СТУДІЇ

З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІ Ї

Київ, «Мистецтво», 1995

Професор ХВЕДІР ВОВК

ББК 63.5(4УКР) B61

Хведір Кіндратович Вовк (1847—1918). Фото

Підготовка видання, упорядкування ілюстрацій, передмова ЮРІЯ ІВАНЧЕНКА Макет та художнє оформлення ІВАНА ДИННИКА Відповідальні за випуск ВАЛЕНТИН КУЗЬМЕНКО. НІНА ПРИБЄГА

Текст друкується з незначними змінами, із збереженням стилістичних особливостей авторського мовлення за ви­данням: Гіроф. Хведір Вовк. Студії з української етно­графії та антропології. Прага. Український громадський видавничий фонд. 1928.

„ 0505000000—010 207—95

Isbn 5-7715-0729-6

без оголош.

_ｧ

Видавництво «Мистецтво»,1995 Юрій Іванченко, упорядкування ілюстрацій, передмова. 1995

© Іван Динкик, макет

та художнє оформлення. 1995

Видатний вчений і патріот україни

За понад сім століть фактичної бездержавності українці, попри численні війни з загарбниками, тривалий геноцид, асиміляцію з боку сусідніх держав, голодомори та репресії, зуміли зберегти себе як націю з усіма притаманними їй особливостями. Волю до виживання й спротиву ворожим силам давала їм тисячолітня історія їхніх предків, позначена славними подіями часів Київської держави та козаччини. Дух їх­ній зміцнював приклад життя й діяльності в ім’я нації кращих її представників, з-по- між яких діячі науки та культури посідають першорядне місце.

Хведір Кіндратович Вовк (1847—1918) —антрополог, етнограф і археолог—на­лежав до плеяди найвизначніших особистостей України другої половини XIX — по­чатку XX ст., в якій світилися імена Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Ми­хайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Павла Чубинського, Івана Франка, Михайла Грушевського... Розбуджені до подвижницької праці в ім’я визволення своєї Батьківщини генієм Тараса Шевченка, вони, кожен у своїй царині, вписали яскраві сторінки в книгу її буття. Хведір Вовк своїми дослідженнями розвінчував вигадки ро­сійських імперських істориків, котрі лукаво доводили, що Україна — це усього лиш «юг России», її «окраина», й заперечували існування українського народу, його мови, культури. У своїх працях з археології, антропології та етнографії, зокрема вміщених у цій книжці, вчений переконливо доводить, що українці — окремий, відмінний від су­сідніх слов’янських народів, антропологічний тип, що має цілком оригінальні етногра­фічні особливості. Завдяки Хведорові Вовку українська археологія та етнографія по­чатку XX століття піднялася на один щабель з найрозвиненішими європейськими народознавчими науками того часу.

Народився Хведір Вовк 1847 р. в селі Крячківцях Пирятинського повіту Полтав­ської губернії. Походив із старовинного козацького роду. По закінченні Ніжинської гімназії, з якої, до речі, вийшли відомі українські етнографи й історики О. Афанасьєв- Чужбинський та брати Сементовські, вступив до Новоросійського університету в Оде­сі, затим перейшов до Київського університету ім. св. Володимира на природничий від­діл. Все подальшеДкиття Хведора Вовка позначене невпинними і наполегливими пошу­ками у виробленні свого наукового світогляду. Його інтереси поволі еволюціонували в бік гуманітарних наук. В перші студентські роки він захоплюється хімією, ботанікою і зоологією. У Києві він захопився порівняльною анатомією, анатомічною антрополо­гією, а потім, під впливом Михайла Драгоманова та Володимира Антоновича, етно­графією, історією культури — українознавчими науками, що розвинулися в Україні в роки діяльності Громад.

Саме на той час припадає активна участь Вовка в діяльності Київської Громади, що відіграла значну роль в українському національно-визвольному русі. Разом з Ми­хайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, Павлом Чу- бинським, Павлом Житецьким Хведір Вовк брав участь в організації недільних шкіл, виданні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів. У 1874— 1876 pp. він обіймав посаду помічника ревізора губернського секретаря в канцелярії Київської контрольної палати, водночас багато сил віддавав роботі в Південно-Захід­ному відділі Російського географічного товариства як його засновник і дійсний член. У 1874 р. він виступив на III Археологічному з’їзді, в організації якого взяв безпосе­редню участь, з повідомленням про український орнамент— першою українською ми­стецтвознавчою працею в цій галузі. Тоді ж Хведір Вовк працював над своїм оригі­нальним дослідженням з етнографії — сПрограмою Південно-Західного відділу Ро­сійського географічного товариства для збирання відомостей з етнографії». У 1875—

З

1876 pp. він, разом з Володимиром Антоновичем, бере участь у роботі археологічної експедиції в Київській та Волинській губерніях.

Активна діяльність громадівців викликала переслідування з боку російського уря­ду, який звинуватив їх у сепаратизмі й після підписання царем Емського указу в 1876 p., виданого внаслідок доносу голови Тимчасової комісії для розгляду давніх ак­тів сумнозвісного М. Юзефовича — ініціатора арештів Тараса Шевченка та інших чле­нів Кирило-Мефодіївського товариства — розпочав широкі антиукраїнські дії.

Багатьох членів Громади було заарештовано і відправлено на заслання. Частина громадівців у зв’язку з репресіями емігрувала за кордон. Хведір Вовк змушений був залишити Київ нелегально, оскільки йому загрожувало досить суворе покарання за спробу переправити в Україну підпільну друкарню. Так почалася важка й тривала одіссея вченого в Європі. 1879 р. Хведір Вовк подорожує по Болгарії, де досліджує ет­нографію та історію автохтонного українського населення Болгарії, зокрема Добру- джі. На цю тему він написав ряд праць, зокрема: «Задунайська Січ за місцевими спога­дами та оповіданнями» («Киевская старина», 1883, т. І—V), «Економічні та етно­графічні замітки про Болгарію» («Русская мысль», 1885), «Російські колонії в Доб- руджі» («Киевская старина», 1889, т. І—III) та ін.

Охоплений невситимою спрагою пізнання нового, Хведір Вовк їздить по Європі з міста в місто, аби хоч побіжно ознайомитися з^исленними етнографічними та архео­логічними колекціями в музеях Відня, Рима, Неаполя, Флоренції, Берна, Женеви, Цю­ріха, Парижа. Водночас пише цілу низку праць з порівняльної етнографії — нового в той час у Європі методу систематизації, класифікації та наукової обробки етногра­фічного матеріалу. Відомо, що до появи праць Хведора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвісти­кою та фольклором і нехтувався матеріальний побут. Він вважав, як і більшість того­часних європейських вчених-природознавців, що етнографія та етнологія є галуззю ан­тропології як передісторії. Поступово зацікавлення передісторією цілком опановує вченим, особливо після знайомства з відомим чеським археологом Любартом Нідерлє, працю якого він пізніше перекладе з чеської мови на російську.

У 1887 р. Хведір Вовк оселяється в Парижі — тогочасній столиці антропологічної науки. Нові ідеї та засади французької антропології, зокрема вчених Манувріє, Топі- нара, Ерве, Амі, Летурно, визначають коло зацікавлень та досліджень українського вченого. Він наполегливо студіює анатомічну антропологію, порівняльну етнографію, первісну археологію в «Антропологічній школі», «Школі вищих досліджень», «Музеї історії природи», «Музеї Трокадеро» під керівництвом відомих природознавців Брока, Тейлора, Галлі. Завдяки невтомній праці/Хведір Вовк став помітною постаттю в євро­пейській науці. У Парижі його обирають членом Антропологічного та Історичного то­вариств і Товариства народних переказів. 1899 р. він став членом Наукового товарист­ва імені Т. Шевченка, в якому за його ініціативою було засновано Етнографічну комі­сію. Світове визнання принесла вченому надзвичайно цікава, побудована на широко­му матеріалі світової порівняльної етнографії із залученням величезного кола джерел праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні». її було видано спочатку у Болгарії, потім у Парижі (І892).

1900 р. Хведір Вовк бере діяльну участь у влаштуванні археологічного відділу Всесвітньої виставки в Парижі. З 1901 по 1905 р. він викладає у відкритій в Пари­жі 1. Мечниковим та М. Ковалевським Російській вищій школі суспільних наук сома­тичну антропологію, доісторичну археологію та етнографію, водночас працює над док­торською дисертацією «Скелетні видозміни ступнів у приматів і в людських расах», яку захистив 1905 р. Як писав учень Вовка Л. Чикаленко, «всіма своїми думками та почуттями в Україні перебуваючи, Хведір Кіндратович бере на себе важку місію зв’язати українську науку з французькою і стає на довгі часи єдиним містком, через який наукові думки Західної Європи доходять до нас і навпаки. Хведір Кіндратович починає у французьких виданнях друкувати досить численні розвідки, в яких знайо­мить Західну Європу з видатнішими знахідками нашої землі і освітлює їх з точки зору західноєвропейської науки, з другого боку Хведір Кіндратович в численних стат­тях в російських та українських виданнях освітлює наш матеріал, вказує на його всеєвропейське значення і в той же час доводить, що тільки тоді стане у нас перед­

4

історія та археологія на науковий грунт, коли ми зазнайомимося з її придбаннями в Західній Європі і не будемо тішитися з своєї начебто самобутності».

У 1903 р. Вовкові вдалося вперше після тривалої перерви побувати в Україні. На запрошення Наукового товариства імені ^Тараса Шевченка, зокрема його голови Михайла Грушевського, він приїхав улітку до Львова і разом зі своїми послідовника­ми здійснив кілька експедицій на території Галичини, Буковини та Закарпаття й ви­клав їх матеріали в окремій праці. Набувши достатніх знань, вчений з головою поринає у вивчення минулого й сучасного України. Він бере участь як автор та редактор у більшості тогочасних наукових журналів та збірників, де постійно публікує відомості про наукове українознавство. Зокрема вчений був редактором журналів «Антрополо­гія» (паризьке видання французькою мовою) та «Матеріали до україно-руської етнології», що виходив у Львові за ініціативою І. Франка. Під його редакцією вийшло сім томів львівського журналу (1899—1905).

1905 року в Росії настало деяке послаблення реакції. В січні 1906 p., коли Вовку, після двадцятишестирічної вимушеної еміграції, російські власті дозволили перебрати­ся в Петербург, він вже читає лекції з антропології у Вищій школі П. Ф. Лесгафта, а з 20 лютого 1907 р.— у Петербурзькому університеті на кафедрі географії та етно­графії, де вів курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії. Водночас він організував український розділ експозиції Етнографічного розділу Російського музею в Петербурзі, а також розділ етнографії сучасних арктич­них народів, першорядним знавцем якої також був.

У 1908 р. Хведір Вовк став членом Українського наукового товариства у Києві. Саме тоді він здійснив сенсаційне відкриття пізньопалеолітичної стоянки біля села Мізин на Чернігівщині, де знайшов шедеври мистецтва кам’яної доби — ідоли та стилізовані жіночі статуетки й фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів мамонта, намистини з черепашок та ін.

Завдяки своїм зв’язкам з багатьма музеями Європи Вовк доклав чимало зусиль для обладнання університетської лабораторії найновішим на той час устаткуванням. Він був взірцем вченого, який органічно поєднував практичну роботу під час розкопів в експедиціях з дослідженнями в науковій лабораторії. Як згадував Л. Чикаленко, його обурювали досліди, що їх проводили вчені з імператорської археологічної комісії, «які науку повернули в звичайне шукання кладів, золота для прикраси Ермітажу, і до них часто звертався він словесно, на наукових зборах, і друком, молючи їх, принаймні, не нищити при своїх «дослідах» кістяків людських та звірячих, які могли дати приро­дознавству величезної ваги матеріал. За малими винятками, сі мольби проходили марно, і ще довго побажання Хведора Кіндратовича лишатимуться «гласом вопіющо- го в пустині».

У петербурзький період свого життя Вовк протягом порівняно короткого часу здійснив доволі багато експедицій. Нині їх, мабуть, вистачило б на ціле життя не одному вченому. А тоді дослідник, попри всі труднощі в транспортному сполученні, обійшов майже всю Галичину, Буковину, Передкарпаття, Закарпаття. Він не лише вивчав історію, культуру й побут, а й збирав етнографічні колекції. 1908 р. Вовк дослідив Чернігівську губернію, 1909—Волинську, 1910—Кубань та півострів Та- мань, 1911 — Херсонську губернію. Під час розкопок він був прикладом серйозності в підході до роботи. Для нього не існувало дрібниць, він все обмірковував, передбачав і робив так, «що коли б будь-хто виявив бажання ближче придивитися до його праці, то знайшов би в матеріалах найдрібніші вказівки стосовно рельєфу поверхні стоянки, плану залягання кісток, числа знайдених звірячих кістяків, кремінного начиння відпо­відно кожному квадратному метрові. З розкопок було брато все, навіть те, що тепер при сучасному станові науки не має видимого значіння, але далі може його мати... Коли під час розкопок виникали проблеми, то робилося все, аби їх вирішити, а різні ненаукові здогадки керівник експедиції відкидав з характерним для нього гумором, а то й з непохитною суворістю. Цікавою рисою педагогічних методів Вовка було те, що він дуже швидко пускав своїх учнів до самої відповідальної праці... Бути його уч­нем — це багато значило. Це значило бути і співробітником, і молодшим товаришем, з яким обмірковуються не тільки дрібні поточні питання, але який і в широких загаль­

5

них питаннях наукового значіння та в розробці питань практичної діяльності бере активну участь»,— згадував Л. Чикаленко.

Надзвичайно багато працюючи в експедиціях та професором університету, Хведір Вовк водночас встигав побувати в Румунії, Угорщині, Скандинавії, де вивчав етногра­фічні та археологічні колекції, закуповував експонати для Російського музею.

Глибокі знання народного побуту, звичаїв, подиву гідна освіченість вченого знай­шли відображення в першій в українській науці грунтовній книзі «Український народ в його минулому і сучасному», виданій у Петрограді 1916 р. До неї увійшли дві пра­ці — «Антропологічні особливості українського народу» та «Етнографічні особливості українського народу», які й понині є чи не єдиними грунтовними й узагальнюючими дослідженнями про культуру українського народу.

Хведір Вовк працював також у галузі історії літератури, архітектури, мистецтва, публіцистики. Крім уже згаданої праці про український орнамент, він написав дослід­ження про дерев’яні церкви. Як історик літератури Вовк також залишив помітний слід, особливо в праці «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя», вміщеній у четвертому томі женевського збірника «Громада» 1879 р. Раніше, у 1876 і 1878 pp., він брав участь у виданні в Празі та Женеві «Кобзаря». До женевського видання він написав переднє слово, в якому виявив глибоке розуміння ролі Шевченка в національ­но-визвольній боротьбі українського народу.

Після падіння Російської імперії, в 1917 p., уряд Української Народної Республіки звернувся до всіх діячів української науки й культури, які свого часу змушені були залишити Батьківщину, з закликом повернутися в Україну і взятиДчасть у розбудові національної держави. До Києва виїхало чимало діячів української інтелігенції. Серед них був і Хведір Вовк, якому запропонували посаду професора Київського університету на кафедрі географії та антропології. Та по дорозі з ним трапився тра­гічний випадок — наглий і загадковий, якщо згадати подібні випадки з Олександром Мурашком, Іваном Стешенком, Миколою Леонтовичем, пізніше Георгієм Нарбутом, Олександрою Єфименко, які скінчили життя за загадкових обставин чи були знищені російськими чорносотенцями,— Хведір Кіндратович раптом захворів на нежить і по­мер. Поховано його в білоруському місті Жлобині.

Доля спадщини вченого за радянської влади більш ніж сумна. Праці його хоч і використовувалися всіма етнографами та антропологами, проте не згадувалися в науковому обігу й не перевидавалися, позначені тавром буржуазного націоналізму. Навіть портрет його, як згадує історик Сергій Сегеда в своїй статті про вченого в жур­налі «Наука і суспільство» (№ 1, 1990), восени 1972 р. було знято з галереї визначних вчених у приміщенні Секції суспільних наук Академії наук. А колись навіть більшови­ки у перший пореволюційний рік побоялися зневажити його авторитет. Щойно у Пет­рограді почалося масове ущільнення пролетаріатом помешкань «буржуазії та капі­талістів», один з керівників Академії наук та нарком А. Луначарський звернулися до уряду з проханням не чіпати петроградську квартиру Хведора Вовка, оскільки в ній зберігалися унікальні рукописи з етнології Росії. Та й раніше його праця була удо­стоєна найвищих наукових відзнак Російської академії наук. Нині ж, після кілька- сотрічного нищення української культури, дослідження Хведора Вовка стають безцін­ним джерелом пізнання минулого нашого народу. Ідею перевидати цю книгу з до­повненням ілюстративним матеріалом подав свого часу палкий популяризатор праць X. Вовка, видатний художник, етнограф та колекціонер народного мистецтва, незабутній І. Гончар. Рідкісні матеріали для перевидання надали професори М. Фіголь (Івано-Франківськ) та А. Фоменко (Дніпропетровськ), за що упорядник та видав­ництво висловлюють їм щиру вдячність.

ЮРІЙ ІВАНЧЕНКО

6

АНТРОПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ¹

Досить уже найповерховішого ознайомлення з історичною долею терито­рії сучасної України, щоб не сподіватись від сучасного її населення особли­вої чистоти етнічного типу. Поминаємо вже те, що в наш час немає, мабуть, ні одного племени, яке заховало б повну чистоту раси; але на такій території, як Україна, що на протязі багатьох віків служила, так би мовити, битим шляхом для всіх масових рухів народів з Азії до Європи, населення не могло не мінятись щодо свого складу, мусіло затримувати в собі сліди попередніх етнічних верств. Явна річ, що наслідком цього не могпа не з’явитись певна змішаність етнічного типу її території. Певна річ, що означити характер цієї змішаности та вияснити, хоч до певної міри, ті етнічні елементи, що з них склалося сучасне населення України, можливо тільки шляхом складного антропологічного аналізу; цей аналіз розпочатий відповідно в дуже не­давньому часі і тому дуже далекий ще від повної довершености.

Ще не так давно майже за єдину, а в усякім разі найпевнішу відмінну ознаку етнічних груп вважали їх мову. Всю класифікацію багатьох із цих груп, особливо так званих «арійських» чи «індоєвропейських» народів, базу­вали на відмінах мови, а такі вирази, як «романські» чи «слав’янські» наро­ди, й досі мають майже виключне лінгвістичне значіння. Несталість мови як расової ознаки давно вж^ примусила антропологів звернутись до постійні­ших, а тому й певніших .ознак, як барва зверхнього тілесного вкриття, во­лосся, очей, зріст, пропорції та форми ріжних частин тіла, а особливо кістя­ка. Уважне вивчення цих ознак виказало, що вони не тільки індивідуальні, але й передаються в спадщину, не зміняються на протязі багатьох тисячо­літь, а тому, як найсталіші, можуть бути справжніми певними расовими ознаками.

Вивчення цих ознак у ріжних народів розпочато відповідно недавно, і воно не зайшло ще дуже далеко, так що навіть у Європі воно ще не охоплює ні цілого її простору, ні цілого населення її. Особливо відчувається це щодо східніх європейських країн, що їх займають слав’яне; ці країни на антропо­логічних картах і досі ще фігурують як обсяжні незабарвлені простори. Тому нема нічого дивного, що Топінар у своїй «Антропології» (1879) ² ставився виразно негативно до можливости означити антропологічний тип слав’ян, а Денікер, що писав через двадцять літ після нього, вважав навіть саму думку знайти коли-небудь цей тип за чисту химеру ³.

І коли зважати справу тільки з погляду непогодження лінгвістичних ознак з ознаками антропологічними, то не можна не визнати ці думки безу­мовно правдивими, а надію знайти спільний антропологічний тип для всіх народів, що говорять слав’янськими мовами, звичайно, треба вважати за

¹ Друковано в Збірнику «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», т. II. СПБ., 1916.

² Topinard, P. L’Anthropologie. Paris, 1879, p. 489.

³ Deniker, J. Les races et les peuples de la terre. Paris, 1900, p. 405.

7