голубів просто під стріхою хати або а окремих гилубниках, більше-менше на західноєвропейський кшталт.

Дуже велику ролю в господарстві старовинної України грало бджіль­ництво- В дуже далекі від нас часи воно зачалося «видиранням* меду диких бджіл, шо гніздились у дуплах дерев; потім стали вирубувати в деревах штучні дупла, а ще пізніше, мабуть вважаючи дупла непридатними, стали довбати порожнечі в зрубаних колодах та прив'язувати ці колоди бІльше- менше високо на деревах. Такі колоди,— вони мають І тепер ще назву бор­гуй,— Існують І нині в нас на Волині (табд. Vila), на півночі Київщини та в північній Чернигівщині. Щоб влазити на дерева, в цих місцевостях ше й тепер в ужитку плети чи лазива, що сплетені з мотузків чи а ремінців та що про них згадують акти початків ХѴШ століття та ранїшІ. Досконалішою, хоч також дуже старовинною формою бджільництва є приміщувати колоди для бджіл чи нуликів на просторах, що зостались після вирубання лісу,— на пасіках, де вулики ставили чи просто на землі, чи на пнях від зрубаних дерев, чи, нарешті, на невисоких підставках. Цей пасіціний спосіб бджільництва, однак, згадується в документах тільки з половини XIV століття. А наприкінці XVIII століття він уже заступив бортьове бджільництво навіть у таких місце­востях, як бувший Березненськин повіт на Чернигівщині, та почав заступати Його І в Городницькому (Шафоиський). Вулики ці відзначались дуже вели­ким обсягом І тому були нерухомі Далі на південь їх уже в XVIII ст. почали заміняти на невеликі, легко переносні вулики — колодки. Продукти бджіль­ництва в старі часи розцінювались дуже високо, а бортьові дерева охороня­лись законом дуже суворо. За козацький період бджільництво па Україні досяглозначного розвитку, але потім, як настало на Лівобережжі кріпацтво, бджільництво почало занепадати, і в наші часи зійшло на те, що селяне мають по кілька вуликів, та Й то про це дбають тільки заможніші хазяї. На Чернигівщині подекуди та на Волині переховані ще по старих козачих та шляхетських господарствах старовинні вулики з видовбаних колод, часто величезних розмірів, нноді півтора метри в діямстрі; в одній такій колоді иноді міститься два, а то й три вулики. Взагалі, «пні» нині заміняються скрізь на дощаті вулики, але бджільництво все-таки скрізь занепадае. В дея­ких дідичів, у духовенства є ще й тепер хороші пасіки, звичайно, удосконале­ного типу. Особливо щодо цього відзначається галицьке духовенство; багато його представників у Галичині провадять бджільництво в дуже значних розмірах, незважаючи на те, іцо його дуже підриває підмішування цезарину до бджолиного аоску в торговлі та заміна в уиіятській одпрані воскових свІЧОК на стеаринові. На зиму вулики, в кого їх небагато, ставлять звичайно до комори при хаті, а значніші бджолярі споруджують окремі льохи, чи омшакнки,— наполовину в землі.

2. Хліборобство 1

Розведення хлібович рослин, як вказано вище, з’являється за часів неолі­ту на Україні. Крім численних зернотерок, що постійно знаходяться в роз­копках, не раз знаходили в землянках цілі запаси збіжжя, иноді в припале­ному стані, У знаходках залізного віку трапляються зерна пшениці, жита,

' Шафопскій. Чернкговскаго нам&.тничества топограф, ullvc.ivіс Кісвк, 1851; Аристов. op. til.: Чубинскій. Труди экспед., т. VII; Афанаснечь Чужбинскій, Собр. соч.„ 1893, т VIII; Русаль А. А _к Описаніе Чермиг. губ,, 1898 1899; І. Swietek, Lud natlrabski. Krakow. 1893, та инші

50

проса, ячменю, С0ЧО8ИЦІ тощо. Єсть вказівки на те, що на початках князівсь­кого періоду хліборобства існувало вже навіть у таких малокультурних місцевостях, як земля Деревська; згадується також, що було вже й воло­діння орною землею. Але це навряд чи дає право для твердження, що Украї­на тих часів була вже країною цілком хліборобською і що розведення хлібо- внн було вже головною підвалиною Існування її населення Хліб, і навіть не стільки хліб, скільки каша та сочиво, цебто варені зерна пшениці, сочовиці тощо,— все це скорше було сурогатом м'ясних харчів, бо ліпше забезпечува­ло регулярність споживи, ніж продукти мисливства, тим більше, що кращі «ловища* дедалі все частіше ставали власністю князів, бояр та духовенства. Способи користування землею були цілком примітивні (так звана підсічна господарка), грунт обробляли за допомогою рала, хоч у південних частинах тогочасної України був уже Й плуг. Може, не без певного перебільшення, дехто з дослідників визнає, що плуг був більше поширений, ніж рало; иншї, однак, гадають, що це було також рало, тільки назване по-книжному плугом. Орали кіньми й валами («рало волово*»), і можливо, що відома фраза Мономаха про смерда, що орав конем, стосувалась головним чином до Сіисрінини, що найбільше підлягала половецьким нападам. Незалежно від того чи иншого вирішення питання про те, чи плуг запозичили слап'яне у німців, чи німці у слан'ин, треба звернути увагу на те, що український плуг, який навряд чи дуже відріжняється від уживаного в старі часи, дуже по­дібний до старовинного колесного плуга (сигrus) римлян і складається майже з однакових з ним головних складових частин, якщо судити про це по його малюнку у відомому словнику Rich’a. Багато спільного з українським ралом має також римське рало (aralrum), іцо до нього також впрягали полів. Начебто посередньою формою між римським та українським плугом € плуг—орало сучасних болгарів: його окремі частини майже всі мають назви, дуже близькі до українських. Не треба забувати також, що порода українських сірих довгорогих волів майже ідентична з угорською та італійсь­кою породами. За козачий період етнографічні відміни в знаряддях та спосо­бах оброблення землі вже цілком визначились, дожили і донині і тепер зачинають нівелюватись через заведення нових, удосконалених господарсь­ких знарядь. В козацькі часи хліборобство на Україні вже починає цілком домінувати, а мисливське та рибальське господарство відходить до другого ряду, заховуючись більше на півдні, на дніпрових плавнях тощо. Хліборобсь ка культура тоді вже грала дуже велику ролю навіть на землях, чи «воль- ностях», Війська Запорожського, що йому російський уряд зовсім неспра­ведливо закидав, разом із парубоцьким життям, брак хліборобства. Запо- рожські землі були вже вкриті хуторами, де процвітала хліборобська господарка.

В наші часи в хліборобському господарстві України довершується пере­хід од системи трьох піль до системи з багатьома нилями; а щодо знарядь та способів обробляння землі, то вони до останнього часу змінялись дуже повільно на протязі багатьох століть Рало вживають тепер тільки для того, щоб заору вати засів, а занесена з Білоруси литовсько соха вживається тільки в північних повітах Волині, Київщини та головним чином на півночі Чериигівщини; соха-московка у північио-східніх повітах Чернигівщини. а в усіх инших частинах України цілком панує воловий плуг, дарма що дехто з русифікаторів-поміщиків пробував завести замісць нього великоруську соху, як це, напр., змагались зробити,— звичайно, цілком безуспішно,— на Полтавщині. «На Україні, каже один із спеціялістів хліборобських знарядь

4

51

п. Зеленій,— ішла своя історія, заходила зміна орних знарядь, і ця історія південних знарядь ішла зовсім незалежно від історії знаряддя північного».

Український плуг (мал. 1), що тепер уже зникає, не тільки цілком одна­ковий на цілому просторі України, але й його складові частини мають скрізь, починаючи від західніх повітів Куртини та Вороніжчини і до Карпатських долин включно, майже ті самі технічні назви; здається, єдину їх варіяцію становить те, то київський кочегень у Велдижі (Кариати) звуть когутом... Рало також майже скрізь однакове, хоч, наприклад, на Поділлю наральник насаджують на нижній вигнутий кінець ручки, або чепіги, так само як у бол­гарському оралі, а на Київщині та Полтавщині його прикріплюють до окре­мого шматка дерева, вбитого в градку (дишло) ; цей шматок дерева звуть копистю, і до нього додають ще окреме пристосоваиня—жабку, що не пускає градку спускатися на нижню частину чепіги. Таким самим прикладом ідентичностн технічних назв на цілій Україні може бути А конечна прина­лежність І плуга і рала — ярмо (мал. 2).

Ось, наприклад, назви частин цього знаряддя в ріжних місцевостях України:

1. Чашина.

2 Підгірлиця. 3. Занози.

1. Ярмо.

2. Підгорле.

3. Занози.

Полтавщина:

Київщина:

4. Снизки.

5. Гіривій.

6. Калачик.

4. Снизки.

5. Привій

6. Каблучка.

Прикарпатська Галичина:

1. Ярмо. 4. Снози.

2. Підгорлиця. 5. Привій.

3. Занізкн. 6. Облук.

Північно-волинське ярмо вже досить відріжняється од загальноукраїнсь­кого типу, передусім своєю довжиною (біля двох метрів), а потім ще й тим, що в ньому немає підпрлнці, а її заміняють нижніми загнутими кінцями кульбак, що заступають снизки та приймають до своїх дірок кінці заноз. Ці особливості, що близько нагадують південнослав'янське (болгарське та сербське) ярмо, як формою, так і назвою окремих частин, цілком тотожні з білоруськими; а разом із тим назви окремих частин сохи і на волинському, і на чернигівському Поліссі цілком инші, ніж на Міншині. Це пояснюється, мабуть, тим, що ярмо — знаряддя дуже старовинне, тоді як соху запозичили

52

білоруси від литовців та великоросів і вона заступила старовинне рало відповідно не так давно.

Для скородження на Україні вживають звичайно борону — чотирьохкут- ну чи трапецевидну ряму з перехресними перекладинами, що до їх на пе­рехрестях набивають дерев'яні, а тепер частіше залізні зуби. У північних частинах Волині, Київщини та Чериигівщини борона відзначається часто значно примітивнішим влагодженням. Ряму борони там роблять з гнутого дерева, а поперечини — з міцних гілок; перехресні частини зв язаиі звитими з дерева калачиками, цебто кільцями, а до простору між цільно стягнутими гілками вбивають дерев'яні зуби. Цей рід досить первісної борони пошире­ний головним чином на Білорусі, де переховалась ще старовинна вершалина. чи волокуша, що е просто дерев'яний пень з відрубаними на певній відстані від стовбура сучками; ця волокуша, певне, існувала й на Україні, але там вона вже зникла.

Загальновідоме вживання на Україні волів, шоб орати плугом, різко відзначає її від Великороси та наближає до південних та західніх слав’янсь­ких країн до Болгарії, Сербії, а також і Чехії. За останні часи, правда, на Україні майже скрізь волів починають заступати коні. Не слід, однак, дума­ти, що цю заміну викликало поширення легких плугів, — конструкція їх зовсім не перешкоджає глибоко орати, справжня причина цієї заміни зубожіння населення України, для якого видаток на пару волів (200— 300 карбованців, а то й більше) тепер уже не під силу, а звичайного селянсь­кого коня можна купити й за 50— 60 карбованців. Багато селян вважають невиплатним тримати навгть і коней та орють коровами, иноді навіть бовку­ном, цебто одною скотиною замісць двох, і для цього існує й особливо при­стосоване ярмо Під час недороду в Єлмсаветградському повіті на Херсонщині доходило до того, що самі селяне,— попарно, чоловік та жінка.— впрягались в борони та волочили їх полем. Поминаючи історичні перекази про обрів, про орання Литвою тощо, сама етнографія дає нам приклади такої оранки не тільки у китайців, але й навіть у гірських чехів, де також ииоді впрягаються до плуга члени родини орача.

Одна з головних частин українського сільського господарства — це заго­товлення запасів сіна на зиму. Це заготовання, чи косовиця, починається після засіву поля звичайно десь у половині червня, але, в залежності від географічних умов, воно запізнюється або прискорюється. Характер самої косовиці також неоднаковий в ріжних місцевостях На півночі Волині та на Чериигівщині сінокоси знаходяться на Лісових полянах та головним чином на заливних луках, а в инших місцевостях України вони лежать майже виключ­но на степах По течії Десни, по обох її боках, на заливних луках повно численних повіток, стоять вони на вищих місцях, що їх не заливає водою. Під час косовнш до цих повіток перекочовує мало не ціле населення з сед; іде енергійна праця, і за кілька день луки вкриваються копицями сіна, що не встигло ще висохнути під яскравим промінням сонця. Потім ш копиці почи­нають волочити, цебто збирати до тих місць, де сіно буде складене в стоги, чи ло повіток. Хазяї, що мають невеликі шматки сінокосу, вантажать сіно з копиць на вози та й везуть до села. На Західній Україні, а особливо в Гали­чині, сіно складають в обороги, цебто великі стоги з рухомою стріхою (табл. VII). На степах косовиця починається раніше та переводиться трохи инакше. На степ виходять самі тільки косарі, лагодять там собі обсяжний курінь з кабицею (грубкою надворі), бо косарям треба доброї страви,— це розуміють усі, з цим годяться навіть наймачі. Через деякий час з села прибу­

53

вають підлітки та дівчата з граблями та пилами громадити сіно, і тоді робота йде повним ходом до кінця. Оригінальну Й незвичайно гарну картину дає в степу попід стіною високої трави довгий шерег струнких, дужих косарів з їх плавкими та ритмічними рухами... Такий самий гарний і своєрідний концерт кіс. коли, перейшовши ручку, косарі спиняються та клепають їх дерев’яними мантачками. Головне знаряддя косаря — коса, на Україні, н залежності від кліматичних, а почасти й антропологічних умов, дуже відзначається від коси сусідніх народів, як своью величиною, так і дов­жиною кісся, цебто держална. При відповідно високому зрості косарів та при гущині високої трави косити ітриходиться неспішними, дуже широкими махами, що під силу тільки високим та міцним українцям, які вважалися найкращими косарями в Росії, Майже щороку, під час косовиці, на Херсон* щину, Катерннославшину та на Кубань їдуть цілі ватаги косарів з Полтав­щини та Київщини, і день їхньої праці, при сприятливих умовах, оплачуєть­ся порівнюючи дуже дорого. Праця косаря, безперечно, одна з найтяжчих селянських праць. Вона вимагає не іількн значної фізичної сили, але й вели кої витривалості! та уваги, бо при найменшій необережності косар ризикує або поранити попереднього товариша, або самому дістати косою по ногах. Тому вираз; «він уже косар» — про молодого парубка — означає визнаного иже справжнього робітника. Жнуть на Україні серпами, шо їх форма значно кругліша, ніж у сусідніх країнах; щодо давніх часів, то, як показують зна- ходки в розкопках, серпи мали тоді вигляд півкола, а скорше півеліпса, наділеного по довгій вісі. Крім вівса, проса, гороху тощо, справжні хлібови- ни. як пшеницю, жито, ячмінь, завше жнуть, а капи й косять, то тільки у ви­падку великого неврожаю. Тоді ці хлібовини, так само як овес та гречку, косять, прив’язуючи до коси так звані грабки, рід грабель, що їх довгі зубці ступнево зменшуються в довжині (табл. VId). Зжаті чи скошені стебла збирають у споли та перев'язують перевеслом, цебто джгутом з стеблин тої самої рослини, що її жнуть. Снопи потім складають у полукопки та копиці, а потім, якщо їх tie молотять тут-таки на полі молотарками, ик це тепер все більше поширюється, то звозить до клунь, де вони й лежать до обмолоту. Взагалі, клімат України цілком дозволяє молотити без попередньою су­шення снопів в осєтях, що їх, з винятком північних частин Волині та Черни- Иящини, иа Україні зовсім немає, а як свідчить Шафонський, не було навіть і « таких повітах, як Ніжинський. Щодо вказаних північних місцевостей, то там осеть грає досить важливу ролю а господарстві. Осеть будують чи в са­мій клуні всередині, чи окремо від неї, але н у цьому останньому випадку неодмінно під дахом; складається осеть з підземної грубки та з поставленого над нею зовнішнього зрубу для складання снопів. В цьому зрубі є також вікно, нудою й подають снопи.

Молотять на Україні звичайно ціпами на гладко вичищеному та міцно утрамбованому току. ИншІ способи молотіння зустрічаємо тільки ця крайньому півдні України, де вони були запозичені в сусідніх народів. Це гак званий гарман, цебто той самий тік, тільки більший; на гармані розкладають снопи та ганяють по них коней, шо вимолочують зерно копитами, або тягнуть по них також кіньми котик, цебто кам’яний циліндр З глибокими вздовжними холоднамн В Бессарабії вживають так звані дикани, цебто болгарське, чи, краще сказати, за г а лыі «Середземно морське (tribulum у старих римлян) знаряддя, що складається з загнутої догори на передньому кінці дошки,— щось подібне до дна саней; до нижнього боку цієї дошки вбивають кремлеві уламки. На нижній Кубані молотять цим самим знаряддям, що його звуть

54

Косар. Літографія Білоусовіі. 1843.

там м'ялкою і де в ньому замісць шматочків кременю повбивані невеликі шматочки заліза, іцо дроблять та м'ягчать солому для скотини. Дехто з ха­зяїв для годування скотини, особливо овець, молотить снопи в околот, цебто не розв'язуючи їх; тоді певна кількість зерна зостається в них та йде на споживу вівцям, замісць того, щоб давати їм зерно окремо. Прочищене від полови, старанно перевіяне та трохи просушене на сонці зерно зсипають потім до сипників у коморі, чи, як вона зветься на Правобережжі, в шпіхлірі. Подекуди утримується ще й первісний спосіб переховування зерна в ямах, цебто в своєрідних льохах, більш-менш у формі груші, що викопані в землі, старанно обмащені глиною та чисто оббиті березовою корою. Такі ями з щільно приладженою лядою, охороненою ще до того від дощу невеличким у два схили дашком, можна ще й тепер побачити в багатьох глухих селах середньої частини Чернигівщини, по обох боках Десни, а не так уже давно, як каже Шафонськин, вони існували значно далі на південь на Полтавщи­ні і ще далі. Явна річ, що сільські громади та поміщики мають більші примі­щення для переховування зерна, як гамазеї, шпіхлірі, що про них буде мова далі у главі про будівництво. У деяких місцевостях, особливо на півдні, зерно, що переховується в коморі, приміщується не в сипниках, а в дуже великих, иноді понад зріст чоловіка, плетених з соломи чи з лози солом’яни­ках, довгувато-сферичної форми; а в лісових місцевостях зерно переховують у кадовбах, видовбаних у стовбурі дерева, теж дуже поважного обсягу. Такі кадовби особливо часто трапляються в Галичині, на Ватині та на Черни- гівщині.

Дроблення зерна, або здирання шкаралупини з нього, робиться в ступі, що буває ручна й ножна. Ручна ступа зроблена з дерев’яного пня, що стоїть вертикально та видовбаний у верхній частині; в ній товчуть зерно теж де­рев’яним товкачем, що часто буває подвійний; ці ступи навдивовижу подібні до таких самих ступ у африканських народів, особливо у негрів. Ножна

55

ступа (табл. VII, Ь) складається а пня, що лежить горизонтально, а частіше з обрубаного коріня дерева з видовбаною в ньому глибкою; в цю глибку входить досить товстий мінний товкач, приправлений до кінця коромисла, на другий кінець коромисла спирається нога того, хто товче, а точку опіру між товкачем та серединою коромисла дає перекладина між двома продовжними брусами, що йдуть од ступи горизонтально.

Зрозуміла річ, що тепер зерно мелють вже на млинах, але ще й тепер у багатьох господарствах можна знайти одну з найпримітивнішмх форм млина ручний млин, чи жорна, що про них згадується ще в житії препо­добного Феодосія Печерського. Иноді ці жорна с просто пень, їло стоїть вертикально; вгорі в ньому видовбано глибку, куди вставляють нижній камінь, а на нього кладуть верхній камінь, що крутиться на залізному верете­ні. Трохи удосконалені жорна приміщуються на пні. що лежить горизонталь­но на чотирьох ніжках. Ще досконаліші жорна виглядають, як чотирикутна скринька без верху, на чотирьох ніжках з перекладинами у скриньці лежать камені, а з одного боку є жолобок для виходу муки (табл. VII, с). В такого роду жорнах камені майже завше плисковаті, дуже рідко заховують свою старовинну, трохи конічну форму; верхній камінь пускають в рух або просто невеликим патичком, що його вставляють в дірку ближче до краю каменя, або довгою палицею, що її один кінець нерухомо прикріплюють до стелі, а друтий кінець також вставляють в згадану дірку в камені. Нарешті, в най­досконаліших жорнах буває пристосоване щось подібне до педалі, шоб пускати в рух жорна ногою, В наші часи жорна вживать головним чином, щоб молоти сіль, але зрідка на них мелють ще Я муку, особливо коли мука потрібна спішно та в невеликій кількості. Иноді ще дружки молодої вико­нують на жорнах обряд мелення муки для весільного короваю, і не є луже цікавий пережиток старовини в обряді.

Поминаючи питання про походження водяного млина, а також і про те, звідки він з’явився до нас,— відомо, що цей млин з’явився в Малій Азії раніше, ніж у римлян, — ми звернемось до українського водяного млина, що згадується вже в ХШ столітті І переховався ще майже скрізь, маючи присто­сований до того, щоб дерти крупи чи валяти сукно (валюхи| Тяжко було б тут давати опис цілого спорудження українського водяного млина (табл.

7. с); ми вважаємо потрібним тільки зауважити, що номенклатура окремих частин його майже скрізь цілком однакова; одміни мають чисто місцевий фонетичний характер, як каш, замісць кіш, спренжина замісць пружина тощо, або: кулаки замісць пальці, шестерня замісць восмерня чи барабан, пудло замісць лубина, коритко замісць коритце тощо. Пізнішою та практич­нішою формою водяних млинів треба вважати наплавні млини, що, звичай­но, можуть існувати тільки на багатоводних та бистрих річках, як Дніпро, Десна тощо; млини ЦІ відзначаються тільки пристосованцям на кшталт парому, що лежить в основі млнна. та особливими колесами з дуже довгими лопатями, що пускають колеса в рух не за допомогою води, коли вона спадає на них, а просто течією річки. На таблиці VI, g ми бачимо такий млин на березі Десни. Нарешті, пізнішим, вже значно удосконаленим млином е віт ряк, чи машина. У простішій та давнішій формі вітряк стоїть на рухомому колі, за допомогою цього кола його можна повертати кругом та ставити в найвш іднішу позицію супроти впру (табл. VII, е). У новіших вітряках (голландської системи) повертається не цілий вітряк, а тільки його дах з крилами, що, звичайно, значно полегшує працю та надає млинові більшої стійкости (табл. VII, d). Етнографічно вітряки на Україні майже скрізь

56

цілком однакові: старші, що повертаються на своїй основі, в більшості мають форму не дуже високого чотирьохкутного зрубу, иноді з невеликим балко­ном, щоб підіймати через нього мішки з зерном за допомогою баранця; вітряки удосконаленішої конструкції значно вищі за перші, часто шестигран­ної чи восьмикутної форми та переважно з двома балконами. Крил звичайно буває чотири, але їх форма зовсім не скрізь однакова: на Полтавщині та Київщині крила, чи, краще сказати, їх лопаті, мають вигляд вузького довгу­ватого паралелограма, а на Чернигівшині вони мають найчастіше форму, майже трапецеїдальну.

Еволюція цілого громадсько-економічного ладу українського села, що відбуваться в наші часи, явна річ, не могла не відбитись дуже сильно і иа етнографічних формах, що витворювались цілі столггтя та ше й досі не спинилися остаточно в своєму розвитку. Ми бачимо це на формах госпо­дарського побуту, що різко зміняються на наших очах; побачимо ше далі й на яншнх формах. Але сказати що-небудь про загальний напрям цієї еволюції ми зможемо хіба що тільки наприкінці цього нарису, коли розгляне­мо всі головніші явища побуту А поки що зазначимо один надзвичайно цікавий географічний факт, а саме: зміни форм господарського побуту Йдуть на Україні не з півночі на південь, як цього треба було сподіватись, маючи на оці політичне ганування великоруського племеии, а цілком навпаки, — з півдня на північ. В той час як на волинському, київському та черннгівському Поліссі старовинні етнографічні форми тримаються ще дуже міцно, в се­редній смузі України вони вже помітно зміняються на користь південних, а на півдні — на Катеринославіцині, Херсонщині, а особливо на Кубані - ми майже не зустрічаємо вже отих старовинних форм, а за місць ннх знаходимо форми цілком нові, взагалі довершено прогресивні, культурні, європейські по суті, але вони мають свій оригінальний відтінок; елементи цих нових форм вказують на те. що еволюція йде не з північних культурних центрів, а ба­зується на тому, що цілком незалежно від названих центрів склалося та досягло свого максимуму на півдні, під впливом чинників загальноєвропейсь­кої культури.

Вертаючись до оброблення грунту, слід сказати ще хоч кілька слів про лі роди та садки- В дуже далекі часи, кати Київська Русь ще тільки прочи­щала собі місце в лісах, городина та овочі були дуже рїдкї; їх треба було привозити від Греків, Але в князівський період вже згадуються лаврські городи та городники, що саднлн гарбузи, фасолю, часник та цибулю, сіяли мак тощо. У печерськнх ченців були й сади «древа плодовита*. Мабуть, на початках все це було в дуже незначному розмірі, але, явна річ, було цього тут більше й траплялося воно частіше, ніж иа північно-східній Русі. В ко­зацький період ми вже знаходимо пишний розквіт городництва та садів­ництва по цілій Україні. Павло Алсппський, описуючи свою подоріж через Україну, з захопленням говорить про розкіш ні просторі лаврські сади, що тяглнея вздовж цілої дороги від Василькова до Київа,— «що їм числа нема, що в них росли в прнзвіллі вишні, сливи, абрикоси, горіхи та шовковиці та виноградні лози» Лози ці давали «вино темно-червоне, що його розвозили з цього манастиря (Київської Лаври) до всіх церков козацької землі». Це багацтво на сади не було, однак, привілеєм самих тільки печерськнх ченців, а спостерігав його Павло Алеппський скрізь. «Кожна хата в козацькій землі оточена садками; огорожа з вишень, слив та инших дерев, а земля засадже­на капустою, морквою, редькою, петрушкою, латуком тощо».

57