Історичні типи світогляду.

Якщо підходити історично, то філософії як особливого типу світогляду передували міфологічний і релігійний типи світогляду.Міфологія – форма суспільної свідомості,характерна для первинного суспільства. Переплетення у міфі елементів знань про світ з релігійною та художньої фантазією знаходить своє вираження в тому, що в рамках міфу думка ще не здобула повної самостійності і найчастіше вдягалися в художньо-поетичні форми, що чітко проглядається в "міфах Стародавньої Греції. І в той же час в міфах вже малювалася картина світу в цілому у вигляді теософії, йшов пошук шляхів затвердження єдності природи і суспільства, світу і людини, минулого і сьогодення, вирішувалися у своєрідній формі світоглядні проблеми.

Риси: уявлення про кровно-родинні зв'язки природних сил та явищ. (щоб подолати відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища); персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності.міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки.

Релігія - форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земний, природний і потойбічний, надприродний, небесний. Сама релігійна віра - це особливий стан свідомості, відмінне від упевненості вченого, яка базується на раціональних засадах; в релігії ж віра реалізується в культі і через культ, віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей,поклоніння Богові як вищій істоті.

Загальне, що споріднює релігію та філософію, - це рішення світоглядних проблем. Але характер підходу до цих проблем в їх рамках, глибоко по-різному. На противагу релігії з її ставкою на віру філософія завжди спиралася на знання, розум. Вже перший крок філософії полягав у пошуку єдиного в усьому, в пошуку першооснови світу не за його межами, а в ньому самому.

Світогляд як духовно-практичний спосіб ставлення людини до світу.

Світогляд – це погляд людини на світ як ціле; – це спосіб духовно-практичного освоєння світу».  Він виступає засобом визначення позиції людини щодо всіх життєво-важливих явищ і подій у світі. Людина в своєму індивідуальному розвитку стає зрештою особистістю лише тоді, коли у неї формується певний світогляд. Специфіка світогляду в тому, що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а через різні форми відображення розкривається сукупність відносин "людина - світ", які називають духовно-практичними. За своєю природою духовне і практичне - це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) ґрунтується на пізнанні й усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному освоєнні людиною дійсності.

  З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти:

Онтологічний (онтологія — вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності.

Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе.

Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності.

Аксеологічний (аксеологія—вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину, пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.