Глава 3. Про те, що точна істина незбагненна

З самоочевидної несумірності нескінченного і кінцевого абсолютно ясно також, що там, де ми маємо справу з перевищуваним і таким, що перевищує, не можна прийти до простого максимуму: перевищуване і таке, що перевищує кінцеві, а такий максимум необхідно нескінченний. Тим самим для будь-якої цієї речі, окрім цього максимуму просто, явно мислима і велика. Оскільки в рівності ми теж бачимо східці – серед подібних речей одна більше дорівнює іншій, чим третьою дивлячись по схожості і відмінності роду, виду, місця, впливу і часу, – то звичайно, не можна знайти ні декількох, ні навіть двох речей, таких подібних і рівних один одному, щоб вони не могли нескінченно ставати ще більш подібними. Відповідно міра і виміряне при будь-якій їх рівності теж завжди залишаться різними.

Наш кінцевий розум, рухаючись шляхом уподібнень, не може тому в точності осягнути істину речей. Адже істина не буває більше і менше, вона полягає в чомусь неділимому і, окрім як самою ж істиною, нічим в точності виміряна бути не може, як круг, буття якого полягає в чомусь неделимом, не може бути виміряний не-кругом. Не будучи істиною, наш розум теж ніколи не осягає істину так точно, щоб вже не міг осягати її все точніше без кінця, і відноситься до істини, як багатокутник до круга: будучи вписаний в круг, він тим йому подобнее, ніж більше кутів має, але навіть при множенні своїх кутів до безкінечності він ніколи не дорівнюватиме кругу якщо не дозволиться в тотожність з ним.

Глава 4. Абсолютний максимум, співпадаючи з мінімумом, розуміється незбагненно

Абсолютний максимум перебуває в повній актуальності, будучи усім, чим він може бути, і з тієї ж причини, по якій він не може бути більше, він не може бути і менше: адже він є все те, що може існувати. Але те менше чого не може бути нічого, є мінімум. Значить, раз максимум такий як сказано, він очевидним чином співпадає з мінімумом.

Усе це для тебе проясниться, якщо представиш максимум і мінімум в кількісному визначенні. Максимальна кількість максимально велика мінімальна кількість максимальна мало; звільни тепер максимум і мінімум від кількості, винісши подумки за дужки "велике" і "мало", і ясно побачиш збіг максимуму і мінімуму: максимум перевершує усе і мінімум теж перевершує усе; абсолютна кількість не більш максимальна, ніж мінімально тому що максимум його є через збіг разом і мінімумом.

1. На якій підставі стверджується, що здоровий і вільний розум пізнає істину?

2. Чому нескінченне залишається невідомим?

3. Що є максимальність, і яке відношення вона має до бутя?

4. Яким є абсолютний максимум по відношенню до всього?

5. Чому співпадають максимум і мінимум?

6. Як відносятьсчя між собой Абсолют і Всесвіт, що існує у конкретної множини?

7. Чи можна у Всесвіті розшукувати єдиний максимум, і яким чином?

8. Чому коли мА маємо справу з первищуваним не можна прийти до простого максимуму, чому наш кінцевий розум не може осягнути істину речей?

9. Яким чином збігаються максимум і мінімум?

Мишель де монтень (1533-1592) досліди

Якщо троянди і фіалки, як стверджують деякі садівники, що ростуть поблизу від лука і часнику, і справді пахнуть приємніше і сильніше, тому що ті витягають із землі і всмоктують в себе усе, що немає в ній смердючого, то чом би і заскнілим в злочинах людям моєї округи також не всмоктати в себе усієї отрути з мого повітря і мого неба і своїм сусідством зі мною не зробити мене настільки чистіше і краще, щоб я не загинув остаточно і безповоротно? В цілому це не так, але дещо в цьому роді усе же можливо: наприклад, доброта прекрасніша і привабливіша, коли вона – рідкість, а ворожість і несхожість усього оточення посилює і зміцнює прагнення робити добро, запалюючи душу і необхідністю боротися з перешкодами, і жаданням слави.

Грабіжники самі по собі не проявляють до мене особливої ворожості. А хіба я не відповідаю їм тим же? Надумайся я взятися за них, і мені б довелося мати справа з множиною людей. Ті, у кого однаково зла воля, як би ні було відмінність в їх положенні, таять в собі однакову жорстокість, ганебність грабіжницькі схильності, і усе це в кожному з них тим огидніше, чим він трусливее, чим упевненіше в собі і чим вправно уміє прикриватися законами. Я у меншій мірі ненавиджу злочин явний, здійснений в запалі боротьби чим скоєний зрадницькі, тихою сапою. Наша лихоманка напала на тіло якому вона ніскільки не пошкодила; у нім тлів вогонь, і ось спала хнулополум'я; більше шуму, чим справжньої біди. <..>

До чого ці високо піднесені на вершини філософії, якщо жодної людській істоті все одно до них не добратися, і до чого ці правила яким не підкоряються наші звичаї і які людям не по плечу? Я часто бачу, як нам пропонують такі зразки життя, наслідувати які не мають ні щонайменшої надії – і, що ще гірше, полювання – ні той, хто їх пропонує, ні його слухачі. Від того ж аркуша паперу, на якому він тільки що накреслив звинувачувальний вирок у справі про перелюбство, суддя відриває клаптик, щоб написати любовний лист дружині свого співтовариша, і та, до кого ви прийдете щоб насолодитися з нею забороненою любов'ю, незабаром потім, у вашому ж присутності, обрушиться на такі самі гріхи якої-небудь зі своїх товарок, та ще з таким обуренням, що куди до неї самій Порції. І такий-то засуджує на смерть за злочини, які вважає в душі не більш чим провиною. У моїй юності мені довелося бачити, як деякий дворянин в одну і ту ж мить протягнув народу однією рукою вірші, видатні як своєю привабливістю, так і розбещеністю, а іншою – найгарячіше викриття в безбожжі і розпусті, якій вже давно не доводилося вислуховувати світу.

Такі люди. Законам і заповідям надається жити своїм життям, ми же живемо своєю; і не лише внаслідок розбещеності устоїв, але частенько і тому, що дотримуємося інших поглядів і дивимося на речі іншими очима.

Послухайте яке-небудь філософське міркування – багатство думки красномовство, точність висловлювань приголомшують ваш розум і захоплюють вас, але в йому ви не виявите нічого такого, що б сколихнуло або хоч би зачепило вашу совість, - адже звертаються не до неї. Хіба не так? Аристон говорив що і банячи і урок – даремні, якщо вони не змивають бруду і після них людина не стає чистіше. Чому ж! Можна гризти і саму кістку, але спочатку з неї слід висмоктати мозок: адже і ми, лише вливши в себе добре вино з чудового кубка, починаємо розглядати викарбуваний на нім малюнок і судити про роботу майстра.

*

Було б бажано встановити розумніше співвідношення потрібним і здійснимим; адже мета, досягти якої неможливо, і поставлена, очевидно, неправильно. Немає жодної чесної людини, яка зіставивши свої вчинки і думки з веліннями законів, не дійшов би висновку що упродовж свого життя він добрий десяток разів заслуговував на шибеницю, і це відноситься навіть ктем, карати і страчувати яких було б і оченьжалко зважаючи на приношувану ними користь, і украй несправедливо.

А інший, може трапитися, і не порушує законів, та все ж негідний похвали за свої доброчесності, і філософія поступила б цілком справедливо якби його як слід висікла. Взаємини тут украй складні і заплутані. Ми не можемо і подумувати про те, щоб вважати себе порядним людьми, якщо станемо виходити із законів, встановлених для нас господом богом; ми не можемо претендувати на це і виходячи з наших законів. Людське розсудливість ще ніколи не піднімалася до такої висоти, яку воно собі наказало; а якби воно її і досягло, то наказало б собі щось вище до чого б завжди тягнулося і чого жадало; ось до чого наша суть ворожа всякій стійкості. Людина сама себе примушує впадати в гріхи. Зовсім не розумно викроювати для себе обов'язки не по своїй мірці, а за міркою когось іншого. Кому ж наказує він те, що по його ж власному розумінню нікому не під силу? І невже він творить щось неправе, якщо не здійснює того, чого не в змозі зробити?

Закони прирікають нас на неможливість виконувати їх веління, і вони ж судять нас за невиконання цих велінь.

Якщо потворна наша свобода виявляти себе з різних сторін – діяти по-одному, міркувати по-іншому – і простима, на худій кінець, тим, хто говорить про що завгодно, але тільки не про себе, то для тих, хто говорить виключно про себе, як я, вона рішуче недопустима; моєму перу личить бути таким же твердим, як тверда моя хода. Громадське життя повинне відбивати життя окремих людей. Доброчесності Катону були для його століття надмірно суворими, і, беручись наставляти інших, як людина призначений для служіння суспільству, він міг би сказати собі, що його справедливість якщо і не остаточно несправедлива, то щонайменше занадто суєтна і несвоєчасна. І мої устої, які відрізняються від загальноприйнятих усього на який-небудь волосок, нерідко відновлюють мене проти мого століття і перешкоджають моєму зближенню з ним. Не знаю, обґрунтована чи моя неприязнь до суспільства, в якому я повинен обертатися, та зате я дуже добре знаю, наскільки з мого боку було б необґрунтовано скаржитися на те, що воно відноситься до мене неприязненнее, чим я до нього.

Доброчесність, потрібна для керівництва мирськими справами, є доброчесність з опуклостями, виїмками і вигинами, щоб її можна було прикладати і приганяти до людських слабкостів, доброчесність не бездомішкова і не проста, не пряма, не безвадна, не стійка, не незаплямована. Одного з наших королів докоряють за те, що він занадто нехитро наслідував добрі і праведні умовляння свого сповідника.

1. Що є причиною прагнення робити добро?

2. Чим відрисняється злочин явний і здійснений у боротьбі з чим?

3. На чого пропонувати зразки життя, які неможливо здійснити?

4. Чи можна побачити у поведінку людині, водночас, ознаки моральності й аморальності?

5. Як співвідносяться між собою заповіді й реальне життя?

6. Яку мета повинна ставити чесна людина?

7. Чи можна бути негідним позвали за свої доброчесності?

8. Чому людина сама себе примушує впадати в гріхи?

9. У чому є суперечність законів?