3.3.2. Література, освіта, наукові уявлення

Розвиток літератури проходив у руслі жанрових та тематичних традицій Київської Русі. Головною пам’яткою літератури західних земель того часу є «Галицько-Волинський літопис». На думку дослідників, він укладений за князя В. Васильковича, сина Василька Романовича (брат Д. Галицького). Літопис охоплює час від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1261 р., у другій - події 1262-1292 pp. За цей час літопис зазнав п’ять редакцій. Його редактори використовували окремі літописні записи, які складались у різних містах - Володимирі-Волинському, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі, вводили в нього окремі «повісті», зокрема оповідання про битву на Калці.

До кращих пам’яток перекладної літератури належить велике за обсягом хронографічне зведення, що охоплювало значний період історії - від «створення світу» до захоплення Єрусалима Титом у 70 р. Переклад завершено близько 1262 р. у Галицько-Волинському князівстві. Хоча це зведення не збереглося, уявлення про нього дають пізніші списки: Юдейський, або Архівний хронограф кінця XV ст., Віленський хронограф кінця XVI ст., що найкраще відтворює архетип.

Не оминули Галицько-Волинське князівство й освітні процеси, про належний рівень яких свідчить те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Центрами тогочасної освіти були: Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі твори рицарської поезії, які прославляли подвиги князів; Галич, де на початку XIII ст. жив «премудрий книжник» Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Покровителем освіти і письменства був згадуваний волинський князь В. Василькович.

Поширенню освіти сприяв розвиток шкільництва. На Волині церковно-парохіяльні школи існували в Луцьку, Холмі, Овручі. Письму навчали за допомогою дерев’яних дощечок, на які накладався тонкий шар воску. По ньому писали за допомогою загострених стрижнів. Найдорожчі з них, так звані писала, виготовляли з металу. З урахуванням державних потреб у тогочасних школах, окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, особливо - грецьку і латинську. Давали також певні відомості з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба в перекладах та укладеннях оригінальних місцевих книг і збірників.

Зважаючи на це, у школах учням давали початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури, навчали також музики та співу. Навчання велося старослов’янською мовою.

Збільшились і наукові досягнення. Так знання про астрономію, фізичні явища, географію поширювались через перекладені праці «Християнської топографії» Козьми Індикоплова, «Шестоднева» Іоанна екзарха Болгарського та «Хроніки» Г еоргіяАмартола.

Співіснування різних напрямів в астрономічних уявленнях українських книжників підтверджують також писемні пам’ятки місцевого походження, що виникли на підставі різних творів перекладної літератури. Серед них найвизначніша Тлумачна Палея, яку укладено в XIII ст., але розповсюдилася вона саме в XIV-XV ст.

У зв’язку з налагодженням тісніших економічних, торговельних і культурних взаємин українських земель з Центральною і Західною Європою технічний прогрес у виробничих процесах став дедалі відчутнішим. Це спостерігається, зокрема, в гірництві, деревообробному виробництві та переробці сільськогосподарської продукції. Так у солеварній промисловості вперше було застосовано досконаліші знаряддя, зокрема керат (коловорот), яким піднімали з криниць соляну ропу, а також і практичніші казани. Вже у XIII ст. з’явилися перші водяні млини, які працювали цілорічно.

Про певний рівень фізичних знань, якими оперували наші предки, можуть свідчити особливості металовиплавлення та мета-лооброблення, добре знаних в XIII-XV ст. Деякі компоненти середньовічної металургії виразно вказують на знання людьми того часу фізичних властивостей металів і матеріалів - вогнестійкості, плавкості (в разі компонування сплавів), конденсації солей, акустики тощо. Це необхідно було, зокрема, для відливання дзвонів і виготовлення зброї. Є історичні свідчення, що цими виробництвами славився Львів.

Виробничі промисли потребували певних хімічних знань, потрібних для виготовлення розчинів, вичинки шкіри, фарбування тканин. У зв’язку з лікарською практикою розвивалася хімія ліків, а водночас з іконописанням - хімія фарб.

На жаль, не збереглось конкретних відомостей про інтелектуальне життя, крім інформації про В. Васильовича, який вів учені розмови з освіченими людьми (єпископами й ігуменами) на філософські теми. Окрім книг богослужбового призначення, під керівництвом В. Васильовича, переписувалися й укладалися книги для позацерковного читання, зокрема «Прологи» та «Збірники». Найкращим показником ідейно-філософських зацікавлень князя В. Васильковича та його вченого оточення слугує так званий «Паренесис» - збірник «Повчань» Єфрема Сирина, який був виготовлений 1288 р. у князівському скрипторії.

Отже, впродовж XIII - першої половини XIV ст. Галицько- Волинське князівство перебрало на себе роль спадкоємця і продовжувача київських культурних традицій. Головними осередками культурного життя стають Холм, Львів, Галич, Володимир та інші міста. За підтримки князів Д. Романовича (Галицького), В. Романовича, Л. Даниловича, В. Васильковича розвивалась і утверджувалась архітектура, містобудування, іконописання, писемність, освіта, наука, які на цьому ґрунті почали набувати українських національних рис.4.1. Культурно-історичні процеси на українських землях з середини ХІV до середини ХVІ ст. Передвідродження

Історичні події середини ХГУ ст. на українських землях суттєво позначились на подальшому розвитку національної культури. Оскільки українські історичні землі потрапляють під владу іноземних держав, що не могло не мати дуже негативних наслідків для розвитку національної культури. Переважно упродовж найближчих двох століть культурне життя звелося до збереження та оборони культурної спадщини.

У Галичині панівною стала культура католиків, яка передусім зачепила верхівку українського боярства, яке прагнуло урівняти свій статус зі статусом їм рівних у межах нової батьківщини. Українська (руська) верхівка менш помітного калібру призвичаювалась до нових порядків подібно, хоча й на нижчих соціальних щаблях, що за словами сучасної дослідниці Н. Яковенко, призводить до формування стереотипів «територіального русина» та його політизованого аналогу - шляхтича «руського племені польської нації». Етнічна й територіальна тотожність тут доповнюється, як бачимо, політичною - підкресленням своєї належності до «польської нації», тобто до політичного «народу-шляхти» всієї Корони Польської. Звичайні люди, яким поталанило підтвердити свої майнові права й вибороти шляхетський статус, духовенство та широкі народні маси, зберігали православну віру і культуру.

У землях і князівствах, які опинилися у васальній залежності від великих князів литовських, а це була більшість українських земель, зберігалися традиції з доби Київської Русі та удільних князівств часу політичної роздробленості. Тому старі княжі та боярські роди могли з успіхом підтримувати рідну церкву, школу й культуру взагалі.

Хоча загальна тенденція, на тлі суспільно-політичних процесів, була такою, що гальмувалась поява нових явищ у сфері української культури та інтеграція в європейський культурно-історичний простір.

Поза цим, доцільно звернути увагу на окремі здобутки української культури. У часи Семена Олельковича відбудовували зруйновані татарами київські храми, насамперед Софійський собор, заново переписали Києво-Печерський патерик (1460, 1462), з’явилися українські рукописні книги «Листвиця» (1455), «Златоструй» (1474).

Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати власні знання і досвід майбутнім поколінням привели до виникнення українського книгодрукування. У Кракові наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них - «Часослов» і «Осмогласник» (тобто Октоїх) - мають позначення про закінчення їхнього друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем ШвайпольтомФіолем. Тим самим шрифтом надруковані «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна».

Динаміка міського життя сприяла поступовому формуванню до цього часу незнаної на Русі відкритої міської культури поліетнічного типу та проникненню впливових у той час в Західній Європі гуманістичних ідей. Першою з-поміж ознак, що свідчили про світоглядні зміни в міському побуті, можна вважати зміну ставлення до книги. З предмета сакральної або принаймні наближеної до духовної сфери книга перетворилась на знаряддя пізнання.

Це не було прямим наслідком її здешевлення, завдяки розвиткові книгодрукування, бо, скажімо, на Волині чи Київщині годі шукати слідів книжкового буму. Натомість у Львові та інших великих населених пунктах Галичини з’являються перші осередки регулярної торгівлі продукцією з Франкфурта, Ляйпциґа, Нюрнберґа тощо. До широкого читача потрапляють твори античних авторів, теологічні та філософські трактати, книги з медицини, посібники з юриспруденції, історії, географії.

Латинські школи, що їх від кінця XIV ст. почали створювати при костелах і монастирях, сприяли формуванню читацького попиту. При єпископських осередках - у Львові, Холмі, Перемишлі, Кам’янці - відкриваються школи підвищеного рівня, невдовзі зазвичай перетворювані на міські освітні заклади під спільною опікою єпископа та магістратів. Упродовж XV - на початку XVI ст. їх було: у Перемиськійдієцезії - 12, Львівській - 9, Холмській - 5. Більшість з них - Львівська, Перемишльська, Ярославська - невдовзі набули статусу так званих «колоній» Краківського університету, тобто розширили викладання до «семи вільних мистецтв» європейської середньої і вищої школи: арифметики, геометрії, астрономії, музики, граматики, поетики і риторики. Озброївши вихованців знаннями латини, школи Русі відкрили юнакам двері до європейських університетів. Так у Краківському університеті впродовж XV-XVI ст.

навчалось більше 800 студентів, що були вихідцями з України, зокрема зі Львова - 108, Городка - 19, Дрогобича - 15.

Саме появі латинських шкіл українська культура завдячує тим, що вже наприкінці XV - на початку XVI ст. стрімко зростає кількість студентів із Русі не тільки в Краківській академії, але й в університетах Праги, Падуї, Болоньї, Вітенберга тощо. Найяскравішим прикладом злету є доля Юрія Дрогобича (Котермака) (1450— 1494), сина дрогобицького ремісника Михайла Котермака.

Саме вихідці з цього середовища стають головними сподвижниками гуманізму та раціоналізму, які впродовж останньої чверті XV ст. і до середини XVI ст. утверджуються на теренах України. Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії та розкрили інтелектуальний потенціал українців. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. До порад гуманістів прислухалися, їхні твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.

Ранній гуманізм в українській культурі ознаменований діяльністю провідних учених, вихідців із українських земель: Ю. Дрогобича, Павла Русина (1470-1517), Станіслава Оріховського-Роксоляна (1513-1566) та ін. Вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність - русин (українець) і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності.

Ю. Дрогобич розпочав навчання в Львівській катедральній школі, після закінчення якої продовжив навчання в Краківському університеті, де в 1470 р. отримав ступінь бакалавра, а в 1473 р. - магістра. У Болонському університеті здобуває ступінь доктора, де впродовж 1478-1482 рр. викладає астрономію та медицину і навіть його обирають на 1481-1482 рр. ректором медичного факультету та вільних мистецтв цього університету.

С. Оріховський - оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, шляхтич з мішаної католицько-православної родини з-під Перемишля, вихованець університетів Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї і Болоньї, речник ідеї «золотих вольностей» шляхти. Писав латинською та польською мовами, мати була українкою, тому Станіслав гордо писав про себе, що він Роксолан. Найвизначніші праці: «Про турецьку загрозу» (1543-1544), в якій автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії; «Про целібат» (1547) - лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків, оскільки целібат суперечить природі людини, праву мати сім’ ю і продовжувати рід, за що автора відлучили від церкви; «Літопис» (1554), що охоплює п’ять років історії Польщі; «Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона» (1548), введена до антології «Промови найвидатніших мужів» (Венеція, 1559) і перевидана (Париж, 1566; 1568 р. - Венеція, 1569 p. і 1586 p. - Кельн); «Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави». У роботі «Настанови польському королеві Сигизмунду Августу» (1543 p. і 1548 p. - дві редакції) - гуманістичний твір про природу монархічної держави, - С. Оріховський наголошує на виборності короля всім народом, влада короля не має бути спадковою, право володаря король має заслужити працею на користь народу, піклуванням про найнижчі верстви, їхню освіту, добробут, мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові. С. Оріховський розробляв її на основі античних зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану до рідної мови і традицій культури. Талант оратора та публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Відомо, що католикові, який паплюжив православ’я - віру його матері - С. Оріховський відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на вільний вибір релігії та святий обов’язок шанувати віру предків.

На болонський період його життя припадає видатна подія в історії української культури, до якої він мав стосунок. З друкарні ЕухаріусаЗільбера в Римі у лютому 1483 р. виходить книга «Прогностична оцінку року Божого 1483 Георгія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини славетного Болонського університету» - перший друкований твір, який написала людина з Русі.

До одних з перших докторів богослов’я та філософії належить Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич з Києва, які отримали свої ступені в Сорбоні в 1483 р.

Українцями відчували себе і залишили помітний слід у духовному житті України - Григорій Тичинський, Іван Туро-бінський-Рутенець, Симон Пекадія, Григорій Чуй-Русин. Симпатизував українській культурі поляк Себастьян Кленович.

Торкнулись українських земель і реформаційні процеси. Найголовніша ідея, яку скріпила й зреалізувала Реформація, була та сама, що ми її бачимо в Європі - це переклади Св. Письма живою народною мовою та її вживання в богослужінні. Щоправда, не Реформація вперше занесла цю ідею в Україну, а попередні релігійні рухи, які докочувалися через Чехію та Польщу до України. Тільки Реформація поставила цю ідею серед українського народу вже зовсім виразно, і не тільки поставила, але й реалізувала її.

Польські протестантські переклади широко розповсюджувалися по Україні і заохочували українців до пошани своєї мови та наслідування науки протестантів. З середини XVI ст. в Україні з’являються переклади Св. Письма живою українською (близькою до народної) мовою, причому оригіналами для цих перекладів слугували польські протестантські переклади. Так визначну пам’ятку староукраїнської літературної мови та мистецтва - «Пересопницьке Євангеліє» (1556-1561), перекладено і укладено на основі лютеранського Нового Заповіту Секлюціана 1553 р. Як свідчить приписка до рукопису, переклали Євангеліє син протопопа М. Василевич та архимандритПречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.), а замовила книгу княгиня А. Заславська.

До інших визначних пам’яток належить також: Євангелія В. Тяпинського - переклад з соцініанського Нового Заповіту С. Будного 1570 р.; Новий Заповіт Негалевського 1581 р. - переклад з соцініанського Нового Заповіту Чеховича 1577 р.; Крехівський Апостол 1560-х років - переклад з кальвінської Біблії 1563 р. Ці джерела українських перекладів Св. Письма виразно говорять, що реформаційні впливи в Україні були значними.

З середини XVI ст. український культурно-історичний простір охоплює процес становлення національних рис. Н. Яковенко називає цей процес народженням «старожитного народу руського». Активізація цього процесу була пов’язана з конкуренцією двох культурних систем - української (руської) та польської, яка особливо посилилась після укладення в 1569 р. Люблінської унії. У результаті Велике князівство Литовське об’єдналось з Польщею у федеративну Річ Посполиту, а всі українські території Великого князівства (Волинь, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя) були передані до складу Польщі і в такий спосіб об’єднались з Галицькою Руссю.

У ролі опосередкованих ініціаторів виступили волинські княжі роди, передусім - рід Острозьких. Відтворена генеалогічна лінія роду Острозьких створювала підмурок для руської (української) ідентичності як паритетної польській, а водночас немовби стягувала строкаті терени України-Русі в єдиний масив «історичних спогадів». Це творило підставу для виокремлення нового політичного суб’єкта - «старожитного народу руського», що має свою окреслену територію («Руську землю») і чию давність та цілість засвідчено таким неспростовним «речовим доказом» - генеалогічною лінією. Одночасно рід Острозьких розпочав демонтаж тогочасної української культури та формування нової - ренесансної культури.