Сумський національний аграрний університет Охтирський коледж

Навчальна дисципліна

Ремонт машин і обладнання

Заняття №14, 15

Тема заняття:

Слюсарно – механічні способи обробки деталей.

С УМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Охтирський коледж

Навчально – методична карта

ЗАНЯТТЯ №11,12

Навчальна дисципліна: Ремонт машин і обладнання

Тема заняття: Слюсарно – механічні способи обробки деталей.

Вид заняття: Тематична лекція

Мета заняття:

навчальна ознайомити студентів особливостями відновлення деталей слюсарно – механічними способами

виховна виховувати бережне ставлення до обладнання, пристроїв та інструменту

Між предметні зв’язки :

забезпечуючі трактори та автомобілі

забезпечувані сільськогосподарські машини, трактори і автомобілі

Матеріально – технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН: плакати, підручники, довідкова література

Література:

основна 2. Волошин Б. Б. та ін. Ремонт сільськогосподарської техніки:

Навчальний посібник. – Немішаєве.: НМЦ, 2005. стор. 73 - 78

Зміст заняття

№ елемента	Відведений час	Структура заняття, навчальні питання	Методи навчання	Додаток, зміни, зауваження
1	2	3	4	5
1	3	Організаційна частина - привітання - записи в журналі -перевірка наявності студентів -перевірка готовності групи	огляд перевірка бесіда
2	5	Підготовчий етап - повідомлення теми і плану заняття - постановка цілей і задач - встановлення між предметних зв’язків - список літератури	бесіда
		Основний етап Тема: Слюсарно – механічні способи обробки деталей. План 1 Мета, галузь застосування та особливості слюсарних і вер­статних способів обробки металів під час їх відновлення. 2.Техно­ло­гічний процес усунення дефектів деталей способом ремонтних роз­мірів, різьбових і фігурних вставок, постановкою додаткових елемен­тів, використанням односторонньо зношених деталей. 3.Вибір установок баз, припуск на обробку, режимів різання під час механічної обробки поверхонь.
4	7	Заключна частина -формування висновків -відповідь на запитання студентів Домашнє завдання: Опрацювати [2] стор.73 - 78	бесіда пояснення

Викладач ____________ Чут О. В.

Тема: Слюсарно – механічні способи обробки деталей.

План

1 Мета, галузь застосування та особливості слюсарних і вер­статних способів обробки металів під час їх відновлення.

2.Техно­ло­гічний процес усунення дефектів деталей способом ремонтних роз­мірів, різьбових і фігурних вставок, постановкою додаткових елемен­тів, використанням односторонньо зношених деталей.

3.Вибір установок баз, припуск на обробку, режимів різання під час механічної обробки поверхонь.

Опрацювати [2] стор.73 - 78

Випрямляння і рихтування. Випрямляння застосовується для усунення згину, скручування і жолоблення валів, осей, шатунів, кронштейнів, балок, рам і облицювальних деталей сільськогоспо­дарської техніки, виготовлених з тонколистового прокату. Його виконують з використанням пресів, домкратів, скоб, гвинтових при­строїв, кувалд, молотків (стальних, мідних, дерев'яних).

Залежно від ступеня деформації і розмірів деталей використо­вують механічний, термічний або термомеханічний способи випрям­ляння.

Механічне випрямляння валів діаметром до 200 мм у холодно­му стані застосовують у тому випадку, якщо величина (стріла) прогину не перевищує 1 мм на 1 м довжини вала.

Для вимірювання стріли прогину вала виправляють центрові отвори і встановлюють вал в центри токарного верстата або спе­ціального пристрою. За розмір стріли прогину приймають полови­ну числового значення биття вала, яке показує індикатор часового типу.

Для випрямляння вал 4 ставлять на призми або опори гвин­тового або гідравлічного преса випуклим боком вверх і перегина­ють натисканням штока преса через прокладку з кольорового сплаву так, щоб зворотна величина прогину була в 10—15 ра­зів більша прогину який мав вал до випрямляння. Точність ви­прямляння контролюють індикатором 1.

Для підвищення стійкості деталі і зняття внутрішніх напруг, які виникають у результаті випрямляння, проводять відпускання при температурі 400—450 °С протягом 0,5—1 год.

Термічне випрямляння полягає у нагріванні обмежених діля­нок вала з випуклого боку, внаслідок чого метал прагне розши­ритися, але протидія сусідніх холодних ділянок призводить до виникнення стискаючих зусиль, які є результатом пластичного зміцнення волокон. Ефективність випрямляння вала залежить зід ступеня закріплення кінців: при жорсткому закріпленні прогин усувається у 5—10 разів швидше, ніж при незакріплених кінцях вала. Оптимальна температура нагрівання стальних деталей ста­новить 750—850 °С.

Термомеханічне випрямляння полягає у рівномірному прогрі­ванні деталі по всьому деформованому перерізу з наступним ви­прямлянням зовнішнім зусиллям. Нагрівання здійснюється газови­ми пальниками або індуктором до температури відпалення (750— 800 °С). Індукційне нагрівання струмами промислової частоти від­бувається так. Деталь ізолюють листовим азбестом і обмотують зварювальним кабелем перерізом 80—100 мм² (з розрахунку 16— 20 витків на 1 м довжини ділянки, що нагрівається). Зверху ка-беля кладуть другий шар азбесту. Струм подається від зварю­вальних трансформаторів (напруга 50—60 В, сила струму 800— 1000 А).

Рихтування застосовується для вирівнювання вм'ятин деталей, виготовлених з тонколистової сталі (капоти, крила, кабіни).

Процес попереднього вирівнювання вм'ятин шляхом вибивання ввігнутої частини панелі до одержання її правильної форми нази­вають вибиванням. Процес кінцевого вигладжування поверхні після вибивання називають рихтуванням. При випрямлянні вм'ятини під неї встановлюють підтримку, ударами вибивального молотка по вм'ятині вибивають її до рівня непошкодженої частини поверх­ні, потім підрівнюють дерев'яною або гумовою киянкою залишені після вибивання нерівності. При випрямлянні вм'ятин дотримують­ся таких вимог: глибокі вм'ятини без гострих загинів і складок ви­рівнюють, починаючи із середини і поступово переносячи удари до краю; вм'ятини з гострими кутами вибивають, починаючи з го­строго кута або з виправляння складки; пологі вм'ятини виправля­ють із країв, поступово переносячи удар до середини.

При товщині металу більше 2 мм вм'ятини виправляють із за­стосуванням газополуменевого нагрівання. Деталі товщиною 2— З мм нагрівають у зоні виправляння до 650—700 °С, товщиною 4— 5 мм — до 850—900 °С. Ширина зони нагрівання не повинна пере­вищувати п'ятикратної товщини листа. Нагрівання ведуть із ви­пуклого боку вм'ятини, і смуги нагрівання розміщують по схилу випуклості на 80—100 мм від її межі.

При сферичній або овальній формі випуклості смуги нагріван­ня розміщують за її контуром, а при циліндричній формі — пара­лельно її твірній.

Зароблювання тріщин і пробоїн. У процесі експлуатації в дета­лях часто з'являються тріщини і пробоїни, які знижують їх міц­ність і порушують герметичність деталі. Тріщини у багатьох ви­падках виникають у корпусних деталях, виготовлених з чавуну, а пробоїни — в деталях з тонколистової сталі. Операцію забивання тріщин і пробоїн виконують слюсарно-механічними способами: встановленням металічних латок, заварюванням, фігурними встав­ками, штифтуванням.

Встановленням металічних латок відновлюють герметичність корпусних деталей. Крім того, латки використовують для зароб­лювання тріщин і пробоїн деталей оперення, рам тощо. їх виготов­ляють з м'якої листової сталі товщиною 1,5—2 мм, а інколи з лис­тової міді або латуні. Для ремонту оперення беруть матеріал тов­щиною, рівною товщині деталі. Визначають межі тріщини, зачища­ють її і засвердлюють кінці. Розмір латки повинен бути таким, щоб вона виходила за краї пробоїни або тріщини на 15—20 мм. Перед встановленням латку і місце тріщини промазують суриком, а при відновленні герметичності під латку ставлять прокладку з пароніту або полотна, а також промазують її суриком або герме­тизуючим мастилом. Кріплять латку гвинтами або заклепками на відстані 10—15 мм одна від одної.

Заварювання тріщин у деталях з тонколистової сталі проводять газовим зварюванням або зварюванням у середовищі вуглекислого газу. Аналогічно проводять заварювання пробоїни, ставлять лат­ку по формі пробоїни або накладають латку, яка перекриває де­фектне місце на 50—60 мм.

Трішини і пробоїни у деталях з чавуну усувають електродуго­вим зварюванням у холодному стані методом відпалювальних ва­ликів електродом ЦЧ-4, напівавтоматичним зварюванням у середо­вищі вуглекислого газу дротом Св-08Г2С, самозахисиим дротом ПАНЧ-11, гарячим зварюванням при нагріванні деталі до 600— 700 °С чавунними електродами марки А.

Фігурними вставками ремонтують тріщини у корпусних дета­лях. Цей спосіб дозволяє відновлювати не тільки герметичність деталі, але й її міцність. Тріщини ремонтують ущільнювальними і стягувальними фігурними вставками, виготовленими із сталі 20 або СтЗ.

Технологія ремонту включає одержання в деталі спеціального паза і запресування в нього раніше виготовлених фігурних вста­вок. До основних деталей оснащення, від яких залежить якість ро­боти, відносяться кондуктор для свердління паза і сама фігурна вставка.

Ремонт тріщин ущільнювальними фігурними вставками такий. Поверхню тріщини очищають від бруду і масла. За допомогою магнітного дефектоскопа або іншим спосо­бом визначають конфігурацію і межі тріщини і відмічають їх крейдою. Відступивши від кінця тріщини у бік її продовження на 4—5 мм, накернюють і просвердлюють отвір діаметром 4,6 мм на глибину 3,5 мм (діаметр свердла 4,5 мм). Потім за допомогою спеціального кондуктора, електродриля або па свердлильному вер­статі свердлять такі ж отвори по всій довжині тріщини, а через кожних п'ять отворів — упоперек тріщини так, як показано на рис. 3.48, є. Просвердлені отвори продувають стиснутим повітрям. Знежирюють поверхні фігурного паза і вставок технічним ацето­ном. За допомогою бородка і молотка встановлюють спочатку по­перечні, а потім поздовжні фігурні вставки. Перед встановленням бокові поверхні і торці вставок мастять клеєм на основі епоксид­них смол. Відремонтовану ділянку зачищають врівень з деталлю і при необхідності перевіряють деталь на герметичність.

При зароблюванні тріщин у товстостінних корпусних деталях рекомендується встановлювати фігурні вставки із заклепками (4,8 мм) у 2—3 шари.

Ремонт тріщин стягувальними фігурними вставками подібний ремонту тріщин ущільнювальними вставками. Фігурний паз під стягувальну вставку виготовляють тільки упо­перек тріщини. Спочатку за допомогою спеціального кондуктора свердлять шість отворів на глибину 10 мм: три з одного боку трі­щини і три з другого. Спеціальним пробійником видаляють пере­мички між отворами. В одержаний паз запресовують фігурну вставку, попередньо знежиривши і змазавши її епоксидним клеєм. Стягування тріщини відбувається за рахунок різниці розмірів кро­ку між,осями отворів фігурного паза і кроку фігурної вставки.

Стягувальними фігурними вставками рекомендується ремонту­вати тріщини в блоках циліндрів, розміщених у верхніх перегород­ках між циліндрами, а також тріщини у головках циліндрів, розмі­щених у перемичках між клапанними гніздами та між клапанним гніздом і гніздом під камеру згорання.

Штифтуванням заробляють тріщини у деталях, які потребують герметичності (корпуси коробок передач, задніх мостів, водяних сорочок блоків циліндрів). Тріщину по всій її довжині забивають різьбовими штифтами. Спочатку засвердлюють кінці тріщини, на­різають у них різьбу і вставляють штифти. Потім у послідовності, свердлять отвори і встановлюють решту штифтів. Кожний штифт повинен перекривати сусідній приблизно до 7з діаметра. Штифти виготовляють із червоної міді або бронзи.

Після встановлення верхні кін­ці штифтів розкарбовують, за­чищають та інколи пропаюють м'яким припоєм. Цей спосіб дуже трудомісткий і потребує високої кваліфікації слюсаря.

Ремонт різьбових з'єднань. Зношені різьби.в деталях від­новлюють двома методами: із зміною початкового розміру різьби (спосіб ремонтних роз­мірів) і без його зміни (спосо­би наплавлення і заварювання, встановлення додаткових деталей, заміною частини деталі). Відновлення різьби без зміни розмірів застосовуються частіше, оскільки при цьому не порушується взає­мозамінність і не зменшується міцність з'єднання.

Зовнішню різьбу відновлюють декількома способами. При зри­ванні менше двох ниток різьби її калібрують за допомогою різь­бонарізного інструменту.

Під час ремонту різьби на валах замінюють зношену різьбову частину деталі або наплавляють метал на поверхню різними спо­собами, потім виконують механічну обробку і нарізають різьбу нормального розміру. Основний недолік такого способу — знижен­ня втомленої міцності деталі до 10—ЗО % і можливість пропалю­вання тонкостінних деталей.

Болти бракують у випадку зношування головок і різьби, зри­вання понад 2 ниток різьби.

Різьбові отвори мають такі основні дефекти: зрив, забивання, зминання та викришування окремих витків, зношування за внут­рішнім і середнім діаметрами різьби. Для ремонту застосовують заварювання з наступним свердлінням і нарізанням різьби номі­нального розміру, встановлення вкруток і спіральних вставок, на­різання різьбового отвору більшого розміру на новому місці.

Основним недоліком заварювання отворів з наступним сверд­лінням і нарізанням різьби номінального розміру є велика зона термічного впливу, що призводить до зміни структури основного металу, відбіления чавуну, утворення тріщин і жолоблення, зни­ження міцності різьби майже в 2 рази.

Вкрутки вставляють у попередньо нарізаний отвір деталі. Для запобігання викручуванню ставлять стопорні шпильки або приклеюють компаундом.

Висота вкрутки дорівнює тов­щині матеріалу корпуса.

Такий спосіб відновлення різь­би трудомісткий, складний і не може застосовуватись, якщо конструкція деталі не дозволяє збіль­шити отвір.

Висока якість різьбового з'єднання досягається застосуванням спіральних вставок .

Вставку виготовляють із нержавіючого дроту Х18Н10Т ромбіч­ного перерізу у вигляді спіралі.

Випускається комплект інструменту для ремонту різьбових от­ворів спіральними вставками. Він має свердла, мітчики, ключі для вкручування спіральних вставок, бородки для видалення техноло­гічного повідка, тригранні ключі для викручування бракованих вставок, набір спіральних вставок.

Технологія встановлення спіральної вставки складається із свердління отвору під потрібний розмір, нарізання різьби з тим же кроком, встановлення спіральної вставки необхідного розміру тех­нологічним повідком донизу в монтажний інструмент, закручуван­ня її у підготовлений отвір і видалення технологічного повідка із вставки спеціальним бородком. Вкручена спіральна вставка повин­на заглиблюватись у поверхню деталі на 0,5—1 мм.

Перевага цього способу полягає в тому, що завдяки рівномір­ному розподілу навантаження за витками і збільшенню діаметра значно підвищується міцність з'єднання, особливо в алюмінієвих і чавунних деталях. Цим способом можна відновлювати різьбові Отвори у тонкостінних деталях.

Свердління отворів і нарізання різьби на новому місці можна застосовувати тільки для окремих груп деталей, у яких розміщений ня різьбових отворів може бути змінене без порушення взаємоза­мінності (маточини, барабани, фланці тощо).

Видалення зламаних болтів і шпильок виконують за допомогою електроерозійної обробки, приварювання до зламаних болтів і шпильок гайок або пластин.

Електроерозійною обробкою бором і екстрактором видаляють зламані шпильки і болти, якщо зламаний кінець розміщений ниж­че рівня поверхні деталі. Для цього деталь занурюють у ванну з гасом. Обламаний кінець болта або шпильки руйнують дією мід­ного електроду — інструменту на грубому режимі. Якщо діаметр зламаної шпильки великий, інструмент (електрод) беруть квад­ратного перерізу, а у шпильці прошивають квадратний отвір на глибину 10—15 мм і потім пробковим ключем викручують її.

Бором зламану шпильку викручують шляхом свердління у шпильці отвору, забивання у нього бору який являв

собою загартований конічний стержень з гострими прямими зуба­ми і головкою під ключ або вороток. Забитий бор щільно зчеплюється з тілом шпильки або болта, що дозволяє їх викрутити. Після видалення обламаної частини різьба калібрується відповідним міт­чиком.

Екстрактор являє собою конічний стержень, на якому нарізані п'ять лівих спіральних канавок. У центрі злому свердлять отвір на всю його довжину, забивають екстрактор у ви­свердлений отвір і викручують обломок із різьбового отвору.

Приварювання гайок і дротів до зламаних болтів і шпильок застосовують у тому випадку, коли зламаний кінець болта або шпильки знаходиться на рівні поверхні або вище її. Якщо він роз­міщений на рівні поверхні деталі , то на нього накла­дають гайку меншого розміру І приварюють. Обертаючи гайку, викручують обломок з різьбового отвору.

Якщо зламаний кінець болта чи шпильки виступає над по­верхнею деталей, то на нього надівають шайбу і приварюють стальний дріт, за який викручують обломок.