Тема 9: Діалектика як вчення про розвиток. Закони діалектики.

Мета: Опрацьовуючи наукову додаткову літературу, пояснити сутність філософської категорії діалектики та творчо використовувати знання з даної теми в своїй життєвій та професійній діяльності.

Основні проблеми: - діалектика - наука о загальних законах руху та розвитку природи, людського суспільства та мислення; закон єдністі та боротьби протилежностей, закон взаємного перехіда кількісних змін у якісні; закон заперечення заперечення.

Основні поняття: - єдність, суперечення, протилежність, тотожність, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, діалектичне заперечення, апорії.

Методичні рекомендації: - опрацювати підручник для вищої школи Філософія / За заг. редакцією В.Г. Кременя, М.І. Горлача. Х.: Прапор, 2004, с. _____, скористуйтесь таблицею «Закони діалектики» та відповісти на запитання:

• в чому є специфіка розвитку суспільства?

• поясніть, що вся історія суспільства є закономірний натурально-історичний процес розвитку.

ПИТАННЯ для самоконтролю:

1. Назвіть рухаючі сили розвитку суспільства?

2. Проаналізуйте, яким чином здійснюються у вашему колективі кількість та якість зміни в учбовій та духовній сферах?

Скласти тези з запитань:

1. Специфіка розвитку суспільства.

2. Діалектичні заперечення.

Теми рефератів:

Концепції розвитку і їхня евристична наповненість у різних областях дослідження.

Типи законів, їхнє співвідношення й взаємозв’язок як видбиття структурованості матерії.

Ідеї діалектики в роботах філософів епохи Відродження.

Основні положення раціоналістичної діалектики В.Ф. Гегеля.

Література:

1. Філософія. Підручник. Г.А. Заїченко, В.М. Сагатовський, І.І. Кальний та ін.; За ред. Г.А. Заїченка та ін. – К.: Вища шк., 1995, с. 205 - 222.

2. Філософія. Підручник для вищої школи / За заг. редакцією В.Г. Кременя, М.І. Горлача. Х.: Прапор, 2004, с. 398 - 412.

3. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 2003. с. 440 – 445.

Форма контролю: перевірка конспекту та плану до теми.

Методичні рекомендації до самостійної роботи № 11

Тема 8: Суспільна свідомість та її роль

Мета: Опрацювати поняття суспільної свідомості та її форми. Ролі суспільної свідомості в житті людини.

Питання для вивчення:

1. В чому полягає сутність суспільної свідомості?

2. Які форми суспільної свідомості ви знаєте?

3. Дати оцінку формам суспільної свідомості (на вибір).

4. Охарактеризувати співвідношення свободи та відповідальності.

Міні – лекція

Суспільна свідомість відрізняється від індивідуальної за своїми носіями (це свідомість групи і суспільства), роллю (ві­дображає світ з позиції групи і суспільства) і способом існу­вання (суспільна свідомість немовби «дводомна» — наслідки діяльності її поза індивідуальною свідомістю: у бібліотеках, музеях тощо, а ключ до розуміння захований у свідомості окре­мих людей).

Суспільна свідомість щодо духовного життя індивіда постає як щось об'єктивне, зберігаючи водночас свою духовну приро­ду. В традиціях світової філософії співвідношення їх фіксується у поняттях «дух» (духовне, що виступає у своєму об'єктивному аспекті) і «душа» (духовне в межах суб'єктивної реальності). Ці терміни в інших контекстах і досі вживаються як синоніми. Яку роль виконує суспільна свідомість у житті суспільства? Яким є співвідношення суспільної свідомості і суспільного буття?

У вирішенні цих питань слід подолати крайнощі ідеалізму і вульгарного матеріалізму. У першому випадку абсолютизується активна роль свідомості. У другому роль свідомості зводиться до пасивного відображення суспільного буття, яке, у свою чер­гу, зводиться до способу виробництва матеріальних благ. Хиб­ність першої позиції в тому, що вона не дає змоги відповісти на такі питання: чому за різних умов історичного розвитку су­спільна свідомість набуває різного змісту (знання, цінності, нор­ми)? Чому одні і ті самі ідеї (політичні, соціальні, економічні, технічні тощо) за одних об'єктивних умов реалізуються, а за інших — ні? Щоб відповісти на ці запитання, слід враховувати дію суспільного буття щодо суспільної свідомості.

Хибність протилежної позиції полягає в тому, що вона не в змозі відповісти на інше запитання: чому за одних й тих самих об'єктивних умов у людей завжди залишається можливість ви­бору і наслідки їхніх дій не визначаються певною мірою обставинами, а обумовлюються їх внутрішньою активністю. В одних і тих самих обставинах одні суб'єкти (окрема людина, народ, група) діють революційно, а інші — конформістськи; одні ба­чать і творять нове, а інші — ні; одні виконують аморальний наказ, а інші обирають смерть).

Щоб з'ясувати все це, слід враховувати, що суспільна свідо­мість постає у житті суспільства у чотирьох основних аспектах: 1) як відображення об'єктивної реальності; 2) як керування діяльністю суспільства; 3) як створення програм, що спроможні керувати діяльністю суспільства; 4) як самоцінне духовне жит­тя. Відповідно суспільна свідомість постає, по-перше, як резуль­тат об'єктивного процесу розвитку суспільства; по-друге, як про­грама, що керує діяльністю суспільства; по-третє, як основа ду­ховного виробництва; по-четверте, як духовне життя суспіль­ства.

Зрозуміло, що і співвідношення суспільної свідомості і су­спільного буття у всіх чотирьох випадках має бути різним.

У першому випадку суспільне буття визначає зміст суспіль­ної свідомості: Архімед не міг відкрити теорії відносності Ейн­штейна; Арістотель не міг відмовитися від «природності» по­ділу людей на вільних та рабів (ми і досі вважаємо за «при­родне» розглядати навколишнє середовище лише в плані задоволення наших «зростаючих потреб»). У другому випадку, навпаки, програма суспільної свідомості визначає хід суспіль­ного буття: роль політичної стратегії, наукових відкриттів, фі­лософських систем, світових релігій тощо. У третьому випадку ми бачимо взаємодію того й іншого: без адекватного відобра­ження, що його детермінує об'єктивна реальність, нема й ефек­тивних програм; без об'єктивних умов неможливе успішне впровадження цих програм (детермінація з боку буття); але без творчості, без духовної активності найдосконаліші знання та найкращі умови реалізації їх залишаються невикористаними (детермінація з боку свідомості). І, нарешті, у четвертому ви­падку свідомість сама стає часткою буття, бо людське буття (не функціонування речі) передбачає єдність об'єктивної та суб'єк­тивної реальності, зовнішніх умов і внутрішнього життя.

Політика і право хоча і можуть, і повинні бути звернені до свідомості людей, до духовності їх, все ж зрештою вони підтри­муються ззовні, допускають ставлення до людини як до об'єкта. Мораль підтримується ззовні силою громадської думки, та основний компонент її знаходиться в середині особистості — це голос совісті. Не міркування щодо вигоди, не страх, навіть не звичка до дисципліни, а саме совість визначає моральність рі­шення.

Совість як внутрішній механізм прийняття моральних рішень уособлює концентрований вираз раціонального і чуттєво-емоцій­ного досвіду моральних взаємин людей; голос її має примусову силу, бо вимагає здійснити одні вчинки і забороняє інші. Со­вість не знає готових рецептів, куди б можна було зазирнути як у зведення законів. Вона має принципово-творчий характер, діяльність її стає добрим прикладом духовного життя на рівні понадсвідомості.

Слід зазначити, що термін «мораль» має два аспекти, які відбивають різні регуляції людської поведінки. Спільним у них є те, що на обох рівнях інтереси інших суб'єктів враховуються добровільно, незважаючи на можливу кару або нагороду. На суспільному рівні моралі людей об'єднує спільний вищий інтерес, мета, впевненість, віра, відданість політичній, науковій ідеї. Найвищою цінністю суспільної сторони моралі є обов'язок перед спільною справою. Заради спільної мети люди, керуючись почуттям обов'язку, вгамовують у собі корисливі потяги, дрібні приватні інтереси. Людиною обов'язку рухає передусім відда­ність спільній праці. Інша людина на цьому рівні постає насам­перед як представник спільної справи, як носій принципу; її внутрішні спонукання, неповторність її індивідуальності поки що не висвітлені: спільне поглинає унікальне.

На особовому рівні моралі людина зазирає у внутріш­ній світ іншої людини, добровільно приймає цінності і цілі ін­ших суб'єктів як самоцінність, доброзичливо ставиться до них заради них самих. Тут уже діє і об'єднує не лише обов'язок пе­ред спільним, а й співпереживання з унікальним. Ключовою цінністю особового рівня моралі є добро як міра добровільної єдності суб'єктів на грунті взаємного співпереживання і при­йняття цінностей.

Рівень моралі визначається ставленням до інших людей (людства в цілому, власного народу, родини, самого себе) і до діяльності (штучного середовища, «другої природи»), до приро­ди. Спільний принцип у всіх чотирьох галузях полягає у спро­можності ставлення до всіх цих явищ як до самоцінностей — це гуманізм; до діяльності — це єдність самовираження (твор­чість) і внутрішніх тенденцій тих сфер буття, в яких ця діяль­ність відбувається («не можна заганяти до раю кийком»); до наслідків діяльності — чинити так, щоб створене нами середо­вище було Домом, а не «машиною-помешканням», до природи — це екологічна культура (ко-еволюція, спільний розвиток людини і природи, а не насильництво над нею). Становлення традиції — скрізь і всюди керуватися боліннями совісті, змістом яких є обо­в'язок (перед суспільством і справою, якій служиш) і добро (у ставленні до будь-якої людини) — одна з найскладніших проб­лем сучасності.

Естетична свідомість регулює поведінку людини на такій же глибокій основі, як і моральна, але своїми особливими засобами. Можна зрозуміти політичне значення певного вчин­ку, юридично обгрунтувати його, прийняти його совістю за умо­ви, якщо до цього він буде сприйматися як естетично прекрас­ний, як такий, що є гідним до естетичного почуття.

Естетична свідомість не зводиться до мистецтва (професій­ної форми її) так само, як наука не зводиться до людського піз­нання. Вона проймає людські відносини, побут, манери, упоряд­кування середовища, бо скрізь, як зазначав Маркс, людина «бу­дує» також і за законами краси.

Красу як ключову цінність естетичної свідомості можна ви­значити як символічне чуттєво-емоційне вираження відповідно­сті реальності ідеалу. Краса визначає цілісний настрій життя людини.

Форма естетичного образу — це не просто знання про дійсність (хоча, звісно, художній твір і дає такі), а й чуттєво-емоційне відображення нового в реаль­ності, таке, що спроможне піднятися на рівень символу. Якщо такої єдності досягнуто, якщо символ і правда, які виражає ми­тець, знайшли один одну, то з'являється й елемент норми — не «рецепт», а загальний настрій до життя: «родинна увага» (М. Пришвін) до природи або агресивне споживацьке ставлен­ня до неї, любов до людини або зневага до неї, спокута або фанфаронство, шанобливість перед життям або бравада циніз­му. Все це формує естетичний простір, в якому ми живемо.

Повноцінний естетичний образ постає як єдність змісту (що хоче відобразити автор), форми (у звичайному він спромігся побачити щось нове, що у незвичайний спосіб діє на наші по­чуття) і того настрою до життя, який народжує цю злитість форми і змісту.

Естетичний настрій виражається в естетичному смаку, тобто в оцінці явищ дійсності з позицій прекрасного чи огидливого. Смак відіграє таку ж роль в естетичній поведінці, як совість — у моральній.

Настрій до життя, а відповідно й естетичні смаки можуть бу­ти дуже різними. Від чого це залежить? Залежність тут, як і взагалі у відносинах буття і свідомості, двостороння. Ті умови життя, в яких живе людина, та соціальна група, до якої вона належить (народ, клас, родина, коло друзів тощо), формують настрій її та естетичні смаки. Однак потрібно враховувати і зво­ротну дію свідомості, що вже сформована, на буття. Отже, тре­ба створювати умови, що формують добрий естетичний смак, і водночас самим зсередини активно робити правильний естетич­ний вибір.

У чому ж критерії «доброго» чи «правильного»? І чи є вони взагалі? Чи можна сперечатись про смаки? Про смаки не спере­чаються, коли особиста інтерпретація естетичного образу не за­чіпає інтересів інших людей, не руйнує цілісність суспільства. Які очі красивіші — блакитні чи карі? Чиї переживання після прочитаного, побаченого твору мистецтва більш глибокі? Ці за­питання безглузді. Кожна індивідуальність є самоцінною. Од­нак якщо «неповторна індивідуальність» не зважає на інших, якщо смак її або певної групи починає руйнацію, то їх слід зу­пинити. Саме такою є ситуація з «масовою культурою» — сучасним варіантом гасла римського плебсу: «Хліба та видовищ!» Коли заради комерції і честолюбства бездарних ділків розбе­щуються душі, насаджується агресивність, розпуста, цинізм, тоб­то психологія дня, злочинна свідомість — з такими смаками не можна не сперечатися, не боротися. Бо перемога їх — це куль­турна й антропологічна катастрофа.

Ноосфера — це і прекрасний світ, і досконале естетичне се­редовище, де всі звуки, фарби, лінії, ритми служать гармонії та цілісності природи, суспільства, людини. Краса в цьому розу­мінні не лише «врятує світ», а вона є однією з найглибинніших самоцінностей, засад духовного життя, а тому не лише «будує за законами краси», а й прагне жити у красі. Без великої внут­рішньої культури це неможливо.

Тривалий час релігійна свідомість висвітлювалась вітчизняною літературою однобічно — «релігія — це опіум для народу», «духовна сивуха». Негативну роль відіграють і недо­сконала мораль, і хибна критика, і поганий естетичний смак. Проте ніхто (окрім анархістів) не заперечує саму ідею держави і соціально-правової свідомості, грунтуючись на страшному іс­торичному досвіді кривавих диктатур. Саме так, наявність інкві­зиції не є достатнім аргументом для заперечення релігійної сві­домості загалом. Релігійна свідомість, як і будь-які інші форми, може народжувати хибні висновки і закріплюватись у реакцій­них громадських інститутах. Виникає запитання: «А чи є в неї свої специфічні «раціональні зерна», своє особливе, нередуційоване до інших ставлення до світу?»

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає сутність суспільної свідомості?

2. Охарактеризувати політичну та релігійну свідомість громадян України.

3. Як Ви розумієте морально – етичну свідомість студента?

4. Які шляхи вибору свободи і відповідальності?

Теми рефератів

Суспільна свідомість.

Форми суспільної свідомості.

Проблема вибору свободи і відповідальності.

Література

1. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 2003. с. 440 – 445.

2. Філософія. Підручник для вищої школи / За заг. редакцією В.Г. Кременя, М.І. Горлача. Х.: Прапор, 2004, с. 357 - 360.

3. Філософія. Підручник. Г.А. Заїченко, В.М. Сагатовський, І.І. Кальний та ін.; За ред. Г.А. Заїченка та ін. – К.: Вища шк., 1995, с. 310 - 312.

Форма контролю: перевірка конспекту та плану до теми.

Методичні рекомендації до самостійної роботи № 12