1)Громадянство україни як один з інститутів конституційного права Під громадянством України розуміють постійний політико-правовий зв'язок особи з державою, який зумовлює наявність у них взаємних прав, свобод та обов'язків, як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати у об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Об'єктивне розуміння конституційного права на громадянство - це система нормативно-правових актів у яких викладаються конституційно-правові норми та принципи, що регламентують взаємовідносин держави і людини у громадянстві1. У суб'єктивному розумінні - це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, політико-правовий зв'язок з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі і межах, передбачених Конституцією і законами держави2. Отже, поняття "громадянин" політико-правове і пов'язується з існуванням держави і права. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. У відповідності з українським законодавством громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв'язок людини і держави, а є невід'ємним правом людини, яке держава зобов'язана визнавати, поважати і забезпечувати. Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах: 1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянство країни як постійний зв'язок особи і держави Громадянство України - це стійкий, необмежений в просторі правовий зв'язок особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

• правовий характер:

• необмеженість у просторі та часі;

• максимальний характер взаємних прав та обов'язків.

Цей зв'язок знаходить своє виявлення в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства складає головний конституційно-правовий інститут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

• Конституція України.

• Закон України «Про громадянство України».

• Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

• Підзаконні акти.

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь 'у вирішенні питань громадянства та порядок їх вирішення.

Конституційний статус громадянина - поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'єктів постійно виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.

2)Загальне вчення про державу і право Теорія держави і права — фундаментальна наука і навчальна дисципліна, що вивчає державу і право як явища суспільного життя, основні закономірності їх виникнення і розвитку, їх сутність, призначення і функціонування в суспільстві, а також особливості політичної і правової свідомості та правового регулювання.

Теорія держави та права — це наука, яка вивчає найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави та права

Основні ознаки Теорії держави і права

1. Вивчає державу і право у теоретико-узагальненому вигляді. Свідченням тому є категорії — загальні поняття: сутність держави, форма держави, тип держави та тощо.

2. Осягає не усе, а основні та загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування держави і права. Їх можна назвати фундаментальними закономірностями, тому що вони однаково властиві різноманітним державам і їх правовим системам.

3. Ґрунтується на єдності та діалектичному взаємозв'язку держави і права. Неможливо пізнати право і державу, досліджуючи їх ізольовано або протиставляючи одне одному.

Теорія держави і права є суспільною (визначає такі суспільні явища, як держава і право), юридичною (вивчає лише державну і правову сторони громадського життя) та загальною (виявляє та пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави) наукою.

Функції теорії держави і права

Функції Теорії держави і права — це основні напрямки її впливу на соціальні явища, насамперед право й державу, на суспільні відносини, формування і розвиток особи

• Політичний напрям дослідження і вивчення — це розробка принципів перетворення держави та права, їх установ і інститутів на основі пізнання об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, а також пізнання перспективних шляхів розвитку держави та права, державного апарату, національної правової системи та законодавства.

• Ідеологічна функція полягає у напрямах світоглядного призначення науки, у діалектико-матеаріалістичному тлумаченні державно-правових явищ.

• Методологічна функція є напрямом дослідження і вивчення державно-правових явищ і базується на тому загальному положенні, що метод — це теорія, яка звернена до практики дослідження.

• Інтерпретаційна функція є напрямок пізнання державно-правової дійсності шляхом з'ясування їх змісту для себе і роз'яснення для інших.

• Евристична — напрямок відкриття нових закономірностей, що виникають в процесі розвитку предмета дослідження, наприклад, держави та права.

• Прогностична — визначає тенденції розвитку явищ, які вивчаються згідно з об'єктивними законами їхнього розвитку.

• Онтологічна (констатуюча) функція — це напрямок пізнання державно-правових явищ, їх окремих інститутів, установ такими як вони є.

• Системоутворююча функція — напрям, що підкреслює важливість ролі і значення теорії держави і права в системі юридичних наук, характеризує побудову теорії держави і прав як певної системи знань.

• Практично-організаторська функція — це напрям пізнання, що орієнтує правоохоронні органи і інших суб'єктів юридичної діяльності про сучасні теоретичні знання в сфері правознавства і має безпосередній вихід на практику

• Інформаційна функція — напрям пізнання, що інформує суб'єктів інформаційних відносин про явища державно-правової дійсності в певній країні і у світі.

• Комунікативна функція — напрям дослідження і вивчення, що вирішує питання передачі нових знань із сфери загальнотеоретичних наук юридичним і навпаки та ін. Використання комплексу біосоціальних знань про людину (евтаназії, клонування, пересадка органів тощо) та нормативне урегулювання суспільних відносин у цій сфері.

Україна суверенна держава Коли ми вивчали основи конституційного ладу України, то звертали увагу на те, однією із конституційних харктеристик України (однією із засад конституційного ладу України) виступає положення статті 1 Конституції України, яка чітко говорить про те, шо «Україна - суверенна і незалежна держава». Тоді ми торкнулись лише найбільш загальних ознак даного яища. Сьогодні ми поговоримо про ці речі, пов’язані з поняття «суверенітет», «державний суверенітет» «суверенна держава», - детальніше.

Слово «суверенітет» французького походження що буквально означає «незалежність». В свою чергу у сучасну французьку мову воно прийшло з латинської в перекладі з якої означало - «правитель», «володар», «той, що має найвищу владу і є ніікому непідвладний». Бути сувереном, означало бути нікому не підвласним, бути сам собі господарем. В різні часи (від античних часів - до сьогодення) в політико-правовій практиці даний термін використовувався, мав якісь видозміни, і відповідно частково різнне тлумачення. В сучасномому конституційному праві синонімом слова «суверенітет» може виступати слово «незалежність». Тому, в найбільш загальних підходах, коли говорять про суверенну державу, то мають наувазі насамперед її незалежність.в

Проблематика навколо теми «суверенна держава», «державний суверенітет» має значну теоретичну базу. В конституціійному праві, в державному праві коли говорять про суверенітет, то як правило звертають увагу на можливість існування трьох понять

1) національний суверенітет;

2) народний суверенітет;

3) державний сувверенітет (суверенітет держави).

Кожне з цих понять має свою дефеніцію (тб. - своє поняття), свої якісь особливості. Але, оскільки предметом нашої сьогоднішньої розмови є конституційна характеристика України як суверенної держава, ми зупинимося на власне явищі «суверенітету держави»(державного суверенітету, суверенної держави).

Суверенітет держави - є надзвичайно складна суспільно-політична і юридична категорія, яка пройшла свій досить не простий шлях розвитку. Цей шлях умовно можна поділити на декілька етапів (періодів):

n період «королівського суверенітету»;

n період поєднання «королівського суверенітету» і «народного суверенітету»

n період «народного суверенітету»

n період сучасного розуміня «народного (державного) суверенітету» Функції держави Конкретні функції держави, а їх досить багато, доцільно розглядати через їх класифікацію на види. Класифікувати функції сучасної держави можна за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами, часом дії, принципом поділу влади, ступенем значущості, походженням, сферою політичної спрямованості, та іншими елементами державної діяльності. 1. Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах вони здійснюються, функції держави можна поділити на:

• Загальносоціальні функції — це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів цілого суспільства, тобто всіх його верств. Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучас­ної держави в галузі захисту прав і свобод людини в економічній, політичних сферах та в інших сучасних глобальних дер­жавних сферах.

• Функції захисту групових інтересів — це такі напрямки діяльності держави, що найповнішим чином спрямовані на вираження й задоволення інтересів — прав­лячих угруповань, за якими стоїть соціальна база здійснення державної влади. В таких випадках державні функції спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках, які вигідні прав­лячій еліті.