнческнхъ изслѣдованіяхъ. Кіевскія Уннверс. Изв., 1861, т. I

³ Weicker. Untersuchungen über Wachstum und Bau des menschl. Schädels. Leipz., 1862.

* Чубинскій. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій Край. СПБ., 1877, т. VII.

⁵ Weissbach. Körpermessungen verschied. Menschenrassen. Berlin, 1878, S. 250.

⁶ Проценко. Антропологическіе этюды. Записки Кіевск. Обіц. Естествоиспыт., 1871, т. II.

8