3. Біологічне, психічне і соціальне у людині

Філософія і наука XX-ХХI століть переконливо показують, що ключовою проблемою в створенні цілісної концепції людини сьогодні є співвідношення біологічного, психічного і соціального в людині, подолання зіставлення біологізаторського, психологізаторського і соціологізаторського підходів до неї.

Біологізаторський підхід – основний у натуралістській концепції людини (у останній іноді ще зустрічається «фізикалізм», який, як, наприклад, Бертран Рассел, зводить біологічну основу людини до рівня фізичної), він абсолютизує роль біологічних, природних основ у людині. Його різновидами виступають расизм і соціал-дарвінізм (що бере свій початок у вченні Томаса Мальтуса).

Біологізаторський підхід абсолютизує природні властивості людини. До таких концепцій відноситься теоретичний расизм, згідно з яким природа людини є біологічною, раса є видом, що відрізняється від інших рас рядом біологічних особливостей. З теоретичним расизмом пов’язано твердження про нерівноцінність людських рас, про природну їх нерівність.

Расизм не єдина така теорія. Теоретично до неї примикає соціальний дарвінізм – теорія, згідно якої закони біологічної еволюції визначають розвиток суспільства. Головними чинниками громадського життя, що характеризують умови людського буття, є природний відбір, боротьба за існування, виживання найбільш пристосованих. Законами біологічної еволюції пояснюється наявність в суспільстві антагоністичних стосунків, боротьби класів, боротьби різного роду організацій за владу. Істотною рисою і формою взаємодії людей в суспільстві вважається соціальний конфлікт.

У витоків соціального дарвінізму стоїть Герберт Спенсер. Позитивіст, емпірик, Спенсер розуміє філософію як просте узагальнення законів конкретних наук. У поглядах на суспільство він є основоположником органічної школи. Для органіцизму характерне розгляд суспільства по аналогії з системами і підсистемами організму. Еволюція суспільства виступає як одна з фаз, еволюції взагалі. Еволюція включає три фази: неорганічну, органічну і надорганічну. Соціальна фаза – це частина над органічною, яка має на увазі скоординировану колективну діяльність, що перевищує можливості індивідуальних дій. Еволюційний процес є взаємодією соціального організму і середовища, де поняття середовища охоплює усю сукупність природних, і культурних явищ. Прогрес розуміється як зростання рівня складності організмів і їх взаємодії з середовищем, в структурі якої збільшується кількість культурних елементів. Здійснюється прогрес завдяки механізму адаптації до середовища. Головною перешкодою для швидкого прогресивного руху є повільна зміна органічної природи людини. Ніякі ідеї не можуть змінити темпи розвитку суспільства без зміни біології людини.

Як бачимо, людина як природна істота в цій теорії виступає початковим принципом, моделлю, умовою і законом тлумачення суспільства і його еволюції. Г. Спенсер не бачить якісної специфіки соціальних процесів. Надорганічний характер соціальної еволюції врешті-решт зводиться до органічного. «Громадське» редукується до «природного». Суспільство як щось цілісне – до сукупності індивідуальних організмів. Основною ознакою прогресивності, по Спенсеру, являється зростання «різнорідності», диференційованої, яка забезпечує більш високий рівень пристосовності. Проте вказана ознака розглядається без урахування власне соціальної специфіки.

Етологія, що вивчає загальні риси тварин і людини в інстинктах і їх прояві, так само як і соціодарвінізм, біологізує природу людини. «Протирозумне виникає лише у разі порушення якого-небудь інстинкту», – відмічає один з відомих дослідників інстинкту агресії Конрад Лоренц. Вивчаючи інстинкти, етологи широко використовують аналогію, розкриваючи загальні риси функціонування інстинктів у тварин і людини. Так, виявляючи загальну природу агресії, Лоренц показує, як вона проявляється, як долається є законом взаємодії між індивідами у тваринному та людському царствах, має характер еволюції.

Перераховуючи ознаки, що відрізняють поведінку людини від тварини: наявність інтелекту і культурного розвитку, мови і здатності до освіти, Лоренц наполягає на їх природній детермінації. Більше того, розвиваючи ідеї дарвінізму, він схильний вважати, що людство знаходиться на шляху культурного звиродніння, бо внутрівидова агресія не лише не стихає, але посилюється, провокуючи війни і поглиблюючи екологічну кризу.

Етнологія — одна з наук, що розглядає природні підстави таких спільностей, як етнічні, національні, сімейні. У певному значенні етнологія змикається з геліобіологією, що вивчає людину і людство в космічному контексті (Л. Чижевський), і теорією систем (І. Пригожин). Якщо розкривати особливості Цієї дисципліни по працях відомого російського етнолога Льва Миколайовича Гумільова, то картина еволюції людських утворень виглядає таким чином.

Сонячні імпульси призводять до пасіонарного поштовху. «Пасіонарність» означає особливу енергію, яка має підвищену динаміку і здатність притягувати до себе що оточує. Пасіонарний поштовх викликає до життя ряд енергійних (пасіонарних) осіб, а вони формують етнос, центруючи етнічний простір і визначаючи спрямованість руху етносу.

Соціологізаторський підхід є позбавленням людини її природної складової, абсолютизацією надприродних чинників в її становленні, уявленням про неї як всього лише зліпку з навколишніх соціальних відносин. Відомі підстави для звинувачення у соціологізаторстві дає марксистська концепція людини, що була розвинута «пізнім Марксом» та його послідовниками.

Соцілогізаторські концепції розглядають людину як досить пластичну і гнучку істоту, здатну глибоко і швидко змінюватися під впливом соціальних чинників. При такому підході до людини недооцінюється його біологічна природа, генетично обумовлена індивідуальність і неповторність, досить стійка природна організація.

Перебільшення ролі соціальних чинників, переконання в тому, що потужна дія виховних процесів може істотно змінити органічну природу людини — теоретично і практично неспроможні і навіть небезпечні. Сконструювати людину згідно із заданими громадськими ідеалами, ігноруючи його біологічні параметри, вирвавши з природного середовища, неможливо. Небезпека такого конструювання проявляється, наприклад, в масових психозах, що викликаються агресивною пропагандою, що перетворює людей на стихійно діючий натовп. Під тиском соціальних сил змінюється суспільна свідомість і зміст духовного життя, швидкими темпами розвиваючись і не менш швидко деградуючи.

Розгляд питання про походження людини у філогенезі з необхідністю призводить до висновку про те, що людина є істота біосоціальна. У своєму бутті він проявляється як єдність природно-природного і громадського. Посередником цього зв’язку виступають соціальні норми, що є концентрованими оформленими громадськими стосунками. Вони існують в правилах і принципах моралі, художніх образах і канонах мистецтва, правових законах, релігійних догматах, політичних програмах і містять в собі вимоги суспільства, що пред’являються людині. Сприйняті людиною, вони складають його громадський спосіб буття, що відповідає або ні людському єству. Виникають питання: чи зберігає цей спосіб буття дані людині від природи життя і здоров’я; чи розвиває біологічні можливості мислення; чи формує усвідомлену волю, позитивні для відтворення людського виду почуття? Якщо подібних наслідків громадський спосіб буття не викликає, отже, цей спосіб не природний, не відповідає, не сприяє існуванню і розвитку людського єства.

2.Особистісний аспект буття людини.

1. Проблема особистості в філософії.

2. Цінності і ціннісні орієнтації особистості.

3. Проблема значення життя людини. Життя, смерть і безсмертя

1. Проблема особистості у філософії

Різноманіття компонентів, що становлять природу людини, обумовлює існування у філософії і науці цілого ряду понять, що відображають ті або інші характеристики людини: «людина» – родове поняття, тобто таке, що виражає риси, властиві всьому людському роду; «індивід» – це окрема людина, носій загальних і одиничних рис; «особа» – сукупність соціо-психічних якостей людини як члена суспільства; «індивідуальність», «особистість» – окрема особа, як сукупність спільних з іншими людьми, так і неповторних людських якостей. Таким чином, кожен конкретний окремий представник людського роду («індивід») завжди є і «людиною», і «особою», і «індивідуальністю».

У історії світової філософії склалися два підходи до розуміння феномена «особистості». (1) Перший з них трактує особистість як єдина соціальну реальність, суспільство при цьому виступає всього лише як механічна сукупність осіб (екзистенціалізм, персоналізм та ін.). (2) Другий підхід полягає у розумінні особистості як носія людської культури, «персоніфікації» суспільства (марксизм). У світлі викладеної в попередній темі концепції другий підхід є більш обґрунтованим. Проте, мабуть, не варто повністю виключати значущість індивідуально-особистісні основи у соціальних процесах.

У сучасному суспільствознавстві поширено дві основні концепції феноменону особистості: особа як функціональна (рольова) характеристика людини і особистість як її сутнісна характеристика.

(1) Перша концепція спирається на поняття соціальної функції людини, а точніше, на поняття соціальної ролі. При всій значущості цього аспекту розуміння особи (що має велике значення в сучасній прикладній соціології) він не дозволяє розкрити внутрішній, глибинний світ людини, фіксуючи тільки її поведінку, яка не завжди і не обов’язково виражає дійсну сутність людини.

(2) Більш глибока інтерпретація поняття особистості розкриває її вже не у функціональному, а в сутнісному аспекті: вона тут – згусток її регулятивно-духовних потенцій, центр самосвідомості, джерело волі і ядро характеру, суб’єкт вільних дій і «верховної влади» внутрішнього життя людини. Особистість – індивідуальне зосередження і вираження суспільних відносин і функцій людей, суб’єкт пізнання і перетворення світу, прав і обов'язків, етичних, естетичних і всіх інших соціальних норм. Особисті якості людини у такому разі є похідними від її способу життя і самосвідомого розуму. Особистістю тому є завжди духовно розвинута людина.