Тема XIV. Україна і світ

Поява на політичній карті Європи суверенної України — політична подія в розвитку сучасної міжнародної системи. Йдеться про державу, яка за розмірами своєї території, кількістю населення, економічними можливостями, інтелектуальним та науково-технічним потенціалом належить до розвинених європейських країн. Сьогодні Україна шукає своє місце в багаторівневій ієрархічній будові міжнародної системи. Позиція України є вирішальною для формування архітектури цієї системи не тільки на регіональному, а й на глобальному рівнях.

Слід зазначити, що активні геополітичні дослідження є дуже важливими, оскільки їх ігнорування призводить до того, що навіть за умов досить сильного потенціалу держава перетворюється на об’єкт маніпуляції сильнішими державами, тобто втрачає суверенітет. Закон геополітики застосовується до усіх держав без винятку, незалежно від їх статусу і місця в міжнародній системі. За сучасних умов значно збільшилась широта вибору зовнішньополітичних рішень, водночас суттєво зросла відповідальність за правильність вибору, його відповідність стратегічним національним інтересам. Виробити правильний зовнішньополітичний курс неможливо без широкого геополітичного аналізу й урахування особливостей геополітичного положення, який визначає загальні закони функціонування й особливості міжнародної системи.

Для України є важливим, що вона чітко визначилась щодо євроінтеграційної стратегії. Зараз перед нашою державою стоїть завдання виробити тактику подальших дій, яка має врахувати складний комплекс геополітичних інтересів, посилення міжнародних суперництв за сфери впливу на нашу країну. Йдеться про трикутник інтересів Росія — ЄС — США і місце України у цьому трикутнику. Взагалі, напрям майбутнього цивілізаційного руху можна визначити як взаємодію трьох векторів — політичного, економічного та культурного. Найбільш гнучким є політичний вектор. Ніщо, окрім власного бажання, не заважає Україні увійти до політичних структур атлантичної цивілізації. Хоча вступ до ЄС і НАТО не є справою майбутнього, проте чітке визначення напряму майбутнього руху потрібне уже сьогодні.

Більш консервативним є економічний вектор. Тут ми маємо справу з економічними реаліями, які змінюються більш повільно.

І нарешті, найбільш консервативним є культурний вектор. Адже культурні та релігійні стереотипи більш стійкі, вони взагалі визначають самоідентифікацію нації. У нашого парламенту та уряду є достатньо важелів впливу на формування культурно-мовного середовища в державі, проте все ще блокується прийняття законів про захист української книжки, пісні, кіно.

Україна, як і всі держави світу, вступила в епоху глобалізації. А збереження її політичної, економічної та культурної ідентичності значною мірою залежить від вироблення правильного зовнішньополітичного курсу — орієнтації на Європу. Європейський вибір України є природним наслідком здобуття країною державної незалежності, попереднього етапу здійснюваних реформ. Такий вибір зумовлений історією українського народу, його етнічними коренями та ментальністю, глибокими демократичними традиціями; ґрунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи.

Тенденції розширення Європейського Союзу на схід

Одним із найбільш значущих трансформаційних процесів після розпаду Радянського Союзу є розширення Європейського Союзу на схід. Цей процес створює абсолютно нову ситуацію на європейському континенті і наближує кордони ЄС безпосередньо до України. Водночас цей процес складний і громіздкий, оскільки остання хвиля охоплювала значну кількість держав. Отже, розглянемо основні аспекти та проблеми розширення ЄС на схід.

Спочатку (1952 р.) до Європейських Співтовариств входило шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція.

Економічне піднесення Співтовариств, а разом з тим і зростання політичної ваги держав-членів підтвердили успішність інтеграційних процесів. Протягом свого існування Європейське Співтовариство пережило чотири хвилі розширення. 1973 року до них приєдналася Великобританія, Ірландія, Данія, 1981 р. — Греція, 1986 р. — Іспанія та Португалія, 1995 р. — Швеція, Фінляндія та Австрія.

Після розпуску Варшавського Договору та Ради Економічної Взаємодопомоги Європейський Союз вирішив переглянути свої відносини з країнами Центральносхідної Європи. Головну фінансовотехнічну допомогу було надано Польщі та Угорщині, оскільки саме в цих державах найшвидше проводились економічні та політичні реформи, створювалося відкрите, ринково орієнтоване суспільство. Так ЄС розпочав підготовку до п’ятої хвилі розширення.

Наступним етапом було укладення угод про асоційоване членство між ЄС та державами-кандидатами: 1991 р. — з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною; 1993 р. — з Болгарією, Румунією та Словаччиною; 1995 р. — з державами Прибалтики, 1996 р. — зі Словенією. Хоча ці угоди надають можливість стати повноправним членом ЄС, проте не гарантують його.

Враховуючи складну політичну обстановку в регіоні (війна в колишній Югославії, загострення політичної ситуацій в Росії тощо), Європейська Рада на засіданні у Копенгагені (червень 1993 р.) прийняла рішення про розширення членства. Також було затверджено критерії, яким повинна відповідати держава, щоб стати повноправним членом ЄС.

1997 року на засіданні Європейської Ради в Люксембурзі прийнято рішення розпочати переговори про вступ у ЄС із Польщею, Угорщиною, Естонією, Чехією, Словенією та Кіпром. На засіданні Європейської Ради в Гельсінкі (1999 р.) аналогічне рішення було прийняте стосовно Болгарії, балтійських держав, Румунії, Словаччини, Мальти та Туреччини. Протягом березня 2003 р. — лютого 2004 року до Євросоюзу вступило 10 нових членів. Із 2007 р. членства в ЄС набули Болгарія і Румунія.

Політики та дослідники вважають, що «ЄС ще ніколи не стояв перед перспективою такого дивовижного розширення...». Унікальність подій полягає в тому, що в разі зростання чисельності населення майже на чверть ВВП збільшується лише на 5 % , а дохід у розрахунку на душу населення становить 43 % середнього рівня ЄС. За відносно низького рівня економічного розвитку країн ЄС залишається недосконалою структура виробництва та зайнятості. Це свідчить про додаткове навантаження на бюджет ЄС. Трансформація економік країн Центральної Європи, формування ринкових відносин та структур, подібних до європейських, дозволило забезпечити країнам стабільно високі темпи зростання макроекономічних показників. Внаслідок значного розширення до ЄС увійшли країни, які мають вдвічі-втричі нижчий рівень економічного розвитку, проте відносно дешеві природні і трудові ресурси. Лише тому старі члени Євросоюзу можуть витримувати конкуренцію з боку нових динамічних регіонів світу.

Проте площа всіх країн нової «дванадцятки» ЄС складає лише 10 881,1 тис. км, а кількість населення близько 105 млн. осіб. Якщо порівняти ці показники з параметрами України, то стає зрозумілим, що наша держава просто необхідна для формування повноцінної європейської інтеграційної системи.

Підбиваючи підсумки, можна зауважити, що оцінити наслідки розширення ЄС для країн Центральної Європи досить складно. Фахівці центру досліджень ім. О. Разумкова наголошують, що значних змін у східноєвропейських країнах унаслідок вступу до ЄС не варто сподіватися, оскільки очевидні економічні вигоди уже досягнуті.

Проблеми та перспективи входження України до ЄС

1 грудня 1991 р. Україна постала перед світовою спільнотою як незалежна держава. «Повернення до Європи» було проголошено ключовим напрямом політики України. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі стали стратегічною метою України як найкращий спосіб реалізації національних інтересів — побудови економічно розвиненої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин.

Україна, успадкувавши від комуністичного режиму неефективну ресурсовитратну економіку, вкрай занедбане довкілля та індустріально-суспільну свідомість, упродовж часу, що минув, не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку в СРСР.

На сьогодні позитивним є те, що Україна здобула статус країни з ринковою економікою. Після вступу до СОТ шанси України на вступ до ЄС помітно зросли. Адже принципи СОТ за своєю суттю збігаються з юридичними критеріями, необхідними для членства в ЄС, тобто вони передбачають лібералізацію торговельного режиму, поліпшення умов конкуренції, створення сприятливого інвестиційного клімату. Членство України у СОТ означає лібералізацію режиму торгівлі між Україною та ЄС і надає можливість реально розпочати роботу з укладення угоди про асоційоване членство України в Євросоюзі. За словами Пітте Мендельсона, комісара ЄС з питань торгівлі: «Вступ до СОТ започатковує новий етап в економічних відносинах України та Євросоюзу. Розпочатий процес стосується не лише торгових та інвестиційних потоків, він знаменує собою неухильну політичну та економічну інтеграцію до світової економіки та поглиблення партнерства між Україною та Євросоюзом».

Міграційні процеси в Україні

Міграція — це переселення, переміщення населення, пов’язане зі зміною місця проживання або з регулярним поверненням до нього; це складне соціально-економічне явище.

Характер, напрями та інтенсивність міграцій визначає зміна структури економіки і продуктивних сил, соціальна і трудова мобільність населення. Розвиток ринкових відносин зумовлює активізацію територіальних переміщень населення.

Причини міграції: економічні, національні, релігійні, політичні, екологічні. Особливого значення серед причин і мотивів міграції населення набувають якість навколишнього середовища, стихійні лиха, різний рівень економічного розвитку регіону, галузева структура народного господарства, наявність розгалуженої транспортної мережі, розвиток соціальної інфраструктури (можливості одержання освіти, культури, підвищення матеріального добробуту тощо). Міграційні процеси населення впливають на розвиток трудового потенціалу. Міграції призводять до зміни географічного розміщення населення, його густоти та заселеності території і супроводжуються збільшенням або скороченням чисельності населення, зміною його статевовікового, сімейного та етнічного складу, соціальної структури територіальних спільнот як в місцях виїзду, так і в місцях поселення мігрантів.

Суттєвим є поділ міграцій на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні міграції — це переміщення населення між країнами, групами країн.

Внутрішні міграції — це переміщення населення в межах країни, між регіонами, населеними пунктами. В Україні зовнішні міграції завжди були зумовлені соціально-економічними, політичними та релігійними причинами.

Важливе значення для України мають внутрішні міграції населення, тобто міграції, які відбуваються між її регіонами, областями, населеними пунктами за схемою: місто — місто, село — місто, місто — село, село — село і т. ін.

Виділяють 4 основних типи міграції: епізодичну (поїздки на відпочинок, навчання), маятникову (переміщення по відносно стабільних маршрутах в одну сторону, а потім назад), сезонну (як правило, на сезонні роботи) — поворотні типи; безповоротний тип міграції. Переважно саме безповоротний тип, який породжує найбільшу кількість проблем, і є об’єктом соціальної роботи.

За ступенем керованості розрізняють організовану міграцію, здійснювану за участі державних чи громадських органів, і неорганізовану (стихійну), що здійснюється силами і засобами самих мігрантів. Прикладом організованої міграції може служити освоєння цілини у 50-х рр. XX ст., відрядження за путівками комсомолу на будівництво важливих об’єктів та ін.

Щодо переміщення розрізняють: добровільну, вимушену і примусову міграцію. Добровільна міграція здійснюється людиною за власним бажанням у пошуках кращого місця роботи, житла або через необхідність здобути освіту і т. ін. Приклади примусової міграції можна знайти в сучасній історії — це і сталінські депортації народів, і практика вивезення радянських громадян на роботи до Німеччину фашистськими окупантами за часів Великої Вітчизняної війни. Вимушеною міграцією вважають також ситуації, коли особи вимушені залишати місце свого проживання через воєнні дії або рятуючись від тих чи інших природних чи антропогенних катаклізмів (внаслідок землетрусів, повеней, промислових аварій і т. ін.).

На сучасному етапі в межах України виділяють два райони інтенсивних маятникових міграцій: Донбас, де знаходиться Донецько-Макіївська міська агломерація, та Західного регіону України — Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська і Чернівецька. Головною причиною розвитку інтенсивних маятникових міграцій у названому регіоні є значна густота сільських і міських поселень та сприятлива вікова структура.

Можливі дії української держави стосовно міграції кваліфікованої робочої сили повинні спиратися на два основних принципи: суверенне право кожної країни вирішувати, хто може в’їхати на її територію, і право кожної людини на еміграцію.

Об’єктом турботи соціальних служб є переважно особи, які в’їжджають у країну, — іммігранти. Згідно із законодавством України, імміграція — це прибуття до України чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Відповідно, «іммігрант — це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання».

Однією з найбільш значних у кількісному відношенні та однією з найскладніших у соціальному плані груп мігрантів є біженці.

Хоч за своєю етимологією терміни «мігранти» і «біженці» близькі й означають осіб, що змінили (тимчасово чи взагалі) місце свого проживання, проте біженці є особливою групою, яка досить суттєво відрізняється від інших груп мігрантів, має свій особливий статус і вимагає особливих підходів у соціальній роботі. Тому і в міжнародному праві, і в юридичних системах ряду держав розуміння цих і ряду інших визначень є різним. Відповідно зміст і основні аспекти технології соціальної роботи з мігрантами багато в чому детерміновано тим, до якого розряду за своїм соціальним і юридичним статусом вони належать: мігранти, іммігранти, біженці, переміщені особи і переселенці. За визначенням Конвенції ООН про статус біженців (прийнята 28 липня 1951 р.), біженці — це особи, що були змушені залишити свою країну «через обґрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати через расові, релігійні, національні причини, за приналежність до визначеної соціальної групи чи через політичні переконання».

Цілком узгоджується з цим міжнародно прийнятим визначенням і термін «біженці», прийнятий національним законодавством України. Згідно із законодавством України, біженець — це «особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності і не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань». Якщо ще 10 років тому проблеми біженців для України не існувало, то сьогодні з розвитком конфліктів у деяких колишніх республіках СРСР та на Близькому Сході, а також в зв’язку з тим, що кордони держави стали «прозорими», проблема біженців та мігрантів із бідних країн Сходу та Африки на сьогодні надто загострилася і вимагає дедалі більшої уваги держави, у тому числі соціальних служб.

На сучасному етапі надзвичайно актуальною для України є проблема вдосконалення міграційної політики. Необхідність активного втручання урядових структур у перебіг міграційних процесів є очевидною, проте діяльність держави в жодному разі не повинна обмежуватись заборонними заходами, наслідком яких може бути зростання нелегальної міграції та підвищення напруженості у суспільстві. Міграційна політика має враховувати світовий досвід, який свідчить про отримання користі навіть з еміграції висококваліфікованих спеціалістів.

Внесок українців у світову науку і культуру. Українська діаспора у світі

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також географічні умови, особливості історичного шляху, а також взаємодія з культурою інших етносів. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття Київською Руссю у X ст. християнства.

Труднощі, що виникали на історичному шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV—XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX—XX ст.), були тим базовим чинником народної культури, що вплинув на формування вітчизняної традиції. Це було зумовлене тим, що в українців була відсутня національна культурна еліта, оскільки, починаючи з XVI ст., феодально-боярська знать прийнявши католицизм, долучилась до польської культури, а з кінця XVIII ст. козацька старшина у переважній більшості була зрусифікована.

Справжніми творцями і носіями культури увесь цей час залишались духовенство, козаки, ремісники селяни.

Українська культура тривалий час розвивалась як народна: у ній значне місце посідали фольклор, народні традиції, які зумовили її особливу чарівність і колорит. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сягають культури Київської Русі, став можливим розквіт української культури XVI—XVII ст. і культурне відродження XIX ст.

Проте мали місце і негативні наслідки такого розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу чимало талановитих людей, що народилися і виросли в Україні, згодом залишали її і пов’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Разом з тим самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту за доби Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення; давні традиції книгописання; орієнтація на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію; роль України-Руси як центру християнства у східнослов’янському світі, як центру наук і вищої освіти; меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі від самого початку були притаманні відкритість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, необхідно зазначити, що творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка була спрямована на розв’язання таких питань, як сутність та умови людського щастя, сенс людського існування. На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я намагались подолати шляхом запровадження досягнень технічного прогресу, зростання продуктивності праці, соціальних експериментів, українські мислителі закликали до іншого. «Сродна праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода втратити благополуччя, обмежити життєві потреби, віддавати перевагу духовного над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, які пропагували провідні українські мислителі. Ці погляди згодом знайшли відображення у європейському екзистенціалізмі, а в наш час вони набули особливого значення для усього людства.

Український народ має багату і бурхливу історію. За тяжких, складних умов йому доводилось захищати свою волю від ворогів, виявляти витривалість в умовах поневолення. Ця боротьба виховала в українців найяскравішу, найхарактернішу рису — волелюбність. Тому й не дивно, що саме цей народ наприкінці XVI ст. створив Запорізьку Січ, яка стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки для себе, але й для сусідніх народів. Тому і всю творчість народу пронизує тема боротьби за волю і незалежність. Свої волелюбні прагнення й творчу вдачу українці відтворили у фольклорі, витворах ужиткового прикладного мистецтва (картинах, вишивці тощо).

Я — член сім’ї, громадянин держави, громадянин планети Земля

Я — громадянин України

На Дельфійському храмі було викарбувано: «Пізнай самого себе». Саме із самопізнання й починається визначення мети життя. Поняття «Я» дуже складне. Кожна людина бачить себе по-різному. Тому розрізняють «реальне Я» — те, якою уявляє себе людина; «динамічне Я» — те, якою людина хоче стати; «фантастичне Я» — якою вона бачить себе у мріях; «майбутнє Я» — якою вона може стати.

Досвід людства показує, що по-справжньому пізнати себе і стати краще змогли лише ті люди, що діяли на благо інших людей. Щоб отримати ту долю, якої ви прагнете, треба уважно вивчати і свідомо формувати свій характер. Формується характер під впливом трьох умов: спадковості (того, що відрізняє людину від народження від інших людей); суспільного середовища, самовиховання. Характер проявляється у звичках, манерах людини, ставленні до навколишньої дійсності.

Кожен член суспільства є представником тієї чи іншої соціальної групи, тієї чи іншої нації. Всі ми, хто живе в нашій країні, незалежно від соціальної і національної приналежності, — громадяни своєї Вітчизни, своєї держави.

Література

1. Бізбіз Т. 0.,Авраменко В. О., Чабан Л. Г. Людина і світ. 11 клас. Розробки уроків. — X. : Вид. група «Основа», 2010.

2. Вілков В. ТО., Ніколаєвський В. М., Омельченко В. В., Салтовський О. І. Людина і світ: Навч. посібник. — X., 2001.

3. Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Человек: Энциклопед. словарь. — М.: Гардарики,1999.

4. Гісем О., Мартишок О. Основи філософії. Людина і світ. 11 клас. Філософський тренінг. — Тернопіль: Богдан, 2003.

5. Гісем О., Мартинюк О. Основи філософії. Людина і суспільство. 11 клас. Філософський тренінг. — Тернопіль: Богдан, 2003.

6. Гуревич 77. Современный гуманитарный словарь-справочник . — М., 1999.

7. Діденко В. Ф., Кондрашова-Діденко В. І. Людина і світ. — К., 1998.

8. Зарубіжні українці: довідник. — К., 1991.

9. Кремінь В. Г. Філософія. — К., 2004. — С. 313-316.

10. Ладиченко Т. В. Методичні рекомендації щодо вивчення курсу «Людина і світ». — X.: Вид. група «Основа», 2005.

11. Людина в сучасному світі. — К., 1997.

12. Міхнєвська Н. В. Що таке пізнання? // Історія та правознавство. — № 1. — 2010.

13. Національні відносини в Україні у XX ст.: Збірник документів і матеріалів. — К., 1994.

14. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: онтологія людини. — К., 1995.

15. Павліченко П., Літвіненко Д. Соціологія. — К., 2002.

16. Петренко Г. Г. Культура спілкування // Історія та правознавство. — № 7. — 2010.

17. Политология / Под ред. М. Василика . — М., 1999.

18. Політологія / За ред. О. Семківа. — Львів, 1993.

19. Рябов С., Томенко М. Основи теорії політики. — К., 1996.

20. Світ і людина, суспільство: Хрестоматія / За ред. Р. А. Арцишевського. — К., 1997.

21. Теорія та історія світової і вітчизняної культури (керівник А. Бичко). — К., 2004.

22. Філософія: Навч. посібник (курс лекцій) / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Т-во «Знання», 2001.

23. Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002.

24. Человек: Философский энциклопедический словарь. — М.: Наука, 2000.

25. Хамітов Н. Історія філософії: проблема людини. — К., 2006.