7.3. Критерії засвоєння знань

За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ:

– що собою являли національно-визвольні змагання 1917 - 1920 рр. на Україні;

– внаслідок чого національні, демократичні сили зазнали поразки;

– сутність радянських перетворень.

За результатами засвоєння даної теми Ви повинні ЗНАТИ:

• зміст та наслідки Універсалів Центральної Ради;

• наслідки окупації українських земель іноземцями та громадянської війни;

• значення та роль революційних подій у вітчизняній історії.

Повне засвоєння даної теми вимагає від Вас УМІННЯ:

• виявити причини створення та падіння національно-демократичних державних утворень – УНР (Центральної Ради та Директорії), Гетьманської держави, ЗУНР;

• дати порівняльну характеристику діяльності їх урядів;

• дати характеристику етапів революційних подій.

7.4. Вихід теми в інші дисципліни

Дана тема використовується у курсі політології:

• як характеристика політичних конфліктів і криз;

• як ілюстрація впливу діяльності політичних лідерів і еліт на розвиток соціально-економічних та політичних процесів;

• як пояснення значення міжнародних зв’язків та відносин для функціонування й існування незалежної держави.

Дана тема використовується в темі 8 курсу історії України як характеристика суті радянської системи влади.

Тема 8. Україна в 20 – 30-х рр. Хх ст. Ключові слова та поняття

Нова економічна політика (неп); трести; синдикати; госпрозрахунок; продподаток; непмани; “ножиці цін”; індустріалізація; колективізація; п’ятирічні плани (п’ятирічки); українізація.

8.1. Вхідна інформація для самоконтролю

Успішному вивченню змісту теми сприяє відновлення і використання наступних знань:

• з курсу історії України в загальноосвітній школі стосовно розуміння значення економічних та політичних заходів радянської влади 20-х – 30-х рр. в історії українського народу;

• з теми 7 стосовно наслідків національно-демократичної революції та перших заходів радянської влади.

8.2. Зміст теми

8.2.1. Структурно-логічна схема змісту теми.

1. Економічний розвиток урср:

• економічна та політична криза на поч. 20-х рр.;

• нова економічна політика;

• перетворення в промисловості та сільському господарстві.

2. Політичне становище УРСР:

• входження до складу СРСР;

• національно-державне будівництво;

• формування тоталітарного режиму.

3. Розвиток західноукраїнських земель.

8.2.2. Тематичний зміст економічний розвиток урср

Після закінчення національно-демократичної революції 1917-1920 рр. українські землі знов опинилися у складі різних країн. На більшій території них (окрім Східної Галичини, західної Волині, Закарпаття та Північної Буковини) була встановлена радянська влада, а згодом утворена Українська радянська соціалістична республіка (УРСР). На початку 20-х рр. ці землі знаходилися в стані тяжкої економічної та політичної кризи.

Ознаки соціально-економічної та політичної кризи в на поч. 1920-х рр.:

1. Наслідки післявоєнної розрухи та запровадження політики воєнного комунізму:

• порушення економічних зв’язків між районами;

• скорочення кількості підприємств, розвал їх матеріально-технічної бази;

• катастрофічне становище шляхів сполучення, зокрема – залізниць;

• масовий перехід робітників в сільську місцевість;

• різке скорочення площ засіву;

• порушення грошового обігу;

• протести селян проти заборони торгівлі та насильницького вилучення продовольства;

• поширення селянського повстанського руху;

• мілітаризація економіки (створення Української трудової армії та забезпечення підприємств робітничою силою мобілізаційним шляхом, державний контроль за заготівлями сировини, продовольства та палива);

• неефективне управління націоналізованими підприємствами;

• робітничі страйки;

• посилення у соціальній сфері процесів декласування населення;

• наростання соціальної напруги та політичної нестабільності.

2. Голод 1921-1923 рр. був спровокований не тільки посухою та неврожаєм на Півдні України, але й численними конфіскаціями продовольства; голодувало близько 25 % населення УРСР.

Задля збереження влади в країні на початку 1921 р. керівництво РКП(б) змушене було відмовитися від політики воєнного комунізму та виробити засади нової економічної політики (непу) (8.1.).

8.1. Нова економічна політика (неп) – система заходів радянської влади у 1921-1928 рр., спрямована на тимчасовий відступ державної партії від спроб замінити ринковий механізм регулювання народного господарства директивним управлінням.

Основні засади непу:

1. Залишення у державній власності тільки великих підприємств.

2. Управління державними підприємствами здійснювалося через трести (8.2.) та синдикати (8.3.), які переводилися на госпрозрахунок (8.4.).

8.2. Трест – сукупність підприємств, об’єднаних за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознакою.

8.3. Синдикат – організація для закупівлі сировини, планування торгівельних операцій та збуту однорідної продукції групи трестів.

8.4. Госпрозрахунок (господарський розрахунок) – система функціонування державних підприємств, які набували прав господарюючих суб’єктів, юридичної особи й діставали можливість самостійних дій на ринку із збереженням загального державного керівництва.

3. Зміна функцій Української ради народного господарства – державного органу керівництва економікою, який відтепер здійснював тільки загальне керівництво промисловістю, не втручаючись до оперативних виробничих справ.

4. Передання дрібних та середніх підприємств в оренду або приватну власність.

5. Перехід від обов’язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудармії) до системи вільного найму робочої сили.

6. Перехід від розподілу за картками до ринкової торгівлі.

7. Проведення грошової реформи, введення конвертованого карбованця.

8. Створення державної торгівлі; регулювання приватної торгівлі за допомогою банків, кредитних установ та податкової політики.

9. Сприяння розвитку кооперативного руху.

10. Заміна продрозкладки (7.7.) продподатком (8.5.), надання селянам можливості збувати лишки сільськогосподарської продукції через ринок.

8.5. Продподаток (продовольчий податок) – державний податок на селянські господарства (1921-1928 рр.) з фіксованими нормами й розміром.

11. Завершення перерозподілу землі для користування селян.

Результати запровадження непу:

1. Поновлення розвитку виробництва, вже до 1926 р. в Україні було перевищено його довоєнний рівень.

2. Побудова нових підприємств.

3. Проведення грошової реформи дозволило державі акумулювати кошти для направлення їх на розвиток промисловості.

4. Виведення з підпілля приватної торгівлі, підприємницької діяльності.

5. Налагодження економічних зв’язків між націоналізованою промисловістю та індивідуалістичним сільським господарством, між селом та містом.

6. Приватний капітал у торгівлі контролював 75% роздрібного товарообігу.

7. Почав формуватися ринок промислових товарів, була створена нова грошова система.

8. Збільшення землекористування бідняцько-середняцьких господарств у 1,5 рази.

9. Збільшення площ землі, що оброблялася (у 1927 р. їх приріст у порівнянні з 1913 р. становив 10%).

10. Виробництво хліба досягло довоєнного рівня.

11. Поліпшення матеріального становища селян та мешканців міст.

12. Наявність прошарків суспільства, які не вписувалися в комуністичну ідеологію побудови суспільства – заможних селян та непманів (8.6.).

8.6. Непмани – соціальний прошарок суспільства УРСР у період непу, який становили підприємці, приватні торгівці та орендарі.

13. Можливість державного втручання в економічні процеси призводила до періодичних криз сільськогосподарського постачання та збуту промислових товарів (1923/1924; 1926/1927; 1927/1928 рр.), які виникали внаслідок проведення державою політики “ножиці цін” (8.7.).

8.7. “Ножиці цін” – державна політика, спрямована на вилучення селянських доходів у бюджет економічними засобами шляхом штучного зниження закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію та підвищення роздрібних цін на промислову.

14. Недостатня ефективність дрібнотоварного селянського виробництва.

15. Нестача державних коштів для збільшення обсягів промислового виробництва.

У другій половині 1920-х рр. керівництво СРСР все більше усвідомлює необхідність стрімкого укріплення обороноздатності країни та технічного переобладнання промисловості. У 1928 р. відбувся перехід від нової економічної політики до політики індустріалізації (8.8.).

8.8. Індустріалізація – державна політика СРСР кінця 20-х – 30-х рр. ХХ ст., спрямована на здійснення глибокої технічної реконструкції промисловості із зосередженням уваги на розвитку передусім важкої промисловості.

Джерела фінансування індустріалізації:

1. Основне – вилучення коштів з селянських господарств. Ця ідея вперше була висунута Л.Троцьким, Л.Каменевим та Г. Зіновієвим, була різко критикована з боку М.Бухаріна, А.Рикова та М.Томського, які виступали за поступовий розвиток індустрії та добровільне кооперування селянства. У боротьбі за владу була спочатку використана Й.Сталіним заради повалення всіх своїх політичних супротивників, а потім ним же підтримана й запроваджена до життя як ідея проведення форсованої індустріалізації за рахунок швидкої колективізації (8.9.) селянських господарств.

8.9. Колективізація – державна політика СРСР наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст., спрямована на знищення індивідуальних селянських господарств шляхом їх насильницького об’єднання у підпорядковані державі колективні господарства (колгоспи) з усуспільненням землі та інвентарю.

2. Перекачування коштів з легкої та харчової у важку промисловість.

3. Податки з населення, у тому числі – постійний ріст цін на промислову продукцію.

4. Внутрішні позики.

5. Розширення продажу горілки; продаж за кордон сільськогосподарської продукції, лісу, нафти.

6. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом.

7. Використання погано оплачуваної праці селян та робітників, коли упор робився на моральний фактор та ентузіазм трудящих (поширення соціалістичних змагань та стаханівського руху).

8. Експлуатація праці мільйонів в’язнів.

В умовах переходу до адміністративно-командних методів управління економікою з’явилася необхідність перспективного планування, що викликало появу п’ятирічних планів (п’ятирічок) (8.10.).

8.10. П’ятирічні плани (п’ятирічки) – форма регулювання економіки СРСР (1928- 1991 рр.) шляхом державного перспективного планування, яке визнавалося як обов’язкове, директивне.

Довоєнних п’ятирічок було три:

1. Перша (1928-1932 рр.) була найбільш сприятливою для економіки України, до якої було спрямовано 20% загальних капіталовкладень СРСР; з 1500 нових промислових підприємств 400 збудували в УРСР, у тому числі “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”.

2. Друга (1933-1937 рр.) – під час неї заплановані темпи росту знизилися на 13-14%; з 4500 нових підприємств СРСР тільки 100 будувалися в Україні.

3. Протягом третьої (1938-1942 рр.) планувалося збудувати 600 нових підприємств, але п’ятирічка залишилася незавершеною через початок війни.

Економічні наслідки проведення індустріалізації:

1. Поява на території УРСР гігантів важкої промисловості, які набагато років вперед стали основою економіки республіки. До 1940 р. промисловий потенціал республіки в 7 разів перевищив рівень 1913 р.

2. Укріплення позицій важкої промисловості в структурі народного господарства.

3. Зміна господарчого механізму:

• управління промисловістю було жорстко централізоване шляхом підпорядкування загальносоюзним народним комісаріатам (наркоматам);

• зник ринок товарів виробничого призначення;

• єдиними регуляторами господарчої сфери виступали адміністративно-командні структури (Держплан СРСР, наркомати) з позаекономічним, силовим, бюрократичним стилем управління.

4. Затвердження екстенсивного методу економічного розвитку.

5. Диспропорційність розміщення підприємств в УРСР (в основному на сході та півдні).

6. Наявність підприємств з незавершеним циклом виробництва.

7. Стрімкі темпи проведення індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної зацікавленості у перспективі дисбалансували народне господарство.

8. Зростання диспропорції між важкою та легкою промисловістю, між промисловістю та сільським господарством.

Соціальні наслідки проведення індустріалізації:

1. Створення системи ліквідації неграмотності населення.

2. Утвердження нової структури загальноосвітньої школи.

3. Виникнення системи підготовки кваліфікованих робітників, збільшення випуску спеціалістів, що закінчили ВНЗ та технікуми.

4. Успіхи в системі охорони здоров’я.

5. Зміни соціальної структури (збільшення питомої ваги робітників, інтелігенції).

6. Зниження життєвого рівня населення: скорочення кількості товарів народного споживання, виникнення житлової проблеми.

Оскільки в якості основного джерела фінансування індустріалізації було визначене перекачування коштів з сільського господарства, вже під час хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. влада перейшла до примусових методів вилучення продовольства, фактично – методами продрозкладки (7.7.).

Для отримання змоги держави безроздільно розпоряджатися виробленою селянами сільськогосподарською продукцією у 1929 р. розпочалося проведення масової насильницької колективізації (8.9.) (до 1932 р. нею було охоплено 70% селянських господарств), яка супроводжувалася:

• проведенням політики ліквідації куркульських господарств (розкуркуленням), внаслідок якого державою було експропрійовано 200 тис. господарств;

масовими депортаціями (9.2.) примусове виселення цілих народів або його значної частини з меж свого звичного мешкання.

• селян до Сибіру;

• накладенням високих податків на ті господарства, які не бажали вступати до колгоспів;

• виникненням соціальної напруги на селі (знищення скота та будівель, у 1930 р. – тимчасовий масовий вихід з колгоспів);

• масовими переселеннями на помешкання до міст;

• введенням у 1932 р. паспортної системи, за якої селяни не отримали паспортів, а відтоді були позбавлені права на вільне переселення з місця на місце.

Наслідки проведення колективізації:

1. Економічна слабкість колгоспів.

2. Зниження до 1932 р. площі посівів та врожайності.

3. Зміни у соціальній структурі селянства: перетворення селян на фактично безправних колгоспників, що не мали права індивідуального господарювання, а за свою працю на усуспільнених землях отримували мізерну натуральну або грошову платню.

4. Зміна соціальної психології сільського населення, відчуженого від результатів своєї праці.

Кульмінацією трагедії українців став голодомор 1932-1933 рр.

Основна причина голодомору 1932-1933 рр. – проведення репресивними заходами державних хлібозаготівель, під час яких в українських селах було вилучено практично все продовольство щільно до їстівних запасів та посівного матеріалу. В якості ілюстрації можна навести наступні дані:

1926-1927 рр. – з України вивезено 27 млн. пуд. збіжжя (це ще за існування ринкових відносин);

1928 р. – 27 млн. пуд. (період кризи хлібозаготівель);

1929 р. – 11 млн. пуд. (і це у часи світової економічної кризи);

1930 р. – 298 млн. пуд. (експорт СРСР у цей період збільшився у 27 разів);

1931 р. – 316 млн. пуд. (це була максимальна кількість вивезеного зерна з України за весь довоєнний період, у той же час розміри закупівлі машин з боку СРСР складали 30% всього світового експорту);

1932 р. – 107,9 млн. пуд.;

1933 р. – 105,3 млн. пуд. (і тоді, коли люди вже вмирали мільйонами).

Селяни були позбавлені допомоги ззовні й жорстко переслідувалися за намагання знайти продовольство на колгоспних полях та складах.

В результаті за різними підрахунками загинуло від 3,5 до 10 млн. селян.

В 2006 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про голодомор в Україні в 1932-1933 рр.”, в якому ця подія кваліфікується як геноцид українського народу (винищення представників певної нації на підставі етнічної відмінності).

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УРСР

Для політичного становища українських земель, на яких було встановлено радянську владу, центральне місце займали питання державного суверенітету та характеру стосунків з радянською Росією.

Етапи входження України до складу СРСР:

1. Червень 1919 р. – грудень 1920 р.:

• збереження за Україною формального статусу незалежної держави у складі воєнно-політичного союзу радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусі;

• об’єднання та централізація найголовніших наркоматів республік (оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу);

• поступове опанування московським центром найголовніших сфер українського життя; найвищою інстанцією стає політбюро ЦК РКП(б);

• підпорядковання Реввійськраді Росії українських військ;

• поширення на Україну російської грошової системи.

2. Грудень 1920 р. – грудень 1922 р.:

• за договором про воєнний і господарський союз в Україні залишалася формальна незалежність;

• до об’єднаних раніше наркоматів було додано наркомат зовнішньої торгівлі;

• для управління українською металургійною та металообробною промисловістю, залізницями були створені загально федеративні органи, які перебували під контролем Всеросійської Ради народного господарства;

• у жовтні 1922 р. на всі республіки були поширені Земельний, Громадянський та ін. кодекси РСФСР.

3. Грудень 1922 р. – травень 1925 р.:

• 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді Рад було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), до якого увійшла й Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР);

• у січні 1924 р. була затверджена перша Конституція СРСР, за якою кожна з республік отримала формальне право виходу з Союзу, але конкретних механізмів розроблено не було;

• у травні 1925 р. була затверджена Конституція УРСР, в якій вступ радянської України до СРСР був закріплений законодавчо.

Відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої:

• у 1923-1925 рр. замість губерній, повітів та волостей було створено округи та райони;

• у 1932 р. – області та райони;

• в 1934 р. уряд України переїхав з Харкова до Києва, який став столицею.

Наслідки входження України до складу СРСР:

1. Україна стала частиною федеративної держави, в законах якої було закріплено переважання централізму в управлінні, що стало базою для утвердження авторитарного правління та тоталітарного режиму.

2. Вперше на карті Європи з’явилося нове цілісне національно-територіальне утворення зі своїм народним господарством та управлінням – УРСР.

Основні напрями національно-державного будівництва:

1. Проведення політики українізації (8.11.).

2. Забезпечення умов для вільного розвитку національних меншин.

8.11. Українізація – тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в УРСР у 1920-поч. 30-х рр. Український різновид політики коренізації, проголошеної з метою укорінення компартійно-радянських структур влади у національних республіках. Основні положення: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності (у даному випадку – українців); врахування національного фактору при формуванні партійного і державного апарату; сприяння національній культурі (організація мережі українських навчальних закладів та закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи, глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури).

Основні наслідки національно-державного будівництва:

1. Зміни складу партійного та державного апарату за національною ознакою (до кінця 1925 р. 52% партійців та 54% державних посадовців республіки були українцями).

2. Успіхи у розвитку української освіти та культури, зокрема до кінця 20-х рр. україномовними стали 80% шкіл, до 90% газет, поширилося використання української мови у всіх сферах життя населення.

3. Стимулювання ідей політичної самостійності України.

4. Розвиток культури національних меншин. В утворених національних автономних районах та національних сільських радах на рідних мовах працювали місцеві органи влади, громадські організації, преса, навчальні заклади тощо.

У зв’язку із непередбачуваними наслідками навесні 1933 р. політику українізації було вирішено згорнути. У той же час перестали враховуватися й інтереси національних меншин, були зліквідовані національні райони та сільради.

Проведення індустріалізації та колективізації створили базу для зосередження всієї повноти влади в центрі та призвели до формування тоталітарного режиму.

Основні риси формування тоталітарного режиму:

1. Розповсюдження централізму на всі сфери суспільного життя.

2. Застосування до незгодних з радянською політикою психологічного та фізичного терору, проведення репресій.

3. Утвердження державного соціалізму з налагодженою системою експлуатації більшості трудящих та тоталітарною владою, стрижнем якої був партійно-державний бюрократичний апарат.

4. Забезпечення монопольного панування партійно-державної номенклатури у всіх сферах суспільно-політичного життя, механізм влади базувався на:

• державній власності на засоби виробництва;

• гіперцентралізації економічного та політичного керівництва;

• диктатурі однієї партії;

• зрощених в єдине ціле партійних та державних органах, що складали бюрократичну систему управління, додатком до яких виступали одержавлені громадські організації;

• бюрократизованій, хоча й формально демократичній, системі представницької влади та органів управління на всіх рівнях;

• системі культу особи;

• принципах демократичного централізму – централізмі влади зверху донизу та формальній демократизації знизу та доверху.

5. Відмова від пріоритету європейських ліберальних, демократичних та загальнолюдських цінностей.

6. Нав’язування через пропаганду ухваленої партійними органами ідеології, яка визнавалася єдино вірною.

РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ (для самостійного розгляду).

Див.: Паринов М.П. Лекции по истории Украины. – Донецьк: ДонНАСА, 2006. – С.287-291 та інші рекомендовані підручники.

Таким чином, у 20-ті – 30-ті рр. Україна пройшла складний шлях економічного, соціального та політичного розвитку. Проведення радянських перетворень з одного боку, вивело республіку на якісно новий економічний рівень розвитку, а з іншого, призвело до утвердження тоталітарного режиму.