9. Літній жанровий цикл

Троїцькі пісні (русальні, кустові, царинні). Купальські та петрівчані пісні.

1.В літньому календарі розрізняють 2 групи свят, нині пов’язаних із християнськими святами: (1) Троїцькі («зелені свята», русальні обряди) та (2) Івана+Петра (купальські та петрівчані обряди).

Троїцькі або Зелені свята (інші місцеві назви – русалчин великдень (четвер русального тижня), клечальна неділя) святкують протягом тижня троєцького тижня (Трійця – на 50-й день після Паски). Вони виникли у часи, коли слов’яни осіли і стали землеробами, тобто великою мірою почали залежати від сил природи. Святкували у час, коли весну змінювало літо, завершувалися польові роботи і була деяка пауза до часу догляду за врожаєм.

Основні культи, з якими пов’язані троєцькі святкування: (1) культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю, (2) культ померлих (задобрювання, щоб не наробили шкоди, сприяли врожаю).

Давні люди вірували у магічні властивості трав і дерев. Вони вшановування сили природи прикрашанням подвір’їв та господарських будівель, воріт зеленими гілками, встелювали підлогу травами тощо.

Велике значення мав культ померлих: провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям, на кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези, обходили поля і лишали на полі їжу для померлих.

Також часто робили гойдалки, які в русальних піснях називали «колисками»

Ці культи сильно пов’язані між собою. Мавки – одночасно і берегині врожаю, рослинності, і представниці потойбічного світу померлих: Мавка (Нявка) – по старослов’янському «мрець». Слово «русалка» (по суті, те ж саме, що і мавка-нявка) – походить від давньоримського свята троянд – «росарія», яке також було поминальним.

За народними віруваннями русалки (не водяні русалки, а польові) – це нехрещені померлі діти, які не могли попасти в рай і тому мстилися, заманювали з собою.

У християнстві стародавнє свято русалії з їхнім культом померлих та віруванням у магічні властивості трав і дерев наклалося на християнську трійцю.

(в) Основні «трійцеві» обряди: русальні, царинні, кустові.

І. Русальні пісні.

Поширення: на Лівобережжі Дніпра. Одні з найдавніших та найцінніших язичницьких реліктів. Ще одна назва русальних пісень – гряні (старослов’янське гряний – зелений).

Обряд за Іваницьким, Київщина, поч. 1980-х.

ІІ. Куст

Поширення: лише на Західній Україні – на Великому Поліссі та Берестейщині (Дубровицький, Зарічненський, Рокинтянський райони Рівненської області та Столінський район Брестської області, Білорусь). Міфічне джерело таке ж, я у русальних – поклоніння весняно-літньому розквіту природи, вплив на майбутній врожай. Прадавній зміст – магічні дії на врожай, звернення до предків (у т.ч. на Зелені свята голосять на кладовищах).

Етимологія слова «куст» – не до кінця вияснена (спільне з обядами «Коструб», «Кострома»). Найпоширеніша мелодія ^mR ||:1111|111122:||. Вірш звільнено-силабічний, базова структура вірша 46₂ («Ой ми були| в зеленому лісі; Вбрали куста|в зеленого кльона»)

ІІІ. Царинні. Були розповсюджені в Галичині (Лемківщина). Назва походить від слова «царина»=поле, засіяне і обгороджене. Відбувалося обходження полів, якраз на русалчин тиждень. Не збереглося жодного запису, лише є публікація:

2. Друга група свят – купальські та петрівчані обряди. Нині приурочені до християнського свята Івана.

Є дві групи обрядів: 1) купальські святкування приурочені до наступного дохристиянського свята, пов’язаного із культом сонця – літнього сонцестояння та 2) Петра і Павла.

КУПАЛО. В Галичині – купала не було (виняток: лемки, «собіткові» пісні). Зустрічаєтсья на більшості центрально та північно-українських територій.

За Л.Українкою в Ковельському повіті справляють Купала так: звечора хлопці крадуть де-небудь великий кошик, плетений з соломи, – власне, крадуть, бо просити не годиться, якого звуть козубом. Того козуба хлопці тягнуть по селі, біжучи якнайшвидше і співаючи, а назустріч їм виходять люди і роблять перейму, себто складають на вулиці тріски, поліна, старі кошики і т. ін. – все то знадоби для купальського вогнища. Все теє хлопці забирають і пакують у козуб. Таких перейм буває кілька, і хлопці ледве можуть забрати все паливо.

Козуба виносять на вигін за село. Там уже збирається цілий гурт людей, більше молодь, але є й молодші молодиці, часами і з старших дехто. Співають тільки дівчата, та часом відповідають їм на співи й хлопці. Починають з которої-небудь пісні, частіше «Ой молодая молодице» (54₂). Хлопці тим часом запалюють козуба, устромивши в нього високі тички, щоб вогонь горів вище. Люди, що приходять дивитися на Купала, повинні принести з собою теж різний підпал. Кажуть, що в давніші часи всякого, хто приходив з порожніми руками, хлопці били, через те й досі є купальна приказка: «Хто прийде без поліна, той піде без коліна». Поки вогнище палає, дівчата співають пісень, часом зачіпаючи хлопців у тих піснях; тоді хлопці й собі відповідають, часом піснями, а частіше жартами – увесь час ведеться якесь жартівливе змагання дівчат з хлопцями. Так, напр[иклад], від часу до часу хлопці вихоплюють з огнища віхті соломи з вогнем і кидаються з ними поміж дівчат, тикаючи їх дівчатам в лице і розганяючи дівчат по полі, але дівчата вертаються і знов віддячують хлопцям насмішливими піснями.

Коли козуб згорить до половини і вогонь трохи понижчає, тоді хлопці починають скакати через нього. Потім, коли вогонь почне пригасати, всі розходяться з піснями додому. Вогню купальського не гасять, а лишають його, щоб сам дотлів до останку.

В Звягельському повіті хлопці кладуть огонь, а дівчата вбирають деревце, березку. Вбирають її вінками, биндами і запаленими свічечками. Деревце теє зветься купало. Самі дівчата убираються в великі вінки з різного зілля та квіток і мають при собі ще по вінку. Вони водять коло біля деревця і співають, хлопці тим часом скачуть через вогонь. Часом хлопці пориваються вхопити деревце, тоді дівчата боронять його і співають на хлопців різні прикрі пісні. Врешті хлопці хапають деревце і палять його або кидають в річку, а дівчат, що пробують оборонити своє купало, самих не раз купають в тій же річці.

Одспівавши купала, часом дівчата ворожать на вінках. Дівчина пускає на воду два вінки, один загадує на себе, а другий на якого хлопця: коли вони зійдуться докупи на воді, то значить дівчина буде в парі з своїм хлопцем. Або так: дівчина тичкою спускає свій вінок на дно річки; коли він спливе наверх, то дівчина піде заміж у той рік.»

ПЕТРІВКА. На Львівщині побутує «Петрування»: пастушки брали вихідний – заганяли худобу до господарів, плели вінки і накладали худобі на роги (при цьому могли співати спец. «ладкань до худоби»); верталися на пасовисько, вирізали із землі хрест, обідали – «петрували»).

Петрівка в інших етнографчних областях – співи під час петрового посту, причому окремих пісень не було – виконували ті ж купальські мелодії.

Типологія.

1. ^rV54₂ ^mR11121|1212. Найпоширеніший (правобережний) –75 % усіх мелодій

2. ^rV43₂ ^mR1122¦114||1111¦112||1122¦114 ^sVААБ

3. ^rV53₂ ^mR11112|112, де 5 – найчастіше

4. ^rV4… ^mR44₂ …1122| 111111||111122|| ^sVа…;аб;вг (На вигоні огонь горить)

5. ^rV33;44;33 ^mR112|112||1111|1111||112|112||

10. Сезонно-обрядовий жанровий цикл.

Сезонно-трудові та жнивні обрядові пісні. Жниварська обрядовість. Жниво-голосіння. Дожинкові мелотипи.

1.До с-о. циклу відносяться пісні, пов’язані із сезонною роботою та сезонними обрядами, однак робота не завжди супроводжувалася обрядом, томі слід розрізняти пісні сезонно-трудові (виконуються під час косовиці, збору ягід, копання картоплі тощо), в окремих регіонах існують сезонні, які виконувались просто в пору “літо”, “осінь”, серед них можуть бути я к трудові так і обрядові (напр. на Берестейщині на мелодію “літо” виконувались троїцькі, купальські, а також сінокосні, ягідні тощо) та сезонно-обрядові, що пов’язані із обрядами зажинок, дожинок тощо.

2.Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками – обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони орієнтовно на час святкування Петра і Павла. Хлібороби чисто зодягалися дівчата причепурювалися. У “легкий” день (вівторок, або четвер) з хлібом “зажиначем” ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, чкого називали “воєвода”, “зажинок”, урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо у полі або вже потім удома. Під кінець ХІХ ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли перший раз йщли жати ниву, то брали із собою хліб. У полі скрутивши жменю колосся, клали на хлаб, а господар звертався: “Господи, помагай”. Перехрестившись, зачинали жнива.

Завершальним актом були обжинки. Жниці а’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива та працьовита дівчина несла сніп до села у супроводі всіх женців. Ця процесія люходила всі двори у супроводі обжинкових пісень. Сусіди збирали складчину, святковою вечерею частували женців.

Найцікавішим був обряд завивання “бороди” . Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. Їх заламували на схід сонця, перев’язували у кількох місцях червоною стрічною, іноду прикрашали квітками. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею, навколо “бороди” прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна – білу хустину, а не – окрайчик хліба та сіль. У народі пояснювали, що бороду лишали для перепілки “на оберіг”, “щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти” і т.ін.

Не відомо, як відбувалися обряди до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть варто шукати аналогію з останнім снопом – власне його дожинали останнім та несли додому,де він необмолочений стояв до Різдва, коли його вносили до хати, ставили на покуті. Якщо ж у хаті протягом року був покійник, то останній сніп залишали на полі – пташкам та мишам на помин душі.

В українському обряді збереглася назва останнього снопа – дід, дідух. Очевидно, вона походить від того, що останній сніп призначався померлому предку – діду. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то їх сніп повинен бути на почесному місці. Він свідчив про повагу до покійних родичів. Жниварська обрядовість має двоїсту структуру, як і більшість обрядів – зустріч, проводи (зажинки, обжинки). В них повторюються весільні поминальні чи інші мотиви, властиві річному циклові. Вони не мали чітко визначеної дати, тому що залежали від часу достигання, тому цей цикл обрядів носить назву сезонних.

3.Українські дослідники розділяють жнивні пісні на два види – дожинкові та жниво-голосіння також розділяючи територію України-Білорусі на два великих ареали, де вони побутують.

Жниво-голосіння цей тип завжди коментується інформантами як такий, що може звучати безпосередньо в процесі роботи, по друге він – поліфункціональний, тобто може обслуговувати цілий ряд робочих та ритуальних ситуацій, набуваючи відповідних назв.

Звичка супроводжувати наспіви працею пов’язана із певним типом наспіву а також із регіональною традицією. ЖГ є поліфункціональним. На Берестейщині ця мелодія обслуговує жнивні, косарські, та інші літні роботи, вона називається “літо” та є типовою сезонною мелодією (крім того можуть співатися петрівські тексти). Подекуди цей наспів називається “жніво”, “ жнівська”, “дожон”, “петровка” (оскільки початок жнив як правило співпадає з Петрівським постом). З цією мелодією співається величезна кількість текстів (південна Пінщина – близько 50-ти сюжетів ритуальні (згадка про батьків), звертання до Бога, замовляння дощу, згадки ритуальної жертви, тяжка праця, сигнальні, косарські, ягідні, ліричні та баладні тексти тощо).

Дослідники (Можейко, Клименко) відмічають, що жниво дуже схоже на плач, причет, голосіння (часто інформанти відмовляються його виконувати). Властива низхідна “голосільна” поспівка, розміщена в кадансовій частині мелорядка, найчастіше – терцевий трихорд у мерторитмічному розширенні у різних звуковисотних та ритмічних варіантах. Багаторазове повторення основного мотиву наближає твір до магічного закляття. Спільною є ладова модель, що виступає типологічною домінантою – базується на терцовому звукоряді з лад опозицією 3-1 (може бути задіяна ширша ладова шкала). Тип ЖГ відрізняється кобмінаторною організацією мелодичної композиції – опозиція опорних тонів виявляє себе не в зіставленні півкадансової та кадансової опор, а в середині кожного мелорядка.

4.Найпоширеніші дожинкові мелотипи:

43₂ ||:1111|112:||

7₃₍₂₎ ||:1111212:||

53₂ ||:11112|123:|| (трійкова ритмічна організація) або 11112|112 (двійкова р.о.)

Локальні форми:

66₂ ||:111122|111122:||

57₂||:11112|1111212:||.

11. Родинно-обрядовий фольклор. Весільний жанровий цикл

1.Сімейна обрядовість супроводжує перехідні або етапні моменти в житті людини від її народження до смерті, встановлюючи чи закріплюючи духовний зв’язок не лише між членами родини, але й між цілими поколіннями. Сімейні обряди тісно пов’язані з календарними. Про це свідчить календарна прикріпленість шлюбних молодіжних ігор, сходин, вечорниць, ворожінь, а також часова регламентація більшості родинних урочистостей (календарна приуроченість поминальних днів, існування “шлюбних сезонів”, наявність заборон на проведення сімейних урочистостей у певні дні). Тому родинно-обрядові твори тісно переплітаються із календарними., не тільки через подібні сюжети, мелотипологію, композиційну, ритмічну та ладову будову. Мігрувати в чужий обрядовий контекст можуть цілі пісні.

Проте якщо календарні дійства охоплювали все село і розгорталися за участю всіх його мешканців, то родинні виконувалися насамперед в родинному колі. Унаслідок цього головними дійовими особами родинного циклу є не соціально-вікові групи сільської громади, а члени певної родини ( мама, тато, брат, свекруха), або певні особи, що відіграють важливу роль у обряді (напр. бабка-повитуха, померла людина).

Родинно-обрядовий фольклор відноситься до найдавнішого пласту ранньотрадиційних наспівів. Початок родинної обрядовості слов’ян відноситься до стадії парного шлюбу (вік пізньої бронзи ІІ-І тис. до н.е.) (дикунство- нерегламентований груповий щлюб; варварство – парна сім’я, але не дуже міцна). Культ Рода, що змінює культ Рожаниць засвідчує перехід до патріархально-родового устрою і посилення влади чоловіків у родовому і сімейному побуті. Залишки парного шлюбу знаходимо у обряді викрадення (продаж) молодої. Є свідчення що купівлю дружин мала місце у східних слов’ян ще в ХІІ-ХІІІ ст.

У родинних обрядах, які він супроводжує та у поетичних сюжетах часто відбиваються сліди давніх світоглядних уявлень нашого народу. Сімейні обряди та супровідні пісні, породжені вірою у світ живих та мертвих, своїх і чужих допомагають перейти межу між цими світами (новонароджений з’являється у світ живих, померлий прямує у світ мертвих, молода переходить до чужої родини). Тобто родинні обрядовість супроводжує моменти ініціації, що були та є етапними моментами в житті людини. Головна мета родинних обрядів полягає в тому, щоб магічними діями вплинути на надприродні сили, напророчити хороше життя, сімейне щастя, багатство, здоров’я, благополуччя, врегулювати порушений (смерть, перехід до чужого роду) порядок, захистити від злих сил.

Весілля – це забава для всіх верст, центральна подія в житті громади. Це перехід від молодіжного до серйозного статусу, до господарювання. В громаді змінюється статус людини. Зараз ця функція весілля відпала.

Зазвичай весілля робили восени, коли закінчувались польові роботи – від Спасівки до Покрови. Це специфічна народна драма, яка має свій сценарій, послідовність, розприділення ролей, атрибутику, спеціальний народний одяг (коса, деревце, весільний коровай, до весілля готуються спец. подарунки, віночки, плата кухарці ).

Саму дію визначають персонажі головні: молоді, батьки (мають пасивну роль); другорядні: дружби і дружки, бояри, світилки, старости і старостіни. Гості мають перемінну роль, в обряді – пасивна, поза обрядом на першому місці.

Весілля в різних місцевостях відбувається по різному, але є спільні моменти.

В. має пролог і епілог. Саме весілля – від 2-х днів до 2-х тижнів. Частіше відбувається навколо неділі, хоча в деяких місцевостях в. в неділю завершується. Відбуватись може окремо в молодого, окремо в молодої, хоча буває, що святкують разом.

Весілля умовно можна поділити на три етапи: передвесільний, власне весільний та післявесільний. Кожний регіон характеризується специфічними весільними звичаями та обрядами, однак існують і загальні спільні риси.

До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані із досягненням згоди молодих та їх родин на шлюб: запити, сватання оглядини заручини. Запити – це попереднє розвідування родиною молодого намірів батьків молодої (Харківщина, Сумщина), допити (Чернігівщина, Кіровогадщина), визнавки – Івано-Фр. У кінці ХІХ поч. ХХ ст. звичай розвідування перетворюється у повідомлення про прихід сватів.

Сватання – перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками та досягнення згоди на шлюб. Посередників називали сватами (посланець, сватач) тощо. У старости просили близьких родичів, поважних одружених чоловіків, оскільки успіх сватання залежав від вміння вести розмову (комунікабельність, дотепність, почуття гумору). Свати йшли пізно ввечері, починали розмову про мисливців, чи купців та товар. На знак згоди сватів перев’язували рушником, або підносили на хлібі хустки або рушники (гарбуз макогін). Передвесільний цикл тривав два-три тижні, інколи місяць. Після сватання, відбувалися оглядини (огляд не так молододої, як її господарства), та заручини (лади).

Заручини – закріплення остаточної згоди, під час заручин відбувався перший посаг молодих (їх перший раз садовили поруч, як наречену пару) та обмін подарунками. Після заручин дівчина та хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмову треба було матеріально відшкодовувати, оскільки вона сприймалася як безчестя.

Після цього про шлюб оголошували в церкві (церковні оповіді), це надавало події громадського статусу.

Власне весілля починалося із запрошення гостей. Найпоширеніша форма – відвідування молодою та молодим своїх родичів та гостей (подекуди збереглася й досьогодні).

Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки – цей обряд був поширений по всій Україні, однак відрізнявся деталями. (Наприклад на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди приходив молодий з дружбою, викуповувати вінок, потім молодого проводжаються додому. В хаті молодого виготовляли “весільне знамено”, “прапір” – до гарно витесаного древка прив’язували кілька хусток, дзвіночок, барвінок). Окрім плетення вінків дівчата прибирали гільце і квітчали коровай.

Так розпочиналося найважливіше передшлюбне дійство – вінкоплетини, дівич-вечір (прощальний вечір наречених). На цьому вечорі здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплітання коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками між молодими. Подекуди в цей вечір пекли коровай.

Посад відбувався окремо в молодого та молодої. Це прощання з дівуванням (парубкуванням) та благословення батьками на добру долю (молоді сідали на кожух, рядно, під які клали жито, гроші, просили благословення у батьків та всіх присутніх).

Найінтенсивнішою обрядовістю відзначався весільний день. На Бойківщині ще в кінці ХІХ ст. побутували вмивання молодих у цей день у відварі барвінку, що залишався від плетення весільних вінків. Церемонія одягання молодої дружками відбувалася у коморі у супроводі пісень. До весілля спеціально шили новий одяг, який потім зберігали впродовж усього життя.

Весільний поїзд молодого, який їхав до шлюбу складався із старшого боярина, бояр (дружбів) світилок (свашки) та родичів. Батьки, випроводжаючи до шлюбу, обсипали хлопця зерном із грішми.

Після шлюбу в більшості випадків поверталися до дому молодої, де їх зустрічали батьки із хлібом-сіллю, подекуди медом. Молодий із своїми гостями їхав додому. Переважно весілля відбувалося окремо в молодого, окремо в молодої. Потім молодий приїзджав із весільним поїздом і мусив викупляти молоду кілька раз – у сусідів (на вулиці), дружок (у сінях), брата (щоб сісти біля молодої).

Після викупу відбувалось дарування, часто посад молодих завершувався обрядом покривання голови молодої очіпком та наміткою, що символізувало її перехід до стану заміжніх жінок. Іноді це відбувалося уже в домі молодого – це виконувала свекруха, або сам молодий. Після цього молода перетанцьовує із родом молодого, дарує їм подарунки.

Наприкінці весілля в дому молодої відбувався останній її викуп – весільний пропій. Після цього молоду виряджали до дому чоловіка. Її родичі передавали весільний посаг (придане). За народними віруваннями віз з молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові та очистити молоду. ЇЇ супроводжували кілька дружок, що стелили весільну постіль, На Гуцульщині молодих до комори відводив дружба. Він стели ліжник, роззував їх, за що отримував гроші. Весільний обряд закінчувався обрядами шлюбної ночі – переодягання молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості. Важливе місце займали обряди прилучення молодої до стану жінок – розтоплювання печі , посилання по воду, приготування обіду тощо.

Післявесільні звичаї повинні були зміцнити зв’язок між родинами і полегшити призвичаєння молодої до нового життя. Через день-два молодий кликав гостей на пропій. За тиждень молоді йшли до батьків молодої на “міни”, батько віддавав те, що обіцяв перед шлюбом – худобу, знаряддя, зерно, тощо.

Останній післявесільний обряд – калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь), або розхідний борщ відбувався через місяць після весілля. Молодий запивав свої газдівство.

В більшості регіонів пролог відбувається в суботу, основна дія – в неділю, епілог – в понеділок (На Надсянні – віночки в неділю, осн. дія – в понеділок).

Важливе значення у драматургії весілля мають музики, що супроводжують, як обрядові так і основні моменти руху (весільні марші виконуються при вході в село, під хатою господарів, тощо). Вони повинні вміти грати як обрядові танці (обрядовий танець навколо діжі із коровайний тістом, вигопкування дружки тощо), так і популярні до танцю, втой же час вміти підіграти і до співу (раніше так бувало, що один скрипаль обслуговував усе весілля.)

Поетичний бік супроводу весілля характеризується величезною кількістю віршів – до півтори тисячі строф (які повинні знати весільні свахи), в яких відбиваються тематика ворожіння, магічні дії, величання, любовна тематика (переплетена з елементами еротики), голосільні моменти (плачі – жаль за дівоцтвом, сирітство), сатира – деколи гостра (насмішки над старостами, дружбами, кухарками, пародії, жарти).

Найпоширеніші весільні мелотипи – це сім’я шестискладників, що можуть мати як тирадну, так й строфічну структуру та два способи ритмоорганізації трійковий та двійковий:

6n ||:121212:|| або ||:222222:||

6()₃ ||:1111212:|| або ||:222222:||

Та мелотипи на ритмічній основі 53 або так само з тирадною або стофічною композицією та двома способами ритмоорганізації:

53n ||:11112|123:|| або ||:11112|113:||.

12. Народження та хрестини. Похоронні та поминальні звичаї та обряди

В усіх місцевостях України велика увага приділялась звичаям та обрядам, що пов’язані із народженням дитини. Дотримання і виконання необхідних настанов - обов’язкова передумова успішного народження, здоров’я та благополуччя матері щасливої долі дитини.

Цей комплекс обрядовості поділяють на 4 групи: дородові, власне народини, післяродові, обрядові дії, що знаменують приєднання “приєднання” дитини до роду.

Дородові виконувались вже в час весілля, і спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження хлопчиків (розплітання коси хлопчиком, постіль на необмолочених снопах).

Період вагітності обставлений низкою пересторог, оберегів, і вірувань. Старались якнайдовше приховувати вагітність від посторонніх, уникати зустрічей з каліками, хворими, негарними людьми, вона не повинна була дивитись на вогонь і померлих, бити тварин, брати чуже, сердитися, сваритися, гніватися і т.д.

Пологи (злоги, родиво, народини) відбувалися в домашніх умовах, але без посторонніх. Породіль відгороджували завісою, щоб оберегти від поганих очей. Приймала пологи бабка-повитуха, котру запрошували заздалегідь. В різних місцевостях її називали баба, бабка, баба-повитуха, баба-кушарка, баба-бранка, породільна, баба-прупорізка. Самі від її знання залежали мати та дитина. Тому вона користувалася наздвичайною пошаною.

Крім безпосередніх обов’язків баба виконувала обряди: розв’язування вузлів, відмикання замків розплітання кіс для полегшення родів відсікання пуповини хлопчикам на сокирі, поліні, дівчаткам на веретені, гребені, щоб прищепити їм повагу до праці., закопування посліду, перше купання дитини. Пуповину зав’язували конопляним прядивом – матіркою, щоб дитина була плодовитою, щоб у жінки діти велися.

Вагомим ритуалом була перша купіль. Вона супроводжувалася певними діями і словесними формулами, в яких зберігся відгомін стародавніх вірувань у цілющу силу води. Перша купіль розглядалася як очищення та охорона від злих духів.

Відбувалися також очисні обряди породіллі та бабки-повитухи. Вважалося, що жінка нечиста, тому годилося якнашвидше охрестити дитину, після чого бабка проводила обряд очищення на себе (зливки, очищення, проща, злиття на руки).

Упродовж кількох днів після народження був звичай відвідування породілля замідними жінками з родини сусідів, й принесеннями традиційних продуктів: сиру, масла, каші. Цей обряд належить до першого із групи обрядів прилучення дитини до роду. Наступні – вибір імені, хрещення (з обовязковою участю кумів, які називалися хресний, хресна, матка, батько, нанашка, нанашко).

Церковне хрещення супроводжувалося народними обрядами. Перед хрещенням дитину клали на кожух, на стіл на піч поміж буханцями. Баба повитуха готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам промовляючи “Нате вам новонароджене, а принесіть молитвенне і хрещене”, інколи несла немовля до церкви і там аж передавала кумам, пильнувала, щоб все робилося як годиться. Немовля тримали в правій руці, при ньому мали бути обереги: часник, сіль, шматок хліба, тощо.

На хрестинну гостину приносили подарунки: полотно , хліб, яйця, цукор та інші продукти Частування гостей, головними серед яких вважалася баба та куми супроводжувалося примовляннями. Подекуди виконувалися обрядові пісні.

Традиційно на хрестини готували певний набір страв: обов’язково мала бути каша (залишок древніх жертвоприношень). Подекуди з кашею виконували обрядові дії: баба або хресний піднімали кашу над столом, відомі звичаї, молити кашу розбивати кашу. На Гуцульщина дитині обтинали волосся, що символізує її прилучення до роду. Подекуди післі хрестин влаштовували калачини – в одне із свят хресні відвідували дитину з калачами.

Після хрестин дитину оберігали оберегами: в колиску клали гострі предмети, повязували на руку червону стрічку. Через рік відбувався обряд першого постригу (на Полтавщині Харківщині, Чернігівщині).

Похоронні та поминальні звичаї та обряди

В звичаях і віруваннях, пов’язаних із смертю людини, простежується велике нашарування елементів різних часів та культурних рівнів: язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися із пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяються три цикли: акт смерті, похорони післяпохоронні звичаї та обряди.

Перший охоплює дії , які проводили при наближенні смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не лише через стан здоров’я, а й і з різних прикмет: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача, погані сни, тощо.

Помираюча людина повинна була попрощатися із близькими, попросити вибачення та виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то мусив поділити спадок між дітьми, скласти заповіт. Також відбувалася остання сповідь та причастя.

Смерть трактувалася як розлучення душі із тілом. Душа виходила горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі люди помирали легко, а злі мали тяжку смерть. Недоброю вважалася й нагла смерть без приготування. При важкій відкривали вікна, розв’язували вузли, тощо при помираючому не годилося робити такого, що б його тривожило. В руки вкладали свічку.

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Подекуди голосіння виконували наймані голосільниці.

Сповіщали про смерть звуком церковного дзвону, на Гуцульщині – трембітанням та запалюванням ватри біля дому покійного. Подекуди на вікно зовні вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали й вдягали у приготоване на смерть.

Майже скрізь в Україні жінки намагалися зберегти на смерть шлюбний одяг. Обмивали покійника жінки старшого віку, яких називали “рядільниці”. Наряжали тіло на лаві під вікнами – головою до покуття або до спец катафалку. В одязі неодружених вживалися елементи шлюбного вбрання.

Певні звичаї пов’язані з виготовленням домовини. Тіло покійника не дозволялося покидати – завжди повинен бути хтось присутній – розповідати про його добрі діла та різні історії (посижінє - Гуцульщина). Подекуди влаштовували забави при померлому: грушки, лопатки, лубки.

Церковні звичаї поєднувалися із народними – розв’язування усього на покійному, обсипання зерном місця, де лежав покійний, потрійний обхід з родиною стола, потрійне дотиканні порогів, посівання маком за домовино.ю і т.д. За домовиною несли хліб, коли помирав неодружений – роздавали вес. рушники, ділили коровай.

У різних формах відбувається поминальний обід (опровід, комашня, мерлини), відразу як домовину винесли з хати подвір’я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого (пов’язане з віруваням, що душа ще впродовж 40 повертається до людей (3,7,9,30,40 днів)). Обрядовою стравою поминок була кутя, коливо канун – мед у мисці з крихітками білого хліба.

Усі обряди спрямовані на забезпечення благополуччя на тому світі, а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.

13. Неприурочені цикли

Звичайні пісні піддаються поділу за тематикою. Отож для найпідходяща є жанрово-тематична класифікація. Твори відносяться не тільки до різних жанрів, але й різних культурних та демографічних груп. С. Людкевич ввів поняття: звичайні пісні (пізніше цей термін вживав Квітка).

Цих пісень є дуже велика кількість. Ці цикли відкриті на запозичення різних творів, текстів. Тематика найрізноманітніша.

Побутові пісні: молодіжні, любовно-дошлюбна тематика

Родинні, пошлюбна тематика.

Соціально-побутові: козацькі, чумацькі,солдатські (ректуртські), наймицькі, господарські.

Ліро-епічні: сюжетні пісні, історичні пісні, балади.

Жартівливі, сатиричні танцювальні.

Балада – це пісня з розвинутим сюжетом, в якому іде мова про злочин, (як правило покараний) з моралізаторським підтекстом (пісня про Довбуша, є балади, що виконуються тільки на гаївках (в Бвлорусії)).

Історичні пісні – пісні про реальні історичні події і історичних осіб.

Жанрово-тематичні класифікація на протирічить функціональній але не відбивається на музиці (на одну мелодію можуть бути різні пісні).

Також може бути й музично-жанрова класифікація. В такому випадку звичайні пісні поділяються на:

Ліричні (найбільше) – дольний або мірний ритм;

Ліро-епічні – рубатні мелодії, співаються як правило одноосібно;

Драматичні – танці;

Ліро-драматичні – всі пісні до танцю (короткі пісні, коломийки, частівки співанки і тарадайки (на Надсянні)).

Музичні жанри

А. Рубатні (ліро-епічні) – мелодії виконуються одноосібно в манері речитативного співу, де тривалості не виступають собі кратними. Їх не можна називати чисто речитативний жанром, бо вони маються строфічну будову, яскраво виражені в Галичині.

4 основні типи

1.Мелодії, що мають восьмискладову будову вірша (44), може бути 2-х разове повторення вірша (пісні про Довбуша).

44(4) //:1113/1113://

44(4)//:1111/1124://

2.66(2)//:111122/111122://

66(2)//:121112/121112://

3. 57(2)//:11112/1111233://

4.446(2)//:1111/1111/111122:// (Співанки-хроніки, Гуцульщина, Покуття, розгорнуті, давні твори, події побутового плану. Такий стиль домінував ще в 19 ст. серед старих поколінь).

Б. Співні – масштабні мелодії з твердим ритмом і яскравою строфічною будовою. Число типових форм дуже велике. Це витвори колективних зібрань – вечори, застілля. Манера співу – гуртова, вулична або хатня. Часто виконуються багатоголосно (на Сході – виключно багатоголосся, на Зах – терцовий підголосок). Тематика – будь-яка: ліро-епічна, балади, історичні, любовні. Структура – завжди строфічна, форм дуже багато. Ритм – переважно мірний, або дольний (в романсах – акцентно-динамічний).

66(2) //:111122/111122://

46(2) //:1111/111122:// або //:2222/111122:// Тихо тихо

66; 446 //112224/112224//1122/1122/112224// Чайка

44(3)//:1111/2222://

43(4)//1111/224//:1111/211://1111/224// Юзик

В. Танкові та короткі пісні

Танкові структури:

коломийка

козачок 1111/112 – Я маленький козачок

дрібушка, шумка 1111/1111 У сусіда хата біла

карічка 66(2) //:111122://:112211://

Будова цих пісень в основному фразова та строфічна. належать до ліро-драматичного жанру, не мають довгих сюжетів і є короткими. Співаються як правило одинично, гучно, викриком.

66(2) //:111122/111122://

66(2) //:112211/112211://

446(2)//:1111/1111/111122://

43(2)//:1111/112://

34(4)

44(2) //:1111/1111://

44(4)

Жартівливі мають розвинутий сюжет, поряд із строфічними зустрічаються і тирадні.

Звичайний цикл складається в середньовічну епоху – часи козаччини, селянських воєн. Багато є запозичених пісень.