Правління князя Святослава

Князювання Святослава (964—972 рр.) — сина Ольги й Іго­ря — було спрямовано в основному на розширення кордонів Русі і збройну боротьбу із сусідами.

Візантійський автор Лев Діакон, сучасник князя Свято­слава, так описав його зовнішність: це була людина середнього зросту, струнка, із блакитними очима і пласким носом. Він голив бороду і голову, залишаючи довгий пучок волосся на голові і довгі вуси. У вусі Святослава блищала золота серга з двома перлинами і рубіном посередині.

На початку князювання військова активність Святослав була зосереджена на Сході. Протягом 964-966 р.р. Святослав у результаті численних походів

• приєднав землі вятичів,

• завдав поразки Волзькій Болгарії,

• підкорив мордовські племена,

• розгромив Хазарський каганат,

• успішно воював на Північному Кавказі й Азовському узбережжі,

• відбив натиск печенігів.

Однак розгром Хазарського каганату відкрив шлях на Русь кочовим народам Сходу, у першу чергу печенігам.

Крім цього, успішні завойовницькі походи Святослава стривожили Константинополь, який побоювався посилення Русі. У 968 р. візантійський імператор запросив Свято­слава для боротьби з болгарами, зіштовхнувши між собою дві небезпечних для імперії слов'янські держави - Русь і Дунайську Болгарію.

Але після того, як Святослав наніс болгарам ряд великих поразок і укріпився в Подунав'ї,

наміряючись навіть перенести туди свою столицю, Константи­нополь виступив на боці болгар і підштовхнув печенігів до набігу на Київ.

Перервавши воєнні дії, Святослав у 968 р. на короткий час повернувся до Києва, але вже в 969 р. розпочав другий похід на Балкани.

Однак боротьба з Візантією закін­чилася невдало: після ряду тактичних перемог Святослав був оточений стотисячним грецьким військом.

З величез­ними втратами йому удалося відійти на Подніпров'я, відмовившись від завойованих дунайських територій.

Під час повернення в Київ Святослав у 972 р. потрапив у засідку, влаштувану печенігами біля дніпровських порогів за вказівкою Візантії.

Він був убитий. За легендою, печені­зький хан Куря наказав зробити з черепа Святослава чашу для вина.

Святослав також спробував закріпити владу династії Рюриковичів, ліквідувавши залишки племінних княжінь.

У 969 р. він розділив князівства між синами, поставивши своїм намісником у Києві Ярополка, у Древлянській землі - Олега, а в Новгороді - Володимира.

Після смерті Свято­слава його сини почали боротьбу за оволодіння великокня­зівським престолом.

Спочатку великим князем Київським став Ярополк, що убив конкурента - брата Олега Древлянского (977 р.)

Молодший брат Ярополка Володимир Святославич, найнявши варязьку дружину, вирушив на Київ. У ході війни Ярополк був убитий, і Володимир став великим князем.

Київська Русь за Володимира Великого (980-1015 рр.)

Князювання Володимира стало початком періоду розквіту Київської Русі.

Продовжуючи політику своїх попередників по об'єднанню навколо Києва слов'янських земель, Володимир у 981-993 рр. підкорив вятичів і хорватів, а також литовське плем'я ятвягів.

Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, у складі якої об'єдналися всі землі східних слов'ян.

На півночі вони доходили до Чудського і Ладожського озер,

на півдні - до лінії Південний Буг-Рось-Дон,

на сході - до межи­річчя Оки і Волги,

на Заході - до Дністра, Карпат, Німану і Західної Двіни.

Давньоруська держава стала найбільшою країною тогочасної Європи.

Була вирішена одна з найважливіших задач того часу: забезпечення захисту руських земель від набігів численних печенізьких племен.

Для цього по ріках Десні, Осетрі, Сулі, Стугні був споруджений ряд фортець.

В зовнішній політиці метою Володимира було, з одного боку, зміцнення південних і східних кордонів Русі, на яких проходила постійна боротьба з кочівниками, а з іншого боку - зміцнення її становища серед християнських держав Євро­пи.

Володимир вів активну дипломатичну гру, закріплюючи політичні союзи за допомогою династичних шлюбів.

Сина Святополка він оженив на доньці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга.

Численні шлюби самого Володимира (літопис пові­домляє, що в князя було 5 офіційних дружин) також носили династичний характер.

Велике політичне значення мало також офіційне прий­няття християнства як державної релігії.

Після хрещення Русі розширилися її відносини з Візантією і Священною Рим­ською імперією, з якою у 1013 р. було укладено дипломатичний договір.

При правлінні Володимира відбулося зміцнення держави. Князівські сини і старші дружинники отримали в управління найбільші центри - колишні племінні княжіння.

Таким чином, на зміну старій родовій знаті остаточно прийшов клас феодалів, що знаходився у васальній залежності від вели­кого князя Київського і зосередив у своїх руках велику земельну власність.

У результаті цієї реформи всі найбільші феодальні володіння Русі і усі вищі ступні феодальної ієрархії зосередилися в руках одного князівського роду - Рюриковичів.

Ще одною реформою Володимира стало впровадження зводу законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уста­вом земельним», який згодом став основою першої на Русі писаної збірки юридичних норм «Правди Ярослава» (1016 р.).

Усе вільне населення Київської Русі звалося «люди». Звідси термін, що означає збір данини - «полюддя».

Основна маса сільського населення називалася «смердами». Вони могли жити як у сільських громадах, що несли повинності на користь держави, так і у вотчинах (спадкоємних феодальних володін­нях, де феодальна залежність була більш важкою).

Селяни не були власниками землі, а були її користува­чами, одержуючи від феодала ділянку землі на тих або інших умовах аж до спадкоємного користування.

Звідси осо­биста залежність селянина від феодала, ступінь якої могла бути різною - від виплати натуральної або грошової ренти (оброку) до панщини.

Перетворення колишніх вільних общин­ників у феодально-залежне селянство йшло по трьох основних напрямках:

• або в результаті захоплення общинних земель фео­далами,

• або шляхом роздачі князем земель дружинникам,

• або шляхом поневолювання селян унаслідок їхнього розорення через неврожаї, голод, пожежі, стихійні лиха, напади ворогів і т.п.

Одним зі шляхів закріпачення вільного населення було закупництво.

Селяни, що розорилися або зубожіли, брали у фео­далів у борг «купу» - частину врожаю, худобу, гроші.

Звідси назва цієї категорії феодально-залежного населення - закупи.

Закуп повинен був працювати на феодала-кредитора і підко­рятися йому, поки не поверне борг.

Крім смердів і закупів у кня­зівській і боярській вотчині були раби, яких називали «холо­пами», або «челяддю». їх ряди поповнювалися як з числа бран­ців, так і з числа одноплемінників, що розорилися.

В останні роки правління Володимира загострилися його відносини із синами - Святополком і Ярославом, що почали виявляти прагнення до самостійності і виходу з-під влади вели­кого князя.

Під час підготовки до військового походу на Новго­род у 1015 р. проти Ярослава, який відмовився платити дани­ну Києву, Володимир помер.