Прогрес та регрес

Хоча, на думку більшості мислителів минулого і теперішнього часу, «в понятті історії укладено поняття нескінченного прогресу», в історії філософської думки можна знайти теорії, які або заперечують прогрес, або супроводжують його визнання такими обмовками, що поняття прогресу втрачає всякий об'єктивний зміст. Причому заперечення прогресу або підкреслення його відносного характеру мають під собою реальні підстави, пов'язані з суперечністю прогресу, його нерівномірністю, «переплетенням» тенденцій прогресу і регресу, як в різних сферах суспільного виробництва, так і в одному і тому ж. Наприклад: прогрес техніки, що лежить в основі зростання продуктивності праці, призводить у багатьох випадках до порушень природних процесів і підриву природних основ існування суспільства; наука використовується для створення не тільки досконаліших продуктивних сил, але і все зростаючих по своїй потужності руйнівних сил; комп'ютеризація, широке використання інформаційної техніки в різних видах діяльності безмежно розширюють творчі можливості людини і в той же час приховують для нього масу небезпек, починаючи з появи різного роду нових хвороб і кінчаючи можливими ситуаціями тотального контролю над особистим життям.

Тема 7 Буття людини (4 години)

Мета даної лекції – дослідити предметну область одного з фундаментальних розділів філософії – філософської антропології.

Студент, що засвоїв матеріал лекції, повинен знати:

• основні концепції людини в історії філософської думки;

• відмінність між науковим і філософським підходами до вивчення проблеми людини;

• основні компоненти, що становлять сутність людського буття;

• ознаки антропосоціогенезу;

• основні підходи до розуміння феномена особистості у філософії;

• значення і роль аксіологічної складової в бутті особистості;

• існуючі погляди і підходи до оцінки сенсу життя людини.

На основі отриманих знань студент повинен уміти:

• бачити роль філософії в становленні цілісної концепції людини;

• давати оцінку існуючим в науці та філософії підходам до розуміння природи людини;

• аналізувати чинники антропосоціогенезу;

• давати критичний аналіз співвідношення біологічного, психічного і соціального в людині;

• виявляти і аналізувати ознаки унікальності і самобутності особистості;

• складати ієрархію ціннісних орієнтацій в житті людини;

• обґрунтовувати своє бачення сенсу життя особистості.

План лекції.

1. Проблеми філософської антропології.

   1. Філософська концепція людини як основа наук про людину.

   2. Антропосоціогенез та його комплексний характер.

   3. Біологічне, психічне і соціальне в людині.

2. Особистісний аспект буття людини.

   1. Проблема особистості в філософії.

   2. Цінності і ціннісні орієнтації особистості.

   3. Проблема значення життя людини.

1. Проблеми філософської антропології.

1) Філософська концепція людини як основа наук про людину.

Один стародавній мудрець сказав, що для людини немає більш цікавого об’єкту для вивчення, ніж сама людина. Що ж таке людина? На перший погляд, це питання здається до смішного простим: хто ж не знає (хай інтуїтивно, хоча б поверхнево, на житейському рівні), що таке людина? Проте то, що нам ближче всього, те, з чим ми нібито знайомі краще всього, виявляється насправді найскладнішим об'єктом пізнання. Слід прямо сказати, що, хоча багато що у людині вже осмислено (і конкретно-науково, і філософськи), ще досить багато залишається загадкового і невиясненого у самій сутності людини (мається на увазі сутність не першого, а більш глибинного порядку). Це і зрозуміло: людина – це «всесвіт у Всесвіті»! І в ній не менше таємниць, ніж у всесвіті. Більш того, людина – це головна таємниця всесвіту.

Микола Кузанський говорив про це так: «Людина – це Бог, але людський Бог; людина – це світ, але людський світ, мікрокосм; у людині, як у Всесвіті, універсальним чином розгорнено все». І якщо ми говоримо про невичерпність для пізнання матеріального світу, то, тим більше, невичерпна людина – вінець творчості природи. Загадковість цього феномену стає тим більшою, чим більше ми намагаємося проникнути в неї. Проте безодня цієї проблеми не тільки не відлякує від неї, а, навпаки, все сильніше притягує до себе, як магніт.

Які б науки або форми свідомості не займалися вивченням людини, їх методи завжди були направлені на «препарування» її, тобто розчленовуванням на складові. Звідси, на думку Макса Шелера, «спеціальні науки, що займаються людиною, швидше приховують сутність людини, ніж розкривають її».

За визначенням філософії як знання про загальне, вона, на відміну від спеціальних наук, у принципі повинна прагнути цілісного уявлення про людину. Людвіг Фейєрбах відзначав: «…тільки той є людиною, хто не позбавлений ніяких істотних людських властивостей. Я – людина; і ніщо людське мені не є чужим». Цей вислів, якщо його узяти у загальному і вищому значенні, є гаслом сучасної філософії. Нова філософія перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний і універсальний, вищий предмет філософії, перетворюючи, отже, антропологію в універсальну науку. (Ця ідея повністю співзвучна думці Дені Дідро, який ще у XVIII столітті називав людину розумним центром Всесвіту, тим пунктом, від якого все повинне виходити і до якого все повинне повертатися).

Чи завжди філософії вдавалося домогтися цілісності уявлень про людину? Ні у жодному разі ні. Як їдко підмічав Вольтер, «…якби хто вирішив, що якнайповнішою ідеєю людської природи володіють філософи, він би дуже помилився... за винятком невеликого числа мудрих мислителів, інші створюють собі дивну думку про людину, таку ж обмежену як думка натовпу, і лише ще більш невиразну».

Концепції сутності людини у історія філософії

Відношення тіла, души та духа. У історії філософії людина традиційно розумілася в єдності таких його основних модусів, як тіло, душа і дух. При цьому тіло виступає одночасно як елемент природи, відповідно до інтерпретації якої можна говорити про його основні образи в історії філософії і науки (мікрокосм, механізм і організм), і як власне людське тіло, визначуване не лише через його біологічні особливості (неспеціализованість, «гомінідна тріада» і так далі), але і через особливий спектр таких виключно людських почуттів і станів, як сором, сміх, плач і тому подібне. Душа також може розумітися у двох основних ракурсах: по-перше, як життєвий центр тіла, «дихання» («прана», «псюхе»), що є тією силою, яка, будучи сама безсмертною, обкреслює термін тілесного існування (її основні екзистенціали тут – це життя, смерть, любов); по-друге, як екзистенціальний початок, що індивідуалізує людину в суспільстві та описується у філософії через проблеми свободи волі, свободи, творчості, гри.

Дух утілює у собі фундаментальну сутнісну ідею «людяності» як такої, ця видова особливість людини за часів Арістотеля зв’язувалася переважно з властивостями розумності (людина як «розумна тварина») і соціальності («людина – це політична тварина»). Водночас у понятті духу відбивається не лише феномен «духовності» як інтеграційного початку культури і суспільства, але і особові характеристики окремої людини, де особисте характеризується через індивідуальне втілення соціально-значимих якостей, заломлених у фокусі «Я», самосвідомості. Слідує, проте, пам’ятати, що виділення тіла, душі і духу, здійснюване у рамках філософського аналізу, далеко не розкриває усіх сутнісних особливостей людини. Конкретна людина – це практично завжди виключення із загального правила, унікальна цілісність, де в індивідуальному особовому досвіді досить важко диференціювати тілесний, душевний і духовний рівні.

Ідея особистості на Сході та Заході. Ідея особи, так само як і проблема людини, оформляється у філософії і культурі далеко не відразу. Для філософії Античності та Давнього Сходу людина – це у першу чергу фрагмент природи, суть якого обумовлена безособистісним світовим духом або розумом (атманом, логосом, ідеєю і тому подібне), а її життєвий шлях визначений законами долі.

Водночас вже на етапі давньої філософії можна зафіксувати деякі істотні відмінності у розумінні людини між Сходом і Заходом. Схід не знав того різкого протиставлення тіла і душі, яке оформилося у західній філософії і культурі. Для східної традиції людина є завжди органічним, але досить короткочасним з’єднанням космічних елементів, де душа і тіло не просто взаємозв’язані, але взаємно визначають один одного у природному колесі сансари, і де можливий шлях порятунку і з’єднання з атманом або Дао припускає спеціальні вправи душі та тіла у цілому.

У цілому людина у східній культурі – це лише матеріал, який сприяє залученню до вищих, позасобистостних цінностей. Свідомість такого типу, природно, тяжіє до влади, в якій і виражає себе, як передбачається, шуканий абсолют. Влада розуміється як беззастережна цінність, як якнайповніше вираження таємниці буття. Вона виникає незалежно від людини як відображення духу Всесвітом. Людина ж повинна свідомо підкорятися цій владі, навіть не претендуючи на досягнення її сенсу.

У індуїзмі та буддизмі особистість заперечується, признається лише беззастережне «самозвеличання». У східних же деспотіях, отже, індивід взагалі не розглядається як цінність. Навпаки, всяка унікальність, «нестерта» людина оцінюється як зло, як перешкода. Ці якості індивіда суперечать загальному настрою східної культури, покликаної виявити безособові абсолюті, йде чи мова про деякий верховний початок буття, пантеїстичне осмислену природу (природоцентризм) або конфуціанське розуміння суспільства як ієрархічно організований гуртожиток людей (соціоцентризм).

Антропологічний поворот. У ранній і навіть зрілій Античності, по суті, не могла народитися ідея особи у тій конкретній формі, яка виявилася в європейській свідомості у кінці античної епохи. Поступово космологічні сюжети поступаються місцем власне людським проблемам. У античній філософії поворот до антропологічної теми здійснив Сократ. Його у сучасній західній літературі і називають родоначальником філософії людини, її первинної версії. Для Сократа самопізнання стає найголовнішою і єдиною метою філософії. Унікальна властивість, яка властиво тільки людині, – розум. Хіба не тут належить шукати міру усього людського? Саме так міркував Сократ. Проте Протагор розуміє людину ширше. Він виділяє не лише здатність до мислення, але і усю людську суб’єктивність. Під людиною мається на увазі конкретний індивід, і тим самим проголошувалася відносність будь-якого знання, будь-яких цінностей, законів і звичаїв.

Антична дилема души і тіла. У західній філософії, починаючи з Платона, загострюється дилема душі та тіла. Людина у Платона виступає спочатку як дуальна істота, своїм тілом належачи суєтному світу природних процесів, а своєю розумною душею ностальгуючи про загублених космічній гармонії і вічних ідеях. Альтернативою Платону в античності став Арістотель, що обґрунтував укорененність людину в природі, основні потенції якої він найбільш абсолютно утілює у вегетативній і сенситивній частинах своєї душі. Розглядаючи душу як ентелехію тіла, Арістотель, у протилежність Платону, що примирила людину не лише з природним світом, але і з самим собою, орієнтував його на досягнення щастя у конкретному емпіричному досвіді, а не в космічних мандрах душі. У філософії Арістотеля об’єднуються вже дві антропологічні тенденції, що склалися. З одного боку, релігійно-етична, в якій людина і природа роз’єднані, а з іншої – космологічно-натуралістична спрямованість думки, що пропонує нерозривний зв’язок людини зі всім світом. Словом, основні проблеми сучасної філософії людини (його природа і суть, призначення, співвідношення душі і тіла, розумності і внутрішньої суб'єктивності) були сформульовані ще у Давньої Греції.

Актуальність души у християнстві. У релігійній філософії Середньовіччя людина вказала на єдність душі та тіла, піднесеного і низького. Так, Фома Аквінський бачив у людині проміжну ланку між звіром і ангелом. Але середньовічна філософія, наголосивши людину «образом і подобою Бога», вперше в історії культури затвердила ціннісний статус особи, наділивши її свободою волі і прославивши її над світом природної необхідності і долі. При цьому вперше у Августина людина дійсно стає проблемою власна душа, що відбиває незрозумілість Божого промислу, стає загадкою і таємницею для людини. Філософія цього часу багато в чому придбаває сповідувальний характер, де через усвідомлення унікального особистого досвіду мислителі прагнули осягнути загальні закони людського буття. Центральною темою в описі людини тут стає феномен гріховності, що своєрідно загострив дуалізм душі та тіла, в інтерпретації якого відтворювалися як платонівська, так і арістотелівська версії, пов’язані або в абсолютним протиставленням душі та тіла, або з визнанням їх взаємної співвіднесеної.

Саме християнство стало ґрунтом європейської персоналістської традиції. У нім особа розуміється як своєрідна святиня, абсолют. Особа не є щось тварне, вона є і божим початком. Йдеться про трактування людини як безумовну цінність. Християнство у цілому принципово відрізняється від язичництва у розумінні людини. Воно підкреслює у нім індивідуальне, тоді як язичництво розчиняє індивідуальність в якій-небудь соціальній спільності.

Самодостатність людини у Ренесансі. Відродження значимо обґрунтуванням самодостатньої цінності людини і її земного життя, що визначило філософію та ідеологію гуманізму. Людина тут актуалізована без неодмінної для Середньовіччя співвіднесеної з божеством, по суті справи він сам уподібнений Богові у своїх творчих можливостях. «Людина, – писав Еразм Роттердамський, – це якась дивна тварина, що складається з двох різних частин: з душі – як би якогось божества і тіла – на зразок безсловесної худоби... тіло, оскільки воно видиме, насолоджується речами видимими; оскільки воно смертне, то йде в слід скороминущому... Душа, навпаки...щосили прагне вгору і бореться зі земним своїм тягарем, зневажає те, що є видимим, оскільки знає, що воно тлінне; вона шукає того, що є істинним і вічним».

Відтепер людина розглядається як центр і вища мета всесвіту. Природа, космос, соціальна дійсність осмислюються через певну установку – розміщення людини у центр всесвіту. Усі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Ці стандарти свідомості виявляються потім у спекулятивних філософських моделях античності, у метафізичних системах середньовіччя, у деяких сучасних філософських навчаннях. Так само як і в античності, людина Ренесансу характеризується як мікрокосм, але не поглинений макрокосмом, а що органічно увібрав у себе його основні властивості і якості.

Розумна людина Нового часу. У філософії і культурі Нового часу відповідно до декартівської ідеї cogito відбувається акцентування самосвідомості і пов’язаних з нею процесів індивідуалізації особи. Водночас людина втрачає ренесансний універсалізм та гармонійність, різноманіття його здібностей редукується до розуму, тоді як тіло механізується та підкоряється загальним природним законам. Пізнання закону необхідності обкреслює межі людської свободи, проте, незважаючи на особливі повноваження розуму, людина цього часу задана переважно як пасивний початок, являючись, по суті справи, залежною від зовнішніх обставин, окремим атомом у тому, що визначає його поведінку природному і соціальному механізмах.

Гуманізм стає самостійним ідейним рухом. Мислителі тієї пори – титани духу – затвердили повну приналежність людини до земного світу. Вони наголосили свободу людської особистості, виступили проти релігійного аскетизму, за право людини на насолоду і задоволення усіх потреб. Гуманісти рахували людську красу згідній красі божественній.

У гуманізмі Нового і Новітнього часу персоналістська тенденція європейської культури звільнилася від релігійного змісту. Вона стала визнавати право людини на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей. Гуманізм розглядає людину як істоту, гідну духовного і фізично повноцінного існування. У подальші епохи ці умонастрої утілилися в ідеалах індивідуалізму, які у специфічній формі реалізували концепцію підвищення особи.

Мислителів XVII століття хвилює таємниця людини, його передпризначеність, загадка його природи, його місце у суспільстві та всесвіті. Вони намагаються також розпізнати його доброчесності і вади, схильності і пристрасті, моральні шукання і падіння.

Уявлення про двоїстість людської натури підтримувалося і самим розвитком теоретичного знання. Галілей започаткував сучасну науку. Вона з’явилася у його працях як новий спосіб пізнання природних субстанцій. Звичайно, осмислення результатів цього пізнання все ще здійснювалося у руслі колишньої «натурфілософії». Але поступово методи і концептуальні засоби, які використовувалися наукою, стали розходитися з арсеналом традиційної філософії. Наука усе більш розглядалася як рід особливого мислення, що відрізняється від філософії.

Але і усередині філософії сталася певна переорієнтація. Вона виявляла свою продуктивність у сфері гуманітарного знання – у теорії пізнання, етиці, політичній філософії, у філософії історії, освіти, релігії. Інакше кажучи, філософія розкривала свій потенціал у тих областях, які були безпосередньо пов’язані з діяльністю людини, його життєвими проблемами. Виникало своєрідне протиставлення науки і філософії.

Класичним вираженням цього протистояння, можливо, стало картезіанське розмежування мислячого і протяжного. Перше відносилося до області філософії, друге – до області математичного природознавства. Стосовно людини це означало, що його тілесність є втілення природного початку. Тіло людини – це своєрідний механізм, і, отже, природознавство покликане вивчати такий прояв природи. Що стосується «істинної людини», то вона залишиоась у веденні філософії. Як відмітив швейцарський філософ Е. Агацці, сучасна філософія «відкрила суб’єкта». Це означає, що філософія Просвітництва віддала науці вивчення природи, але зберегла за собою вивчення людини.

Ідеалістична філософія Нового часу зробила колосальний внесок у розробку проблеми духовної сутності людини, знаходячи її або к здатності мислити, або у наявності розуму, або у багатстві духовності, або у спроможності до рефлексії (самопізнання) тощо.

Матеріалізм Нового часу розглядав людину достатньо спрощено, а деколи і вульгарно. Так, механіцисти XVIII століття (Дідро, Ламетрі, Гольбах) вважали людину свого роду машиною, механізмом. Натуралістична лінія цього періоду часу знаходила схожість людини з тваринами. Так, згідно Оуену, людина – це «тварина, що володіє відомими фізичними, розумовими і етичними властивостями і здібностями».

Усвідомлення історії людства у Просвітництві. Епоха Просвітництва, як відомо, склала важливий етап у розвитку європейської історії. Вона протистоїть нинішній філософії як своєрідна духовна формація, що має власні світоглядні посилки. Місіонерство просвітників базувалося на визнанні того, що історія людства, незважаючи на усі випадковості, має внутрішню лінію розвитку, а саме: загальний прогрес розуму і рух до все більшої досконалості. Тому самосвідомість сучасної їм епохи розглядалася як істинну історичну свідомість.

Первинні ліберально-просвітницькі уявлення про невичерпні можливості просвіти були пов’язані з ідеалом незалежної і розумної особи. Епоха Просвітництва породила культ «автономної людини», здатної тверезо і глибоко оцінювати явища, ідеї, моральні вчинки і їх наслідки. Раціоналізм і критицизм оголошувалися універсальною характеристикою людини. Пафос розуму, знання і заснованого на них прогресу виразився у філософії Просвітництва якнайповніше і виразно. Позачасова, неісторично зрозуміла, завжди тотожна собі «розумність» у протилежність «помилкам», «пристрастям», «таїнствам» розглядалася просвітниками як універсальний засіб вдосконалення суспільства. Прогрес розуміється ними як результат поширення істинних ідей, які поступово усувають загадки і чудеса світу, просочуючи його світлом розумності. Високо оцінюючи розум окремої особи, ідеологи Просвітництва бачили причину раціональної поведінки індивіда, його розумності у «людській природі». Але ці антропологічні посилки не отримали у мислителів XVIII століття скільки-небудь послідовного роз’яснення. Розумність як критерій загального зв’язку між людьми не обґрунтовувалася, а постулировалась.

Відношення людини до трансцендентального суб’єкта у німецької класичної філософі та романтизмі. Німецька трансцендентально-критична філософія через ідею трансцендентального суб’єкта обґрунтувала світостворюючи можливості людського розуму (Кант, Фіхте), культурно-історичну ангажованість людської свідомості (Гегель). Фейєрбах охарактеризував потенціал чуттєвості в створенні достовірно людських зв’язків і стосунків.

Обґрунтування творчого статусу людина в історії філософії пов’язано переважно з романтизмом та німецькою трансцендентально-критичною філософією. Романтики підкреслили ірраціональну природу свободи, завдяки якій людський геній досягає вершин натхнення і творчості.

Великі події історії, що розглядаються з боку рушійних сил, є масовими соціальними рухами, що виявляють загальну тенденцію і прагнення до єдиної мети. Філософським вираженням цієї тенденції стала ідея трансцендентального суб’єкта, висунена класиками німецького ідеалізму. Трансцендентальний суб’єкт – це філософське оформлення творчо активного потенціалу людства. У І. Канта він має передусім гносеологічний зміст, у І. Фіхте – морально-політичне, у Г. Гегеля – діалектичне. Незважаючи на відмінність поглядів, поняття трансцендентального суб’єкта філософи зв’язують з усвідомленістю дій, самосвідомістю, характеризують через поняття свободи і рівності.

Трансцендентальний суб’єкт – справжній, вільний і загальний. Як стверджує Кант, він спочатку має форму загальності, означає прагнення до повноти, «до колективної єдності цілого можливого досвіду». ^.По Фіхте, це що «цілком пішла у поняття і в абсолютному забутті наших індивідуальностей община, що злилася в єдине мислення». … «Люди прагнуть до своєї вищої мети, до того, щоб бути абсолютно рівними між собою, щоб представляти щось єдине, єдиний суб’єкт». У Фіхте, як бачимо, особливо чітко видимий соціальний контекст цього поняття. У нім отримали відображення істотні ознаки і риси рушійних сил сучасності – вимога свободи і рівності, ідеї абстрактного гуманізму, прагнення до об’єднання навколо єдиної мети.

Усвідомлення трагедійності людини у некласичної філософії. Для некласичної філософії другої половини 19-20 ст. характерна своєрідна антропологічна переорієнтація, пов’язана з усвідомленням кризи людського існування, виявленням його онтологічної «бездомності» і неукорененності, визнанням його творчих можливостей і одночасним розумінням неминучої обмеженості і руйнівності його домагань. Інтерпретація проблеми людини здійснюється тут у контексті таких основних підходів, як натуралістичний, екзистенціальний і соціологизаторський. Сучасний натуралізм реалізується у двох основних варіантах:

1) біологізаторські моделі людина, що описують його по аналогії з іншими складними організмами, продовженням і розвитком яких виступають суспільство і людина (позитивізм, необіхевіоризм, біоетика та ін.);

2) висхідні до «філософії життя» версії людина як тварини, що не відбулася, приреченої своєю біологічною неповноцінністю на пошук «протиприродних» способів існування (фрейдизм, філософська антропологія).

Для екзистенціального підходу у сучасній філософії характерна актуалізація індивідуального людського існування у його принциповою нередуцируємості до яких-небудь загальних, зовнішніх йому законів і схем. Абсолютна унікальність і достовірність людського буття перебуває тут у ситуації екзистенціальної свободи, водночас відрізняє людину від світу знеособленого сущого і що відкриває йому істинні, інтимні сенси буття (екзистенціалізм, феноменологія, персоналізм).

Соціологізаторський підхід (марксизм, структуралізм) орієнтований на розгляд людини у контексті ширших соціальних зв’язків, продуктом яких він виступає. Кредо цього напряму можна виразити відомою марксистською фразою про те, що «у своїй дійсності суть людина ...є сукупність усіх громадських стосунків». Марксизм розглядає людину в першу чергу як активного суб’єкта: у процесі предметно-практичної діяльності людина перетворює природу і себе самого.

Структуралістські концепції людини аналізують його у контексті фундаментальних соціальних структур (політичних, ідеологічних, семантичних та ін.), окремим елементом і функцією яких він виступає, жодним чином не претендуючи на їх можливу трансформацію.