1.4. Василь Олексійович Піпаш-Косівський

Василь Олексійович Піпаш-Косівський народився 17 грудня 1922 року в бідній селянській родині в селі Косівська Поляна, Рахівського району, Закарпатської області. Закінчив гімназію в Ужгороді. Під час війни був мобілізований до угорської фашистської армії. Відправлений на Східний фронт. Невдовзі перейшов на бік радянської армії. Вступивши до Чехословацького військового з’днання, яким командував генерал Людвік Свобода, брав участь у боях на Дуклянському перевалі, в битвах за визволення багатьох міст і сіл Словаччини і Моравії та столиці Чехословаччини Праги. Нагоджений орденом «Чехословацький військовий хрест 1939», медалями Радянського союзу та Чехословаччини.

Після закінчення війни працював інструктором Рахівського райвиконкому, а з 1950 року – в редакції районної газети «Зоря Рахівщини».

В. Піпаш-Косівський спробував свої сили в літературі насамперед під впливом народної пісні та Шевченкового «Кобзаря». Перші твори подав до журналу для дітей « Наш рідний край» , видавцем якого був відомий на Закарпатті письменник Олександр Маркуш. Влітку 1941року власним накладом Василь Піпаш-Косівський видає «Збірничок гуцульських пісень-

8

коломийок», записаних у рідному селі, а на початку 1942 року – збірку оповідань «Дві зірки».Це були твори морально-етичного звучання.

Після визволення йог вірші друкують журнали «Україна», «Огонек», альманах «Радянське Закарпаття», а коломийки записані й літературно опрацьовані ним друкуються в збірниках «Наукової думки» в Києві, «Каменяра» у Львові, «Карпат» у Ужгороді.

В1962 році було видано , а в 1964- перевидано збірку коломийок у його запасах «Трембіта».

1973 року побачила світ його збірка «Сінокіс».

5. Степан Молдавчук

Степан Степанович Молдавчук народився 19 серпня 1924 року в місті Тячеві. Батько його, Молдавчук Степан Михайлович - уродженець села Ясіня, що на Рахівщині. Коли в 1919 році повертався з війни додому (був старшиною під час Першої світової війни) залишився працювати у Тячеві, тут одружився з місцевою жителькою, Томаш Бертою. Однак, занудьгувавши за своїм рідним селом, а також у зв’язку з безробіттям незабаром переїхав з сім’єю до Ясіня. Влаштувався на роботу в школу завгоспом. Одночасно дякував у церкві. Тут його син Степан закінчив горожанську школу (8 класів) за чехословацького та угорського режимів. Коли він був школярем: «Коли Чехословаччина розпалася, прийшли мадяри. Між цим ми два-три дні не ходили до школи. Знаєте, як то – нова держава, то нові вчителі, нові закони. І так прийшов я в березні 39-го у школу, бо мав 15 років, то мусів помагати батькові дрова занести, води наносити, поприбирати. Заходжу рано в школу та й дивлюся, а там лавиці – всі вбік. Бачу – накидано якогось обмундирування. У ті дні 35-х січовиків передали мадяри польським терористам, та й тут закатували їх під перевалом, під старою Вороницею, пороздівали й привезли все машиною в школу.

Степан змушений йти працювати залізничним стрілочником… Моєму батьку, який працював завгоспом, сказали: «Відкривайте один клас». Відкрили. Машина заїхала в двір. Мадяри поносили ті криваві шинелі, гімнастьорки

10

січовицькі. А потім знов забрали звідти й на машину погрузили. Повезли не знаю куди – чи в Ужгород, чи в Рахів, чи десь потім закопали…»

Гримкотіла війна. Під час чергування на нічній перевірці знайшли на посту двох сторонніх чоловіків, про яких говорили в жандармерії, що вони зв’язані з партизанами. За це Степана Молдавчука під конвоєм відправили в Дебрецен на допит. Після цього в Австрію на фабрику, на непосильну роботу, де шили взуття і брезенти на машини. Коли по радіо довідалися, що радянські війська наближаються до Карпат, він переодягнувся у форму мадрського солдата і разом з іншими втік з полону. На початку жовтня 1944 року прибув до Ясіня , яке кілька днів тому було визволено Радянською Армією. Двадцятирічним юнаком, через злидні у сім’ї, записався у добровольці, згадує фронтовик: « Там записувалисьи, хто в яку армію хотів: хто у чеську, до генерала Своболи, хто до руських. Я пішов до руських, бо тогди вже говорили, шо буде в нас Радянська Україна». У складі 426-го полку винищувального протитанковогогвардійського полку визволяв Жешув, Катовіце, Зелена- гура, Краків, Майданек, Освенцім. Щей перекладачем довелося бути- знаврозмовну німецьку, угорську, чеську, словацьку мови. У складі I-го Українського фронту гнав ворога до польської землі. За участь у операції по форсуванню річки Одер С. Молдавчук отримав медаль «За відвагу»

Водному з боїв на околиці Дрездена старший сержант Молдавчук отримав важке поранення в ногу. За цей бій нагороджений другою медаллю «За відвагу». Полікувавшись у військових госпіталях, 1946-му році повернувся додому інвалідом II групи.

Коли на милицях повернувся додому, не міг байдуже дивитися на своїх здорових товаришів, які гуляли з дівчатами . на весіллях витанцьовували гуцулкую вирішив будь-що витренувати свої ноги , на злості поламав свої милиці. Згодом зумів приборкати біль, хоч фронтові рани нагадують про себе ще й тепер.

Якось його зустрів вчитель Зіман Золтан, колишній учитель пана Степана, і сказав, шо треба у Буковині( в горах під Драгобратом) відкрити початкову

11

школу. Приміщення не було, потрібно було хату знайти, аби прийняли – для цього виділили кошти. Батько, який працював у школі допоміг із дошкою та крейдою, та й попрямував Степан Молдавчук у буковину попри гуцульські хати шукати місце на школу. Зайшов в одну хату – не пускають, в другу– не пускають, в третю – не пускають. У четвертій, де жив Олекса Форис, пустили,але за умови, що буде вчити дітей не лише науці, а й молитися. Заборонили й образи знімати, заплатив за кімнату сімдесят рублів,вибрали звідти два ліжка, занесли дошки замість стільців. До школи ходило десь 20 учнів. Це були 1-4 класи і всі вчилися разом. Котрі мали по сім років- сиділи на першій лавиці, старші - позаду. Як релігійний чоловік, два тижні в радянській школі починав уроки з молитви, поки не викликали в Рахів – спочатку в освіту, а потім в безпеку. А там питають: «Ви радянський вчитель чи національно-буржуазний? Хочете, щоб вас закрили?». Тоді на поміч прийшла хатня газдиня. Перед початком уроків наставник до класу не заходив, поки вона з дітьми молилася. Так і вчителював під полонинами протягом три роки. Потім перевели в Ясіня, де, хоч і не мав відповідної освіти, десять років навчав німецької мови, ще вісім років був вчителем німецької мови в 5-х класах у Лазещині. А як пішов на пенсію, то працював 15 років секретарем Чорнотисянської сільради, потім черговим залізничної станції Ясіня, діловодом у Лазещинській середній школі, підробляв музикантом на весіллях, аж поки не вийшов на заслужений відпочинок.

Любов до рідної пісні і складання коломийок С.Молдавчуку прищепила йому рідна мати, котра сама любила співати різні пісні та коломийки. З 1913 по 1920 рр. мати залюбки співала у хорі, який діяв при церковно – парафіяльній школі. Відколи себе пам’ятає, С. Молдавчук завжди любив співати, грати на різних інструментах. «Коли під час роботи, на полонині чи в будь-якому іншому місці, - зізнається коломийкар,- я співаю, то мені здається, що я набагато молодший стаю, мені легше на душі. Особливо коли починає співати коломийку про створення й поразку Гуцульської республіки під проводом Степана Клочурака. Події 1918–1919 рр. у пісні описані так докладно, що за

12

нею можна вивчати історію в школі!

Власні коломийки почав складати ще з 1941 року, проте не записував їх. Чимало уже розгубилося, що не пам’ятає їх нині. Але окремі куплети пішли в народ і їх можна почути з уст інших виконавців.

Почав писати у 18-річному віці. На сьогодні збереглися такі, складені ним, співанки, як «Про заснування села Ясіня», «Про заснування села Лазещини», «Про заснування села Чорна Тиса», «Як торгували пани Закарпаттям у 1938 році», «Як Господб сотворив світ,чоловіка і жінку йому», «Про цигана, що сіяв кукурудзу», «За п’яницю», «Заробітки попа і дяка на циганськім похороні», «Легінська пригода», «Гуцульська скомирда», «Співанка про тваринників колгоспних», «Лікуй, полонинко!», жартівливі співанки та гуморески про пастухів, доярок, як хлопці женяться. Є куплети і про Карпатську Україну,і про Августина Волошина, і про життя під час радянської влади, реформи після розпаду СРСР, життя при незалежній Україні. Декілька коломийок німецькою мовою, мадярською, словацькою співає.

Має пісенник, де записує свої співанки. Коломийкар згадує, перший такий безпека спалила у 45 році. За те, що написав 30 куплетів про події 39-го року. Виконував її на весіллях двічі. Але комусь із гостей не сподобалося, і наступного дня на нього донесли у відповідні органи. На другий день прийшов старший лейтенант Горбов з Ясіня та й спалив у грубці, де якраз ватра горіла. То був товстий зошит, де було записано 12 співанок, у тому числі й про карпатську Україну та Августина Волошина. Коломийкаря попередили,щоб більше не співав ту пісенну в’язку між людьми і не складав коломийки, а то відправлять туди, звідки більше не повернеться. На цей раз йому простили, оскільки, зважили, що він ветеран Великої Вітчизняної війни. Він підписався. Що не буде більше ніякі коломийки ні писати,ні співати - ні радянські, ні українські, ні мадярські.

І справді,як стверджує С. Молдавчук, до 1968 року не складав більше і не співав своїх власних торів, а тільки грав на скрипці або гармошці там,де його запросили люди.

13

Та коли Сталін вмер, коломийкар продовжив займатися своєю олюбленою справою, бо знав , що його вже "до білих медведів не відвезуть".

За останні двадцять років він далі продовжує складати коломийки і, що характерно, виконує їх у власному супроводі. Мелодії підбирає з гуцульських мотивів відвідно до змісту пісень: для веселих - швидкий темп "гуцулки", а для сумних - повільний. Це подобається слухачам.

Особливо хвилюють читачів його співанкиісторичного змісту, соціально - побутові, жартівливі, ті, в яких викриває дармоїдів, перелюбників, владу тощо. Люди люблять слухати співанки, в яких звучить правда. Недарма часто свої пісні С. Молдавчук закінчує словами:

Та я хлопець молоденький бардіночков тешу.

В сих співанках чиста правда, бігме. ніц не брешу.

Чи не найбільше у С.Молдавчука творів, у яких висміює недбалих керівників колгоспів, котрі не турбуються про людське добро, господарство, худобу. залишають її без кормів на зиму ("Співанка про тваринників колгоспних"), викриває тих, котрі погано господарюють і врожай збирають з-під снігу. Коломийкаря турбує, що колгоспники за важку працю отримуюють мізерні копійки, а тим часом голова колгоспу. бригадири будують собі палаци, розкошують, пиячать. займаються розпустою. він не може спокійно дивитись на те, що головний зоотехнік колгоспу нічого не робить . не розуміється у своїй справі, "бо відрізнити корови від бика не може". В окремих творах гостро засуджує чоловіків-ловеласів, аліментників, які кидають сім'ю не думають про виховання дітей ("Чоловік-хованочок"), уболіває за долю карпатської природи, яку отруюють різними хімікатами ("Гуцульська скомирда").

Співає і про всякі трави та болячки, які ними лікуються. Радить у коломийці корою дуба полоскати горло, липовим цвітом лікувати простуду та ревматизм, голубими волошками збирати температуру, виганяти каміння з нирок чаєм із глоду , а із сечового міхура - настоєм зеленої петрушки, запалення на оці- промивати бобовинов... Трави збирав, ходив під Говерлу, Петрос, Близниці з 14 років. Наприклад за кінським часноком, що від глистів,

14

треба було йти аж 20 кілометрів, під полонину. Цими травами лікував людей за невелику плату.

Коломийкар з великою любов'ю ставиться до народних пісень, записаних від старожильців. У зошиті Степана молдавчука можна знайти цілий ряд творів, складених талановитими народними співцями у Закарпатській Україні, зокрема Лазещині, "Про невірну жінку" (1902 р.), "Як пропили свою землю, хату та корову" (1912 р.), "Від роду до роду" (1921 р.) та в Ясіню "Батьки без дітей" (1924 р.), "Як сповідав піп молодицю" (1924 р.) та ін.

15