2. Тематична розмаїтість творчості с.Молдавчука

Неподалік від найищої української гори, Говерли, розкинулось в широкій долині село Лазещина, де живе і працює народний поет, Степен Степанович Молдавчук, ім'я якого відоме цілому Закарпаттю і далеко за його межами. Він невтомно працював, складав свої співанки, вчителював, брав акктивну участь у житті села, в роботі сільради, допоки дозволяло здоров'я.

Спокійно живе коломийкар, пригадуючи, як сон, своє важке минуле. В умовах чехословацького та австро-угорського панування, бідним людям життя не було, та їх ніколи не залишала надія на визволення.

Жид забрав мішок грошей, німець бочку пива,

Мадяр вхопив закрпатську землю, шо їм мила.

Та при Австро- Мадярщині німців привозили,

Та й мадярів з Мадярщини аби спільно жили.

Тристо років вже минуло, як школу поклали.

Німцям, швабам та й мадярам церков збудували.

У таких умовах починав свій творчий шлях народних поет Степан

22

Молдавчук. Народився він у 1924 році. Як і тисячі бідних, через злидні батьки не могли дати чотирьом дітям вищу освіти. Тому Степан закінчує 8 класів. Безхллібні зими були знайомі йому з дитинства. Рідний батько поклав голову за вільну Україну у Другій світовій війні. Матері довгий час доводилося самій утримувати сім'ю. Хлопець дуже рано відчув всю гіркоту злиденного життя, допомагав матері у найманих роботах, на городі у хаті. За роботою мати, співаючи, привила синові любов до пісні.

Батько подарував скрипку Степанові, і юнак не міг не відредагувати спокійно на мелодії, які чув на весіллях. Згодом сам став весільним музикантом, а потім почав складати свої співанки.

На початку своєї творчості він уміло використовує жанр коломийки. Характерне в його співанках - підкреслення соціальної нерівності серед селян. Не маєш грошей, не маєш землі- нікому ти не потрібен.

Та від коли хлопец бідний на світ народивсьи,

Гаразду він мало зазнав, мало веселивсьи.

Юнак, щоб полегшити життя матері записується добровольцем у руське військо:

Як то тяжко, як то важко не можу сказати,

Як то тяжко відходити від рідної хати.

Зріхтував куферочок,з усьома прощьивсьи.

Та як вийшов на улицю слизами обливсьи.

Трагічні фронтові дороги і надихнули юнака писати. Всі свої емоції, враження, переживання, спогади він викладав на папір:

Впаде бомба з самольоьта, закрутиться глина,

Та не одна рідна мама позбудеться сина.

23

Генерали й командіри строгий приказ дали,

Аби сміло та й відважно вперед наступали.

Командири рано дали нові автомати

Та й снайпери прицелові, та й по дві гранати.

Ой із раня до полудня йдуть кулі дрібненькі,

Та з полудня до вечора зняради тяженькі.

Ой на весні в сорок п'ятім сильно наступали,

Сильні бомби та й з танками Берліна забрали.

Не плач гірко, рідний батьку, та й рідная мати.

Будеш мамко свого сина з войни зустрічати.

Степан Молдавчук і нині з гірким болем в серці згадує про трагічну долю тих, хто не повернувся:

Та в карпатських полонинах вірно воювали,

Орли, вовки та й медвежі трупи роздирали.

Та в скалистих полонинах хлопці погибали,

Офіцери записали: "Безвісти пропали".

Не жаліли тата й мамку, ні молоді літа.

Багато з нас молоденьких пішло з сего світа.

Трагічну долю померлих на війні народний поет описує в коломийках «Закарпатська Україна», «Лінія Арпада»:

24

Много людей загинуло там на полі бою,

Та й нанесли своїм рідним всім тяжкого болю.

Жінки стали вдовицями, діти сиротами.

Не дай, Боже, більше войни, змилуйся над нами.

Неодну строфу Степан Молдавчук присвятив образу матері, яка ночами не спала, молилися за свою кровинку:

Мамка Богу сьи молила та й бога просила,

Щоб на війні його сина куля не убила.

І засуджує дітей, що не шанують і зовсім не поважають батьків, знущаються над ними. У коломийці мамина хата оспівує нещасну долю старенької матусі, яка довірившись сину, продала свою хату в селі і перебралась до сина, де «телевізор, ванна, газ…». Та не довго там були їй раді, з окремої кімнати строга невістка «перенесла диванчик ближче до порога, згодом дес. Припер синочок дзеркало у рамі, та в веранду у куточок розкладушку мамі». І тут вже бідна мати не малась де діти:

Про повернення додому не могла й гадати,

Бо у мами вже не було ні грошей, ні хати.

Зачилисьи сварки, крики, а за тиждень Ванька

Розмістив об’яву в центрі: «Є в нас добра нянька».

Матері не лишалося нічого, крім як вернутися в рідне село, "заробити гроші, аби мала на буханку та ще й на кальоші".

Повернувшись з війни інвалідом II групи, Степан Молдавчук надіється на краще життя, стає вчителем початкової школи у Буковині (гори під

25

Драгобратом), а згодом вчителем німецької мови у Лазещині. І це затяглося на 20 з гаком років. А десь на початку 70-их вийшов наказ, що всім учителям іноземних мов необхідно мати вищу освіту. А Степан Степанович вивчив німецьку з батькових уст, а закріпив свої знання на фронті. Він сподівався, що почалось нове і спокійне життя, але:

Та прийшов єм у ту школу діточок учити,

Стала до мене та й влада частенько ходити.

Стали мені вни казати, чого маю вчити,

Та й в ніякому разі з дітьми сьи молити.

Небайдужий до освіти, Степан Степанович бере участь у будівництві та становленні лазещинської школи, де згодом вчителює і присвячує їй коломийку "Нова лазещинська школа":

Склав я сесю коломийку, шоби нагадати,

Як зачьили в Лазещині школу будувати.

Та в сімдесять другім році фундамент зачьили,

Та й Стасюка директором майстри запросили.

Він говорить та й їм каже усе до отвіту,

Аби діти добували середню освіту.

У сімдесять шестім році школу закінчили,

Аби діти лазещинські до школи ходили.

Весільній тематиці народний поет присвятив багато своїх творів, оскільки, сам досить часто грав по весіллях на гармошці. Серед авторських співанок Степена Молдавчука в його пісеннику знаходимо й народну "Весільні прощі":

26

Та дай, Боже, в добрий час

Як у людей так і в нас.

Та дай, Боже, годину

Розвеселим родину.

Та дай, Боже, щастьи вам,

Та й достатку по столам.

Би сте жили довгий вік,

Та й до церкви приходіт.

Тогди буде тишина, тишина

Та й блаженна сторона, сторона.

Буде миру на землі, на землі,

Та й родітсьи ви самі, ви самі.

Та Степан вважав своїм обов'язком творити щось нове і дописував до народної пісні ще й своїх пару строф, які стали вже народними:

Би сте були веселі, веселі

Перші газди на селі, на селі.

Та й конихи у хліві, у хліві,

Та й волики у ярмі, у ярмі.

А корови у дахах. у дахах,

Та й овечки в кошьирах, в кошьирах.

27

Та дай перстнів на руках, на руках,

Та й золота в коновках, в коновках.

Ще й горівки у бочках, у бочках,

Масла, бринзі в тасківцях, в тасківцях.

Та й ліжників на жердках, на жердках,

Та й кожухів на клинках, на клинках.

Гості чесні, прошу вас, прошу вас

Збирайтеся всі до нас, всі до нас.

Описував автор і повесільне сімейне нелегке життя:

Він женивсьи, не журивсьи, думав газдувати.

А то єму довелосьи далі бідувати.

Треба лишки, треба миски ще й колиски треба.

Дитинка сьи народила хороша, як з неба.

На перший рік дитинка,а на другий троє.

Ой, Боже, борони мньи від біди такої.

Жінка слаба, діти малі, нема шо в рот дати.

Сів чоловік на лавицю та й зачьив плакати.

У коломийках "Від роду до гробу", "Легінь гоноровий" Степан Молдавчук з глибокою іронією висміює і засуджує ліниву молодь, як нічого не робить, не думає про своє майбутнє і зовсім не шанує батьків:

28

Чим сьи хлопче гоноруєш, та чим величаєш.

Кажуть люди, шо в кишени копійки не маєш.

Гоноришсьи легінику, набік шьипку носиш,

А від мами карбованцьи на цигарки просиш.

Не ганьбись дармоїде до полудньи спати

Мама робит на заводі аби їсти дати.

Не ганьбисьи дармоїде в холодку сидіти.

Мама робит на заводі аби тьи одіти.

Іван робить, як то кажуть, тільки коло миски

Вже минуло 20 годів як він із колиски.

Стара мама гребе сіно, а молода донцьи

Сидит собі в холодочку грієсьи на сонцю.

Коли треба на роботу скривитьсьи, пригнесьи.

А як піде танцювати міст у хаті гнесьи.

Поет пише не тільки про своє особисте горе, що він "убогим родився, бідним зростав". В час війни з рядків його поезії, постає картина народного горя. У коломийці під назвою "Закарпатська Україна". В поезії періоду Великої Вітчизняної війни ми бачимо сумні картини тодішнього захмареного життя:

Ой над нашим Закарпаттьим чорні тучі стали.

Тридцьить девйитого року мадяри забрали.

Підбір епітета "чорні хмари" влучно вібиває народні антипатії до

29

чужинців- мадярських загарбників. У співанці, складеній з розповіді односельчанина Маскалюка Олекси "Батьки без дітей" перказує нещасну долю бездітних сімей:

Яка біда, браття милі, каждий єї знає.

Та май гірша біда тому, шо дітей немає.

Та май гірша біда тому... та шо єму з того,

Шо він робить та й газдує не знає на кого.

Та він робить та й працює, єму жаль великий

Та в каждий сьи кут ударит, як тот баран дикий.