Via), але ними не перегороджують цілої річки чи протоки, а ставлять їх на водному просторі, на так званому ході рибн. Котиі роблять також з ліс, очеретяних або з тонких дерев'яних патичків; ліси ці поставлені так, щоб утворити пастку для риби. Найчастіше одна ліса ставиться вздовж рибного ходу; наприкінці цієї ліси двома півколами ставиться друга велика ліса таким способом, щоб по обох боках першої ліси зоставались вузькі щілини, які прикривають зсередини палею та звуть їх устенками Зайшовши до цієї другої ліси, риба може з неї вийти через один тільки одчинений для неї отвір, що веде до другої округлої ліси, а ця творить уже безвихідний простір, звідки рибу вичерпують, як із рибного садка. Форми таких котців бувають дуже складні та ріжноманітні, в залежності від тої чи иншої місцевости та від розпологу рибних ходів. Нарешті, ще один спосіб перегородження водно­го простору, але вже з мстою оточити його частину,- це сіті; про них ми тут не будемо говорити, бо вони коли в чому й оригінальні на Україні, то хіба тільки в певних деталях. Бредні, неводи, волокуші, митуни тощо (табл. V16) ріжняться між собою головним чином тільки розміром, що пристосований до рибальства в малих чи великих річках, у лиманах і, нарешті, в морі. Одміни сітей у формі ятерів, жаків тощо також загальновідомі і більш менш скрізь однакові.

Цілком окремо треба зазначити надзвичайно оригінальне пристосованця для ловіння виключно кефалі, що вживається на лиманах Озовського моря. Це так звана чеканка, або доріжка. Це є щось подібне до довгого мату з куги чи оситняку, біля 15—20 метрів завдовжки та біли 3 метрів завширшки; довгі краї заломлені догори та досередини, творячи наче невеликі облавки. Вживання цієї доріжки засноване на тому, шо кефаль боїться кожного темного предмету, навіть тіні в воді, та завше змагається Його переплигнути. Для ловіння цієї риби доріжку за тихої ясної, але не місячної ночі просто розстелюють на поверхні води, і кефаль, пливучи зграєю, починає одна по одній плигати та викидатись на доріжку, де й зостається, бо сплигнути назад до води не пускають і і загнуті краї чеканки. Цей спосіб так вражає своєю оригінальністю, що, не бачивши його на очі, тяжко собі його уявити

Взагалі рибальство на Україні давно вже стало капіталістичним про­мислом і для маси населення є хіба що иноді підсобною працею, за винятком дуже нечисленних робітників, шо остаточно закинули хліборобство. Щодо техніки, то українське рибальство скорше йде на регрес, ніж до прогресу, але це явище помітне скрізь. Як і мисливство, рибальство втратило своє колишнє видатне значіння, і коли воно може числити на майбутність, то тільки в фор­мі штучного рибоводегва та правильного зужиткування морських рибних багацтв.

2. Скотарство 1

Як це вже вище зазначено, здомашнілі тварини з'явились на території сучасної України на початках неолітичної доби, разом з новим населенням, що було, мабуть найповніше, азійського походження. Оскільки можна гада­ти, основуючись на знайдених кістках, кількість пород здомашнілих тварин дуже мало збільшилась з того часу; кицька, гиндик, цесарка, а за останні часи — нові закордонні породи худоби, свиней та птиці. Поминаючи, однак.

' Ариетоп, ор сіт , Апучшіг Д Н Кь дрг*ігьйшей неторіи домашннхь жмвотных-ь вт> Россіи (Тр VI Арх С. вь ОдрссѴ); Иэслѣдоваиіе совремсниаго состоянія скотовидстпа въ Россіи. Москва. 1884—1885.

45

таку старовннність скотарства на Україні, можна, здасться, мати сумнів, чя процвітало воно дуже в князівський період та за попередні часи залізного віку. Згідно з відомостями візантійських письменників, на Руси тих часів худоби було небагато, і її здобували купівлею чи грабіжкою у сусідніх кочо­вих народів, про що свідчать І літописи. У князів бували, правда, дуже значні табуни коне» та великі череди худоби; чималі отари мало також духовенство, то користувалось обов’язковим для селян постачанням вівса для коней та було звільнене татарами від податку на худобу. А в простого народу худоби було мало, а деякі насельники київської землі в XII столітті зовсім не мали коней. Багаті на траву південні степи в доісторичні часи були зайняті напівкочовим населенням, що, як, наприклад, скифи, ловило та прикрочувало диких коней та, мабуть, і розводило вже здомашнілих, Коні тільки пізніше стали приступні слав’янським племенам, що на початках своєї історії тримались більше на межі степової смуги і тільки в так званий ко­зацький період одвоювалн у кочовників степи, де трава, як каже Шафонсь* кий, «солодкістю та наїсністю дуже переважала лісову». В цей саме період І розвинулось на Україні скотарство в порівнюючи дуже значних розмірах; розводились табуни коней, гурти худоби, отари овець тощо. Наприкінці XVIII століття той самий ШафонськиЙ нараховує в самому тільки Галицько­му повіті ІЗ кінських заводів та 28 заводів рогатої худоби; в Зіньківському повіті — 15 кінських заводів, 27 заводів худоби та овечих 16: «поверх того в кожному селі від 200 до 500 скотин буває*; у Глинському повіті — 15 кінських заводів І т д. Коні розводились таких нород: «неаполітанської, англійської, Іспанської, данської та береберської» Цих коней та рогату худобу Україна постачала тоді до Москви. Петербурга, Риги, на Білорусь, а кілька десятків тисяч рогатої скотини гнали доСнлезії, Явна річ, що тепер скотарство на Україні скоротилось і каїн заховалось десь ик головне джере­ло існування, то хіба тільки на Карпатах, у гуцулів та бойків, на їхніх гірсь­ких полонинах.

Гуцули, як насельники гір, мають дуже обмежені простори землі дія засіву, а тому зимою займаються рубанням лісу, що сплавляють пізніше, вже весною, а літом — випасають скотину на своїх полонинах, цебто гірських пасовиськах. Ранньою весною майже все чоловіче населення сіл переходить на гори, де Й провадить цілком пастуше життя. Гурти га отари всього насе­лення, що тягне до даної полонини, цебто безлісної частини гори, що не надається до сінокосу і тому служить тільки за пасовисько, об'єднуються докупи в одну череду. Ці гурти та отарн, що до них належить як і своя влас­на худоба, так і куплена «у долині» для випасу та перепродажу, звичайно ідуть до спільної череди тільки після старанного позначення власности тавром, надрізом на вусі, на рогах тощо. Спільну череду женуть на ціле літо на пасовисько. Ще раніше виряджається туди ватаг — колись виборна, а тепер довірена особа власника полонини — з навербованими пастухами для ріжного роду скотини, з майстрами для виробу сиру тощо. Діставшись на місце, ватаг передусім мусить дати лад в цілому сгоіы^', цебто в де­рев’яних будинках для людей та ріжного роду худоби. Спочатку він підхо­дить до стаї, цебто досить довгої повітки, що поділена на дві нерівних части ни, в першій з них, меншій — коморі — переховують харчі, посуд та виробле­ний сир, а в другій—більшій — знаходиться ватерник, цебто кам'яне чн дерев’яне, набите глиною спорудження для вогню — ватрнще, з кругобіжним гаком для казана, лава, де спати, тощо. Ватаг, творячи дуже оригінальну молитву, одчиняє двері, заходить за ватрище, б’є ліворуч від себе сокирою

46

Отара овець на дніпровій заводі. Гравюра Форбереера з картини Н. Сергеева. 1890.

в стіну та з належним заклятгям кидає на ватрище стару підкову, що мусить охоронити від грому ціле стоїще. Далі, зараз же беруться здобувати за допомогою тертя самої ватри, цебто живого вогню. Для того беруть за­гострений з двох кінців шматок сухого дерева, до вістря в щілину з обох кінців вправляють по шматочку трута та вставляють цей шматок дерева між одвірком та забитим у землю міцним кілком; за місць одного кілка вбивають в землю два товстих палі, перев'язуючи вгорі мотузком. Далі намотують на деревину ремінь та починають дуже швидко її вертіти, аж поки не з’явиться спочатку димок, а потім і вогонь. Коли дістануть таким способом вогонь та він розгориться, тоді ватаг бере з нього жар, кидає його з молитвою в воду, а потім цією водою кропить навхрест всі будинки, всю маржину, цебто цілу череду, як вона надійде, навіть вим’я у корів, а рештки тієї води переховує потім в пляшечці до кінця літнього сезону. Коли це своєрідне водосвяття скінчене, ватру урочисто заносять до стаї, кладуть на ватрище, де вже ле­жить підкова, і цей вогонь побожно підтримують аж до самої осени, а восе­ни, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй загаснути самій. Взявши з палаючої ватри розжарену головешку, ватаг знову обходить з нею всі будинки, без перерви читаючи «отченаш», і, нарешті, кладе її на воротях, кудою мусить ввійти ціла череда, що тим часом наближається до стоїща. Прийнявши худобу та окропивши її приготованою зазначеним вище спосо­бом водою, розміщують її по кошарах, цебто в шести- чи восьмикутних

загонах з палів. Як упорядкуються вже иа своєму хазяйстві, дадуть всьому лад, зварять кулешу (рід мамалиги з кукурудзяної муки) та заготовлять постелі, ватаг трембітою — довгою (сажнів два, а то й більше) дерев’яною трубою скликає пастухів, підходить до свого місця коло ватри та запро­шує товаришів послухати його, стати на коліна та спочатку помолитись за здоров’я цілого народу православного, що на цілому світі, потім на себе, просячи бога «заступити та оборонити» всіх христіян та всі гурти й отари хрнстіяиські «на росах, на водах, на кождих переходах, від усякого лиха І від припадку тяжкого», 1 як він допоміг зібрати цю христіянську худобу, так нехай і допоможе повернути її власникам...

З такими самими молитвами та заклягтями проходить ціле літнє життя гуцулів: щоденне випасання скотини, доїння, виріб сиру тощо Такі самі церемонії супроводять і поворіт скотини додому восени. Майже цілком так само, тільки шо хіба трохи не так колоритно, переводиться й випас овець у бойків, з тою ріжницею, що в них все це відбувається в менших розмірах та й має не такий кочовий характер. Стоїще в них не зостається весь час на тому самому місці, як у гуцулів, а переноситься кілька разів за літо з одного місця на друге, тому й будівлі в них робляться переносні і складаються з кілків з нав’язаними до них матами, сплетеними з тонкої лози. Переносять стоїша почасти з причини виснаження грунту, почасти щоб загноїти ЦІЛИЙ простір навкруги стоїща. Разом зі стоїщем переносять також і маленьку будочку, чи курінчик, для вівчара,— там знаходиться його постіль, потрібні харчові запаси та струмент.

На Великій Україні в скільки-будь широких розмірах скотарство прова­дять тільки на поміщицьких чи громадських пасовиськах на Катеринослан- щині та на Херсонщині, та ще на Кубані, де воно має вже помітне східне забарвлення Там ше можна й тепер зустріти тип справжнього чабаиа. що вдягнутий звичайно в овечі шкури (не виключаючи з того й штанів), підпере­заний поясом; на поясі в нього висять: гаман, спеціяльно чабанський, з ріж- ннмн дрібними причандалами, ніж, ланцет пускати кров, ріжок з «добрим» дьогтем та квачем мастити рани, лешатка для витягання з ран червів тощо. Озброєний чабан гирлигою, цебто дуже довгою палицею з гачком на кінці, що ним можна зловити вівцю при потребі. На Україні цей гачок виточений, на півночі його заступає звичайна шишка, скривлена набік. Ці чабани весь час переходять з місця на місце, майже завше маючи з собою невеличку чабанську гарбу, цебто бодню на колесах, з харчами та иншим добром, Иноді цю гарбу заміняє велика бричка з плетеним з очерету дашком або ціла плетена чн дерев’яна будка на колесах.

Розведення здомашнілої птиці на Україні провадилось колись в значно більших розмірах, ніж тепер, хоч у наші часи ноно знов трохи відживає, завдяки дуже доброму збутові за кордон. У місцевостях, де е ще велика кількість болот, як, наприклад, на Волині та па Чернигівщині, селяне розво­дять иноді великі гурти водяної птиці, гусей та качок, що ціле літо живуть на болотах у напівдикому стані та вертаються додому тільки з заморозками. Дорога гречка та взагалі зубожіння населення зменшили нині й розведення курей, але воно має великі шанси на розвиток через збут яєць за кордон; проте розвиток цей, мабуть, не торкнеться селянського господарства, а скор­ше прибере капіталістичний характер. Досить багато людей також кохається в розведенні голубів, і дуже часто можна побачити де-небудь під стріхою повітки завішені на кроквах голубники, цебто штучні гнізда, сплетені з соло­ми у вигляді порожнього конусу або півсферичної форми. Рідше тримають

48

49