МІЙ ПІДРУЧНИК 2.

РОЗДІЛ 2.

ЗАГАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ. Період з 5 по 16 ст. характеризується певним занепадом старих центрів освіти і появою нових. Китай замкнувся у своїх кордонах, обрав політику самоізоляції, через що в освіті зупинився на досягненнях конфуціанства, що тривало до початку 20 ст. Китайське ієрогліфічне письмо також не сприяло поширенню традицій китайської освіти в інші держави.

Індія розпалась на ряд самостійних князівств, почастішали міжусобні війни, вторгнення іноземних завойовників. Індійська філософія зосередилась на поняттях багаторазового перевтілення душі і досягнення нірвани, що також не сприймалось іншими народами. Індійська освіта з цих причин зупинилась на вивченні канонічних текстів і не могла бути зразком для інших держав.

Єгипет, з його культом мертвих, складною ієрогліфічною писемністю, зверхнім ставленням до іноземців також не міг бути зразком освіти. До того ж після падіння Римської імперії Єгипет неодноразово ставав жертвою завойовників, які знищили багато пам'яток писемності і носіїв знань – жерців.

Країни Месопотамії після входження до складу Візантії відродили свою освіту, але після арабських завоювань (8-9 ст.) освіта швидко звелась до вивчення Корану.

Мусульманські держави в період бурхливих завоювань (6-10 ст.) приділяли велику увагу розвитку освіти і створенню шкіл. Але після закінчення завоювань мусульманські країни охопив застій. Чим менші ставали зовнішні успіхи, тим більша увага зосереджувалась на вивченні релігійних текстів і на культивуванні нетерпимості до іноземців і іновірців. Навіть у період вищого розвитку освіти іноземцям, щоб вчитись в мусульманських країнах, потрібно було приймати мусульманську віру, а на це йшли одиниці.

Тому центром освіти з 5 по 12 ст. була Візантійська імперія, яка зуміла досить гармонійно поєднати освітні традиції античності з християнською вірою. Візантія справила великий вплив на освіту в мусульманських країнах, у християнських Вірменії та Грузії. Поширивши християнство на південних і східних слов'ян, Візантія почала поширювати на цих територіях свою систему освіти. Правда, на цей час (10-12 ст.), Візантійська імперія почала занепадати, відбувся розкол з римською церквою на релігійному грунті, і наслідки запозичення слов'янами віри і освіти за візантійським зразком трактуються дуже неоднозначно – ряд дослідників вважає, що це зумовило відставання слов'янського світу від західноєвропейського.

Західна Європа після падіння Західної Римської імперії зазнала значного зниження освітнього рівня і приблизно до 16 ст. вплив римської церкви в освіті був вирішальним. Однак протистояння світської і церковної влади зумовило можливості вибору і лавірування для багатьох діячів освіти, що пізніше зумовило вихід західноєвропейської освіти на провідні світові позиції.

ЛЕКЦІЯ 6. ЄВРОПА В СЕРЕДНІ ВІКИ І ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ.

Середні віки в Європі характеризуються зміною рабовласницького ладу феодальним, пануванням християнської релігії і негативним ставленням до гріховної і язичницької античної культури і освіти. Виділяють три періоди: 5 – 10 ст. – раннє середньовіччя; 11 – 13 ст. – розвинуте середньовіччя; 14 – 16 ст. – пізнє середньовіччя, або епоха Відродження.

Освіта в ранньому середньовіччі

Освіта в часи раннього середньовіччя тісно зв'язана з церквою. Знання були потрібні діячам церкви, простим людям для засвоєння християнства, для боротьби з єресями. На початку 7 ст. у Британії та Ірландії при монастирях з'явились перші школи. Саме в монастирях збереглись античні рукописи, які служили навчальними посібниками. Зміст освіти випливав з творів Августина Блаженного, чия освітня програма передбачала, крім релігійних, і світські знання, необхідні християнському полемісту і проповіднику – знання мов, історії, діалектики, риторики, математики, філософії послідовників Платона, які найбільш повно виражали ідеали християнства.

Почали у значній кількості відкриватись як монастирські внутрішні школи, де готувались майбутні монахи, так і кафедральні відкриті школи, де готували священиків і чиновників. Особлива увага зверталась на виховання моральних якостей, якого досягали настановами, постами, відмовою від пристрасті до багатства, читанням релігійних творів.

В елементарних школах вчились близько 5 років і засвоювали читання, письмо, лічбу і співи. Середній рівень передбачав “трівіум” – латинська граматика, риторика, діалектика. Підвищений курс передбачав “квадріум” – арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики. Основною книгою у навчанні був Псалтир. Навчання починали з механічного заучування на латині молитов і 150 псалмів, а потім вивчали латинську азбуку, читання і письмо. Пізніше були написані спеціальні посібники: граматика, латинський розмовник, словники, хрестоматії, а підручники логіки, арифметики, музики, складені Боецієм ( 480 – 524 ) служили до 13 ст.

Найбільший розвиток освіти припадає на правління франкського короля Карла Великого на початку 9 ст. Бурхливо розвиваються монастирі і монастирські школи, оскільки монахи мали багато часу проводити за читанням. Вивчаються твори римської класичної літератури, при дворі короля освічені люди об'єднуються в Академію ( Карл Великий вважав свою державу спадкоємицею Риму, звідси інтерес до римської культури ). Освіту намагались здобути і люди низького суспільного становища, бо вона відкривала шлях до державної чи церковної кар'єри.

Загалом освіта в часи раннього середньовіччя визначалась такими обставинами: римська антична спадщина ще не стала чимось далеким, християнство ще не встигло створити власну філософську базу і користувалось творами філософів античності, язичників ще було дуже багато і їх навертали у християнство не лише силою, а й проповідями, церква ще не набрала великої сили і боролась з єресями не вогнем інквізиції, а словом. Тобто церкві було потрібно багато освічених людей.

Освіта в розвиненому середньовіччі

Становище змінилось в часи розвинутого середньовіччя. Держави переживали період роздробленості і мало приділяли уваги поширенню знань. Церква утвердилась як значна сила і могла боротись з єресями не проповідями, а силою. Нечисленних язичників на окраїнах Європи також навертали у християнство силою зброї. В цих умовах високоосвічені люди були непотрібні, антична культура розглядалась як загроза християнству. На перший план виходить засвоєння певної суми формальних знань, володіння якими дозволяє зайняти відповідну посаду.

Ідеологом нової орієнтації освіти виступив філософ і теолог Фома Аквінський (1225/26 – 1274). У трактаті “Сума теології” він дав нову інтерпретацію церковним традиціям, спираючись на етику, психологію, логіку Аристотеля, відпрацьовуючи віровчення у формі наукового знання, підкоряючи знання вірі. Панівне положення займає нова релігійна філософія – схоластика ( лат. Scholasticus – шкільний, вчений ), орієнтована на формальну логіку Аристотеля і абстрактне богослов'я. Твори самого Фоми Аквінського стали основними джерелами вивчення богослов'я у школах підвищеного типу – колегіях і університетах.

У школах граматика і риторика поступились місцем формальній логіці і новій латині (назви часто лишались незмінними). Елементарна школа залишилась без змін. Майже в кожному монастирі засновувались школи середнього ступеня, а в багатьох вищого. В школах середнього та вищого ступенів вчились 6 – 8 років, тобто повний курс школи становив 13 років. Перші 2 роки вивчали філософію, 2 наступні – богослов'я, церковну історію і право, два останніх – поглиблено вивчали богослов'я. Випускники шкіл тримали екзамен на ступінь бакалавра, потім могли стати магістрами.

У 12 – 13 ст. почався інтенсивний розвиток університетів – корпорацій вчителів і учнів, що відображало зацікавленість суспільства у розвитку освіти. Університети виробили тип високоосвіченого вченого, який не лише поглинає знання для самовдосконалення (ідеал античності), але і поповнює їх заради всього людства. Університет, як правило, складався з 4 факультетів – молодшого, артистичного, де вивчали сім вільних мистецтв, і 3 старших – юридичного, медичного, богословського.

Центри освіти і культури поступово зміщувались з монастирів у міста. Для торгово-ремісничого населення почали відкриватись міські школи – магістратські, цехові, гільдійські. Вони давали уміння читати, писати латинською і рідною мовами, рахувати. Вперше з'явились в Італії, де було найбільше освічених вчителів. Виникла така форма навчання, як учнівство. Майстер з числа купців чи ремісників за певну плату вчив одного-двох учнів. Повний курс учнівства тривав від 2 до 6 і більше років, але давав змогу учню працювати підмайстром, доки він не заробить на відкриття власної справи. Почалось виділення педагогіки і методики в окрему галузь знань, з'явились перші педагогічні трактати. Гуго сен-Вікторський (бл. 1096 – 1141) склав трактат “Дидаскалікон”, в якому представив класифікацію наук, що вивчаються в школах, і методику їх вивчення. Найкращим методом навчання вважався пошук найкоротшого шляху досягнення знань. Відомий французький вчений Пьєр Абеляр (1079 – 1142) запропонував цікавий метод навчання “так-ні”, що полягає у співставленні суперечливих поглядів, дискусіях, коментарях.

Виникла рицарська система виховання. Хлопчик 10-12 років переходив до двору сеньйора, де жив у сім'ї, виконував роль пажа, прислугував своїм благодійникам, і водночас навчався хорошим манерам, грі на музичних інструментах, пісням, танцям, складанню віршів, їздити верхи, володінню зброєю. Домашній священик наставляв на “шлях істинний” і навчав грамоті. У 14-16 років юнак ставав зброєносцем, а у 18 посвячувався у рицарі. Ідеал рицарського виховання, що передбачав різноманітні уміння і навички, широту культури, високі моральні якості, став зразком для епохи Відродження, оскільки в ньому простежувалась ідея всебічного розвитку особистості. Вінцент з Бове (1190 – 1264) написав трактат “Про навчання дітей благородних” – одну з перших енциклопедій з виховання, де розглянуті різні аспекти навчання і виховання як хлопців, так і дівчат.

Дівчата із знатних сімей виховувались вдома або у монастирях. У програму навчання входило засвоєння грамоти, вивчення мов, музика, читання релігійних книг, рукоділля. У менш знатних сім'ях дівчата одержували домашню освіту або відвідували спеціальні жіночі міські школи.

Серйозним позитивним моментом, привнесений християнством в освіту, був погляд на трудове виховання як на засіб розвитку в загальній системі виховання особистості ( в античності праця вважалась негідною вільної людини ).

У 13 столітті почалась поступова переорієнтація Європи на буржуазний шлях розвитку. Схоластична система освіти стала занепадати, тому що не відповідала потребам життя. Зміст освіти у школах ставав все більш обмеженим, поширювалось зазубрювання матеріалу і тілесні покарання учнів. Міські школи все більше обмежувались елементарною освітою на протязі 2 – 3 років. Свої освітні традиції зберегли лише університети і колегії, що виникли на їх базі ( колегії були своєрідною проміжною ланкою між середньою і вищою освітою, поєднували також гуртожиток зі школою).