Філософська система Платона: вчення про пізнання.

Платон. Афінський філософ (427-347 pp. до н. е.), походив з аристократичного роду. Справжнє ім'я - Арістокл; Платон — прізвисько (від «платюс» — «широкий», «широкоплечий»). Був всебічно освічений, його вчитель - Сократ. Теорія пізнання спирається на вчення Платона про душу. Людина як тілесна істота — смертна, а душа - безсмертна. Після смерті вона звільняється від тілесного покриву, як від ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягає у пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання Платон визначає як діалектику, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробуджуючи спогади. На цьому принципі будувалась робота

платонівської Академії. Теорія пригадування, дістала назву анамнезис. Вона пройнята інтелектуальним аристократизмом, оскільки піднятись над впливом чуттєвих речей, звільнити душу від тілесного гніту і досягти світу вічних ідей може тільки мудрець – філософ.

Філософська система Аристотеля.

Арістотель(384-322р.д.н.е) заснував власну школу Лікей. Його праці поділяють за змістом: логічні-«1-ша аналітика», «2 аналітика»; філософські «Метафізика», фізичні «Фізикак»; психологічні «Про душу»; етичні «НІкомахова етика»…. Основне питання філософії для Арістотеля –чи існуює окрем матерії і сутностей, даних у відчуттях ще якась надчуттєва, нематеріальна причина.

Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає.

Під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала.

Фізика : первинними якостями матерії є 2 пари протилежностей «теплп-холодне», «сухе – вологе», основними стихіями – землю, воду, повітря, вогонь. 4 причини становлення речі: матеріальна, формальна, дійова, цільова. Вислови «Друг – це душа в 2 тілах», «Не здоганяй тих, хто попереду і не чекай тих хто позаду».

Проблема людини в античній філософії.

Алкмеон із Кротону першим дав визначення людині як істоті, яка відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона здатна розуміти, у той час як інші, хоча і сприймають, але не розуміють.

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.

Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу.

У V ст. до н. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм.

Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

Філософські погляди Сократа на проблему людини

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Він зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла. Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо.

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Вивчення людини у філософії Платона

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється відпризначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.

За Платоном природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею душі, яка і приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від надприродного світу ідей.

Завдяки душі людина здатна сприймати не лише видимість речей, матеріальну оболонку, але й їх сутність - ейдоси. Душа в надприродному святі ідей сприймала їх безпосередньо і, перебуваючи у в’язниці тіла, вона зберігає це знання, але в дуже затьмареному вигляді. Людина, сприймаючи предмети чуттєвого світу, начебто поступово пригадує своє знання про ідеї. Тобто, за Платоном, процес пізнання є пригадуванням того, що вже закладено в душі. Ейдоси пізнаються інтуїцією, яка є незалежною від чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Поводирем душі в процесі пізнання є філософія. Вона звільняє душу від пут, які накладає на неї тіло, привчає сприймати світ очима розуму й розуміти сутність речей. Процес пізнання у Платона нерозривно пов'язаний з процесом самовиховання і самовдосконалення. Це не пізнання для пізнання, а пізнання задля етичного самовдосконалення.

Сутність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Держава е знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості і можуть укласти справедливі закони. Воїни уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями і тому повинні підлягати філософам і воїнам. Але разом з тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.

Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина - соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.

Філософія елліністичної доби: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.

Школи: епікурійців, стоїків, скептиків, еклектиків.

Епікурійська в Афінах(назив. Сад) – Епікур(341-279) вважав що філософія – це діяльність, яка дозволяє людям за допомогою роздумів, досліджень досягти безтурботного життя вільного від страждань. Загальні засади школи: світ доступний розумові і піддається осмисленню; у світі є місце для щастя; щастя- позбавлення страждань.

Еп. визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Еп. визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги. Насолода - єдине благо для людини. Насолоду Еп. розумів як відсутність страждань. Багато уваги еп.ійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю. Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають в наслідок помилок нашого мислення.

Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи - Зенон із Кітіону.

Замість теорії "вільного поводження", розроблено основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. Мудрість дозволяє стримувати афекти /чуттєві пориви/, але для цього слід виробити в собі 4 чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність.Стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, вважав що істинне знаня належить тільки богам. Основні аргументи проти можливості достовірного знання, суть яких у цих тезах: одні і ті самі речі у різних людей викликають різні відчуття; одні і ті самі люди у різних станах і різними органами відчуттів сприймають речі по-різному. Він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Скептицизм(коливання) , невіра в можливість пізнання світу.