харківські міщанки, причім самі готували Й фарби з рослин, шо їх вони самі збирали в палі. Харківські коцн за свою красу й тривкість користувались великою й цілком заслуженою славою. їх продавали в великій кількості на ярмарках, вивозили до Великоросі!, а особливо до Петербурга, і навіть за кордон, звідки приходили иноді дуже великі замовлення. Дедалі все більше подорожанин вовни та фабричне виробництво килимів у Москві поволі вбили коцарське ремество, і тепер воно ледве існує Крім Харкова, килими виробля лись також і на Чернигівщині (село Биків), виробляються й тепер на Київ* шині, подекуди на Волині та ще в досить великих розмірах на Поділлі, иа Херсонщині, в Бессарабії та в східній Галичині, особливо на Покуттю та на Гуцульщині, де лавкн в хатах ще й тепер застилають килимами. На угорсь­кій Гуцульшині виробляють також білі, волохаті зі смугами килими, ви­датної краси та легкости. За посередництвом Галичини іа Бессарабії ви робнннтво українських килимів стикається з таким самим виробництвом у Румунії, Болгарії та Сербії. В деяких місцевостях, як, наприклад, в селі Бехах на Ватині, виробляють ще килимові фартухи та запаски, дуже поши рені й досі, часто дуже гарні, особливо старовинні.

Щоб закінчити огляд способів оброблення тваринних річевин, треба ще зазначити оброблення кісток та рогу. Ці вироби, правда, дуже мало розвину ті на Україні, хоч і існують у нас щез доісторичних часів, бо ж у неолітичних розкопках знаходять уже річі цього роду: гребінці, гачки для вудок тощо. Виріб гребінців існує тепер на 1 Іолтавщині в Шумському, коло Глинського, в Семеновці Новозибківського повіту на Чернигівщині та в инших місце­востях. Для цього звичайно вживають волові роги, розпилюючи їх на стільки частин, скільки з одного рога може вийти гребінців; потім розрізують їх вздовж з одного боку, виправляють на вогні, вигладжують гемблем і, на­решті, з приготованих таким способом пластинок вирізують гребінні, нарі­зуючи на них зуби на епеціяльному станку. Крім гребінців, з рогу вироб­ляють ще табакерки та ріжки на табаку. Виріб з оленячого рогу пишно оздоблених різьбою пороховннць, що процвітав ще за козаччини, заховався тільки, як рідка річ, у гуцулів.

Закінчуючи цим, як це й мусіло бути, дуже побіжний огляд етнографічних особливостей української народньої техніки, ми, здається, можемо зробити висновок, що ця техніка, маючи в собі досить багато примітивности, стоїть у прямому зв'язку з старовинною технікою Київської Руси і багато де в чому споріднена з аналогічною технікою південних та західніх слав’ян. Підлягаю­чи в своєму розвитку головним чином західнім культурним впливам, вона зосталась на боці од впливів фінських та середнєазійських, що їм підлягали великороси, але разом із тим має в собі певні сліди іранських, а може, й ма­лоазійських впливів.

6. Способи пересування 1

Найпростіші способи пересуватись та переносити на собі вагу, явна річ, такі самі, як і скрізь. Як взагалі всі європейські жінки, українки теж носять своїх немовляток виключно на руках та спереду, ніколи не тримаючи їх на собі ззаду, на спині. Дуже рідко де підвішують дитину спереду на обрусі, широкому та довгому шматку полотна, що його носять на плечах, як шаль,— це нам довелося бачити в селі Полянах на Лемківщині. Иноді, однак, щоб

¹ Apucroffb. op. cil.; Анучикъ Д. Н „ Сани, ладыі н кони (Труды Моск. Арх. Общ , т. XIV).

75

мати вільні руки, дитину, що вже підросла і що її занадто тяжко було б три­мати на руках, садовлять у кошик за плечима, як ми це спостерігали в селі Сушанах на Волині. Невеликий тягар звичайно носять просто в руках, як, наприклад, відро з водою, глечик, кошик тощо; тяжчі речі носять на плечах (коромисло з відрами, мерців на марах тощо), а ще тяжчі — найчастіше на спині (мішки з мукою, цеглу, барила з чим-небудь тоши), не вживаючи при тому жадних спеціальних приладів, навіть таких, як сідло турецьких «хама* лів» або висяча поличка, що на ній петербурзькі дворники розносять дрова. В крайніх випадках, правда, український носій мішків з борошном прив'язує до кутів мішка кінці пояса та, поклавши його на плечі, тим перекладає на них частину ваги, що лежить на спині. Єдиний спосіб, шо його безперечно нігде немас на Україні,— це носити тяжкі речі на голові, хоч цього способу дуже часто вживають сусідні народи на півночі й на півдні,

В історичних відомостях про рух на водних шляхах України не знаходимо нічого про те, як перевозили тяжкі річі; в літописах € тільки вказівки, що до Київа доправляли дерево, зв’язуючи його в плоти. Але плоти й тепер ще вживаються, щоб перевозити не тільки дерево, а й ннший вантаж. Так, наприклад, на Десні на плотах перевозять великі кількості крейди, а иноді тим самим способом перевозять розібрані на частини цілі хати, що продають­ся в Кладьковш на пристані коло Черннгова. Крім плотів, у літописах гово­риться вже про човни, ладді і навіть корабм. що були, однак, тільки велики­ми човнами, що їх могли нести на собі 40—50 людей. Надзвичайно цікава та схожість, що її ми знаходимо між літописними ладдями та запорожськими чайками, що їх детально описав Боплан. Ті й другі були, принаймні в основі своїй, видовбаними з одного дерева човнами {цоѵо£т|Ха}, що були об- шальовані по облавках досить високо дошками та мали по два стерна (на кермі та на носі), щоб не стикатися та не плутатися, звертаючи набік. Але запорожські човни мали ще одну особливість: до облавків, як каже Боплан, прив’язувались довгі жмути очерету (а може, й куги), щоб вони були стійкі­ші під час морської хвилі,— пристосування, що його можна порівняти тільки з контрфорсними деревинами на океанійських «пірогах». Сучасні українські човни дуже одноманітні, починаючи з простих довбанок-душогубок, цебто довбаних однодеревок, та кінчаючи великими байдаками. На Дунаї, на

76

Дністрі та на Дніпрі з Їх припливами довбанки, каюки, обшиванки, липки, Зуби, шаланди, байдаки, литвини, берлини, гиляри, а на Кубані—байди, кози, чи кізки, баркаси, фелюги тощо. Як вказують самі назви, більша части­на них човнів, що більш-менш уже удосконалені, порівнюючи з старовинни­ми ладдями, запозичені у сусідніх народів. Щоб закінчити огляд знарядь пересування на воді, треба згадати ще про пароми На невеликих річках, як на Сеймі. Десні та ин , пароми — це обгороджені поруччям помости, шо стоять на двох дубах чи байдаках та пересуваються за допомогою блока на мотузку, перетягнутому з одного берега річки на другий. Цілком инакше збудовані були величезні пароми на дніпрових пристанях, де перевозились чумацькі валки. Цс були великі барки, чи байдаки, а иа них настилався поміст; пересувались вони за допомогою 6—7 пар вессл та стерна. Такі пароми були в Ми китовому Розі (Никополі), Бориславі та ин. Тепер, коли занепало чумацтво, ці спорудження поволі зникають, бо непотрібні більше, а замісць того будуються инші, легші.

Найпервіснішим способом перевозити вантаж на скотині е, коли накла­дають його головним чином на коней. Цей спосіб дуже довго практикувався й на Україні, особливо тоді, коли перевозити иа волах було б дуже довго або неможливо по вузьких лісових стежках; цей спосіб зустрічаємо за часів літописів та в козацьку добу, коли значно частіше їздили на конях верхи, ніж тепер Але й у наші часи той, хто їде чого-небудь верхи, везе з собою свої річі в саквах, чи бисагах (bisaccium); та Й тільки таким способом можна перево­зити вантажі в гірських місцевостях України, особливо на Гуцульщині. Там перевозять на верхових конях не тільки ріжні річі та харч, але й течива, як молоко, сироватку тощо, а в деяких місцевостях навіть мерців, про що ска­жемо нижче, в главі про звичаї та обряди. їзда верхи на конях дуже довго була найбільш уживаним способом пересування на Україні. З приладів щодо їзди верхи літописні перекази згадують про сідло за часів Олега та Свя тослава, згадують також і про стремена; щодо острог, то про них згадують за козацької доби, та й то більше говорячи про поляків.

Найдавнішим знаряддям пересування за допомогою запряженої скотини були, безперечно, дрючки, прив’язані до сідла чи до хомута на коні, а можли­во, й до волового ярма, щось подібне до волокуш, шо перетворились потім у сані. Але з цього роду приладів заховалось на Україні тільки дещо на Карпатах, та й то вже в переходовій формі. Такі, наприклад, сані з влаками, цебто :і дрюками, шо волочились за ними ззаду, нам довелось спостерігати в селі Злоцькому на Лемківшнні. Це були невеличкі сані з дуже короткими полозами (кожний полоз окремо звуть там синя, а обидва разом сані) та з поперечною перекладиною, що до неї причеплені два влаки, які й тягнуться по землі, влаки також з'єднані перекладиною Сані ці вживаються і зимою, і літом, щоб перевозити дерево, а головним чином сіно з гір до села, О. КоІ- berg, у своєму описі Покуття, говорить ще про копаниці сані, шо зроблені з дерева, викопаного з корінням, що природньо виросло в формі вил; автор додає, що такі сані значно міцніші за сані з полозами. Найпростіші сані, які існують на Україні, відомі під назвою гринджол; вони бувають і дуже ма­ленькі: тоді їх дорослі вживають, щоб перевозити на собі легші річі, а діти — для забави.

Великі гринджоли — прості та дуже примітивно зроблені сані — вжи­вають, щоб перевозити дрова та ріжні инші тяжкі речі. Гринджоли мають два довгих полози, шо з’єднані між собою оплінами, цебто поперечними брусами, таким способом: на кінцях оплінів знизу видовбані дірки, і цими

77

дірками насаджують їх на вертикально вбиті в полози копилля; на кінцях оплінів згори видовбані дірки, куди иноді вставляють чотири рожна, цебто вертикальні кілки, щоб прив'язувати доправні речі, коли їх не прив’язують просто до оплінів так званими поплюстками, цебто своєрідними мотузками, сплетеними з свіжого віття. Для їзди звичайно вживаються сані менших розмірів, досить легкі, здебільшого дуже прості, але иноді оздоблені вибаг ли­вою різьбою або кольоровими візерунками, як, наприклад, в Уманському повіті на Київщині, в селі Мшанець у східній Галичині та в инших місцях (мал. 3).

Переходових форм од саней до колесного ходу, таких, як, наприклад, ще трапляються в кантоні Vaud в Швейцарії і в яких передню частину ста­новлять сані з короткими полозами, а під задньою вже е пара колес,— на Україні тепер нема»;, навіть у гірських місцевостях, так само як уже немає, за винятком дитячих забавок, і первісних колес з суцільного дерева або з кіль­кох шматків, що творять міцне суцільне коло. Такі колеса трапляються і тепер на Кавказі. Найпростіший, але тепер вже дуже мало поширений на Україні прилад для їзди — це візочок на двох колесах, так звана біда, чи бідка Дуже сумнівно, однак, щоб біда була як небудь споріднена з одно­колкою князівського періоду та тими чисто східніми половецькими возами, іцо їх знаходимо намальованими на мініятюрах Кенігсбергського списку з ночатків XVI ст.; найпевніше можна гадати, що біда західнього походжен­ня, А найзвнчайніший на Україні прилад для їзди — це віз, що переховав і досі свою старовинну назву, під якою він Існував і за князівської доби. Він буває кінський або воловий. Ріжниця між цими двома формами полягає в тому, що на Лівобережжі до кінського воза приставляють голоблі, а до волового дишель чи вію; а щодо Правобережжя, де голобель майже не вживають, то там вія відріжняється од дишла тільки тим, що вона на задньому кінці роздвоюється, наче вила, і кожна розвилка обхоплює відпо­відну вісь так само, як і головка голоблі, тимчасом як дишель рівний та вставляють його проміж спицями, закріплюючи його там залізними обручка­ми. Крім того, кінський віз буває трохи менший та легший за воловий.

Як мм це побачимо далі, будова воза та номенклатура його дуже числен­них складових частин на цілому просторі України майже цілком однакові, але форми його дуже ріжні в ріжних місцевостях. Найтигювішу форму воза зустрічаємо головним чином на Полтавщині, Харківщині та почасти на Херсонщині та Київщині. Цей віз — невеликий, не дуже глибокий, але й не розлогий. На півночі Чернигівщини, на правому березі Десни, вози вже нагадують великоруський тип; на півдні Катеринославщини, на Херсонщині,

78

79

в Таврії та в Бессарабії вози далеко більші та переходять у німецький фур­гон, гарбу та сділіжан», досягають иноді дуже великих розмірів та пристосо­вані головним чином, щоб перевозити великі кількості сіна чи соломи. На Правобережжі хури чи фурманки звичайно бувають довші та глибші за полтавські вози, а на Волині, особливо на півночі, де дороги чи, краще сказа­ти, просіки в лісі дуже неширокі, вози досить довгі та незвичайно вузькі, так що иноді в них двоє поруч поміститись не можуть і мусять сідати, як гуси, один за одним; крім того, тут до воза завше вкладають плетену з лози ко- шовку, відкриту спереду та зі спинкою ззаду. Нарешті, цілком окремий тип

80

воза становить мама, цебто чумацький віз. Він одзначаеться, або, ліпше сказати, відзначався великими розмірами, міцністю та вагою, дуже вибагли пою орнаментацією та дуже старанно обробленою своєю верхньою частиною, що її викладали дубом; крім того, він завше мав шкуратяний дах та важни­цю для підважування, то містилася збоку на особливих сучках передньої та задньої люиінї.

Хоч як ріжноманітні форми українського воза, але сама будова його в суті своїй одноманітна та не відріжияється від європейських дерев'яних возів узагалі. Ми вже зазначали, іцо номенклатура частин воза на цілому просторі України майже однакова і ріжниці щодо цього в найдальших одна віл одної місцевостях майже непомітні. А ті невеликі відміни, що існують, мабуть, вказують на те, що західні назви старіші та менше попсовані, ніж инші. Так, наприклад, дерев'яний, чи в добрих возах звичайно залізний, стержень, що проходить вертикально через передню частину воза, зв’язуючи її з задньою, на Чернигівщині та на Полтавщині зветься шкворень чн шво- рень, а иа Волині та в східній Галичині ця частина воза зветься сворінь. Етимологічну розгадку цього терміна, навряд чи зразу зрозумілого, дає вираз, що існує скрізь на Україні — розворювати віз, цебто ділити його ходу на дві половини, передню та задню, щоб на обох примістити якусь довгу річ, наприклад деревину, що її треба перевезти. Цікаво при цьому, що де­рев’яний брус, щільно прикріплений до задньої осі та сполучений з пе редньою за допомогою шкворня. на східній Україні звуть підтокою чи підто­ками. а у бойків він має назву розвори. Таким чином, слово сворінь походить од дієслова з(с)ворювати. цебто сполучати чи зчіплювати дві половини колесної ходи. Волинське та галицьке слово голоблі, що трапляється, правда зрідка, й на Полтавщині, здається, старіше та справніше за слово оглоблі.

Щодо упряжі, то, крім тої технічної ріжниці. яка залежить від ріжниці самих возів - кінського та волового, існує ще й етнографічна ріжниця. На Лівобережжю та на невеличкому просторі прибережної смуги Київщини всі кінські вози мають оглоблі та дугу, а дишель - тільки ватові; a щодо Право бережжя та цілої західньої України, то тут усі вози, як кінські, так і волові, мають дишлі, пе мають ніколи дуги, а за місць східнього хомута вживається тут шлея. Треба, правда, зазначити, що оглоблі існують і в західній Україні, але головним чином в одноконних санях та особливо при ралі та при бовкуні, цебто коли запряжено одного тільки вола чи одну корову. Щодо дуги, то її фінське походження, здається, з достатньою очевидністю довів небіж­чик В. В Стасов, і на Україні дуга, безперечно, є запозиченням, що пере­йшло до нас або через Білорусь, або безпосередньо від великоросів. Щодо цього останнього шляху, то його робить трохи сумнівним як форма українсь­кої дуги, звичайно дуже легкої та не дуже плоскої, так і порівнюючи вбога її орнаментація, що обмежується тільки скромним різьбленим візерунком з повішю відсутністю розмальовання чи позолоти. Такою самою скупістю оздоб одзначаеться й український упряж; на ньому зовсім немає жадних кутасів, мідних оздоб, дзвіночків тощо, які мали у фіинів значіння охоронних амулетів та перетворились у великоросів у звичайні оздоби, що дуже вперто іаховукггь свою первісну форму. Запрягу тройкою, власне кажучи, на Украї­ні також немає, з винятком дрібних поміщиків та нижчих урядовців, що вважають за особливий шик їздити тройкою з фурманом, одягненим по- великоруському. Нема чого й казати про те, що своїм упряжем та иншими зазначеними тут рисами українці, за вказаними винятками, наближаються до південних та західніх слав’ян.

7 4-89

81