2. Норми сучасної української літературної мови

Національна українська мова складається із літературної мови і діалектів.

Розрізняють три основних групи діалектів:

     північна група;

     південно-західна;

     південно-східна.

Діалекти мають фонетичні, лексичні, орфоепічні і граматичні особливості, характерні тільки для певного діалекту. Одні і ті ж слова у різних діалектах можуть вимовлятися по-різному, мати різне значення, і носії діалектів ніколи не дійдуть згоди, бо немає мовної норми в діалектах. Наявність мовних норм і відрізняє літературну мову від діалектів і є основною ознакою літературної мови.

Норма - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання та написання слова. Характерні особливості норми літературної мови:

     відносна усталеність;

     розповсюдженість;

     загальновживаність;

     загальнообов'язковість;

     відповідність вживанню, традиціям і можливостям мовної системи.

Норми допомагають літературній мові зберігати цілісність і зрозумілість, вони захищають літературну мову від діалектної, жаргонізмів, просторіччя.

Літературна норма залежить від умов, за якими здійснюється мова. Мовні засоби, доречні в одній ситуації (побутове спілкування), можуть статися недоладними в іншій (офіційно-ділове спілкування).

У мові, усній і писемній, важливо дотримуватися норм літературної мови. 

Орфоепічні норми регулюють вимову звуків та наголошення слів.

Наприклад, повістка - повістці [сц], до'говір, ма'ркетинг, по'зика, вимо'ва. 

Лексичні норми регулюють вживання слів у властивих їм значеннях. 

Наприклад, неправильно "моя автобіографія", треба "автобіографія". 

Стилістичні норми регулюють вживання слів залежно від стилю.

Наприклад, у побутовому спілкуванні недоречне вживання речення "Ти з якого питання плачеш?", треба спитати "Ти чому плачеш?"

Орфографічні норми регулюють правильність написання слів.

Наприклад, пів’яблука, пів-Європи, Аргентина, брошура.

Граматичні норми регулюють правильне використання морфологічних форм частин мови і синтаксичних конструкцій.

Наприклад, правильно вживати "один євро, традиційний запис, гострий біль, згідно з наказом, по містах і селах, на адресу".

Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків.

Наприклад: Логічні елементи змісту службового листа такі: вступ, докази, висновки і заключення.

Норми літературної мови закріплюють традиції і культурні здобутки минулого, регулюють використання правил.

Дотримання літературних норм обов'язкове, бо мова - це візитна картка людини, проява її культури і освіченості. Сократ писав: "Скажи мені що-небудь, щоб я тебе побачив".

Письменники, політичні діячі і діячі культури багато уваги приділяли культурі мови, умінню "приборкать" слово.

  Зім'ять, як віск, і сотворять дива.

І непокірне слово, як шовкове,

Стелилося б",

бо вважають "що влада слів солодша від шафрана,

а ще солодша - влада над словами".

3. Основні риси культури мови

Культура мови тісно пов'язана з особливостями розвитку і функціонування мови, а також з мовною діяльністю. Мовна культура не обмежується тільки правильністю мови, вона надає можливість знаходити при спілкуванні нові мовні форми, регулює вживання мовних засобів, допомагає оволодіти нормами літературної мови.

До основних рис культури мови належать:

     багатство і різноманітність словника;

     чистота мови;

     ясність та зрозумілість;

     точність;

     правильність мови.

Багатство і різноманітність мови визначається перш за все багатством її словникового складу, який зафіксований у словниках.

Людині необхідно мати достатній запас слів, щоб висловити свої думки чітко і ясно. Важливо постійно піклуватися про розширення цього запасу, намагатися використовувати багатство рідної мови, постійно працювати із словниками. М. Рильський радив:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Тож запашна, співуча, чарівна, сповнена музики і квіткових пахощів українська мова у словниках зберігає своє багатство і для теперішніх, і для прийдешніх поколінь.

Близько 135000 слів зафіксовано у "Словнику української мови" (в 11 томах), що виходив у 1970-1980 рр. Людина не може знати всі слова словника, але більшість дорослих людей розуміють близько 35000 слів, а користуються у своїй мові значно меншою частиною слів. Активний словниковий запас освіченої людини складає, за одними даними, 3500 слів, за іншими - 7000-9000 слів, або 11000-13000 слів.

Лексичне багатство мови створюється явищами багатозначності, синонімії, омонімії, антонімії, паронімії. Джерелом виразності мови є фразеологізми і прислів'я.

При підготовці тексту документа важливо використовувати лексичне багатство і різноманітність мови, добирати те єдине слово, яке якнайточніше передаватиме потрібний відтінок думки.

Чистота мови - це відсутність в ній зайвих слів, слів-паразитів. Звичайно, в мові зайвих слів не буває, такими вони стають при недоречному їх вживанні. Зайві слова не несуть ніякого змістового навантаження, не володіють інформативністю, відвертаючи увагу від змісту тексту. З'являються вони під час хвилювання при публічному виступі як невміння добирати потрібні слова для усного або писемного оформлення думки, як бідність індивідуального словника.

Ясність та зрозумілість мови залежить від правильного використовування лексичного складу мови, термінів, слів іншомовного походження, від правильного тлумачення значення слова. Застосування кожного слова в тексті документа повинне бути обов'язково мотивованим. Немотивований добір слова часто є результатом квапливості, намагання похапцем укласти документ, не завдаючи собі зайвого клопоту пошуками потрібного слова.

Точність мови визначається умінням чітко і ясно мислити, знанням предмета мови і її законів. Точність мови найчастіше пов'язується з точністю слововживання, правильним вживанням багатозначних слів, синонімів, антонімів, омонімів, паронімів. Для точного вживання слова важлива сфера його вживання, емоційна забарвленість, стилістична характеристика, граматична оформленість. Висока мовна культура і почуття мови не дозволять порушити її точність, бо слово - єдиний засіб спілкування людей, і щоб це спілкування було можливим, треба дбайливо і обережно ставитися до слова, піклуватися про культуру мови.

Правильність мови - це дотримання норм сучасної української літературної мови.

                                                                               Б. Олійник

ЛЕКЦІЯ № 3. КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ ПІД ЧАС ДИСКУСІЇ

Мета: ознайомити студентів з правилами ведення дискусії; розвивати навички ведення дискусії, аргументуючи свою точку зору; виховувати толерантність до опонентів.

План:

1. Дискусія як різновид діалогу

2. Форми проведення дискусій

3. Культура мовлення під час дискусій

Література:

1. Палеха Ю. І., Кудін В. О. Культура управління та підприємництва:

Навчально-методичний посібник. — К.: МАУП, 1998. — 96 с

2. Панфилова А. П. Деловая коммуникация в профессиональной деятельности. —

СПб.: Знание, 1999. — 496 с.

3. Пиз А. Язьік телодвижений: Пер. с англ. — Новгород, 1992. — 262 с.

4. Психологія професійної діяльності і спілкування // За ред. Л. Е.Орбан,

Д. М. Гриджука. — К.: Преса України, 1997. — 192 с.

1

Дискусія – це метод усного спілкування, заснований на обміні протилежними поглядами по визначеній проблемі, причому ці погляди відбивають власні думки учасників або спираються на думки інших осіб.

Дискусію доцільно використовувати в тому випадку, коли співрозмовники мають значний ступінь зрілості і самостійності мислення, вміють аргументувати та доводити свою точку зору.

Наше життя так чи інакше містить різні форми вияву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які повинні вирішувати певні професійні питання. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це , в першу чергу, стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Основні правила ведення дискусії:

1. Всі відкрито висловлюють свої думки.

2. Всі точки зору повинні поважатися.

3. Слухайте інших не перебиваючи.

4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.

5. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.

6. Не критикуйте себе та інших.

7. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

Перелік правил може змінюватись та доповнюватись.

2

Форми організації дискусій:

1. «Дерево рішень» (метод усіх можливих варіантів)

Суть методу і його мета:

Ця методика застосовується при аналізі ситуацій і допомагає досягнути повного розуміння причин, призвели до прийняття того чи іншого рішення в минулому.

Учасники дискусії розуміють механізм прийняття складних рішень, а викладач з точністю вноситьу колонки переваги й недоліки кожного з них. В ході обговорення заповнюється таблиця.

Методика проведення:

2. Ведучий ставить задачу для обговорення.

3. Учасника надається основна інформація по проблемі, історичні факти, дати, події (це може бути частиною домашнього завдання).

4. Ведучий ділить колектив на групи по 4-5 чоловік. Кожній групі роздаються таблиці і яскраві фломастери. Час – 10-15 хв.

5. Представники кожної групи розповідають про результати. Ведучий порівнює результати, відповідає на питання учасників.

2. Дискусія в стилі ток-шоу

Суть методу і його мета:

Ця форма поєднує у собі переваги лекції і дискусії. Група 3-5 чоловік веде дискусію на заздалегідь обрану тему в присутності аудиторії. Глядачі вступають у дискусію пізніше: вони висловлюють свою думку або задають питання.

Ток-шоу дає можливість чітко виразити різні точки зору за заданою темою, але для цього основні учасники повинні бути добре підготовленими. У всіх рівні умови – 3-5 хв.

Методика проведення:

1. Ведучий визначає тему, запрошує основних учасників, виробляє основні правила ведення дискусії, регламент виступів.

2. Учасників дискусії потрібно розсадити так, щоб «глядачі» були навколо стола основних діючих осіб.

3. Ведучий починає дискусію:представляє основних учасників і оголошує тему.

4. Першими виступають основні учасники (до 20 хв), після чого ведучий запрошує «глядачів» прийняти участь у обговоренні.

5. По завершенні дискусії ведучий підводить підсумки, дає короткий аналіз висловлювань основних учасників.

Проведення дискусії в групі на одну з тем:

(використовуючи спочатку одну форму дискусії, потім іншу)

1. Визнання російської мови другою офіційною мовою в Україні: «за» і «проти».

2. Ставлення до молодіжних неформальних угрупувань.

3. Проведення в Україні футбольного чемпіонату «Євро-2012».

4. Залежність від соцмереж у сучасного підлітка.

5. Комп’ютеризація навчання:бути чи не бути.

3. «Мозковий штурм» (законспектувати вдома)

4. «Дебати» (законспектувати вдома)

3

Важливе місце для логіки та організації дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки дотримуються елементарної культури мовлення. Це, в першу чергу, стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань. Це стосується вміння висловлювати чітко і локанічно свою думку, не припускатися двозначного трактування своїх висловлювань і позицій.

Слід приділити увагу часу виступу сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступу.

Не можна, щоб котрась із сторін переходила на силові методи ведення дискусії. сила голосу – це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.

Не можна використовувати недозволені методи ведення дискусії суперечок: ображати один одного, не маючи конкретних доказів.

ЛЕКЦІЯ № 4. ФОРМУВАННЯ НАВИЧОК І ПРИЙОМІВ МИСЛЕННЯ. ВИДИ, ФОРМИ, ПРИЙОМИ РОЗУМОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ОСНОВНІ ЗАКОНИ РИТОРИКИ

Мета: ознайомити студентів з елементами риторики; розвивати ораторські здібності; виховувати культуру та повагу.

План:

1. Види усного ділового мовлення 2. Інтонація 3. Невербальні засоби спілкування  4. Техніка мовлення 5. Дикція 6. Жанри публічного виступу

Література:

1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч. посібн. для вищ. та серед, спец. навч. закл. - 4-те вид., переробл. і доповн. - К., 2003. - С. 201.

2. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посібн. - К., 2003. - С. 4.

1 Види усного ділового мовлення

Усне ділове мовлення за характером розрізняють монологічне і діалогічне і поділяють на публічне и приватне залежно від обставин, за яких відбувається спілкування. 

За допомогою усного мовлення спілкування відбувається безпосередньо.

Переконливе, пристрасне слово - це важливий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері. Публічні виступи залучають до активного громадського життя, допомагають виявити творчу ініціативу, виховують високу культуру і національну самосвідомість.

Кожен промовець - неповторна індивідуальність, яка виробляється протягом життя в результаті тривалої роботи над собою, над своєю мовою. 

Живе усне переконливе мовлення - важливий засіб багатоманітно­го та різноспрямованого впливу на слухача. Правильне, унормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учас­никами комунікативного акту.

У сучасному світі є багато шкіл, центрів, факультетів і кафедр, які займаються проблемами риторики, ораторського мистецтва, ділової комунікації, мистецтва вести полеміку, дискусію тощо. Всесвітньо відомі імена Поля Сопера, Дейла Карнегі та їх послідовників, які формують риторичну культуру політиків, бізнесменів, юристів, реклам­них агентів, учителів, акторів. Українську школу мистецтва публічного мовлення представляють сьогодні вчені Г. Сагач, Л. Мацько, Н. Бабич, Н. Чибісова та інші. Видатними українськими риторами минулого були Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода. Професор риторики Киє-во-Могилянської академії Ф. Прокопович вважав риторику „царицею душ", „княгинею мистецтв" і вказував на такі її функції, як соціально­організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки та ін.

Прагматично-інформаційне XXI ст. зараховує риторику до соціаль­но активних наук, що мають забезпечити ефективну передачу інформації через канал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат у суспільстві¹. Одного нето­чного, невдало сказаного слова або хоча б погано вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати усе враження. „Головна складність в оволодінні усним мовленням, - наголошують автори сучасних посібників з ділової мови, - полягає у необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку"².

Відомий вислів, який приписують Сократові, „Заговори, щоб я тебе побачив" свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини. Видатний український педагог В. Сухомлинський вважав мовну культуру „життєдайним коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності". Боротьба за чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, боротьба за чіткість, виразність та економність ділової мови - основне завдання, яке ставить сьогодні вища школа перед студентом - майбутнім фахів­цем у галузі економіки, банківської справи чи будь-якого іншого фаху.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які визначають рівень культури усного ділового мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.

Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювань.

7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Індивідуальний стиль - поняття складне. Насамперед, на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд, який визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, і образні засоби.

В індивідуальному стилі проявляється і характер людини, і уміння знайти контакт із слухачами. Індивідуальний стиль публічного виступу з'являється тоді, коли треба постійно виступати перед аудиторією, та в процесі наполегливої праці над собою.

Отже, успіх публічного виступу значною мірою залежить від наявності або відсутності індивідуального стилю мови.

Та навіть добре вироблений індивідуальний стиль не може замінити ретельної підготовки до кожного виступу. 

Підготовка до виступу має такі стадії: 

     обміркування теми; 

     робота над літературою з даної теми; 

     робота з енциклопедичними та термінологічними словниками, які дають змогу перевірити точність вживання терміну, поновити в пам'яті якісь події, факти;

     робота із тлумачним словником, словником іншомовних слів, словником наголосів, орфоепічним словником;

     складання плану виступу;

     складання тез виступу;

     складання конспекту виступу;

     писемне складання повного тексту виступу.

Метод викладу матеріалу може бути дедуктивним (від загального до часткового) або індуктивним (від часткового до загального). Перевага дедуктивного методу полягає в тому, що вже на початку виступу формулюється головна думка, а потім вона вже аргументується. Якщо тема виступу складна, обсяг матеріалу великий, то доцільно використовувати індуктивний метод, поступово підводячи слухачів до головної думки виступу.

При підготовці до публічного виступу важливо ще й знати тип своєї пам'яті, бо наявність міцної, натренованої пам'яті визначає загальний рівень людини та її здатності до роботи. Слухова пам'ять вимагає прослухувати матеріал, зорова пам'ять - уважного читання, підкреслень у тексті , поміток, моторна пам'ять - виписування того, що треба запам'ятати.

Як і для писемного, так і для усного ділового мовлення важливо доречно вживати різноманітні види текстів за способом викладу інформації: повідомлення, опис, роздум, міркування.

Композиція публічного виступу має такі ж логічні елементи, як і письмовий текст: звернення, вступ, мотивація, інформація, доказ, висновки, заключна частина. Залежно від змісту виступу застосовується прямий або зворотний порядок розташування логічних елементів. При прямому викладі спочатку викладаються обставини та причини, які викликали появу документу чи виступу, а в кінці визначається мета. При зворотному викладі мета викладається на початку, а потім подаються пояснення, наводяться факти.

При публічному виступі контакт із слухачами залежить значною мірою від того, яке враження справить промовець при появі, як він звернеться до аудиторії, як почне свій виступ, наскільки володіє матеріалом, чи має внутрішнє захоплення. Тон, жести, міміка, інтонація, манери, одяг, мова - усе промовляє до слухачів, посилюючи вплив від сказаного, або, навпаки, послаблюючи його.  

В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, міміка.