І. Мисливство1

Між способами задоволення життьових потреб найелементарніший та найпримітивніший — це мисливство та рибальство. Зрозуміла річ, що вони й становили головне джерело здобування їжі та одягу українців.і в доісто­ричні часи, І потім ще досить довго на початках добн історичної. Племена, що заселювали Україну за глибокої старовини, залишили на своїх селищах та на дні своїх примітивних землянок немалу кількість слідів свого мисливсь­кого існування. Уламки кісток на палеолітичних стоянках виказують нам, що найдавніші насельники нашої країни годувались ще м'ясом мамонта та носорожци, забивали мускусних биків, диких коней, первісних биків, північ­них оленів, полярних зайців тощо. Населення неолітичної епохи вже не застало більшости них тварин, що вимерли або виселились на далеку північ; на його частку припали вже зубри, лосі, благородні олені, коні, бобри, дикі кабани, ведмеді, рнсі тощо. Але воно привело з собою худобу вже здомашні- лу: бика, вівцю, козу, курку, голуба тощо, хоч разом із тим не відкидало й черепах, а навіть і річних скойок, що їх останки цілими завалами тягнуться по узгір’ях київського берега Дніпра на дуже великому просторі,

Палеолітичні стоянки, крім кісток тварин, дають ше й цілий шерег зна ряді.; більша частина їх пристосована до розрізування забитих звірів та для використання їх шкури та кісток з ріжною метою; тільки деякі з цих знарядь могли служити за зброю мисливцеві, та й то лише на полюванні за малнми звірятами Тому можна вважати найбільше правдоподібним те, що великими тваринами люде користувались, знаходячи їх уже мертвими, або ж забивали їх в ямах та пастках каміннями та дубинами. В землянках неолітичної епохи знаходимо вже знаряддя, які, без сумніву, служили й за мисливську зброю: вістря списів, сокири тощо, з обробленого кременю та ще більше з кісток чи рогів лося та оленя. Шодо початків історичних часів і так званого київського періоду, то ми маємо вже значну кількість вказівок, як у рпзкоп ках, так І в літописних відомостях. В ті часи ловили звіря головним чином у таких місцях, куди тварини ходили до водопою, ловили за допомогою сітей (тенетів), пасток тощо; на бобрів робились особливі «гони», мабуть, пастки, куди заганяли цих звірят; птиию ловили сітями, притому особливо були вживані «перевіеи», цебто великі сіті, що завішувались поперек лісової просіки чи дороги в спеціяльно придатних для того місцях, які мали назву «перевісиш»: назва ця, разом і з самим пристосованцям, заховалась і досі в північних губерніях Росії. Безперечно, що в цей період мисливство було ще головним джерелом життя населення України: звірячі шкури — куниць, білей та вивериць — були знаряддям обміну, нимн виплачували й податки (останнім пережитком такого «ясака» на Україні був обов'язок запорожців ще в XVIII ст. постачати до Найвищого Двору «дичину, звірину і птаство»);

чесм* описаиіг Кім. 1851; Арамд&репклх Записки о Полтавской губерній Полтава, ІН4Н ІИБ2, GolqbmwslU, Lud pol'ki, lego îwyciaje. rabohotiy- Warsrawa, I8.W; Nvwaxiehki, Lud ukratt&ki, Wiino, 1857; Hijûuhckiü И П Труды чкгітеяниім, і VII «ПЬ 1857; Даначегикій-Кцпчанко, Буковина (Записки Ю -3. Огд И Р I еограф ОбЩ ). т. ІІ. К.іепіі, 1873.Os*. Kvlbvrj», Pukone Kraft«. 1882. Шулееыч. Гуиулмііииа (Матер, доукр р. етиол . т. II та дальші Ль*іп. 1899—1908); Сумцочь Н Ф . Культурныя переживані« Klm, 1890. Ястребіягъ. Матеріали ги> этиографіи Нояоросг(йскяго край Oiietxa, 1894. Див. також Ьибліографическій цксишгель русской этнографичгский латериту ры за 1700—1910 г. r.. составлеиный Зелениным-ь. СПБ^ 1913 (вид. И. Р Географ Обш. Зап. по отд. этнографіи. т XL. вып. I)

¹ Арисговъ Промышленность лревней Русм. СПБ.. 1866. Кутеповъ, Вел икокннжеская охота на Руси отъ X по XVI вЪісь. СПБ.. 1896; Силамтьевъ, Обэоръ проиысловыхъ охотъ въ Россіи. СПБ., 1898; Крымскій Е, C., Охота на лтмігь и звірей въ Малороссіи, Украйні. и Волыни. Звенн городка, 1892; Idem, Къ охогь на птиці» н эвЪрой въ Малороссіи я лр. (руколись) та инш.

40

«скора» була річчю вивозної торговлі. З того самого часу починається і мо­нополізація мисливства вищими станами у формі присвоєння князями, їх підручними та духовенством права на «ловища, боброві гони та перевісища»; можливо, що спочатку це була свого роду винагорода князя та його дружини за знищення хижих звірів: ведмедів, вовків, пардусів тощо. З часом це право поширилось на всі вищі стани — на бояр, а потім на шляхту — поміщиків. Воно існує й тепер у формі поміщицького привілею в Галичині, де селяне не мають права стріляти ведмедів, кабанів та оленів, що псують їх поля, і му­сять цілими ночами, розкладаючи вогнища та трублячи в труби, стерегти ті свої поля, що сусідять з панським чи скарбовим лісом.

В наші дні, коли хижі тварини знищені та розвинулось хліборобство, явна річ, що мисливство цілком втратило колишнє значіння для населення Украї­ни; а коли селяне полюють і тепер, то роблять це поодиноко, ловлячи чи стріляючи дичину майже виключно на продаж. В місцевостях, що й тепер дуже лісисті, наприклад в Карпатах, ловлять ще ведмедів, споруджуючи на них особливі пастки, так звані слопи; дуже подібні речі можна також спосте­рігати ще иноді й у північних частинах волинського Полісся. В названих час­тинах України, а також на Буковині трапляються ще иноді рисі. Вовків, там, де вони ще є, труять отрутою, ловлять тенетами, а найчастіше заманюють в особливі ями з приманкою, цебто в так звані вовковні, щось подібне до двох концентричних загородок з ліски, з живою приманкою всередині; вовк іде на приманку та сам зачиняє за собою вхідні двері. Як надзвичайна рід­кість ще дуже недавно траплялись бобри. На початках 70-х років забито

41