Критика футорогічних проектів

Карл Поппер у книгах «Відкрите суспільство і його вороги» і «Убогість історіцизму» піддає критиці «історіцистскі» концепції, що претендують на пророцтво майбутнього усього людства на підставі відкриття «законів», «ритмів», «тенденцій» всесвітньої історії. Такі теорії, що обґрунтовують революційне, насильницьке перетворення суспільства, носять «протетичний», утопічний характер, і тому наслідки їх втілення у дійсність тяжкі і трагічні для народу.

Поппер не проти зміни суспільства, але реформи повинні носити «частковий» характер, ретельно обґрунтовуватися і перевірятися. Видатний мислитель критикує найбільше зло XX століття – тоталітаризм в усіх його «коричневих» і «червоних» варіантах і захищає «відкрите» суспільство — демократію, свободу, законність і мораль.

Теорія соціальній стратифікації Пітирима Сорокіна (1889-1968). Він стверджує, що в історії людського суспільства немає постійної тенденції ні до загальної рівності, ні до надмірної диференціації. Постійна тенденція соціальної піраміди до піднесення доповнюється не менше постійною (але діючій імпульсне) тенденцією до зрівнювання. Коли економічна або соціальна піраміда дуже заостюється, вступають у дію «противосили»: революції, перевороти й інші соціальні катаклізми, які як би «відсікають» вершину піраміди, перетворюючи її на якийсь час у трапецію. Потім ці сили поступаються місцем тенденції до диференціації, що знову веде до зростання піраміди, і так до безкінечності. Лінії суспільного розвитку найбільш адекватно відповідають синусоїді.

У роботі «Соціальна мобільність» Сорокін вперше обґрунтував відмінність між горизонтальною (перехід з однієї соціальної групи в іншу на одному і тому ж рівні суспільній стратифікації) і вертикальною мобільністю (переміщення індивіда – висхідне або низхідне – з одного прошарку в інший – соціальний підйом і соціальний спуск), проаналізувавши засоби і канали її досягнення. Він аргументував тезу про те, що соціальна мобільність – природний стан суспільства. Вертикальна мобільність здійснюється в рамках трьох форм соціальній стратифікації: внутрішньо професійна або міжпрофесійна, політична і просування по «економічним сходам». При просуванні виникають перешкоди у вигляді «сит», в яких і укладений механізм соціального тестування, відбору і розподілу індивідів по соціальним стратам. Вони, як правило, співпадають з основними каналами вертикальної мобільності (школою, армією, церквою, сім’єю і браком, професійними, економічними і політичними організаціями). Мобільність у нормальні періоди еволюції суспільства і в періоди криз розрізняється, оскільки відбуваються зміни у системі «сит».

3.Проблема історії в її динаміці

1) Історична необхідність і свідома діяльність людей.

2) Революційний і еволюційний способи розвитку суспільства.

3) Сутність суспільного прогресу і його критерії

1. Історична необхідність і свідома діяльність людей

Закономірності (детермінізм) історії

Наявність у суспільстві об’єктивних передумов є непорушною істиною не тільки для представників філософії марксизму, але і для багатьох філософів-ідеалістів (перш за все об’єктивних ідеалістів). Найзначніший внесок у розробку цієї теми внесла німецька філософська школа: Лейбниц, Кант, Шеллінг, Гегель. З погляду цих мислителів, об’єктивне, необхідне, закономірне («законодоцільне») у суспільстві визначається «об’єктивним духом». Історією править розум, стверджує Гегель. Ця позиція виражена у його словах: «Вища самостійність людини полягає взагалі у тому, щоб знати себе як те, що цілком може бути визначено абсолютною ідеєю» // Мир философии, ч. II, С. 95.

Історичний процес як становлення духу Г. Гегеля. Гегель (Hegel) Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831), німецький філософ, що створив на об’єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття – розвиток – є характеристика діяльності абсолюту (світового духу), його надтимчасового руху в області чистої думки у висхідному ряді все більш конкретних категорій (буття, ніщо, становлення; якість, кількість, міра; сутність, явище, дійсність, поняття, об’єкт, ідея, що завершується абсолютною ідеєю), його переходу у відчужений стан інобуття – у природу, його повернення до себе у людині у формах психічної діяльності індивіда (суб’єктивний дух), надіндивідуального «об’єктивного духу» (право, мораль і «моральність» – сім’я, цивільне суспільство, держава) і «абсолютного духу» (мистецтво, релігія, філософія як форми самосвідомості духу). Суперечність – внутрішнє джерело розвитку, описуваного у вигляді тріади. Історія – «прогрес духу в усвідомленні свободи», послідовно реалізовуваний через «дух» окремих народів. Здійснення демократичних вимог мислилося Гегелем у вигляді компромісу зі становим ладом, у межах конституційної монархії.

Свідомість людства по Гегелю пройшла ряд етапів, відповідно таким конкретним організаціям як родоплемінна, рабовласницька, теократична і, нарешті, демократично егалітарна. Для нього людина – предмет конкретного історичного і соціального середовища. В абсолютний момент історія досягає кульмінації, коли перемагає остаточна розумна форма суспільства і держави. Для Гегеля вся людська історія вкорінена у попередньому стані свідомості. Ця сфера творить матеріальний світ по своєму зразку і подібності. Свідомість – причина, тому причиною подій є ідеологія.

Теорія формацій Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Продовжуючи, з одного боку, традицію німецької класичної філософії у даному питанні, Маркс, на відміну від її представників, побачив у історії не «інобуття духу», а природний матеріальний процес, тобто процес такий же закономірний, необхідний і об'єктивний, як природні процеси, але що здійснюється на новому якісному рівні організації матерії. На його думку, закони суспільства є виключно продуктом внутрішньої самоорганізації суспільства, вони характеризують його системну цілісність, умови існування і розвитку. Вони формуються як стійкі, необхідні, істотні зв’язки між людьми і елементами суспільної системи. Відмінність законів природи і суспільства полягає в тому, що: 1) закони суспільства не вічні, оскільки з'являються і зникають разом з суспільством; 2) закони суспільства мають складніший характер ніж природні, оскільки властиві більш високому рівню організації матерії; 3) закони суспільства здійснюються у свідомій діяльності людей, а не породжені природною стихією.

Маркс перевернув відносини між реальним і ідеальним на користь матеріального способу виробництва – надбудови, в результаті виникло матеріалістичне пояснення історії. З погляду К. Маркса, розвиток суспільства підкоряється певним законам, тому воно не може перескочити через певні фази своєї еволюції. Проте як сказав К. Маркс: «…воно може скоротити і полегшити муки пологів». Історична необхідність не звільняє людей від діяльності, не применшує ролі людини, а навпаки, вимагає активних свідомих дій для її реалізації. Таким чином, реальна канва історії постає як переплетіння і взаємодія двох чинників – суб'єктивного і об'єктивного.